Наш край в період мирної відбудови та нової економічної політики.

В роки інтервенції і громадянської війни радянська влада змушена була проводити економічну політику, яка дістала назву «воєнного комунізму». На Україні вона проходила з січня 1919 р. по весну 1921 р. З одержаної панської землі в селян на потребу держави бралось зерно по розкладці: на свої потреби, на насіння – рештки відбирали.

Поки йшли воєнні дії і була загроза повернення панів, власників землі, селяни мирились з таким становищем, бо не хотіли втрачати землю.

Наш сучасний Романівський район тоді поділявся на дві волості Миропільську і Романівську і відносився до Полонського укому. В Романівську волость входило 19 населених пунктів, в яких було створено 19 сільських революційних комітетів(сіль ревкомів), в яких було 132 працівника та 19 комітетів незаможних селян (комнезамів).

В складі Романівського волосного виконавчого комітету працювали Вівчарик С.Ф., Кучерук С.І., Корсун В.А. Пізніше в склад ради був рекомендований робітник склозаводу О.М. Білощук. Місцевий комітет незаможних селян очолював С.О. Климаш, а волосний - виконавчий комітет Кучерук С.І.Саме незаможні селяни стали господарями становища: на їх діяльність опиралась продовольча розкладка, вони контролювали новий розподіл землі і відведення землі на отруби і хутори, складали списки платників продовольчого податку по категоріях.

В Романівський волості було відкрито 14 шкіл, 3 просвіти, 8 читалень, 1 сільський будинок.

В Романові було 4830 чол. платників податку, гужовий податок платили 2698 чол. Податки бралися з землі, якої в Романові числилося:

§ присадибної – 151,43 дес.

§ орної – 1479,72 дес.

§ сінокісної – 1471,39 дес.

3 містечка в 1921 році зібрали продовольчого податку 5143 пудів зерна і 40 млн. крб. Основним завданням було засіяти 2790 десятин землі. Для цього навесні 1922 р. незаможники одержали такий початковий посівний матеріал: гречки – 100 пудів, проса – 100 пудів, восени - 162 пуди 20 фунтів жита. Як було озброєне сільське господарство видно з переліку інвентаря волості. В 1922 р. на 19 сіл було: плугів однолемішних – 668, дволемішних – 7, культиваторів – 171, рал – 138, борін – 1590, окучників – 2, катків – 3, сіялок – 1, сіялок рядових – 2; жаток – 1, молотарок – 4, віялок – 9, млинків – 52, соломорізок – 23, возів – 1040, коней – 2183, волів – 210, молодняку – 437 (в Миропільській волості було 2663 коня). В Романові нараховувалось 963 сільських господарства, в яких чоловічого населення було 2084 і жіночого 2216. Це без промислових робітників, торговців і інтелігенції.

Великі зрушення відбулися в галузі народної освіти і медицини. В перші роки радянської влади в Миропільській волості нараховувалося 12 шкіл, з яких шість повністю утримувались за рахунок селян, 6 читалень, сільбудинок. У Романівській волості було 14 шкіл, 3 просвіти, 8 читалень, 1 сільбудинок, 4 робітничих клуби. В 1926 році в районі вже було 24 хат-читалень. Розпочалася успішна боротьба за ліквідацію неписьменності серед населення.

Були створені і перші медичні установи. В 1922 році в Романові та Мирополі були відкриті лікарні на 15 ліжок. Медперсонал складався з 8 чоловік – лікар, помічник лікаря, медсестра, акушерка, завгосп, санітарка, санітар-сторож, куховарка. За січень місяць було зроблено 10 операцій. На території склозаводу знаходився здравпункт, в якому працювали фельдшер і санітарка.

В цей час в Романові було дві українські школи, в яких працювало 5 вчителів. Школи польська, єврейська та чеська стали працювати пізніше.

Наш район був одним із густозаселених у Волинській окрузі – 93 чолов. на 1 кв. км. Кількість населення постійно збільшувалась, бо в наші краї переселялись сім’ї з голодуючих місць. Статистика показує, що в 1923 році тільки в Романів переселились 17 сімей із Одеси, Астрахані, Самари, Челябінська та ін. В селах району оселилось 58 сімей.

