Топографічні відносини в спогадах головного героя

Вибір нами вулиці, як досліджуваного об’єкта, обумовлений, частково, її положенням по відношенню до Берлінської стіни -епіцентру, навколо якого обертається доля кожного, хто жив біля неї.Простір навколо Берлінської стіни, сприймається героями як «Todesstreifen» [15.2,S.3], а кордон і перехід через нього, як «повна без-на-ді-я». [15.3,S.33]

Найцікавіший той факт, що люди, які живуть поблизу стіни, навіть не помічають її, і якби вона рухнула, то вони б помітили це останніми, настільки вони до неї звикли.[15.5,S.46]

Сама тематика повісті сприймалася б надто моторошно, якби завдяки Бруссіговій стилістиці не стала такою смішною. Ключові персонажі твору – Міха та його родина і друзі – абсолютно не переймаються життям у безпосередній близькості від «зони смерті»[15.6, S.3].Вони не ставлять перед собою філософських питань свободи чи любові до своєї країни. Адже те, де ти народився і що тебе оточує від самісінького народження є чи не найприроднішим явищем. Аналіз і роздуми над усім цим приходять потому, як людина дорослішає і розуміє, що по той бік стіни існує інший заборонений світ. Тут варто згадати про Фрау Куппіш, яка виписує комуністичну газету, щоб сусіди зазначили родинні симпатії режиму, готує сина до «червоного монастиря», а згодом – на навчання до Радянського Союзу, але в глибині душі вона мріє про зовсім інший бік стіни, усвідомлюючи водночас марність своїх ілюзій.

І навіть тримаючи в руках омріяний західний паспорт, вона не в змозі дійти кілька кроків до прикордонного пункту. Розуміючи свою внутрішню несхожість з розкутими і вільними громадянами ФРН, жінка повертається назад.

Заслуговують окремого розгляду в автобіографічному романі й інші топографічні об’єкти, що знаходяться безпосередньо на самій вулиці або поблизу неї, або навіть на території всієї країни. Адже кожна з них, як і кожна людина, абсолютно індивідуальна і унікальна в історичному контексті.

А саме:

- оглядовий майданчик із Західного боку стіни, який слугував для споглядання східноберлінців як в «зоопарку» [15.7,S.3];

- школа, в якій навчається головний герой та його друзі і яка є розсадником комуністичної ідеології в НДР [15.8,S.7];

- будинок в якому живуть головні герої, вікна якого виходять безпосередньо на Берлінську стіну чи «зону смерті»[15.9,S.25-30];

- квартира родини Куппіш, де відбуваються безкінечні суперечки політичного і побутового характеру [15.10, S.12];

- дитячий майданчик, де «тусується» молодь[15.11,S.4];

- овочева крамниця, існування якої згодом стало легендою[15.12,S.29-30];

- пропускні прикордонні пункти, які ламають долі людей [15.13, S.6];

- прилеглі вулиці, міст, де процвітає «чорний ринок» та інші.

Навіть засоби пересування стають предметами, що безпосередньо стосуються топографії міста:

- мопед Маріо, який так повільно їздив, що територія НДР здавалася в п’ять разів більша ніж це собі уявляв Маріо і його подруга.

- автобус з туристами, з яких глузують Маріо та Міха;

- велосипед Патлатика, який наближає його до мрії;

- мотоцикл АВО – своєрідний символ розкішного життя на Заході та інше.

Кожного разу, описуючи певний об’єкт, автор надає йому не лише топографічні характеристики, а й показує відношення до них головних героїв. Так, ще на початку роману згадується оглядовий майданчик, що знаходиться по той бік стіни[15.7,S.3]. Але попри те, що йому було неприємним глузування Західнобердінців, для нього цей зовнішній прояв приниження людської гідності був «справжньою дрібницею», порівняно з «трагічним обломом», коли перший в житті отриманий Міхою любовний лист поривом вітру віднесло на нейтральну смугу смерті. Стіна стала трагічною сценою, де розігрується спектакль, в якому Любов і Смерть стали головними героями.

