Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

Річ Посполи́та - феодальна держава, союз Польського королівства та Великого Князівства Литовського, яка була заснована для кращої боротьби із Московським царством. До неї входила більша частина сучасних литовських, білоруських і українських — Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина.Ця держава була утворена союзним договором у м. Любліні — Люблінською унією 1569 року. Закінчила своє існування під частретього поділу Польщі у 1795 році.Державний устрій.Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (1573–1574), який займав польський престол перед тим як стати королем Франції. Таким чином оформився державний устрій — республіка з виборним королем. Після короля був сейм. Найвищим законодавчим органом держави був з'їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. Під час прийняття рішень сеймом існувало право «ліберум вето» — кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова Не дозволяю. 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців.Велике князівство Литовське зберігало певну автономію у складі Речі Посполитої (мало свої органи адміністративного управління, військо, фінанси, судочинство велося на основі Литовських статутів).Під час загострення боротьби магнатських угруповань за владу, феодали Речі Посполитої створювали конфедерації.За походженням людей ділили на благородних (шляхту, визначних, заслужених) і неблагородних. До шляхти відносили представників князівських і боярських родів Польського королівства, Великого князівства Литовського, та різних руських Великих князівств, які утворилися на уламках Великого Князівства Київського (Київської Русі).Серед віровчень виділяли — християн, іудеїв, (мусульман) і язичників. У ранній співдружності Речі Посполитої не було домінування поляків або католицької релігії. Співдружність складалася з переважно чотирьох націй: литовців, поляків, білорусів та українців. Мешканців Великого Князівства Литовського часом називали «литвинами», а білорусів одночасно з тим «русинами», як і українців.На час укладання Люблінської Унії у 1569 р. загальна кількість населення становила 7 млн чоловік в 1717 році населення становило вже 9 млн.За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни проти Московської держави,Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. Внаслідок Хмельниччини (1648–1654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.В кінці XVII ст. і особливо в першій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ'я населення. 30 вересня 1773 року сейм ратифікував угоду про поділ земель Речі Посполитої. 3 травня 1791 року Конституцію, яка запроваджувала:Конституційну монархію;Особисті свободи та рівні права всім громадянам.Втручання сусідів призвело до 2поділу, затвердженого сеймом у Гродні 1793 року.Цього разу від Речі Посполитої відрізали такі частини: до Пруссії відійшли вся Великопольща та частина Мазовії;до Росії — українські та білоруські землі;Австрійських вимог до уваги не взяли.Після придушення повстання у 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій поділ, після чого Річ Посполита припинила державне існування. Результат ІІІ поділу Польщі призвів до

До Австрії приєднано Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та частину польських земель над Віслою — Нову Галичину до Росії відійшли Литва, Курляндія, Західна Білорусь та Західна Волинь;Пруссія отримала частину Підляшшя

57.Ялтинсько-потсдамська система міжнародних відносин .

Домінування Радянського Союзу та США в повоєнному світі призвело до формування біполярної структури міжнародних відносин, що стало вирішальною ознакою Ялтинсько-Потсдамської системи, її політичною, стратегічною та міжнародно-правовою основою стали результати двох міжнародних конференцій (в Ялті 4-11 лютого та Потсдамі 17 липня - 2 серпня 1945 р.), під час яких керівництво головних держав антигітлерівської коаліції (СРСР, США та Велика Британія) намагалися узгодити базові принципи післявоєнного світоустрою. Такими принципами мали б стати проголошені ідеї повоєнного співробітництва держав, що перемогли у Другій світовій війні та підтримання їх згоди та єдності в інтересах такого співробітництва. Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин (1945-1991) мала певні основні характеристики та особливості .1. Мова йде про вищезгадану біполярність структури повоєнних міжнародних відносин, в яких провідну роль відігравали дві наддержави -СРСР та США. Значний відрив військово-силових, політичних, економічних та культурно-ідеологічних спроможностей цих двох держав від інших країн світу, призвів до формування двох основних, домінуючих „центрів сили", що здійснювали вплив на структуру і характер всієї міжнародної системи. Формування ялтинсько-потсдамської системи проходило в чотири етапи:I етап: конференція в Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.), на якій були закладені основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки. II етап: Ялтинська конференція (4-11 лютого 1945 р.), на якій були погоджені загальні підходи СРСР, США і Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі. В „Декларації про звільнену Європу" та Заяві „Єдність в організації миру, як і у веденні війни" були окреслені спільні принципи політики трьох держав щодо вирішення економічних та політичних проблем визволених європейських країн, формування в них демократичних виборів шляхом. Фактично закладалися підвалини нової, повоєнної системи міжнародних відносин.III етап: конференція в Сан-Франциско (25 квітня — 26 червня 1945 р.), на якій було погоджено та прийнято Статут Організації Об'єднаних націй. ООН мала стати головним та універсальним інструментом регулювання міжнародних відносин, підтримання міжнародного миру та безпеки.IV етап: Потсдамська (Берлінська) конференція (17 липня - 2 серпня 1945 р.), на якій були конкретизовані шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції продемонстрували можливість досягнення єдності держав антигітлерівської коаліції в мирний час, як і в роки війни, та стали програмою післявоєнного устрою Європи.Таким чином наприкінці другої світової війни й після її завершення було закладено фундамент нової, Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин, яка базувалася на новому співвідношенні сил і інтересів країн, що перемогли у війні, насамперед США та СРСР. Була створена система механізмів, які були покликані вирішувати завдання повоєнного світоустрою на основі єдності та співпраці країн антигітлерівської коаліції.Проте ефективність та результативність механізмів співробітництва суттєво знижувались, а врешті решт сходили на нівець внаслідок зростання взаємної недовіри, протиріч, суперництва та конфронтації між двома новими наддержавами - США та СРСР в ідеологічній, політичній, економічній, стратегічній та геополітичній сферах.

