Будинок

Тепер ми з братом бавимося у Кімову гру.

Це та, де один хтось спочатку показує кілька предметів на підлозі або на столі, потім накриває їх якоюсь шматиною, а інший гравець мусить згадати, що там лежить.

Ми придумали, що той, хто переможе, буде вирішувати, що ми сьогодні робитимемо.

Я назвав усе, а брат позабував із половину предметів. Ось що він не згадав:

— Свій власний брелок із зайчатком.

— Корок від пива.

— Жетончик на метро.

— Гумову кульку.

Забувати найочевидніші речі так завжди неприємно. Коли я стягнув шматину — тоді як брат вже здався, — і він побачив той свій брелок із зайчатком, у нього вирвався стогін... Видно було, що він порядно злий на себе.

Я його втішав, як міг: сказав, що йому ідеально вдається купа інших речей. Всім же бодай щось та виходить найкраще.

Мій брат подувся хвильку, але ми вже якось то залагодили. Йдемо до Empire State Building.

Коли ми наближаємося, намагаюся розповісти братові про те, як час пов'язаний із силою тяжіння; але що я тільки розтулю вуста, то він піднімає праву руку й хитає головою, ніби від чогось захищаючись.

Коли мій брат купує вхідні квитки, я записую но мер телефону-автомата на першому поверсі: 502 58 03.

Маю план.

Поки що не хочу зраджувати його братові.

Щоби продертися до ліфта, треба було довгенько вистояти у черзі. Старша пані, що переді мною, три має брошуру з різне) інформацією про той буди нок. Заглядаю їй через плече. Там написано, що він 443 метри заввишки, у ньому 77

ліфтів, які рухаються зі швидкістю десь поміж 200 і 400 метрів за хвилину. А я знаю, що Empire State Building ще не найвищий у світі.

Він навіть не найвищий у Нью-Йорку.

Кілька днів тому я читав статтю про хмарочоси в New York Times. Зараз найвищі в світі — Petronas Towers у Малайзії. Це таке вперше більше ніж за 100 років,

що Америка не побила в чомусь рекордів. Sears Towers в Чикаго довго були найвищими, але одна уста нова, яку величають The Council on Tall Buildings and Urban Habitat, десь днями постановила, що, підраховуючи висоту будинку, не враховуватимуться телевізійні антени, — і тоді й вийшло, що найвищими у світі є оті вежі в Малайзії. От-от десь мають завершити будівництво World Financial

Center в Шанхаї — а тоді саме він буде найвищим у світі. Док тор Лінн Бідл, голова тої ради, відмовився визнати поразку американської архітектури, — як писалося в одній статті. Його там ще й зацитували: "No, no, no. There are still many great things about American buildings. Oh, many, many great things".

.

Як на мене, то все це така фігня. Все одно Empire State Building найвищий. Його навіть у кіні показують. І стоїть він посеред самісінького Нью-Йорка. Про нього

і Пол писав. А всі інші будинки можуть собі бути такими високими, як їм тільки захочеться.

Нарешті запаковуємося до ліфта. За кілька секунд відчуваю, як закладає мої бідні вуха. Із 50 до 60 він піднімається якихось кілька секунд! Бачив би мене зараз Пол! Дуже захотілося поплескати в долоні.

Вигляд фантастичний. Видно все. Море. Місто. Гори на небокраї.

Мій брат якийсь дуже систематичний. Він страшенно довго вичитує в брошурі про те, що і в якій стороні світу розташовано.

Він пнеться мені розповідати й тикати пальцями, але я весь час ухиляюся. Нарешті відкопав нагорі телефон. Пересвідчуюся, що брат мене не бачить.

Нашвидкуруч набираю номер телефону-автомата на першому поверсі. Пішли гудки. Якщо хтось візьме слухавку, то спитаю його чи її, чи вони знають, що час тут у мене нагорі йде трохи швидше, ніж там у них надолі.

Гудки йдуть довго. Дуже довго. Ніхто не бере слухавки.

Це страшно нервує. Але ще трохи почекаю.

Аж тут бере слухавку якийсь тип.

— Ало? — каже.

— Hello, I'm calling from the top of the building, - кажу.

— Yes? — каже.

— Are you aware that the time runs slightly faster at the top than it does at the bottom of this building? — запитую.

— No, — відповідає.

— Well, it does, — кажу.

— All right, — каже бідака.

— Are you impressed? - випитую далі.

— Not really, — відповідає.

— But that means that time doesn't exist, — кажу.

— Oh yeah? — каже.

— So what do you think? — питаю.

— I couldn't care less, — каже той пан і вішає слухавку. Дебіл.

Щоб хоч якось себе втішити, кидаю кілька монет у підзорну трубу й фокусую на вулицю, що внизу під нами. Вона аж кишить людьми й машинами.

Бачу чоловіка, що виходить з одного банку. Намагається спинити якесь таксі і водночас постійно глипає на годинник.

Він такий самий, як я, як і ти. Зовсім звичайний. У нього, напевно, жінка, діти, і маленький затишний будиночок в одному з містечок неподалік.

І він старається зі всіх сил, аби все було добре.

