Забудьте про слухавку

Уже три місяці газета “Хрещатик” веде на своїх сторінках “Уроки державної мови”. У публікаціях – конкретні рекомендації для сучасної мовної практики: як запобігати помилковому слововживанню, розрізняти значення близьких за звучанням лексем, уникати невластивих українській мові зворотів і висловів, освоювати літературні норми й дотримуватися їх. Читачі, телефонуючи та надсилаючи листи до редакції, дякують їй за добру справу і просять відповісти на ті чи ті їхні запитання.

Пише Еміл Локотош (вул. Маяковського, 8, кв. 4): “Оце почув по радіо фразу “На теренах Київщини”. Думаю, що теренів в області багато, адже ця рослина росте повсюди. А тут малося на увазі: “На землях Київщини”. Хто і навіщо впроваджує у вжиток терен у значенні земля, слова кляса, доляр, діялог, плян, Говерля та подібні до них, які псують мову моїх батьків, мою мову? Чи подобаються вам слухавка (телефонна трубка), шпиталь (госпіталь)? Чого весь світ пише експрес із двома с у кінці слова, а Україна – з одним? Виходить, прагнемо до Європи, а пишемо як заманеться.”

Відповідаємо. Терен походить від французького terrain (місцевість), те саме, що й територія (обидва слова зводяться до латинського terra – земля). У цьому, а також у переносному значенні (основа розвитку чогось) його фіксує 11-томний академічний Словник українського мови. Тож можна сказати: “На теренах Київщини”, цебто на її території, землях.

За українським правописом 1928 року, яким до 1939-го користувалася Галичина і послуговується досі західна діаспора, належить вживати не клас, а кляса (бо в мові-першоджерелі це слово жіночого роду), лямпа, доляр, плян, діялог тощо. На думку деяких мовознавців, таке написання цілком природне, оскільки воно відбиває фонетичні особливості нашої мови, а не нав’язані їй риси чужих мов. Однак є на цю проблему й інший погляд, його дотримується, зокрема, автор листа Еміл Локотош.

Слово слухавка, про яке він згадує, штучне, надумане, як раніше сказали, “коване”. Поза всяким сумнівом, воно не приживеться в літературній мові, як не прижилося свого часу міроприємство (захід), а тепер – і “свіжа” калька з російської зрідні.

Наш дописувач чи забув, чи не знає, що в українській мові приголосні у словах іншомовного походження, за винятком географічних, особових та інших власних назв, звичайно не подвоюються. Тому й пишемо експрес із одним с.

***********************************

Госпіталь чи шпиталь?

Слово шпиталь з’явилося в народній мові чи не з козацьких часів (Трахтемирівський шпиталь для покалічених і старих запорожців). Його зафіксував у своєму словникові, складеному ще в першій половині ХІХ ст., Павло Білецький-Носенко. Воно – не суто українського походження, а з німецького Spital, яке наша мова освоїла цілком. Але чим слово шпиталь гірше від госпіталь, що прийшло з французької – L’hopitale – у російську мову, а звідтіля й до нас, теж позначаючи військово-медичний заклад для стаціонарного лікування хворих і поранених? Принаймні за ним є давня народна й літературна традиція.

Телефонує до редакції Сергій Скляренко з Дарниці й дорікає: як же так, у попередній “мовній” публікації ви писали про вибори, а головного і не сказали – парламентаріїв потрібно вибирати чи обирати? Перепрошуємо. Вибирати вживають тоді, коли йдеться про напрям, матеріал, якусь річ тощо; воно може бути й синонімом дієслів витягати, діставати, відокремлювати, виймати. “Ось баба вибирає пиріжки та на стіл кладе, щоб прохололи” (Оксана Іваненко). А якщо мовиться про вибори депутатів, почесних членів чи на якусь громадську посаду, слід послуговуватися словом обирати. Його також використовують, розповідаючи про покликання, фах, професію тощо. І наш відомий письменник Юрій Смолич помилився, назвавши свою повість-спогад “Я вибираю літературу”. Треба: “Я обираю літературу”.