83.Українські землі в добу Руїни(1657-1686)

Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, колипісля смерті Б.Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи.Причинами Руїни були:− розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства;− посилення антагонізму між різними станами українського населення;− слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ;− боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої.Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”.Можна виділити такі характерні ознаки Руїни − загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання повернути старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків;− початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму;− звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях;− жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни;− Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”.Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародної політики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І.Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д.

Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

90.Українські землі в роки революції

Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбоюукраїнського народу у 1917–1921 роках.Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності ( УНР, Українська держава, ЗУНР ), але державну незалежність втримати не змогла. Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Однак, не досягши своєї цілі, Українська революція відродила традицію державності.^[2] 23 лютого (8 березня) 1917 року в Петрограді, столиці Російської імперії, почалися масові страйки. вся повнота влади зосередилася в руках Тимчасового комітету, На початку березня в Петрограді українці створили Тимчасовий український революційний комітет, який 2 (15) березня звернувся до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію «на завоювання власних національно-політичних прав»,.3—5 березня на території України практично були ліквідовані органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів ^[5]. Як і в Росії, в Україні почали формуватися Ради об'єднаних організацій, а також Ради робітничих і солдатських депутатів.На початку березня в клубі Товариства українських поступовців зібралися близько 100 представників українських організацій. На цих зборах народилася ідея створення спеціальної організації для координації національного руху ^[6]. 7 березня пройшли вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР був обраний відомий історик і громадський діяч М. Грушевський .8 квітня в Києві пройшов Всеукраїнський національний з'їзд На з'їзді депутати обговорили різні аспекти національно-територіальної автономії Україні, М. Грушевського — головою УЦР, В. Винниченка і С. Єфремова — заступниками голови Мандати членів Ради отримали відомі українські громадські та політичні діячі: Д. Дорошенко, М. Міхновський, В. Прокопович, Є. Чикаленко, О. Шульгін, та ін. оприлюднений документ, в якому говорилося про національно-територіальну автономію України. червня Комітет Центральної Ради створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першим генеральним секретарем був обраний В. Винниченко.У відповідь Центральна Рада 3 липня проголосила Другий Універсал, в якому йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її в єдиний вищий орган революційної демократії України ^[18] .В середині липня українська делегація прибула до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом20 жовтня в Києві розпочав роботу Третій Всеукраїнський військовий з'їзд. Центральна Рада 7 (20) листопада прийняла Третій Універсал, в якому йшлося про створення Української Народної Республіки в федеративному зв'язку з Російською республікою, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення державного контролю за виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи та житла, скасування смертної кари^[31].11 січня 1918 року Мала Рада ухвалила Четвертий Універсал, який проголосив незалежність Української Народної Республіки. В документі говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу» ^[41]. на Всеукраїнському з'їзді хліборобів, який зібрав близько 6,5 тисяч делегатів, П. Скоропадський був проголошений гетьманом України.У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові установи. В Києві була поширена підписана гетьманом «Грамота до всього українського народу», в якій говорилося про перехід повноважень глави держави до «гетьмана всієї України» П. Скоропадського, перейменування УНР в Українську державу, формування виконавчого органу Української держави — Ради Міністрів. 15 травня гетьман запровадив тимчасові правила відшкодування збитків. Гетьманський уряд доклав чимало зусиль для зміцнення грошової системи. Був створений Український державний банк, а також Державний земельний банк^[62].Урядом були зроблені кроки для відродження української культури і духовності. По всій країні було одкрито близько 100 нових українських гімназій. В Києві і Кам'янці-Подільському були одкриті українські державні університети^[63]. 20 червня — 11 липня в Києві пройшов Всеукраїнський Церковний Собор, на якому було розглянуто питання про автокефалію української церкви^[64]. У листопаді нарешті була одкрита Українська Академія Наук. Першим президентом УАН став відомий учений В. Вернадський.Відносини Української держави з Центральними державами регулював Берестейський мирний договір. 10 вересня Українська держава підписала з Німеччиною нову угоду про постачання сільськогосподарської продукції та сировини. Наприкінці жовтня Український національний союз з ініціативи партії хліборобів-демократів призначив на 17 листопада одкриття Національного конгресу, у порядку денному якого опинилися питання міжнародного становищ а України, легітимності влади гетьмана, економічної політики. Питання про дозвіл проведення конгресу розглянула Рада Міністрів. До середини листопада Центральні держави зазнали поразки у Першій світовій війні. Переможна Антанта не визнавала незалежність України. В таких умовах Скоропадський 14 листопада видав грамоту «До всіх українських громадян», в якій говорилося про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. 14 грудня гетьман зрікся влади. Становище УНР ускладнювалося втратою боєздатності армії. 22 січня в Києві, на Софійській площі, було проголошено Акт соборності — возз'єднання УНР і ЗУНР. Хоч Західноукраїнська Народна Республіка і перетворювалася на Західну область УНР, на її території продовжувала функціонувати своя система влади. Варшаві одновилися українсько-польські переговори, які розпочалися наприкінці 1919 року. 28 квітня було підписано договірміж УНР і Польщею, за яким Польща визнавала незалежність України, зобов'язувалася не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими Україні, визнавала за УНР право на територію східніше од границь Речі Посполитої 1772 року^[90]. Отже, УНР за визнання незалежності довелося заплатити ціною територіальних поступок. До Польщі одходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся та сім повітів Волині.Крім політичної конвенції, Варшавський договір містив ще й військову, за якою 25 квітня 1920 об'єднані збройні сили Польщі та УНР перейшли у наступ на Червону армію^[91]. У 1920–1921 роках в Україні діяли численні повстанські загони.