В ході дослідження нами була здійснена топографічна прив'язка будівель, до конкретних історичних умов, які описує Томас Бруссіг в своєму романі. Це важливо при вирішенні проблем міської топографії до розділу Берліна на сектори, пов'язаних з нумерацією будинків. Наприклад, Міха живе на вулиці, на якій нумерація будинків починається цифри «379»[15.14,S.3]. Це свідчить про те, що колись Німеччина була одним цілим. І те, що з якоїсь причини не змінили номери будинків виглядає як надія, що цей будинок, а отже Німеччина, буде одним цілим.

Але саме існування таких будинків, за теорією Міхи, зробило героїв одним цілим, «потенціалом»[15.6, S.3], бо «вигнало» їх на вулицю, в пошуках надії. І збираючись на старому дитячому майданчику, вони відчували, що колись все буде по-іншому. Але вони поки не могли пояснити цього відчуття.

Топоніміка будівель продовжує розвиватися і в даний час. Так, наприклад, овочева крамниця, з якою пов'язана одна з легенд, описаних у романі, продовжує існувати і сьогодні[15.12,S.29-30]. Автор, закінчуючи розповідь про «овочеву» лавку, непомітно з минулого переносить читача в сьогодення: «Tatsächlich machte dieser Laden keinen schlechten Umsatz, besonders in den späteren Jahren, als der Zwangsumtausch so hoch war, dass die Westler ihr Ostgeld kaum ausgeben konnten. Da nutzten viele dieletzte Gelegenheit, ihr Geld loszuwerden, indem sie sich Papierfähnchen und andere kuriose Dinge kauften» [S.30]. А афоризмом, що любить повторювати пан Куппіш про соціалізм «Die Ostzeiten waren ein einziges Schützenfest, bei dem jeder Schuss nach hinten losging»[S. 30], розповідаючи про історію «овочевої» лавки, показує відношення сучасних німців до минулого – жодного негативу, лише іронія і легка ностальгія.

Опис багатьох подій у романі, пов'язано з описом будівель або ландшафтів. Адже, як писав академік Д.С. Лихачов, «будівля ніколи не існує саме по собі. Воно несе в собі відбиток часу і сприймається завжди в контексті культури. Я маю на увазі, - говорив Дмитро Сергійович, - не тільки архітектурний ансамбль, а й історичне життя в архітектурному середовищі. У будинках жили письменники, композитори, художники, актори, політичні діячі, прості люди. В оточенні архітектури або певної місцевості відбувалися події - дійсні, а іноді й не менш важливі - уявні» [8]

Серед цілей написання роману проглядається думка про те, що створити історичний ансамбль можна не тільки будуючи, а й руйнуючи. Мова йде про руйнування Берлінської стіни - нездійснену мрію практично всіх жителів Східного Берліна. Але «дивним було те, що ті люди, що біля неї жили, не бачили в ній нічого дивного». І навіть, якби її не стало, то ті, хто жили під стіною, помітили б це останніми [15.5,S.46]. Це зауваження автора свідчить про те, що життя поблизу стіни, смуги смерті, прикордонних пунктів, йшло своїм руслом. Жителі Сонячної алеї вчилися в школі, ходили на роботу, закохувались, слухали музику, вчилися танцювати, навіть помирали як звичайні люди, не відносячи себе до будь якої класифікації з боку іншої держави: «Зонні»- житель східної зони.

Томас Бруссіг, згадуючи своє радянське минуле, показує нематеріальну стіну, що пролягає в головах громадян об'єднаної Німеччини, яку на відміну від бетонної Берлінської, зруйнувати куди важче. А отже закликає читачів, попри всі спогади про минуле, бути щасливими, згадуючи, лише про хороше.

«Wer wirklich bewahren will, was geschehen ist, der darf sich nicht den Erinnerungen hingeben. Die menschliche Erinnerung ist ein viel zu wohliger Vorgang, um das Vergangene nur festzuhalten; sie ist das Gegenteil von dem, was sie zu sein vorgibt. Denn die Erinnerung kann mehr, viel mehr: Sie vollbringt beharrlich das Wunder, einen Frieden mit der Vergangenheit zu schließen, in dem sich jeder Groll verflüchtigt und der weiche Schleier der Nostalgie über alles legt, was mal scharf und schneidend empfunden wurde.

Glückliche Menschen haben ein schlechtes Gedächtnis und reiche Erinnerungen.» [15]

Дата добавления: 2015-08-18