Провідні країни мусульманського світу(Туреччина,іран,Єгипет)другої пол.20поч.21ст.

Перші повоєнні роки у політичному житті Туреччини були відмічені переглядом спадщини Ататюрка: відбувається відхід від одержавлення економіки та однопартійності. Такий поворот у політиці Туреччини був здійснений у період правління президентів І.Іненю (1938-1950) та Д.Баяра (1950-1958). В економічному житті було дозволено більшу свободу підприємницької діяльності, а в політичному – багатопартійність. Важливий вплив на розвиток Туреччини мало отримання допомоги за “планом Маршалла” і вступ її в НАТО (1952). Кінець 50-х років був відзначений серйозними виступами населення проти уряду. Зрештою у події втрутилися військові. 27 травня 1960 р. стався воєнний переворот.Створений військовими Комітет національної єдності (КНЄ) скасував конституцію 1924 р., розпустив парламент, заборонив діяльність політичних партій. Так завершила існування І Республіка (1924-1960). нову конституцію, яку було прийнято на референдумі у 1961 р. Прийняття конституції стало початком існування ІІ Республіки (1961-1980). Згідно конституції Туреччина визначала як «соціально-правова держава». Важливою особливістю ІІ Республіки стала багатопартійність (12 партій). Економічний розвиток у 60-70-х роках був досить стабільним: у 4 рази зросла кількість підприємств, у 7 разів – виробництво. Туреччина намагалась реалізувати стратегію наздоганяючого розвитку, здійснивши широкомасштабну імпортзамінну індустріалізацію. У вересні 1980 р. стався воєнний переворот. Уряд С.Деміреля був повалений, розпущено парламент, призупинено діяльність партій і профспілок. Влада в країні перейшла до рук Ради національної безпеки (РНБУ 1982 р. вони ввели у дію нову конституцію, яка фактично утвердила курс на «демократію, що спрямовується» і започаткувала новий етап у розвитку країни, який отримав назву ІІІ Республіка (1982 – по теперішній день).На виборах 1983 р. перемогу здобула Партія вітчизни на чолі з Тургутом Озалом, який до 1990 р. був прем`єр-міністром, а до 1993 р. – президентом. Найбільш значною проблемою останніх десятиліть для Туреччини була курдська проблема. З моменту створення національної турецької держави не передбачалося визнання прав національних меншин. Курди (6,5 млн. чол.), як і інші меншини, стали піддаватися насильницькій асиміляції (отуреченню). На курдську мову було накладено заборону, а курдів офіційно стали називати «гірські турки» Ставши членом нато, Туреччина стала передовим рубежем «холодної війни». До 1962 р. на її території розміщувалася американська ядерна зброя. Розпад СРСР дав нового імпульсу зовнішній політиці Туреччини. У 90-ті роки вона намагалась реалізувати ідею об`єднання під своєю зверхністю всіх тюркських народів, країн (створення “Великого Турану” або «Великого Туркестану від Середземномор`я до Великої китайської стіни»). Туреччина стала надавати фінансову, воєнну, економічну допомогу Азербайджану, Узбекистану, Киргизії та ін.), формувати єдиний інформаційний простір, зміцнювати культурні зв`язки. Але для реалізації таких широких планів потенціал Туреччини явно не адекватний.

Єгипет. Після Другої світової війни Єгипет залишався під контролем Англії, в країні правив король Фарук. Економіка розвивалася однобічно (вирощування та переробка бавовни.

