В народному господарстві 1929-1938 років.

Основою переходу до нового суспільства повинно бути питання ліквідації приватної власності на знаряддя і засоби виробництва, ліквідація експлуатації людини людиною, знищення найманої праці, створення суспільної власності.

Вирішальна роль в побудові соціалізму відводилась індустріалізації і колективізації країни.

ХV партійний з’їзд прийняв перший п’ятирічний план розвитку народного господарства, який став програмою розгорнутого наступу соціалізму по всьому фронту, але першим своїм завданням мав план побудови фундаменту соціалістичної економіки.

В галузі промисловості намічалось збільшити випуск продукції в 2,8 рази.

Місцевим органам влади ставилося завдання: «При складанні п’ятирічного плану мати на увазі розвиток дрібної місцевої промисловості, кустарної і ремісничої, яка, будучи цілком необхідним доповненням великої державної промисловості, сприяє ліквідації товарного дефіциту і пом’якшує безробіття».

Це особливо стосувалося нашого Полісся, яке до Жовтневої революції було відсталим краєм, з переважаючим кустарним виробництвом. Романів (без окраїн) мав всього 4078 чоловік населення, з яких дорослих чоловіків було 1883 і 2245 жінок. З них робітників було 244, службовців 273, кустарів 295, торгівців індивідуального сектора – 135. Інтелігенцію представляло 8 чоловік різних професій.

Поступово з місцевої промисловості витискається приватник, ліквідуються підприємства орендного фонду, зникає безробіття. Ведуче місце в промисловості нашого району займають державні підприємства – Миропільська паперова фабрика і Романівський склозавод. Вони в цей час значно розширились, поповнились сучасним обладнанням, що сприяло збільшенню випуску продукції, зростанню продуктивності праці.

Найбільшим промисловим підприємством був склозавод, на якому працювало 510 чоловік. Але в це число входили і «напівпролетарі» - селяни, які ходили на роботу з навколишніх сіл.

На околиці Романова, що звалась «кожевнею», було дві артілі кооперативних кожевників, в яких працювало 150 чоловік («Кожкоп», «Працьовик»). В артілі «Древогвоздь» працювало 10 чоловік, на лісопильні «Спільне виробництво» - 11 чоловік. В той же час в Романові було 106 безробітних, 83 наймити. В 27 сільрадах району було 1010 наймитів.

За планом п’ятирічки в районі, і, насамперед в райцентрі, було розгорнуто ряд галузей легкої промисловості, розширені і реконструйовані діючі.

В Романові це в першу чергу стосувалося державного Романівського склозаводу. На склозаводі будується нова піч на 14 горшків потужністю 6,2 тон скломаси на добу: завод електрифікується встановленими додатково двома енергогенераторами, які виробляли 80919 кіловат/год. електроенергії.

Будується обдувальна вентиляція; витяжні труби, здійснено багато протипожежних заходів, благоустроюється робітниче селище. Кількість робітників збільшується до 640. На кінець відбудовчого періоду на перебудову і реконструкцію Романівського склозаводу було витрачено 197,1 тисячі карбованців. Його продукція експонувалася на Харківській промислово-показовій виставці.

Вироби романівських склоробів користувались попитом у різних кінцях країни, експортувались в Єгипет та інші держави. За успіхи в праці колектив підприємства неодноразово нагороджувався перехідним Червоним прапором Укрсклотресту.

В Романові створюються нові кооперативні артілі: лозоплетна, «Червона цегла», чоботарів, шевців та інших. Більш ритмічно стали працювати млини, маслобійня. Безробіття було ліквідовано повністю, зросла заробітна плата робітників.

Виростає і міцнішає торгівля. По величині ринкового обігу (130 тис.крб) Романів займає ІІІ-тє місце в Волинській окрузі, а Миропіль - \/-те (100тис. крб.)

Творча енергія народу, який став користуватися позитивними результатами жовтневих змін, стала виливатись новим відношенням до праці: масовим рухом за виконання і перевиконання планів. Так виникло ударництво, стаханівський рух, соціалістичне змагання.

По-ударному працювали на склозаводі А. Мариніч, Б.Орловська, Н.Орловська, Е.Беник, С. Криницький, Г.Палевська, Ц. Міхайлевська, С.Семкіна та інші.

Бригада Новікова виконувала план на 123,4%, Шиманського Петра – 139%, Олексіюка Тодося – 110,8 %.

В 1936 році серед працівників склозаводу було 335 стахановців, що дало можливість виконати план на 123%.

Неодноразово за свою ударну працю відзначались бригадир, майстер гути Ілля Лукашевич, бригадир цеху обробітку шліфувальниця Шарова Катерина (була депутатом районної Ради), а майстер цеху виробітку Холодніцький Антон був нагороджений Орденом Трудового Червоного прапора.

В змаганні добилися успіхів і малі колективи. Артіль «Лозоплет», яка складалась з 75 жінок, виконала план на 130%. Кращими її ударницями були О. Захаревич, Г. Аксель, Е.Поташнік, Г. Скороход, Л. Ткачук.

Стахановка Вуглер за робочий день обплітала лозою замість 8 бутлів – 12, а Аксель Г. – 19. постійно обплітали по 12 і більше бутлів Канашук, Косянчук, Харитос.

Розвивалась енергетична база, в вересні 1927 року була пущена в експлуатацію Романівська електростанція.

Трудящі доклали всіх зусиль, щоб допомогти країні у нагромадженні коштів для індустріалізації. Трудові колективи влаштовували спеціальні недільники і плата за виконану в ці дні роботу йшла у фонд індустріалізації.