Волосний ЗАГС з І.ХІ по 1. ХІІ 1922 року зареєстрував 117 народжень, 42 шлюби, 53 смерті. Це цифри без даних по селах.

В торговців Романова Чудновського, Епкоя, Рубінштейна, Каумана, Єстера, Кицмана, Дерборимдекера, Швиндлера, Лапиди та ін. були націоналізовані будинки, котрі були розподілені під аптеку і лікарню, дитбудинок, клуб та деякі установи (райком комсомолу, відділення міліції, товариство взаємного кредиту та ін).

Майже в кожному протоколі діяльності радянських органів говориться про бандитизм та боротьбу з ним. В надрукованих спогадах оперативного працівника міліції Шець Петра Петровича розповідається про бандитські групи Ф. Дрозда, Соколовського, Соломинського, Хомчука, Голяндича, Гниди, Покотилюка, Прейзора, «Сака» (Чернятинського), Яндика та ін. в кількості від 6-ти до 40-ка чоловік («Романівський вісник від 5.10.1995р.). Бандити закатували і вбили заступника голови волосного виконавчого комітету Маклакова, голову волосного комітету незаможних селян Кравчука, начальника міліції Волинчука, міліціонера Королькова. Часто своїм жертвам бандити розпорювали животи, набивали зерном і так закопували. Багато працівників міліції від нанесених ран втрачали здоров’я, ставали інвалідами.

Так сталося з міліціонером Вольтером, якому після бою з бандою під Корчівкою ампутували праву руку і ліву ногу, поранено було начальника міліції Авдєєва, став інвалідом міліціонер Давид Камянецький. Крім політичних вбивств багаточисельні банди вбивали і грабували населення. В ніч з 22 на 23 лютого банда Соломинського в складі 20 чол. вбила 2-х селян; в ніч з 1 на 2 квітня був поранений і пограбований Гільман Давид. В ніч на 5 квітня 1922 року біля 50-ти бандитів напали на Романів, напад був відбитий міліцією. Постраждав лише З. Шварц. 3-4 травня 20 бандитів напали на потяг, знищили паровоз і 5 вагонів. Було багато вбитих і поранених.

Робітники склозаводу з уповноваженим міліції Невзглядовим відбили наліт бандів на склозавод. В донесеннях про боротьбу з бандитами в селах району відзначається хоробрість і відважність міліціонерів Мороза, Ружицького, Кондакова, Скворцова.

Не прийняли радянську владу заможні господарі, яким не дозволяли мати більше 10 га землі. Комітети незаможних селян слідкували за тим, щоб вони не оббирали своїх наймитів. Заможні господарі бідняків називали «босяками», бажали поразки радянській владі, жили з надією на війну.

Голод в країні був одним із фронтів боротьби. Хліб був мірилом усіх цінностей. Через відсутність грошових знаків влада взагалі ставила питання про платежі різних податків хлібом.

Ціни були високі. На ринку в 1921 р. зерно коштувало 80 тис крб. за пуд, фунт сала – 20 тис., цукру – 17тис., пуд солі – 200 тис., мука пшенична - 200 тис. за пуд, фунт чаю – 60 тис., фунт коров’ячого масла – 32 тис., фунт олії – 26 тис. В нашій місцевості голоду не було, але багатії притримували хліб, приховували його.

Уряд і більшовики виступили з закликами допомогти голодуючим районам Поволжя і Південної України. «Голодна кампанія» в Романівський волості розпочалася 1 листопада 1921 р. Була створена Романівська волосна комісія по допомозі голодуючим. Керівником комісії став Вівчарик С.Ф., в комісію входили голова волкомнезаму Кучерук С.І., і замісник Демидюк Г.Р. Для ліквідації наслідків голоду вона збирала з кожного селянського господарства по 2 фунти зерна, а з кожного заможного – по 4 фунти. В 1922 р. це становило 3 496 п. 28 ф. за рік по Романову, а в 1923 р. складало 5 тис пудів зерна. На 25.02. було зібрано 1783 пудів 26 фунтів. Промислові підприємства здавали 2% виробленої ними продукції.