23 липня 1952 р. почалося повстання каїрського гарнізону. 26 липня король Фарук підписав указ про зречення і покинув країну, але монархія формально зберігається до літа 1953 р. коли Єгипет був проголошений республікою. Насер став прем'єр-міністром, а у 1956 р. був обраний президентом. Новий уряд відразу оголосив проведення аграрної реформи (осінь 1952 р.) Але реформа відразу не пішла. Також він почав переговори про передачу Єгипту Суецького каналу, що знаходився під управлінням англо-французької компанії. Але безрезультатно. Радянський Союз надав Єгипту воєнну і економічну допомогу. Отримавши могутню підтримку і прагнучи стати лідером арабського світу, у липні 1956 р. А.Насер оголосив про націоналізацію суецької компанії, кинувши виклик Англії та Франції і тим самим розбурхавши уяву арабів. Щоб ще більше підняти свій авторитет в очах арабського світу, він починає підготовку до чергової війни з Ізраїлем – загальноарабським ворогом. Але Ізраїль випереджає його і починає превентивну війну, захоплюючи весь Синайський півострів. Від ганьби Насера врятувало те, що у жовтні 1956 р. англо-французькі війська нападають на Єгипет і захоплюють зону Суецького каналу. У таких умовах на бік Єгипту стає СРСР. Після погроз якого застосувати ядерну зброю проти агресорів і вимог США, припинити агресію,Зненацька Насер із переможеного перетворюється у переможця відразу над трьома країнами. У 1956-1961 рр. проходить другий етап реформ. Провідною ідеєю цього етапу стала політика "єгиптизації" – ставка на власні сили (на національний капітал і ресурси). До 1961 р. з Єгипту було витіснено іноземний капітал. У 1958 р. з Радянським Союзом був укладений договір про дружбу і співробітництво. Було продовжено і аграрну реформу. У період з 1961-1967 рр. проводиться третій етап реформ під гаслом побудови арабського соціалізму. Основним змістом якого стало створення державного сектору економіки. Були націоналізовані залізниці, автотранспорт, будівельні компанії. У 1967 р. державний сектор складав 70%. У сільському господарстві продовжувалась аграрна реформа. Почалось проведення кооперації сільського господарства. Наступником Насера на посаді президента став Анвар Садат.1973р.Країна почала називатись Арабська Республіка Єгипет. З У червні 1975 р. було відкрито Суецький канал, чого ніяк не вдавалось зробити Насеру. Це стало основою економічного оздоровлення Єгипту. У жовтні 1981 р. під час параду група солдатів розстріляла з автоматів і закидала гранатами трибуну, де знаходився Садат.Після вбивства Садата президентом Єгипту став Хосні Мубарак. Єгипет в 90-ті роки знову вийшов на лідируючі позиції в ісламському світі. Також Єгипет отримує мільярдні допомоги від США.

Іран після відновлення свого суверенітету в 1946 р. тривалий час знаходився в стані політичної нестабільності. У 1953 р., внаслідок військового перевороту до влади прийшов шах Мохаммед Реза Пахлеві, який зумів стабілізувати становище у країні. 1962 р. він проголосив у країні початок "білої революції" – проведення реформ, направлених на модернізацію країни і викорінення феодалізму. За роки "білої революції" в Ірані було проведено аграрну реформу (обмежувалось поміщицьке землеволодіння і володіння релігійних мусульманських общин), індустріалізацію, реформу освіти й охорони здоров’я. 1963 р. жінкам було надано виборче право. Був обмежений традиційний інститут багатоженства. Активно насаджувався західний стиль життя, західна мод а. Іран став імпортером продовольства. Зростання промислового виробництва не встигало за зростанням міського населення, що викликало масове безробіття і невдоволення, яке посилювалось відвертою розкішшю шахського палацу і збагаченням міністрів за рахунок прибутків від експорту нафти. У зовнішній політиці шах орієнтувався на США та західні країни. Іран був членом блоку СЕНТО (Багдадський пакт). Криза шахського режиму наростала з кожним роком. Остаточно авторитет шаха був підірваний розстрілом солдатами релігійно-політичного мітингу 8 вересня 1978 р. на площі Жале (1,5 тис. чол.). У відповідь 26 листопада 1978 р. опозиція оголосила в країні траур. 16 січня 1979 р. шах залишив країну. Бахтіяр все більше втрачав контроль над становищем в країні.Монархія в Ірані була повалена. До 12 лютого 1979 р. сутички вщухають.Нове іранське керівництво оголосило про вихід країни з СЕНТО, про розрив військових і цивільних контрактів з США та західними країнами; анулювало угоду з Міжнародним нафтовим консорціумом; ліквідувало американські бази (50 тис. службовців) й розірвало дипломатичні відносини з Ізраїлем. Закривались іноземні фірми і банки. У березні 1979 р. Іран був проголошений ісламською республікою і була прийнята нова конституція. У відповідь на надання США притулку іранському шаху, в Ірані розпочалась антиамериканська кампанія, кульмінацією якої стало захоплення 52 американських громадян в заручники. На референдумі 30 березня 1979 р. 90% виборців висловилось за Ісламську республіку.

