Визволення нашої місцевості і всієї України від німецько-фашистської окупації

Сталінградська битва відіграла вирішальну роль у війні, вона була корінним переворотом, який створив умови початку вигнання німецьких загарбників з України.

Намагаючись взяти реванш, німецьке командування провело свою останню велику наступальну агресію під Курськом і Орлом. Перемога радянської армії закріпила корінний перелом, дала можливість приступити до визволення Лівобережної України та Донбасу. Курська битва була одна із самих жорстоких.

Житель Дзержинська Григорій Іванович Горковенко, учасник Орловсько-Курської битви, в своїх спогадах пише: «Взагалі неможливо словами передати, намалювати картину бою. Постріли, «Рвались снаряди», «Тріщали кулеметні та автоматні черги», «Гіркота в горлі». Все злилося в суцільний гуркіт. Попереду нас башта танка полетіла на кілька метрів вгору. Падають товариші… Але наші воїни наполегливо їдуть вперед, ведуть вогонь, відсікаючи піхоту німців від танків.

21 вересня 1943 року першими подолали водну перешкоду південніше Києва війська 13-тої армії.

Північніше Києва був створений Лютізький плацдарм. Учасник тих боїв (а в боях брали участь і наші земляки) житель Дзержинська Михайло Гуревич писав: …»На один з таких плацдармів – знаменитий Лютізький, що північніше Києва – одного жовтневого дня 43-го року висадилася наша рота, яка обслуговувала радіозв’язком велике військове з’єднання. Саме з цієї невеличкої за площею звільненої від гітлерівщини землі в перших числах листопада був завданий головний удар по ворогові, який будь-якою ціною намагався втримати місто Київ…»

(«Романівський вісник» від 5 листопада 1993 р. «Навічно в пам’яті народній» ст.2).

Після жорстоких триденних боїв війська Першого Українського фронту 6 листопада 1943 року зламали опір ворога і вступили в столицю України. Далі на шляху визволителів стали Овруч, Коростень, Житомир, Бердичів. Повністю і остаточно Житомирщина, а в її складі і наш район, була визволена від окупантів у ході двох наступальних операцій _ Київської та Житомирсько-Бердичівської.

Під час Київської операції 13-та армія, яка стояла на північному фланзі, розширювала фронт наступу форсувала річки Прип’ять та Уж. З’єднання 60-ї армії просувалися на Коростень і в середині листопада зайняли Житомир, вбивши широкий і глибокий клин в німецьку оборону. Це змусило вороже командування підтягнути резерви з Італії та заходу і силами 15 дивізій (з них 7 танкових і 1 моторизована) 15 листопада 1943 перейти в контрнаступ. Йому вдалося потіснити наші війська і знову окупувати частину області. Вимотуючи сили противника, перший Український фронт готував нову – Житомирсько-Бердичівську операцію.

Надходило поповнення з резерву Ставки Верховного головнокомандування. Зокрема, прибула 1-ша Гвардійська і 18-та армія, 1-ша танкова армія, 4-тий Гвардійський Кантемирівський танковий корпус.

Операція розпочалася 24 грудня 1943 року. Рішучим штурмом ворожа оборона була прорвана, і 30 грудня бої вже розгорнулися на підступах до міста Житомира.

60-та армія генерала Черняхівського обійшла місто з північного заходу і перекрила залізницю і шосе Житомир-Новоград-Волинський. Приданий армії 4-й Гвардійський Кантемірівський танковий корпус Полубоярова вийшов у район Високої Печі, перегородивши дорогу на Чуднів.

З’єднання 3-ої танкової армії генерала Рибалка захопили залізницю і шосе Житомир-Бердичів, продовжуючи вести наступ на Троянів.

Перша гвардійська армія генерала Гречка та 18-та генерала Меселідзе після взяття Бердичева стрімко рухалась на Житомир. 31 грудня звільнила його. Розвиваючи наступ, радянські війська 1-3 січня взяли Бараші, 2-Троянів, 3- Новоград-Волинський. У ці дні було визволено 170 населених пунктів в тому числі й Дзержинськ. Його звільняла 322 Житомирська стрілецька дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу Петро Миколайович Лащенко.