8 9.Українські землі в роки першої світ.в-ни.

Влітку 1914 р. Світ опинився в полум´ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об´єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід´ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Не меншим був апетит і в російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об´єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській — 250 тис. Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій — на прибічників та противників переможної війни. За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. Дорошенко, А.Жук, О. Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою організацію — Союз визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви. Затяжний характер війни, погіршення становища на фронтах, ускладнення внутрішніх проблем призвели до посилення жорсткості режимів обох імперій Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Симбірська. У цей час міністр закордонних справ Росії С. Сазонов відверто говорив: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Звинувачене у Русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів. Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів´я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських господарств 1,8 млн. дворів були без коней. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Отже, суть трагедії українського народу, пов´язаної з початком Першої світової війни, полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об´єкт експансії, арену воєнних дій, а їхніх жителів — на учасників братовбивчого протистояння. Крім того, війна зумовила й інші негативні тенденції та процеси в суспільному розвитку цих земель: розкол національного руху, зведення нанівець легальних можливостей політичної та культурної діяльності, придушення опозиційних сил, застосування імперськими державними органами репресивних акцій, руйнацію народного господарства, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу.

81.Давня і середньовічна історія Закарпаття

На землях Закарпаття люди селилися з глибокої давнини. Тут бували і численні варварські племена, і легіониРимської імперії, які на самому початку нашої ери створили провінцію Верхня Дакія. У V столітті тут утворився політичний центр гунів на чолі з легендарним вождем Аттілою. Під час Великого переселення народів в Закарпатті з'явилися вандали, бургунди,остготи, лангобарди і слов'яни. Територія Закарпаття входила до складу Великої Моравії, Великої Хорватії і Київської Русі. 896 року почався перехід угорських кочових племен через Карпати у Середнє Подунав'я, освоєння якого тривало протягом Х століття.Однак, починаючи з XI століття й завершуючи XIII століттям, Закарпаття поступово увійшло до новоутвореної європейської держави — королівстваВелика Угорщина і тут остаточно утвердилися угорські королі. За часів татаро-монгольської навали 1241 року орди хана Батия перейшли Верецький перевал, захопили і зруйнували Мукачеве, Ужгород, Тячів і багато інших населених пунктів, проте1242 року вони раптово пішли з цих земель. 1254 року угорський король Бела IV на спустошені монголами землі Закарпаття запросив італійських і німецькихвиноградарів і виноробів. Деякий час частина Закарпаття входила до складу Галицько-Волинського князівства очолюваного Левом I Даниловичем, одруженого з дочкою Бели IV — Констанцією. У XIV—XVI століттях приблизно дві третини Закарпаття було покриті лісами і гірськими пасовищами, населення гірських районів займалося полюванням, скотарством, рибальством, а в низинних районах — ще й хліборобством, виноградарством, садівництвом. У середні віки в цьому регіоні існували сотні дрібних удільних володінь, що вели між собою практично безперервні міжусобні війни, ч асто починали війни супроти сусідів. Часом виникали селянські повстання. Довгий час вся територія Закарпаття належала угорським правителям, але 1541 року центральною Угорщиною оволоділи турки, після чого вона була розділена, а Закарпаття також поділили на дві частини. Згодом центральні і східні райони краю увійшли до Турецької імперії, а західна частина потрапила під владу Габсбургів. Після 160-річного турецького панування, у кінці XVII століття вся територія Угорщини, зокрема і Закарпаття, перейшла під владу Габсбургів.