При аналізі сімейного стану радянських працівників, часто зустрічається запис, що на їхньому утриманні знаходяться діти із голодуючих міст.

Все більше люди впевнювалися, що пани не повернуться, отже землю в них ніхто не відбере. Для поєднання громадських і державних інтересів з інтересами робітників і селянства, держава прийшла до нової економічної політики (НЕПу), в основі якої був продподаток, вільна торгівля, здача в оренду дрібних державних підприємств приватним особам і колективам, було дозволено застосування найманої праці під контролем держави. Це було значне полегшення для робітників, які або взагалі не платили продподатку, або ж мали пільги. По Україні продподаток давав 117 млн пудів зернових, в той час як продрозкладкою збирали 160 млн. пудів. За продподатком з усіх видів платежів селяни платили з десятини 14 пудів, в той час, як до першої світової війни платили грішми селянської позики банкові 4 крб. 60 коп., земельних зборів – 2 крб 80 коп., державних зборів – 3 крб., на утримання волості – 4 крб., всього 15 крб. За розрахунками «Селянської бідноти» від 15.08.1923 р. податок в ці роки був значно меншим.

Завершується остаточний розподіл землі. При наділі були обмежені заможні селяни, яким залишали не більше 10 га на господарство. Комнезамівці особливо слідкували за тим, щоб багатіям не досталися кращі землі. Біднота, яка не була повністю забезпечена робочою худобою і реманентом з допомогою держави, утворювала кредитні сільськогосподарські товариства, каси взаємодопомоги, товариства по спільному обробітку землі, які потім переросли в комуни і сільськогосподарські колективні господарства.

Романівське товариство взаємодопомоги і комнезам особливу увагу звертали на діяльність Романівського радгоспу (керівник Урбанський, потім Крівінський). Розташований на базі фільварку Стецьких, він мав 100 десятин землі. В складі своїх земель мав парку 8 десятин, садка 12 десятин, ставків 45 десятин. Парк з його природними ландшафтами прибутку не давав, сіяти не було чим, тому 100 дес. землі, садок радгосп здавав заможним господарям в оренду. За оренду він заробив 620 пудів жита. Радгосп мав майно: 8 коней, 3 плуги сака,2 ключі борін залізних, борони дерев’яні, віялка «Успех», два вози, троє саней, одні санки врізні. Житлові і господарські будинки колишнього фільварку дуже постраждали за роки революції.

Для планового посіву треба було 20 пудів ярої пшениці і 40 пудів віки, якої в радгоспі не було. Озимини з тієї ж причини теж не було посіяно. Виорано на зяб тільки 15 десятин. А тому садок і земля навесні були роздані заможним з половини.

Радянська влада остаточно вирішила питання про користування землею народом. Для допомоги незаможникам держава тільки весною 1922 року виділила Романівській волості на насіння 100 пудів гречки, 100 – проса, 160 – жита. Бідняцькі господарства отримували поміч від кредитних і машинних товариств, їм надавали сприяння в створенні сільськогосподарських товариств.

В цей час в Мирополі в 1922 р. за сприяння голови комнезаму Юхима Бабича вже було створене перше сільськогосподарське товариство ім. Леніна, а в 1924 р. колгосп ім. 1-го травня. Губернська газета «Радянська Волинь» так писала тоді про ці колективи: «12 сімей, об’єднавши свої 56 десятин землі, за два роки довели навколишньому селянству, що шлях виходу незаможника із злиденного становища – це колективне господарювання».

12 березня 1923 р. з Миропільської і Романівської волостей був утворений Миропілський район з центром в Мирополі.

