Виникнення нових форм зображення реальності

У будь-якому літературному творі так чи інакше різноманітно і неповторно відображена і перетворена реальність: від реальності побуту до реальності історичного розвитку (минулого і сучасності), від реальності життя автора до реальності самої літератури в її традиціях і протиставленнях. Літературний твір поширюється за межі тексту. Він сприймається на тлі реальності і в зв'язку з нею. Місто і природа, історичні події та реалії побуту - все це входить у твір, без яких він не може бути правильно сприйнятий. Реальність – ніби коментар до твору, його пояснення. Найбільш повнокровне і конкретне сприйняття нами минулого відбувається через мистецтво і найбільше через літературу. Але й література найвиразніше сприймається при знанні минулого і дійсності. Немає чітких кордонів між літературою і реальністю.

Всякі пошуки правди життя, або правди-істини, або правди моральної рано чи пізно призводять до боротьби з формою, з канонами вираження.

Це спричинило народження якісно нової художньої продукції в сучасній німецькій літературі, яка існує тепер в умовах візуальної культури, свідчить про кризу вербального тексту, про очевидне зсув з вербального на візуальне сприйняття тексту, про занепад літературо- та текстоцентричної епохи. Однак, у ситуації «кінця великих оповідань» (Ж. Ліотар) перехід від літературно-центрованої до кінематограф-центрованої літератури має на увазі не «смерть літератури» і капітуляцію тексту перед засиллям образів в культурі, а навпаки, активні пошуки нових форм існування художнього тексту в активному інформаційному середовищі й нові способи змісто- і текстовиробництва.[7] Кардинальна трансформація візуальної стратегії в текстовиробництві визначає рух новітньої літератури в сторону «нової візуальності» «від розповідання історій до їх показу» [7]. Постмодерністське переосмислення мови та її прагнення з метою найбільшої об'єктивності висловлювання «показати», а не «сказати» високо зажадало альтернативних графічних можливостей літературного самовираження молодих письменників так званої «літератури об’єднання». Ряд дослідників (Ж. Женетт, Р. Барт, А.А. Корнієнко, Є.В. Пономарьова, Е.Н. Шапінская) [7] пов'язують ускладнення і зміну зовнішнього вигляду тексту з появою кінематографа. Використання засобів кіномови породило тенденцію показу в літературі, внаслідок чого структурно тексти організовуються таким чином, щоб продукувати не тільки розповідь, але й зображення подій та місця, де вони відбуваються. Показовий приклад - роман німецького автора Томаса Бруссіга (Brussig, Thomas) ««На короткому кінці Сонячної алеї»» [5], який отримав престижну премію Ганса Фаллади, перекладений на багато мов і екранізований в 1999 р. в Німеччині. Фільм "Sonnenallee" мав міжнародний успіх, а в самій Німеччині отримав дві премії "ЛОЛА". 2.2. Характерні особливості оповідної манери в романі

Свою «Сонячну алею» Томас Бруссіг називає «казкою про НДР»[10], і все ж у його романі чітко простежуються зовсім не казкові відмінності світосприйняття німців у Східному й Західному Берліні - на прикладі родини Куппіш та їхнього «західноберлінського дядька» Гайнца, що призводить до низки переплетених у сюжеті непорозумінь[10].

У «Сонячній алеї» безліч моментів зрозумілих жителям колишньої НДР - та й колишнього СРСР - без зайвих слів. Наприклад, як і чому «пропісочують» ідеологічно несвідомих товаришів? Або ж що таке дефіцит? Чому працівник торгівлі одягається більш вишукано, ніж водій трамвая? Звідки виникають черги? Чого платівки «Rolling Stones» продаються на „чорному” ринку за шалені гроші? Бруссіг детально пояснює механізм кожного явища «соцреалізму».