96. Українська діаспора:історія та сучасність.

Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель яка має духовний зв'язок з Україною. Станом на 2004 рік за межами України проживає від 10 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Міграційні, етнічні та демографічні процеси не раз кардинально змінювали біосоціальну будову українських теренів і всієї земної кулі. Спрямованість та інтенсивність цих процесів залежала від багатьох природних та соціальних чинників. Міграційні рухи, наприклад, визначалися змінами кліматичних умов, вичерпанням чи віднайденням нових природних ресурсів, прирученням коня, відкриттям колеса, геополітичними змінами, економічними кризами, воєнними подіями, дискримінаційною внутрішньою політико ю. Міграційні рухи людності між територією України (в сучасних межах) та рештою світу почалися сотні тисяч років тому – ще в часи заселення її первісними людьми, коли певні групи людей ще й не були сформовані як етнічні спільноти^[2]. Сліди найдавніших міграцій ми тепер не бачимо у певних етнічних рисах (мові, культурі, світогляді тощо). На початку V ст. слов'янський етнічний масив охоплював близько половини сучасної території України. Східна частина країни була етнічно неоднорідною, заселена вкрай нерівномірно. Наприкінці IV ст. гуни знищили майже всі грецькі колонії, розташовані на півдні України, відбулась еміграція більшої частини готів.. Міграція людності з території сучасної України на південь, захід, північ була першопричиною формування низки нових слов'яномовних етнічних спільнот (болгар, македонців, сербів, хорватів, чорногорців, босняків, словенців, словаків, чехів, білорусів, росіян), які пізніше іммігрували й тепер представлені в Україні, а також вплинула різною мірою на формування та етнічний розвиток, відповідно й на сучасну етнічність румунів, молдаван, угорців, литовців та багатьох інших народів, представлених тепер і в Україні.Найдавнішою, або найпершою, українською діаспорою є малознані в Україні бачванські руснаки, або русини-українціБачки та Срему. Їх 20-тисячна громада нині живе головним чином у регіонах сучасних Сербії та Хорватії. Це нащадки переселенців із північно-східної Пряшівщини і Закарпаття, які в середині 18 ст., гнані злиднями та безземеллям, переселилися на Балкани. На останню чверть 19 ст. припадає початок масової еміграції українців:з Австро-Угорщини до Америки ;з Російської імперії — за Урал, до Азії .Причиною еміграції було аграрне перенаселення. До Америки емігрували також частково українські селяни з Російської імперії — з Холмщини й Підляшшя. Початок еміграції за океан датується 1877 роком. З 1890-х pp. почалася еміграція українських селян до Канади, Бразилії й Аргентини .В 1914 р., українська діаспора за океаном приблизно становила 700—750 тисяч людей, поділено так:Від самого початку емігранти намагалися гуртуватися при Греко-католицькій церкві, унаслідок чого було створено греко-католицькі єпископати у США й Канаді. Слід згадати, що в українському суспільно-політичному житті назагал майже не брали участі емігранти з Закарпаття й Лемківщини — ці творили свої організації і навіть мали окрему церковну (греко-католицьку) організацію. Політична ідеологія свідомішої частини української діаспори була орієнтована на національне визволення і державну самостійність України. Українська діаспора значно поширилася й кількісно збільшилася після 1945. Одразу по війні друга хвиля політичної еміграції (понад 250 000 українців) опинилася в Німеччині й Австрії, а в кінці 1940-х — на початку 1950-х років розселилася на різних континентах і країнах. Так постали нові українській громади в Австралії, у Тунісі, Венесуелі — і зміцнилися існуючі поселення в США, Канаді, Бразилії, Аргентині й Парагваї. У Європі залишилося близько 50 000 українців, що створили нову сильну українську громаду в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в ЄвропіУ найгіршому становищі з усіх перебувала українська діаспора в СРСР..