***********************************

Меморіального пам’ятника не буває

Читачі “Хрещатика” підказали нам й інші теми. Хоча б таку. Дехто, не замислюючись, за аналогією до висловів меморіальний музей, меморіальна кімната, меморіальна дошка каже: меморіальний пам’ятник. А це все одно, що масло масляне. Адже обидві лексеми передають значення “той, що служить для увічнення пам’яті”.

За спостереженням відомого українського мовознавця Олександра Пономаріва, досить часто до слів іншомовного походження додають зайве означення, оскільки мовці не цілком обізнані з семантикою запозичень. Наприклад, у словосполученнях вільна вакансія, захисний імунітет, пам’ятний сувенір перші складники не потрібні, бо вакансія – це вільна ставка, імунітет – захисна реакція організму, сувенір – подарунок на пам’ять. Під цим кутом зору невправно побудоване речення: “Через нестачу коштів МАГАТЕ мусить згортати свою діяльність, іншої альтернативи немає”. Альтернатива – то необхідність вибору між двома можливостями, тож слід було написати: альтернативи немає або іншого виходу немає. Не потребує жодних означень і вельми містке слово пріоритет (першість, верховенство).

Прикметники вірогідний та ймовірний дехто вважає за тотожні й пише: “Мені це відомо з імовірних джерел”; “Таке припущення – вірогідне”. А треба було в реченнях їх поміняти місцями. Бо вірогідний означає – цілком правдивий, достеменний, перевірений. А ймовірний – той, що його можна тільки припустити.

Варто звернути увагу на хибний вислів з точки зору, що є буквалістичним перекладом російського с точки зрения. По-українському цей вислів буде – з погляду: з погляду демократії, з наукового погляду, з естетичного погляду.

Читачі цікавляться: як правильно – пішов по воду чи пішов за водою? Це залежить від того поняття, яке ми вкладаємо у фразу. Якщо мовиться про мету руху, то потрібно ставити прийменник по (ходити по воду, по хліб, по гриби тощо); якщо про напрям руху – прийменник за (“Я йду по лікаря, бо захворіла дитина”, але “Я пішов за лікарем до його кабінету взяти рецепт”).

Відповідно до російських висловів “В чем дело?”, “Дело в том, что...” по-українському треба говорити і писати: “У чому річ?”, “Річ у тому (тім), що...”, а не “В чому справа?”, “Справа в тому (тім), що...” Зате запитання “Как обстоят дела?” в нашій мові звучить: “Як справи?”

Часто помиляються в тих випадках, коли будують українську фразу за зразком російських висловів как ни (“Как ни старался, а экзамен едва сдал”), какой бы ни (“Какой бы ни был твой результат, он работает на команду”) й пишуть та кажуть: як би не старався, як би не працював, який би результат не був і т. д. Таке калькування іноді навіть не дозволяє зрозуміти фразу. Крім того, частка не тут заперечує саму дію, призводить до плутанини. Щоб цього не було, треба висловлюватися правильно по-українському: хоч би як старався, хоч би як працював, хоч би який результат був. А замість як не дивно ставити хоч як дивно.

Так само російським висловам что бы ни, кто бы ни, где бы ни відповідають українські хоч би що (“Хоч би що він думав, хоч би що робив, а якась потаємна думка точить його серце, мов хробак...” – Михайло Чабанівський), хоч хто, хоч де (“Хоч хто казатиме – не слухайсь”; “Хоч де будеш, та я тебе знайду”. – Словник Бориса Грінченка).

***********************************

Як вас тепер називати?