87. Галичина,Буковина,Закарпаття у складі Австроугорської(від1867 Австро-Угорської імперій)

До Австрійської імперії входили чотири самостійні територіальні угруповання українських земель:Галичина — південно-східна частина колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 p.;Буковина, яка згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією 1775 р. увійшла до Австрійської імперії; Закарпаття з ХУП ст. входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно залишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Габсбурги стали володарями великої частини українських земель площею понад 70 тис. км2, з чисельністю населення понад 2,5 млн, більшість якого (близько 2 млн) становили українці.

Галичина. Австрія дістала Галичину у стані занепаду. Війни, російська окупація довели цей край до зубожіння. Шляхетство втратило свої соціальні позиції через взаємну боротьбу окремих родів, міське населення збідніло одночасно із занепадом торгівлі та промисловості. Селяни знемагали під гнітом кріпацтва. Замість шкіл єзуїтського, василіанського та піарського орденів, де навчання велося латинською і польською мовами, австрійський уряд заснував гімназії з німецькою мовою навчання, пізніше в 1825 р. введено польську мову навчання. У 1774 р. засновані школи трьох типів: однокласні — парафіяльні з українською мовою навчання, три та чотирикласні — з німецькою мовою навчання. У 1774 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, на богословському — латинською. У 1787 р. було організовано окремий богословський факультет для українських студентів з українською мовою викладання, цей факультет проіснував до 1809 р.

Значну увагу приділяв австрійський уряд удосконаленню економічних та соціальних відносин. Особисту залежність селян було скасовано. Було проведено реформу судоустрою, завдяки якій селяни дістали більш демократичні права — могли самостійно одружуватись, віддавати дітей до школи, шукати заробітку де завгодно. Революційний рух — так звана "весна народів", який охопив усю Європу, зачепив і Австрію. 23 квітня 1848 р. Фердинанд І видав історичний маніфест, що повністю скасовував панщину в усій Галичині, майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. У1861 р. в Австрії було прийнято нову конституцію. Поступово в Галичині зміцнювались пропольські позиції. Урядовою мовою замість німецької стала польська. Львівський університет перейшов на викладання польською мовою; школи, за невеликим винятком, перейшли під керівництво Польської крайової шкільної ради. Міста були колонізовані, і державні та місцеві органи влади підтримували розвиток польської культури та науки. Придушення російськими військами польського повстання 1863 р. загострило стосунки між українцями та поляками. Позиції москвофілів зміцнювали зовнішні чинники: у 1863 р. російські війська придушили перше польське повстання, а в 1868 р. — друге. У 1865— 1866 pp. Австрія у війні з Пруссією зазнала поразки. Підлеглі їй народи одержали широку автономію, а сама Австрія стала "двоєдиною" монархією — АвстроУгорщиною, яку об'єднувала особа монарха.

За перші 10—15 років XX ст. Галичина зробила значний поступ в усіх галузях культурного життя. Головним центром української науки стало Товариство імені Т. Шевченка, яке об'єднувало вчених не лише Галичини, а й інших частин України..

Кінець XIX — початок XX ст. характеризується в Галичині загостренням боротьби з поляками, які були фактичними володарями краю. Прагнення поляків створити власну державу стає реальністю внаслідок конфліктів між Росією та Австрією, інтереси яких перетиналися на Балканах. Особливо вони загострилися під час Балканської війни 1912—1913 pp.