Під Дзержинськом полки дивізії з’явилися в перший день 1944 року. За задумом командира, селищем потрібно було оволодіти раптовим нічним боєм, який мали вести з трьох боків.

Із заходу на районний центр, через Булдичів наступав 1087 стрілецький полк під командуванням П.К. Тимофієва. З півдня містечко охоплював 1089 полк, який вів у бій Герой Радянського Союзу І.С. Харланов. Удар з фронту з виходом на Велику Козару завдав 1085 стрілецький полк, де командиром був Д.П. Фомичов.

Першим в Дзержинськ увірвалися бійці Д.П. Фомичова. Нічний бій супроводжувався пожежею: так фашисти освітлювали наступаючих бійців. Сутичка була гарячою.

В своїй книзі спогадів «З бою в бій» командир дивізії П.М. Лащенко згадує: «Нарешті ліси та драговина залишились позаду. 2 січня полки зав’язали бій на околицях районного центру Дзержинська. Ворог обороняв місто частинами 208 піхотної та підрозділами 7-ї танкової дивізії при підтримці великої кількості гармат. Не зважаючи на це ми мали намір штурмувати Дзержинськ з ходу, вважаючи, що раптовість примножить наші шанси на успіх. При підході провадилась інтенсивна розвідка оборони гітлерівців. З’ясувалось, що ворог надійно закріпився у східній частині міста, а на північній і південній у нього сил менше. Оцінивши ситуацію, я прийняв рішення підтягнути всі полки якомога ближче до райцентру, приготуватись, і з настанням ночі атакувати його з різних боків, роздроблюючи оборону ворога на частини....

На жаль, вивести всі частини на рубежі атаки в намічений строк не вдалося.

Лише 1085 полк вступив у бій завчасно. Підлеглі Харламова (1089 сл. полк), які оволоділи населеним пунктом Ясногород, підійшли до околиці Дзержинська з південно-східного боку дещо пізніше. Стрільці Фомичева (1085 полк), що наступали в центрі, також відстали від Тимофієва (1089 полк) внаслідок запеклого опору ворога на їхньому напрямку.

Загальній атаці передувала півгодинна артпідготовка. Незважаючи на слабку видимість, батареї досить ефективно поражали вогневі точки ворога. Найнадійніше вони були подавлені на північній та східних околицях містечка. З успіхом громили німецькі укріплення гармати важких калібрів, які стріляли з закритих позицій.

У призначений час стрілецькі полки підвелися в атаку. Нічну темряву освітили спалахи пострілів і вибухів, яскраві траси куль, відблиски пожеж. Щохвилини в какофонію звуків упліталися все нові ноти, виття та гуркотливі удари не злилися в одну лиховісну симфонію нічного бою, що не знає жалості і пощади. Швидко подолавши опір гітлерівців, Тимофієв (1087 полк) і Харланов (1089 полк) почали охоплювати місто з двох боків. Стрільці Фомичова (1085 полк) тим часом увірвалися на околиці Дзержинська з фронту. Внаслідок втрати гармат вогонь ворога стає досить безладним і наші бійці впевнено тіснили розгубленого противника до центру міста. Гітлерівці, мабуть не очікували такої могутньої атаки вночі і не зуміли використати своїх переваг. Їхня оборона розпалася на окремі вогнища опору, полегшуючи взаємодію нашим стрілецьким підрозділам.

На кожному кроці стрільців активно підтримували артилеристи. Командир однієї з гармат супроводу помітив башту танка, який маскувався за кам’яною огорожею. Випустивши кілька снарядів з місця, танк спробував змінити позицію – відійти назад. Та тільки-но він залишив свою схованку, як Гарякін упіймав його в приціл і ударив у борт підкаліберним снарядом. Танк спалахнув. Члени екіпажу хотіли залишити машину, але їх порішили наші автоматники.

Сміливо просувався вперед із своєю «сорокап’яткою» і сержант Микола Петренко.