26 березня 1924 р. на засіданні Миропільського райвиконкому було розглянуто прохання Романівського товариства взаємодопомоги про організацію сільськогосподарського товариства і передачі йому землі та майна Романівського радгоспу. На засіданні був затверджений новостворений колектив, якому передали землі і майно радгоспу. На час реєстрації 2 червня 1924 р. в артілі було 12 господарств, в яких було 25 працездатних: Іван Комкін, Михайло Паламарчук, Яків Касперський, Дяченко, Іван Литвинець, Павло Назаренко, Корній Лавренюк, Антип Якубцов, Мартин Раданович, Сигізмунд Раданович, Степан Клімаш. Головою став Олександр Семенюк. З урахуванням переданого майна з радгоспу і того, що внесли господарства незаможників, і демобілізованих червоноармійців, новоутворений колектив «Червона Зоря» мав: землі орної - 100 десятин, лугу – 3, садка – 12, городу – 2, ставка – 8, всього 125 га. Посів в господарстві був такий: озимого жита – 29,50; вівса – 18; ячменю – 14; гречки – 18; віки – 6; клеверу – 12,5; картоплі – 2,5 десятин. Було будівель житлових – 8, не житлових – 7; вуликів – 16; коней – 6, корів – 8, молодняка – 2; плугів – 2, борін – 4, возів – 2, культиватор – 1. Балансова вартість майна складала 5069 крб. 20 коп.

В 1925 році був прийнятий «Статут зразкової трудової сільськогосподарської (землеробської) артілі». Держава надала артілі кредит в 1000 крб., на які придбали коней, сільськогосподарський реманент, а 1927 р. третіми в Волинській губернії придбали трактор «Фордзон», пізніше молотарку. З 1927 р. артіль стала називатися імені 10-річчя Жовтня. В 1928 р. артіль продала державі 1992 пудів пшениці і 277 пудів жита. В ній було 32 працездатних чоловіка і 24 непрацездатних. Вони обробляли 100 десятин орної землі, луків – 3, лісу – 52, саду – 12, садибної – 4 ставків – 8. Мали три житлових громадських будинки, четвертий будувався, корівник, клуню, загальну кухню, машинний сарай, свинарник, конюшню. Мали 13 коней, з них - 7 молодняку, 29 дійних корів, 2 бугаї, 74 свиней (в т.ч. 12 англійської йоркширської породи), трактор, 2 молотарки, жатку.

Приклад перших колективних господарів наслідувався повільно. Основна маса середняків залишалися приватними господарями, які на пайових началах створювали машинні товариства.

Першого січня 1925 року, по новому адміністративному поділу замість Миропільського району, був утворений Романівський район, в який увійшло 23 сільські ради з 70-ма населеними пунктами та хуторами. Всього налічувалось населення 43533 чол. Були створені (сільради: Фрідріхівська, Людвиківська, Чуднів-Гутянська, Сульжинівська, Годиська, Станіславівська, Ясногородська, Романівська містечкова, Романівська сільська, Котюжинська, Малокозарська, Пилипо-Кошарська, Великокозарська, Садківська, Борятинська, Врублівська, Камінська, Булдичівська, Старомиропільська, Новомиропільська, Кам’янська, Колодяженська, Карвинівська. В районі нараховувалось 99 безробітних, в сільській місцевості було 1010 наймитів. В сільській частині Романова в багатіїв тільки зареєстрованих було 83 наймити. Багато працювало в господарствах заможних «бідних родичів», яких (особливо неповнолітніх) не оформляли ніяким договором і за наймитів не рахували. Ось, наприклад, що писала газета «Юнацька правда» № 42 за 19 жовтня 1923 р. про наймита з с. Романів: «Йому 13 років, сирота,. Коли його запитали, де він живе, хлопчина відповів …: «Зараз без привілля, а раніше був у куркуля в наймах. Він обдурив, а обіцяв одежею забезпечити, а зараз мене не схотів, ще й до цього нічого не дав. Тепер я без приюту й одягу, а заступитись за мене немає кому, бо сам сирота».

Про експлуатацію найнятої робочої сили і збагачення за рахунок праці наймитів багато говорять і судові справи. В одній із них говориться: «Громадянин Франц Остринський систематично порушував трудове законодавство, як то: не складав писаної умови, харч давав наймиту один раз на день і такий, що ним кормив свиней та собак, не давав спецодягу, не давав днів відпочинку, заставляв працювати в свята і в особливі дні відпочинку (релігійні свята). Крім того наймит пас 30 штук худоби і змушений був працювати позачергово. Коли Зелінський звернувся до Остринського, щоб скласти письмову угоду, то господар побив наймита. Наймач Остринський не зробив розрахунку з наймитом Зелінським».

(ЖОДА ф.р-346 оп.1 од.збер.124).

