Антиколоніальні рухи в Азії та Африці у 19-на поч..20ст.

На першому етапі (1943-1956 рр.) процес деколонізації охопив Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Англія надала незалежність Індії (1947 р.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан.Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.), яку вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція – незалежність Тунісу й Марокко. На першому етапі колонізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.На другому етапі (кінець 50-х–60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 р., який назвали "роком Африки". Цього року звільнилися 17 країн. Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. У наступні роки розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту. Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій.у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії -Зімбабве у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.Але залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій. Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних соціально-економічних інститутів у країнах, що почали здобувати незалежність. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи.Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації.Високі темпи зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Розуміння економічної залежності у країнах "третього світу" спочатку базувалось на уявленні, що світова економіка існує виключно за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн "третього світу" і завищення цін на готову продукцію розвинених країн. З цього випливало, що досягти економічної незалежності можна в результаті імпортозамінюючої індустріалізації та експлуатація природних ресурсів. У 1974 р. група країн "третього світу" стала ініціатором скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає у перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються

Отже, подолання відсталості виявилось для країн Азії і Африки не тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією цивілізацій. Адже відсталість була пов’язана з пануванням традиційних столітніх укладів. Їх подолання означало модернізацію суспільства. Модернізація виявилась ні чим іншим, як спробою впровадити елементи чужої цивілізаці ї. При цьому спроба прискорити модернізацію, нав’язати традиційному суспільству чужі для нього цінності, інколи викликали бурхливу реакцію.

63.Російська Федерація та країни пострадянського простору(від1991р.)

Радянська держава влітку 1991 р. опинилась на межі розвалу. Останню спробу врятувати імперію мирним шляхом зробив М.С.Горбачов, запропонувавши проект нового союзного договору.В деяких регіонах СРСР на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан. Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з президентом Б.Єльциним. 9 вересня 1991 р. було офіційно визнано незалежність Литви, Латвії і Естонії. Та все ж М.Горбачов та його найближче оточення прагнули зберегти Союз від подальшого розвалу.14 листопада в Ново-Огарьово 7 республік (Азербайджан, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, РРФСР, Таджикистан, Туркменістан) заявили про намір створити конфедеративний Союз Незалежних Держав (СНД).1 грудня відбувся референдум про незалежність України– понад 90 % виборців виявили прагнення жити в незалежній державі. 7-8 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Бєлавезькій пущі (Білорусь) керівників Білорусі,РРСФР і України, на якій було підписано" Угоду про створення СНД ", відкритого для всіх колишніх республік СРСР.Упершому абзаці "Угоди..."було сказано:"Союз РСР,як суб"єкт міжнародного права і геополітична ревльність,припиняє своє існування ". 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті лідери Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав. Таким чином, 25 грудня 1991 р. М.С. Горбачов склав свої повноваження. Отже, СРСР припинив своє існування, а колишні його республіки (у тому числі і Україна) стали незалежними юридично. Перші вибори РРФСРпрезидента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин. Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов’язують з іменем прем’єр-міністра Росії Є.Гайдара. Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади – Федеральні збори. 12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган – Федеральні збори, які складаються з двох палат – Ради Федерації і Державної думи. За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів. На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Тим часом російські спецслужби зуміли знищити провідника чеченців Д.Дудаєва, який загинув від прямого ракетного удару. Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб’єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Війну в Чечні засудили російські демократи та світова громадськість. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв’язання чеченського конфлікту було відкладено на майбутнє. 31 грудня 1999 р. у телевізійному зверненні до російського народу Б.Єльцин оголосив про свою відставку, а вже в березні 2000 р. новим президентом Росії було обрано В.Путіна. якого переобрали у 2004 р

Коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:– у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини; – вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї, а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь. Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.Міжнародне співтовариство, насамперед країни ("Великої сімки"), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи. Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв’язки. Молдова відновлює зв’язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику. При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть їх Рада глав держав та Рада урядів. Іншу позиціюзаймають Росія і Білорус ь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р. У 2003 р. було підписано угоду про сухопутний кордон між Україною і Росією. Невизначеною залишилась ділянка морського кордону в Азовському морі і в Керченській протоці, попередня домовленість про яку була досягнута в грудні 2003 р. після конфлікту навколо українського острова Тузла. Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Доля країн, що постали на теренах колишнього СРСР, у 1991-2004 рр. складалася по різному. Так країни Балтії зуміли провести вдалі економічні і політичні реформи і в 2004 р. стали членами ЄС, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Росія, Таджикистан, Молдова пережили війни і збройні конфлікти. Решту країн СНД, хоча і уникнули збройного протистояння, не уникнули гострої боротьби між прихильниками демократії і авторитарних методів правління. Стійкою стало прагнення деяких державних керівників утвердити одноосібну владу. Так, це вдалося здійснити в Туркменістані, Білорусії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані. В Азербайджані навіть вдалося передати владу від батька до сина.

Дата добавления: 2015-08-21