Історична пам’ять» як основа для виявлення національної ідентичності

Процес художнього освоєння минулого у новій сучасній літературі Німеччини – це процес ідейного та естетичного виховання людини. І це особливо важливо на сучасному етапі розвитку німецького суспільства, так як людині після вищезгаданих подій, необхідно усвідомити себе, своє місце, своє призначення в цьому складному і суперечливому світі.

Історія відкрила перед письменниками можливість дослідження реального процесу розвитку народу і зображення еволюції характеру в часі.

Поняття минулого завжди було тим ключовим концептом, за допомогою якого визначалося предметне поле історії. Історик претендував на роль монополіста, який володіє винятковим правом на інтерпретацію минулого.

Тема «історії пам'яті» прозвучала вже в XIX в. в контексті різного розуміння предмета історичної науки Л. фон Ранке та І. Г. Дройзеном [12].

Поряд з істориками свій внесок в історію пам'яті вносять і література, мистецтво, архітектура, кіно[7].

Останнім часом можна говорити про формування цілого напряму в історіографії, в центрі якого феномен історичної пам'яті. «Ми живемо в епоху всесвітнього торжества пам'яті», - пише П. Нора. Однією з найважливіших причин він вважає так зване «прискорення історії», яке веде до ефекту «автономізації теперішнього з непередбачуваним майбутнім і непрозорим для нас минулим. Саме розривом історичної та тимчасової наступності пояснюється нова актуальність пам'яті - минуле перестало бути гарантією майбутнього, а тому пам'ять перетворилася на рушійну силу, в обіцянку наступності» [14].

Отже, сьогодні «історична пам'ять» стає чи не єдиною основою втраченої ідентичності [12].

Благодатне поле для «історії пам’яті» й те, що в Німеччині називають «політикою по відношенню до минулого» або «політикою спогадів». Особливо цікавою «історія пам'яті» стає там, де ми нападаємо на слід історичної пам'яті, тобто історичних орієнтирів, самих акторів історії, що виражається в різних тлумаченнях і оцінках одних і тих самих подій, дат, людей[12]. Так пам'ять про Берлінську стіну, з моменту спорудження її в 1961 році і до падіння в 1989 році була яскравим і переконливим символом моральної та матеріальної «історичної пам'яті». Відношення жителів східного та західного Берліну до існування стіни було неоднозначним. У своєму романі «Сонячна алея» Томас Бруссіг показує нематеріальну стіну, що пролягає в головах громадян об'єднаної Німеччини, яку на відміну від бетонної Берлінської, зруйнувати куди важче. В одному із свої інтерв’ю письменник зазначив: «Сьогодні німецькі ЗМІ весь час намагаються з'ясувати, «скільки НДР», так би мовити, міститься в тій чи іншій суспільно-значущій особі, яка походить зі Сходу. Подібна форма оцінки свідчить про те, що в Німеччині існує така собі «шкала», згідно з якою громадяни Німеччини поділяються на «німців» та «східних німців». Фактично, виходить, що буття східного німця виключає буття німецьке. На мій погляд, це абсолютно неприпустимо, адже жителі Сходу країни - такі ж німці, як і жителі її Заходу. На мою думку, розділ на «східних» і «західних» нагадують расизм» [9].

Ще однією формою «історії пам'яті» є «місця пам'яті». Виникнення цього напрямку досліджень «часу в просторі» зазвичай відносять до 1984, коли в Парижі вийшло багатотомне видання «Lieux de mémoire» П. Нора[12].

Так, наприклад, в романах сучасних німецьких авторів як одне з «місць пам'яті» розглядається Берлін. Простежується, яким чином східні і західні письменники створюють у своїх творах після 1989 - 1990 рр. нові урбаністичні простори, наповнені яскравими метафорами. Реалізація концепту «об'єднаний Берлін» аналізується в контексті основних сучасних концепцій міського ландшафту, зокрема, окремих вулиць[6].

Яскравим прикладом є опис виникнення маленького кінчика вулиці, під назвою Сонячна алея, яка стала головним топографічним об’єктом спогадів автора в автобіографічному романі Томаса Бруссіга «На короткому кінці Сонячної Алеї».

Для самого автора, усе почалося, як він пише, «коли згасла сигара Черчілля» [5,c.1]. Цілком західноєвропейська вулиця з теплою назвою «Сонячна алея», на якій мешкав головний герой, з’явилася в Східному Берліні тому, що Сталіну 1945-го року її подарував Черчілль. А зробив він це, бо «саме Сталін послужливо підніс йому запальничку»,коли у нього під час переговорів згасла сигара. «Якби Черчілль пильнував за своєю сигарою, жили б ми сьогодні на Заході!» [5,c.2] - вважав головний герой.

Соціалізм доби занепаду з її запахом розпаду на тлі дедалі абсурднішого ідеологічного тиску – ось те середовище, в якому автор збудував собі уявну республіку «хіпі» у затінку зловісного берлінського муру.

Дата добавления: 2015-08-18