Звичайно, не всі заможні господарі так відносилися до своїх наймитів, але за рахунок, постійних відробітків за робочу худобу, позичене насіння, взяття землі в оренду за більшу частину врожаю, вони багатіли. Знову йшов процес створення «маленьких поміщиків» і зубожіння незаможників, йшов процес протистояння бідних і багатих, ріст злоби і невдоволення. Влада, особливо комнезами, відкрито протистояла багатіям, організовували свої товариства та кооперації.

В сільському господарстві створювати такі товариства було важко, бо в незаможників не було робочої худоби для обробітку землі, а заможні господарі спільного господарювання не потребували. Держава не мала засобів допомогти всім потребуючим, тому виникло в Романові таке об’єднання лише одне – на базі радгоспу,

Кращі справи були в промисловості.

Наприкінці 1920 року склозавод, паперова фабрика, були націоналізовані. Переборюючи труднощі і нестатки, робітники власними силами відбудували їх. Уже 8 листопада 1922 року запрацював Романівський склозавод, якого на честь Великого Жовтня назвали «Червоний Жовтень». На кінець того ж року він досяг довоєнного рівня виробітку.

Паперова фабрика тоді виробляла 8 тисяч тонн продукції. Для поліпшення водопостачання було споруджено нову греблю, до підприємства підвели залізничну колію.

На Миропільській паперовій фабриці були встановлені дві гідротурбіни, три котли, парову машину потужністю 150 кінських сил, споруджено новий головний корпус.

Відбудували цехи і робітники Биківського склозаводу.

Виникають в районі і невеликі кооперативні підприємства по виробництву борошна, вин.

На базі колишніх шкіряних заводів в Романові один за одним виникають кооперативні майстерні. Найбільша з них «Обувна майстерня» при кооперативному кожоб’єднанні об’єднала 36 робітників. Підприємство було обладнано нафтовим двигуном, паровим локомобілем в 12 кінських сил. За місяць обробляли 900 кож, які закупляли в населення. Отримували за зерно: 1 фунт кожі продавався за 30 фунтів жита. Такими колективами, тільки меншої потужності, були шкіряні артілі на базі заводів власників Ратченка, Пекермана, Шпити та інших. Разом з заводами власників, які відкрилися в часи НЕПу, їх кількість складала до 20-25 %, на них працювало 120 робітників.

Статистика вказує на наявність кустарів-одиначок, хоч точних даних про них немає. Діяли й інші дрібні кустарні артілі і підприємства: млини, лісопильні, крупорушки та інші.

За пропозицією робітників склозаводу з нагоди 50-річчя з дня народження Ф.Е. Дзержинського, з’їзд рад району прийняв рішення називатися районом ім. Дзержинського. З 1927 р. повна назва району – Романівський район ім.Дзержинського з центром в Романові. Значно пізніше постановою ВУЦІК від 26 квітня 1933 р. Романів був перейменований у Дзержинськ.

НЕП сприяв поліпшенню життя робітників та частково реабілітував селянство. На Україні крім цих загальних змін, визначився ще й національний момент. В цей час ще нечисленна на той час більшовицька партія стала проводити заходи, щоб мати підтримку народу, особливо з боку неросійських народів. Ці заходи дали добрі наслідки. На Україні розпочався процес так званої українізації. Замість присланих в Романівський район службовців російської національності, на керівні посади були висунуті місцеві кадри. В Романові, і в деяких навколишніх селах, ними стали авторитетні робітники Романівського склозаводу.

Службовці повинні були користуватись місцевою мовою, поважати місцеві звичаї, підтримувати культурний і соціальний розвиток інших народів.

Про цей процес В.К. Винниченко писав: «В кожній сфері були українці і у кожній сфері вони хотіли, вони мусили виявити себе, як українці, затверджувати своє «я», поширювати його закріплювати певними нормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, прикажчики, урядовці, всі гартувались національно, всі домагались свою галузь діяльності українізувати…». В умовах національно-культурного піднесення для поступової більшовизації сфери освіти, культури і виховання «нової», радянської людини, для показу «вирішення національного питання в СРСР такі ж права на національну самобутність одержали і інші народи, які проживали на території України, насильницької «українізації» інших народів (поляків, німців, чехів та ін.) на Україні не було.