З допомогою стрільців, які вказували цілі, він знищив у нічному бою німецьку гармату, подавив дві кулеметні точки і влучним пострілом розтрощив віз, на якому намагалася втекти група гітлерівців.

Не відставали від інших, очищаючи вулицю за вулицею і мінометники старшого лейтенанта Сергія Циби. Виявивши групу фашистів, які приготувались до контратаки, вони накрили їх масовим вогнем, знищивши одночасно два станкових кулемети і міномет ворога. Найміцніші вогнища опору ворога були остаточно розгромлені лише на світанку.

До рідного краю привела фронтова дорога командира артилерійського полку Т.Бондарчука. В спогадах про ті дні він писав: «Полк рушив на Дзержинськ. Велике то щастя – повертати людям радість і волю, в кожного солдата воно було втричі сильнішим, коли він звільняв від рабства своє село, в якому народився і виріс, своїх людей, які ростили його, дали путівку в життя. Так було і зі мною. Бійці бачили моє хвилювання. Вони говорили: «Попереду Дзержинськ – рідне місто командира. Не підведемо його....

Зі сльозами радості на очах, з хлібом-сіллю зустріли перші радянські танки мешканці робітничого селища склозаводу. І тут збулася моя довгождана мрія, заради якої я, як і тисячі інших бійців, йшли крізь вогонь і смерть на захід. Я зустрівся зі своєю ненькою»…

При визволенні Дзержинська в бою за склозавод був смертельно поранений і 4 січня 1944 року помер у військовому госпіталі в с. Соболівка зв’язківець 1087-го полку 322-ї стрілецької дивізії герой Радянського Союзу Василь Путилін. Високе звання героя йому було присвоєно указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, проявлені 22 вересня 1943 року. На підручних засобах Василь Путілін успішно форсував Дніпро біля села Нижні Жари Брамінського району Гомельської області, проклав кабельну лінію, встановив зв’язок між підрозділами на плацдармі і командним пунктом полку. В ході бою Василь Путилін підтримував стійкий зв’язок, чим сприяв утриманню плацдарму на правому березі ріки.

Свій подвиг росіянин з села Приозерне Добринського району Липецької області В.С.Путилін здійснив у 19 років. Його іменем названа вулиця в Дзержинську і школа в с.Соболівка. Похований В.С.Путилін на цвинтарі в с.Соболівка.

Продовжуючи наступ в ніч на 6 січня 1944 року воїни 322-ї та 280-ї стрілецьких дивізій при підтримці танкістів 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу атакували противника в районі Мирополя.

5 січня 1944 року з боку Булдичева рухалися засніженим полем до Мирополя 23 бійці – то була розвідка. Та коли до перших хат було рукою подати, з горища крайнього будинку вдарив кулемет. Бійці залягли і почали відстрілюватись. Навкруги ні кущика – тільки безкрає біле поле. Сніг заяснів кров’ю. Бійці відходили до скирт, що стояли серед поля та не могли ці скирти їх прикрити. Горіла солома, горіли люди. Лише одному воїну вдалося добігти до рову. 6 січня фашисти залишили село. Його жителі пішли на поле і перевезли на Старомиропільське кладовище останки 22-х солдатів, де й поховали усіх у братській могилі.

6 січня були визволені останні села району: Гордіївка, Колодяжне, Печанівка.

В боях за Гордіївку надзвичайний героїзм проявив екіпаж танка Т-34 під командуванням гвардії молодшого лейтенанта Івана Платоновича Голуба, який діяв у складі 13-ї гвардійської танкової бригади 4-го гвардійського Кантеміровського танкового корпусу.

31 грудня 1943 року танк Івана Голуба брав участь у жорстоких боях за важливий вузол шосейних доріг в населеному пункті Висока Піч, де знищив 3 танки „Тигр”, 2 самохідні гармати „Пантера”, 5 гармат і до роти противника.