«У своєму романі я прагнув зобразити НДР як екзотичний зоопарк. Коли «Сонячна алея» побачила світ, НДР вже не існувала років десять. Тому не тільки західні німці нічого не знали про тамтешнє життя, але й у «нових федеральних землях» уже встигло вирости покоління, для якого життя в НДР було екзотикою. Тому моя книга адресована не лише жителям колишньої НДР. У ній також відображено феномен, який полягає в тому, що прекрасні спогади можуть залишитися не лише від найкращих часів»[9].

Переважна більшість ситуацій має анекдотичний характер, деякі з них переходять у гротеск. Чого вартий лише дядько Гайнц із Західного Берліну, який щотижня перевозив контрабандою у власних шкарпетках кекси та каву для своєї східної родини, а потім його самого у вигляді праху так само нелегально перевезли через кордон[5.c,60]. Мати Міхи, яка попри все намагалася постаріти, бо у знайденому нею паспорті жінка із Заходу була значно старшою. А ще розповідь про овочеву крамницю, де продавчиня спекулювала валютою і т.д. А на цьому так би мовити суспільно-політичному фоні – лінія кохання Міхи та Міріам [5]. Так Бруссіг заручився прихильністю такої розмаїтої цільової аудиторії: тут і підлітки, і молоді люди, що лиш трохи зачепили «совкове» життя, і старше покоління, що завжди радіє спогадам про ковбасу за два двадцять.

Додає інтриги прийом автора, коли він презентує читачу якусь «замануху», про щось згадує, але пояснює це вже в іншій частині твору. Так, на самому початку згадується застряглий на «смузі смерті» любовний лист[5,c.2], але розповідь про нього приблизно всередині. Дільничий говорить про загублений паспорт [5,c.3], Фрау Куппіш чимдуж намагається постарішати [5, c.24] - всього цього автор побіжно торкається, чіпляючи читача таким чином на гачок. Напругу ж знімає тоді, коли цього найменше очікуєш і вже перестаєш думати, що б то усе означало.

Варто відзначити іще одну особливість твору – такий собі «прийом лупи». Йдеться про те, що статечне розповідне розкриття сюжету раптом зупиняється на певному моменті чи ситуації і акцентується на ньому. Так, ніби наближається лупа і збільшує епізод, демонструючи необхідні для загального сприйняття деталі.

Такий метод характерний передусім для кінематографу, а не для художньої літератури. І тільки детальніше знайомство з біографією автора дає відповідь, адже Томас Бруссіг, крім власне письменства, пише сценарії. Тому спочатку «Сонячна алея» була фільмом, сценарій до якого Бруссіг написав разом з Детлевом Буком та режисером Леандером Хаузманном. А вже на основі кіносценарію Бруссіг створив повість «Сонячна алея» [10].

Цікавими виглядають персонажі твору в тому плані, що автор практично не дає їм жодної психологічної характеристики. Лиш трохи зачіпає їх зовнішній світ, проте кожного наділяє певною пристрастю, задоволення якої нереальне. Друг Міхи Патлатий помішаний на західній «забороненій» музиці, переважно «Роллінг Стоунз». Маріо та його дівчина читають «ворожих» екзистенціалістів Сартра та Сімону де Бувуар. Молодший брат Міріам збирає модельки західні автівки. Все, про що мріяла радянська людина, Бруссіг розподілив між кількома своїми персонажами. Кожен з них ототожнюється з чимось, чого в комунізмі не було.

Завершує повість пан Томас черговою фантасмагорією. У фіналі з’являється росіянин із великою родимкою на чолі. Він керує природними явищами та приймає пологи у подружки Маріо. [5,c.63] За словами самого Бруссіга, Михайло Горбачов (а хто б це іще міг бути?) в ті часи мав дуже великий вплив, так що здавалося, ніби ця людина може все змінити. Після його появи в творі у свідомості його героїв дійсно щось змінюється. «У міру того, як віддалявся ескорт, приходило усвідомлення того, що з ними трапилося щось неймовірне, і що їм ніхто не повірить, що таке буває, - пише автор про своїх героїв, - вони ще не знають, яких змін скоро зазнає їхнє життя, але уже відчувають переломний момент» [5.c.63]

Дата добавления: 2015-08-18