географічне положення України є межовим – “між Сходом і Заходом”.

Описуючи географічний ландшафт України, Є. Маланюк зауважує, що з півночі на південь він є послідовним чергуванням лісу, лісостепу та степу. Своєрідний степовий коридор, відокремлюючи ліс від моря, був сприятливим місцем для переміщення кочовиків (номадів) з Азії, що відіграло далеко не останню роль у долі української землеробської культури. Специфіка українського ландшафту полягала у однаковій прийнятності як для землеробства, так і для кочового скотарства. Саме на цей фактор вказує Лисяк – Рудницький: сусідство кочівників, які жили великою мірою за рахунок нападів на осілі культури, неминуче відбивалося на характері останніх. Становлення мілітарного компоненту української культури можна вважати природною реакцією етносу, його Відповіддю на Виклик середовища.

І. Лисяк-Рудницький вважав, що саме “пограниччя” українських земель (їх розташування на межі заселених територій і “Дикого поля”), стало етноформуючим фактором. Так, “українською людиною пограниччя був козак, що в ХVІ-ХVІІ ст.. став репрезентативним (модальним –прим. автора) типом свого народу... У своїй суті козацтво було організацією військової самооборони населення.. пограничних земель. Воно становило авангард української селянської колонізації, але при цьому запозичило багато тактичних засобів і звичаїв від своїх ворогів – татарів.” (Лисяк-Рудницький... - С. 516) Отже, в межах одного географічного ландшафту можуть співіснувати різні за етнічною характеристикою етноси, звідки випливає, що “виводити” особливості культури виключно із специфіки ландшафту помилково.

З приводу “межовості” України, зафіксованої у самому етнонімі: географічно й історично Україна стоїть на межі заходу і Сходу. І. Лисяк-Рудницький вбачав цивілізаційне покликання України в синтезі Заходу і Сходу: “Україна розташована між світами грецько-візантійської і західної культур і законний член їх обох – намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу... Україна наближалась до цієї синтези у великі епохи своєї історії, за Київської Русі й за Козаччини...велике завдання, яке творить історичне покликання українського народу, залишається досі не виконаним і ще належить до майбутнього”. Феномен “межовості” набирає в сучасну епоху все нових вимірів: соціально-економічного (ЄС і «митний союз»), військово-політичного (НАТО і оборонний союз СНД), культурно-релігійного (католицизм і православ’я), мовно-інформаційного (сусідство зон глобалізаційного й асиміляційного впливу двох міжнародних мов – англійської і російської) тощо. Традиційно межовість України пов’язується з нещастям її транзитивності, а не з невмінням використати цю транзитивність. Відомий український етнопсихолог В. Янів ще в минулому столітті, досліджуючи межовість, підкреслював, що в майбутньому вона може стати для нас, українців, нашою силою, але, поки що, на жаль, є нашою слабкістю. З одного боку транзитивність – це важливий ресурс для розвитку національної економіки та активної комунікації з Європою і Азією, а наше геополітичне розташування може відіграти в сучасному світі серйозну геополітичну роль. З іншого меж овість сприяє рецидиву маргіналізації, втрати власної етнічності.

Важливою проблемою етногеографії України є визначення фронтирних зон на українських етнічних територіях.

Поняття фронтиру ввів у науковий обіг професор Фредерік Джексон Тернер у своїй статті «Значення кордону в історії США» (1893 р.). В ній історик стверджував, що США завдячують своїм існуванням відкритим просторам Дикого Заходу, який забезпечив державі демократичні принципи функціонування і розвинув американський індивідуалізм. 1900 р. цей науковий доробок став одним із основних текстів американської історії. До того ж, оскільки Т.Рузвельт і В. Вільсон були фаховими істориками і прихильниками Тернера, його теза почала істотно впливати на урядову політику. Відтоді навколо Тернерової тези точаться дискусії не тільки у США, а й у світі.

Одним із його послідовників був Арнольд Тойнбі, який першим застосував тезу Тернера у поясненні всесвітньої історії та наголосив на значенні фронтирів для розвитку цивілізації. Він зауважував, що населення фронтиру змушене жити в умовах небезпеки знищення і саме такі спільноти більш податливі до прогресу.

Кожна країна може мати свої фронтирні інтерпретації. Україна містить поняття фронтиру вже в назві. Першим компаративний підхід до історії України в дусі Тернера застосував Вільям Макніл у своїй брошурі «Степові фронтири Європи» (1964).

І. Лисяк-Рудницький відгукнувся на неї окремою публікацією «Україна між Сходом і Заходом». Канадський історик наголошував, що як піонер і ковбой представляють модерну історію Америки («Дикий Захід»), так і козак представляє історію України («Дике Поле»). Козаки, ці європейські воїни у татарському вбранні, з часом поширили свої ідеали на всі землі, де мешкали православні християни в складі Польської корони. Так «Україна» як фронтир перетворилася на «Україну» як край, поступово витіснивши попередню назву «Русь».

Сучасний український історик І. Галенко успішно застосовує новітні методичні та методологічні здобутки історіографії фронтиру для аналізу явищ національної історії.

Отже, етногеографія покликана дослідити історію формування етнічних територій України, фізичний рух населення України в минулому і тепер, охарактеризувати мовні, конфесійні, етнічні процеси, які так чи інакше впливають на географію етносу.

- зокрема простежити вплив довкілля на формування етносу, дослідити його популяційну динаміку та систему розселення, міграції населення, вплив на стан його здоров¢я антропогенного (включаючи пост чорнобильського) тиску довкілля;

- дослідити сучасні міграційні тенденції та їх вплив на етнополітичну та демографічну ситуацію в Україні;

- дослідити міграційні проблеми в контексті стратегічного орієнтиру України на європейську інтеграцію;

- спрогнозувати розвиток країни і розробити рецепти подолання етнодемографічних, екологічних, етнолінгвістичних проблем.

Дата добавления: 2015-07-24