91.УСРР у 1920-1930-х ррНові підходи в оцінці злочинів тоталітарного режиму.

Створення СРСР і прийняття загальносоюзної Консти-туиії істотно змінили правове становище об'єднаних респуб­лік. VIII Всеукраїнський з'їзд Рад, ратифікувавши Договір про утворення СРСР і Конституцію СРСР, доручив ВУЦВК переглянути Конституцію УСРР відповідно до союзної.1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад вніс деякі зміни й до­повнення до чинної Конституції УСРР 1919 р. Вона складалася з п'яти розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій радянської влади; 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю УСРР. УСРР проголошувалася соціалістичною державою робіт­ників і селян. Принципове значення мали статті 2 і 3, де УСРР заявляла про входження до СРСР і визначала за собою такі права: а) ухвалення власної Конституції, яка відповідатиме Конституції СРСР; б) територіальне верховенство; в) ство­рення власних органів державної влади й державного управ­ління. Це свідчить про те, що проголошений суверенітет УСРР в складі СРСР був не чим іншим, як фікцією.Центральними органами влади в УСРР є Всеукраїнський з'їзд Рад робіт­ничих, селянських і червоноармійських депутатів, У середині 30-х рр. відбулася зміна назв вищих органів вла­ди республіки. Після XIII з'їзду Рад (січень 1935 р.) Всеукра­їнський з'їзд Рад було перейменовано на з'їзд Рад УСРР, Характерною рисою цього періоду було посилення впливу Раднаркому СРСР на всі сфери державного життя в Україні. 4 лютого 1934 р. утворили постійну комісію для перевірки фактичного виконання директив уряду і зміцнення дисципліни в усіх державних органах та госпо­дарських організаціях. що в середині 30-х рр. сформувалася кому-но-радянська диктатура Сталіна і його оточення, яка нега­тивно вплинула на розвиток демократії та права. Президія ЦВК СРСР і винесла на всенародне обговорення. Обговорення і схвален­ня проекту Конституції СРСР відбувалися в умовах масових репресій і беззаконня. 5 грудня 1936 р. делегати VIII Всесоюзного з'їзду Рад одноголосно затвердили і запро­вадили нову Конституцію СРСР. За звичним сценарієм було розроблено й ухвалено Конституцію України. назви «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР) було встановлено іншу — «Українська Радянська Соціалістична Республіка».Конституція УРСР декларативно проголошувала перемогу соціалізму в усіх сферах суспільного життя, морально-політичну єдність українського народу.Вищим органом державної влади стала Верховна Рада.Верховна Рада створювала уряд республіки — Раду На­родних Комісарів як найвищий виконавчий і розпорядчий орган державної влади. Всі вищі органи влади в СРСР і в Україні у 20—30-х рр. бу­ли Усі центральні органи управління в УРСР, хоч і називалися республіканськими, були структурними підрозділами союзної держави. З появою наркомату промисловості будівельних матеріалів СРСР з 1 квітня 1939 р. почали діяти союзно-республікан­ський наркомат промисловості будівельних матеріалів УРСР.У другій половині 30-х рр. органи НКВС було остаточно виведено з-під контролю уряду й вищих партійних органів. Фактично НКВС нікому, крім Сталіна, не підпорядковувався. НКВС диктував свою волю всім, нехтуючи правові норми й спираючись виключно на власні нормативні акти-накази, директиви та розпорядження. Після входження до складу Союзу РСР УРСР формально мала свою окрему територію, на якій відбувався процес впо­рядкування робіт з адміністративно-територіального поділу, розпочатий ще 1922 р.

---

Дата добавления: 2015-08-21