Щиро захоплювалися ідеєю українізації глава українського уряду Влас Чубар, О. Шумський, М. Скрипник. Популярність і авторитет цих діячів була великою серед всіх верств населення міста і села.

Вживання української мови привело до того, що вона стала урядовою мовою. Найбільш вражаючі успіхи були на ниві народної освіти. В Романові, поряд з українською школою була єврейська, польська, чеська, де діти навчалися рідною мовою.

Зросло видавництво україномовних газет, журналів, книг та передплата на них серед населення, культосвітніх установ.

Ось деякі дані. Романівський сільський будинок мав бібліотеку з 1104 прим. книг, 3 пересувні бібліотеки. Виписував 17 примірників газет та 9 примірників журналів.

Користувались попитом у робітників україномовні видання «Більшовик України», «Робітник», «Селянська правда», «Селянська біднота», «Правда незаможника», «Волинський пролетарій», «Бідняцька молодь», «Юнацька правда», «Вісті» та ін. з російськомовних в меншій кількості виписувались: «Правда», «Пролетарська правда», «Робочий – химик», «Труд», «Рабочая газета», «Украина», «Коммунист», «Хозяйство Волыни». Також користувалась популярністю і газета польською мовою «Серп».

Крім сільського будинку були ще 4 робітничих клуби, а по району було більше 20-ти сільбудинків та хат-читалень.

Про оснащення і діяльність клубу склозаводу уже згадувалось.

Національний склад Романова (без окраїн) по статистичних даних перепису населення в 1926 р. був таким: українців – 54,33%, євреїв – 42,5%; поляків – 2,05%; росіян – 0,88%; німців – 0,04%; чехів – 0,16%; інших національностей – 0,04%.

Після українського населення в Романові більшість становить єврейське населення. Як же йому жилося в той час, чим воно володіло?

В центрі або по місцевому «в містечку» (крім сільських окраїн Тартак, Мар’янівка, Глибока долина, Чеської колонії, склозаводу, Сущевичі) проживало 4078 чол. населення, із них єврейського 3390 чол. З 367 всіх будинків єврейське населення займало 328. Молоді віком від 14 до 23 років було 359 чоловік: чоловічого населення – 123, жіночого – 236, дітей до 14 років 369 чоловік, вдів – 79, сиріт – 127.

270 євреїв займалось кустарними промислами, 125 – торгівлею 59 були робітниками склозаводу, в лозоплетній артілі – 48 чоловік, в артілі «Древогвоздь» - 10 чол. «Червона цегла» - 6 чол., в кожартілях «Кожпром» і «Працьовик» - 148 чол., «Спільне виробництво» – 11 чол., взуттєвиків – 24 чол., кравців -32 чол. Учнями у кустарів – 29чол., на державній службі в різних установах було зайнято 47 чоловік.

На утримання єврейської школи тратилось 7000 крб., із яких 4860 давало населення. Плата за навчання складала від 1 крб. до 5 крб. 60 коп. в місяць. Шкільна бібліотека мала 500 книжок рідною мовою. Єврейська громада при допомозі держави приступила до будівництва типової двоповерхової неповної середньої школи. Був створений свій клуб, членами якого були 130 чоловік. Членські внески платили по 5 коп. в місяць. Кількість народжень переважала кількість смертей.

Третьою великою національною групою в Романові було польське населення. В грудні 1925 року член губернського бюро національних меншостей Цихович об’їжджав Романівський район з метою створення польських сільрад. В межах району сіл з компактним проживанням поляків не виявлено, хоча польського населення в районі було біля 7 тис. чол.. Польський національний район був створений по сусідству, в сучасному Довбиші і названо його Мархлевськом в честь Юліана Мархлевського, діяча польського і міжнародного комуністичного і робітничого руху.

Польське населення Романівського району проводило свої районні конференції, на яких обговорювались питання революційної законності, організації кооперативів, розширення сітки польських національних шкіл.

На території району також проживало 3224 чоловіки німецького населення та 291 – чеського.

Дата добавления: 2015-07-24