Значних руйнувань Галичині завдала Перша світова війна. В австрійському війську воювало 250 тис. українців. Після брусилівського прориву весною 1916 р. колишня територія Королівства Польського, куди входили галицькі землі, була віддана у повне розпорядження Пруссії. Це створило нове незадоволення українського населення, що спричинило національно-визвольний рух.

Буковина. У1774 р. Австрія, приєднала до себе північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Ця країна знову стала називатись Буковиною, як у XIV ст. Деякий час влада була військовою.У 1786 р. Буковину було приєднано до Галичини, і так вона перебувала до 1849 p., коли знову стала окремою провінцією. Австрійський уряд провів низку реформ, щоб вивести Буковину із занедбаного стану. У 1781 р. було скасовано кріпацтво і замінено панщиною за договором селян із паном. Австрійський уряд був переконаний, що населення Буковини здебільшого румунське і тому призначав на керівні пости румунів.

Приєднання Буковини до Галичини в 1786 р. мало негативні наслідки — польська шляхта Галичини не допускала селян до освіти і поширювала полонізацію та латинізацію. У1808 р. було засновано в Чернівцях першу гімназію з латинською мовою навчання. У початкових школах викладали румунською або польською мовами.Перша половина XIX ст. позначилась низкою селянських заворушень, в яких основна роль відводилась гуцулам. Гуцули вели відмінний від інших національностей спосіб життя. Навесні вони виганяли худобу на полонини, і тому вимоги землевласників відбувати панщину викликало обурення. Боротьба за автономію Буковини закінчилась 1861 p., коли вона отримала статус коронного краю Австрії з титулом воєводства, з подвійними адміністративними органами. З того часу почались процеси українського відродження. У 1869 р. в Чернівцях було засновано першу українську організацію — "Руська Бесіда.У1870 р. у Чернівцях започатковується політичне товариство — "Руська рада", а в 1875 р. там же створюється німецький університет з кафедрою української мови. У XX ст. Буковина залишилась лояльною до Габсбургів. Закарпаття. У XVI ст. Закарпаття було ареною військових дій сусідів. Після перемоги Угорщини у 1526 р. його поділено між трьома сусідами — Австрією, Туреччиною та Семигородом. Край був зруйнований, міста занепали. У XVIII ст. на Закарпатті було відносно спокійно. За правління Марії-Терези та Йосифа II селянам було надано певні пільги, у 1766 р. було обмежено панщину, а в 1785 р. скасовано залежність селян від поміщиків. Але після смерті Йосифа II його наступник Леопольд відновив кріпацтво, яке тривало до 1848 р.У 1867 р. Австрія, розгромлена Пруссією, визнала право Угорщини на самоврядування. Закарпатська Україна опинилась під владою Угорщини. Поступово все українське почало завмирати — закривались українські школи, газети. Так, якщо в 1881 р. було 353 українські школи, то вже в 1883 р. — тільки 282, а до 1914 р. не залишилось жодної.До того ж у 80-х роках додалися стихійні лиха — кілька років були неврожаї, і населення дуже голодувало. Унаслідок збільшення населення земельні наділи дробилися, що також не поліпшувало становища. Виходом із усього цього стала масова міграція до Америки. Природним наслідком посилення мад'яризації було зростання москвофільства. Угорський уряд придушив рух москвофілів і в 1914 р. у Мармароському Сиготі засудив до ув'язнення групу селян, що перейшли на православ'я.

86. Доля українських земель у складі Речі Посполитої(1686-1793)

“Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ.Поділля з Кам’янцем знаходилось у складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.

1793 р. – приєднання до Росії Правобережної України (ІІ поділ

Речі Посполитої).У 2-й половині 17 ст.Україна внаслідок

десятирічної виснажливої громад, війни та збройної інтервенції

іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу

сусідніх держав. Після Андрусівського перемир’я 1667 та

Дата добавления: 2015-08-21