Читачі газети цікавляться: навіщо сьогодні відновлюють колишні звертання пане, пані, панове, добродію, добродійко? Гадаємо, найкраще на це їм відповість автор книжки “Культура слова” (вийшла торік у київському видавництві “Либідь”), доктор філологічних наук, академік АН Вищої школи Олександр Пономарів:

– Останнім часом ми повертаємо собі багато цінного з того, що було втрачене на “переможних” шляхах до “світлого” майбутнього. На тих шляхах не одне покоління українців відучили від нормальних звертань одне до одного. Після запровадження в Україні більшовизму всі прийняті в нашому суспільстві форми звертання було скасовано й замінено словом товариш, чим завдано шкоди насамперед цьому прекрасному слову. Товариш – це людина, пов’язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель; однодумець, спільник... Усі похідні від нього мають саме цю семантичну основу: товаришка, товаришувати, товаришування, товариство та ін. Будь-кого товаришем не назвеш. Для цього в нас здавна існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка. Вони вживані як самі, так і з означенням шановний, вельмишановний, поважний, високоповажний, ласкавий і под.

Слово пан має два значення: представник панівного класу і форма звертання, прийнята в суспільстві. Воно вживається в сімох мовах – українській, білоруській, польській, чеській, словацькій, верхньолужицькій, нижньолужицькій. Наша мова розрізняє два значення слова пан навіть граматично: пани – представники панівного класу і панове – множина при звертанні безвідносно до класової належності.

Деякі мешканці України, що досі перебувають у полоні облудних ідеалів радянської доби, категорично виступають проти слова пан як форми звертання. І посилаються при цьому на Тараса Шевченка, який “не любив панів”, та на наявність у нашій мові слів на кшталт панщина, запаніти тощо. Але ж Великий Кобзар уживав пан та похідні від нього і в другому значенні – як форму ввічливого звертання.

Українська дорадянська література, листування діячів нашої культури є для нас належним дороговказом у виборі форм звертання. Наприклад, Леся Українка до своїх близьких подруг зверталася: “Дорога товаришко!” (до Ольги Кобилянської), “Товаришці на спомин” (вірш-звертання до Антоніни Макарової). У більш офіційній ситуації вживала слів добродію, добродійко, пане, пані. У запорозьких козаків у пошані було звертання пане товаришу!, панове товариство!

Фальшивість слова товариш у звертанні до першої-ліпшої людини (це все одно, що кожну жінку називати високим ім’ям кохана) одразу викликала появу не зовсім рівноцінних, а то й цілком недоречних замінників: мужчино!, женщино!, дєвушко!, дамочко!

Отже, без вагань повертаймо те, що належить нам як спадок. Пан (пані) треба вживати перед прізвищем, ім’ям, назвою посади, перед службовим чи науковим званням: пане Петренку!, пані Катерино!, пане майстре!, пане інженере (професоре, лікарю)!, пані вчителько! панно Лесю! Добродію (добродійко)! застосовуємо при звертанні без імені та прізвища: “Дякую вам, добродію, за тепле слово!”

***********************************

Свідомості не втрачають

Пам’ятаєте фразу з популярної кінокомедії Леоніда Гайдая “Діамантова рука”: “Поскользнулся. Упал. Потерял сознание. Очнулся. Гипс...”? По-російському тут усе зрозуміло. А от чуємо її в буквалістичному перекладі українською і спотикаємося об чудернацький вислів втратив свідомість. Адже в нашій мові свідомість – то не стільки здатність людини орієнтуватися в довколишній дійсності, скільки відчуття своєї належності до інших людей та обов’язку перед ними. Національна, громадянська свідомість.

У тій фразі годилося б поставити дієслова знепритомнів чи зомлів. На жаль, ця помилка не є винятком, можна натрапити і на повернувся до свідомості. Таких словосполучень ми не знайдемо ні в українській класиці, ні у фольклорі, ні в сучасній народній мові. До звороту бути непритомним є паралель бути (лежати) без пам’яті. Так само до слів опритомніти, прийти до тями маємо відповідники прийти до пам’яті, очуняти. Значення “допомогти непритомному” передається висловами приводити до притомності (до пам’яті), опритомніти. Як бачимо, в українській мові є чималий арсенал різноманітних засобів, щоб передати потрібне нам поняття, а не використовувати грубі кальки, які створено без усякої на те потреби.

***********************************

Дата добавления: 2015-10-21