Проводжаючи його поглядом, думаю: я тебе бачу, ти ж мене ні. І ми ніколи ніде не зустрінемося, але мені дуже хочеться, аби ти знав: мій час — це зовсім не твій час. Наші часи різні. У тебе свій, у мене свій. Наші хвилини різної тривалості. Ти уявляєш собі, що це означає? Що часу не існує! Повторити? Часу не існує. Існує

життя та смерть. Є люди і звірі. Існують наші думки. І світ. А ні. Ще космос, звісно. А часу немає! І без паніки. Вже полегшало? Бо мені — так. Все буде добре. Вдалого тобі дня. Бувай.

Не зводжу з нього погляду, аж поки той не зникає врешті серед натовпу.

А тоді переводжу телескоп угору, вздовж хмародерів, вгору собі так та й вгору. До неба. І відчуваю, як в моє тіло вливається те блаженне відчуття.

На цьому, мабуть, спинюся. Більше вже нічого не видавити.

Я вже напхав у себе більше перспективи, аніж сподівався у найсміливіших своїх мріях.

Досить. Надивився вже.

Та й, зрештою, у мене є до кого повертатися. До Лісе.

До лінії "котика маленького". До відповіді від Пола.

На мене чекають аж три речі.

ДЕРЕВА

Сьогодні мій останні й день у Нью- Йорку.

Купую Бьорре іграшкову машинку. Зелену таку: а якщо її накрутити, вона їздить по підлозі.

Кімові дістанеться книжка про погоду в Нью-Йор ку, а Лісе купив кишеньковий калейдоскоп. Все, на що його наводиш, він подає у 24 варіантах. Найтривіальнішу річ він перетворює у веселе дійство.

Мене той калейдоскоп змушує переглянути свої погляди на все, що мені завжди здавалося таким нудним і звиклим, що я перестав на це звертати увагу.

От мій брат, наприклад. Він мас суперовий вигляд крізь калейдоскоп! Зовсім інший.

Лісе неодмінно зрадіє, коли отримає оцю річ у подарунок.

Подарунки взагалі дуже важливі.

І дрібні подаруночки часто бувають кращими, аніж великі. А ті, що десь посередині між ними, — зазвичай не є нічим особливим.

Дорогою назад до мого теперішнього дому зустрічаю групку якихось робітників, які пересаджують дерева, кущі й квіточки. Такі собі добре височенькі дерева вивалили на тротуарі, й ті тепер чекають на те, аби їх закопали на квітнику.

Мені відразу стало так радісно на душі — це від того, що хтось у такому величезному місті не забуває про дерева.

Трохи далі по вулиці надибую на загублений факс із інструкціями для тих робітників. Там перераховано, які дерева й кущики треба попідстригати, а які понасаджувати. Той факс валяється собі прямо на дорозі, їм, напевно, він уже не дуже потрібен. Вони і без того знають, що робити. Підбираю той факс і беру з

собою. Буду мати подарунок дідусеві. Він теж втішиться тим, що хтось у Нью-Йорку мастить собі голову деревцями і кущиками.

Дерева - це одна з найприємніших речей у світі. Принаймні для мене. Вода, дерева і дівчата.

Колись я дерся по деревах цілими днями. Бувало, сиджу собі отак тихенько на

самому вершечку, не рухаючись, і тихенько собі дихаю. Годинами. Влітку, коли листочок сидів на листочку, ніхто мене там нагорі не бачив.

І мені здавалося, що я десь дуже далеко від них усіх. Вже як я злазив додолу, то відчував себе старим емігрантом, який повертався додому після довгих років поневірянь світами.

А ще я любив робити гойдалки. Це мені вдавало ся як нікому. Бувало, видеруся собі нагору, завішу якусь мотузку до котроїсь міцної гілляки — і гойдаю ся до вечора.

Страшно ще любилося плювати. Гойдаюся собі отак і плюю, було. А якщо ще й випити молока — то тоді взагалі плювалося кльово: прямо в ціль. Після молока мені підкорялися неймовірно довгі дистанції.

Хочу зараз погойдатися. Вже.

Наступного разу, коли у мене заведуться гроші, поїду в іграшковий, куплю 50 м мотузки і зроблю на решті гойдалку із жорстоко великим радіусом гойдання, і може навіть гепну собі прямо з неї у яку воду.

А Лісе на все це споглядатиме збоку. Ой, так хочеться!

Брат каже, щоб я не відтягував і почав уже нарешті пакуватися. Їдемо додому. Тобто летимо до Норвегії.

Мушу вже додому — хочу перевірити, чи моя перспектива має якісь шанси.

Коли заходить черга до дошки-гупанки, і я трамбую її поміж труси і футболки, мій братик-паскуда зізнається, що позичав її собі кілька разів - як мене не було вдома. В обмін за своє зізнання вимагає мого визнання, що та поїздка таки пішла мені на користь. Ну, ви знаю.

Вона пішла мені на користь.

І багато чого надивився. Багато передумав, а ще — нарешті хоч зрідка, але бувало, коли я взагалі ні про що не думав.

Найліпше мені виходило бути абсолютно безтурботним і приємно покиненим усіма думками.

У нас було кілька сеансів гри з "тарілками", які майже наближалися до медитацій дзен-буддистів.

Дуже за те своєму братикові вдячний. І взагалі за ту поїздку. Вона ж як не як тільки мені обійшлася задурно.

Брат каже — нема за що.

— Вигляд у тебе суперовий, каже мені. — А це найважливіше. Гроші не важливі. Вони то є, то їх не має. Брати — ось що дійсно важливо.

— Брати важливіші за гроші, — от такі якісь сантименти на нього нахлинули.

Дата добавления: 2015-09-07