6 січня 1944 року екіпаж танка Івана Голуба одним з перших вступив у бій з батареєю ворога біля села Гордіївки. Використавши весь боєзапас, відважний танкіст на граничній швидкості ввірвався на вогневі позиції батареї і роздушив її гусеницями танка, чим забезпечив визволення села і успішне просування свого батальйону вперед. В цьому бою за село Іван Голуб разом з екіпажем загинув.

Тривалий час вважалося, що загинули всі 4 члени екіпажу, і все ж механік водій Степан Андрійович Рожко залишився живим. Він ще довго воював і закінчив бойовий шлях у Празі.

Указом Президента Верховної Ради СРСР від 24 травня 1944 року І.П.Голубу присвоєно звання героя Радянського Союзу.

Народився Іван Голуб в с.Коломійці Покровського району Дніпропетровської області. Віддав своє молоде життя за село Гордіївку, де й похований разом з екіпажем біля школи.

В боях за визволення району полягло 1616 військовослужбовців, в тому числі 876 воїнів з інших республік СРСР. Вони поховані у 46-ти братських та 10-ти окремих могилах. В нерівній боротьбі з ворогом загинуло 75 партизанів і підпільників, які поховані в 7-ми могилах.

Під час війни на території району діяли 10 тимчасових госпіталів для прийому поранених. Від тяжких ран помер і похований у райцентрі командир 14-ї гвардійської танкової бригади підполковник В.А.Петров. у Вільсі визволена поліська земля прийняла до себе прах командира танкового батальйону О.І. Авраменка.

Війна завдала величезної шкоди економіці країни. Понад 27 мільйонів синів і дочок втратила Вітчизна. Половина з них – мирні жителі. Зруйновано 1710 міст і селищ, більше 70 тисяч сіл.

Німецька окупація за два з половиною роки нанесла Дзержинському району величезних матеріальних збитків. Не всі документи виявлені, не все зафіксовано. Але й того, що збереглося, більш ніж досить для висновків.

Колгоспи понесли збитків на 509704 тисячі карбованців (в старих цінах). Романівський склозавод – 1800000 тисяч. Не визначена вартість знищених шкіл, дитячих садків, закладів культури, торгівлі, підприємств, медичних установ, пошти, пекарень, військкомату, млинів, мостів, кооперативних артілей.

Прутівка мала 1400697 карбованців збитку. Загальні збитки, завдані підприємствам, організаціям та установам району склали 24 519 809 крб., медично-санітарним установам – 1 578 893 крб., торгівельній мережі – 3 181 657 крб., школам 5 444 470 крб., колгоспам 509 704 117 крб., сільським радам – 400 303 крб., а загальна сума збитків становила 602 490 681 крб.

Дуже постраждало і населення. У жителів Дзержинська, було забрано 440 голів рогатої худоби, спалено 219 житлових будинків. Вони сплатили 5572 карбованці всіляких штрафів та контрибуцій. Села були майже спустошені. Лише в райцентрі окупанти знищили більше 3-х тисяч мирних жителів та вивезли на каторжні роботи до Німеччини 448 чоловік. Всього з району було вивезено в Німеччину 2968 чоловік.

В селищі Миропіль фашисти розстріляли 51 радянського військовополоненого і знищили понад 1000 чоловік мирного населення, вигнали на німецьку каторгу 285 юнаків і дівчат, спалили громадські будівлі колгоспів та 22 хати колгоспників, вивезли все обладнання паперової фабрики, машини з МТС, худобу, хліб і реманент з колгоспів.

У вересні 1941 року на північно-східній околиці села Соболівка було розстріляно 40 чоловік єврейського населення. В селі Печанівка фашисти знищили 62 підпільника з міста Києва.

Всього на Дзержинщині німці розстріляли 4314 чоловік, повісили 6, закатували на смерть 142, а всього стратили 4486 чоловік. Крім того окупанти піддали арештам, побиттю та іншим насиллям 162 чоловіки і вигнали на каторжні роботи до Німеччини 2968 чоловік.

На фронтах Великої Вітчизняної війни та у ворожому тилу воювали 5,5 тисяч жителів району.

Дата добавления: 2015-07-24