Зважена програма І-го п’ятирічного плану соціалістичного будівництва була виконана, а всі інші темпи зростання мали лише 15,7%, тобто менше передбачуваного. «Підхльостування країни», як висловився Сталін, не допомогло виконати плани п’ятирічок.

Перегини в політиці планування народного господарства, проведення індустріалізації за кошти села, фізичне знищення опозиції і технічної інтелігенції, шпигуноманія були основними недоліками сталінського стрибка в індустріалізації.

Щоб маскувати це, розгорталися кампанії по знищенню шкідників, диверсантів, шпигунів, взагалі «ворогів народу», які закінчувалися їх фізичним знищенням. Таких прикладів багато і в нашій місцевості. Тим більше, що вона прикордонна з недружелюбною панською Польщею.

Так, коли на Романівському склозаводі замість гасу на фітілі затопочної машини пішла вода, начальник зміни був звинувачений як шкідник і репресований, як ворог народу. Визнано шкідником і віддано до суду бригадира тракторної бригади А. Бабкова, який при ремонті трактора заклав старі деталі. І таких «ворогів народу» було багато. Були визнані ворогами і репресовані голова райвиконкому, директор склозаводу, вчитель Михайлов.

Така ж доля спіткала і голову комітету незаможних селян Юхима Бабича.

Напередодні першої світової війни булдичівлянин Юхим Бабич, як і багато його земляків, проходив школу життя в наймах у куркулів. Не встиг він привести в бідняцьку хату молоду дружину, як спалахнула кривава імперіалістична бійня.

Так опинився в окопах і 30-річний Ю.Ф. Бабич. Тямущий, жадібний до знань (встиг до війни закінчити екстерном чотирикласну школу), він виділявся із солдатської маси. Кмітливий, відважний боєць незабаром став фельдфебелем, а згодом йому було присвоєно чин підпрапорщика.

Був би Юхим Бабич і на барикадах революції, та доля солдатська розпорядилася інакше.

В одному з боїв Юхим потрапив у німецький полон, де й продовжував курс політичної науки. Довгими ночами марив Росією, де назрівали революційні події. Там, у полоні, він і зустрів звістку про перемогу Великого Жовтня.

На початку 1918 року в потертій шинелі, але з піднесеним настроєм повернувся Юхим Бабич у рідний Булдичів. З хвилюванням читав ленінський Декрет про землю і згадував свого земляка діда Микиту, який мріяв про власний клаптик поля.

Радісною була зустріч Юхима з другом юності Аврамом Лещуком, якого солдати фронтовики обрали головою ревкому.

Не встиг він оглядітися, поговорити з селянами про землю, як знову побачив ненависну форму кайзерівських вояк. Навкруги безчинствували банди гетьманців, місцевих бандитів. Осторонь Юхим Бабич не залишився. Він організував з місцевих жителів, бувших фронтовиків партизанський загін, який не давав спокою ворогам. Невдовзі він очолив штаб повстанських загонів, що діяли в Новоград-Волинському повіті. Разом з частинами Червоної Армії визволяв наші села, відновлював Радянську владу.

А коли вороги були вигнані з нашої місцевості, Юхимові Бабичу, як червоному командирові й політпрацівникові, доручили організацію ревкомів у семи волостях. У цей напружений і грізний час, коли кругом ще безчинствували банди, він з головою поринає в боротьбу за здійснення своєї давньої мрії: вся влада – трудящим, земля – селянам, заводи і фабрики – робітникам. У своїй Миропільській волості він працює в робітничо-селянській інспекції, завідує земельним сектором. За його безпосередньою участю було створено перше товариство спільного обробітку землі, назване ім’ям Леніна.

В 1923 році Ю.Ф. Бабича обрали головою президії райкомнезаму, пізніше – членом губернської президії комнезаму та членом Волинської губернської земельної комісії.

Колишній наймит швидко знаходив шлях до серця кожного трудівника. Його скрізь уважно слухали, з любов’ю й повагою зустрічали, радилися. А він, забувши про час і втому, об’їжджав село за селом, - вивчав, радив, допомагав. «Наш батько», «наш бородатий» - любовно називали його по селах – певне, за розкішну темну бороду, що обрамлювала обличчя. На виборах делегатів на ІІІ Всеукраїнський з’їзд комнезамів його ім’я назвали одностайно.

Був він також одностайно обраний делегатом у складі делегації від Волинської губернії, що поїхала до Москви на похорони В.І. Леніна.

За активну роботу Юхима Бабича нагородили орденом Трудового Червоного Прапора за № 17, він був першим орденоносцем у нашому краї в роки відбудови народного господарства після громадянської війни.

А потім був зловісний 1937 рік, коли продуманий механізм репресій винищував усе, що було в народі кращого. За Юхимом теж прийшли вночі…

«- Це помилка. Я скоро повернуся,» - такими були його останні слова. До кінця він вірив у справедливість. До рідної оселі він більше не повернувся. Лишилося тільки групове фото, де його завжди можна впізнати по густій темній бороді та по Ордену Трудового Червоного Прапора на військовій гімнастерці. Та ще – довідка про реабілітацію в місцевому краєзнавчому музеї: «…Кримінальна справа по звинуваченню Бабича Юхима Федотовича, 1883 року народження, заарештованого 16 листопада 1937 року, переглянута військовим трибуналом Прикарпатського військового округу 5.6.1958 року. Притягнення до кримінальної відповідальності громадянина Бабича Ю.Ф. визнано необґрунтованим. Громадянин Бабич за вказаною вище справою реабілітований посмертно…»

Повернувся до рідної домівки після реабілітації лише один вчитель Михайлов.

Дата добавления: 2015-07-24