Націоналізм, нація

ТА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА

І

Н

айпершим питанням, яке постає перед дослідником націоналізму, є пи­тання про ідентичність. Різноманітні вказування на труднощі з ідентифі­кацією націоналізму перетворилися на своєрідну «ритуальну фразу», присутню фактично в усіх творах.

Словами «націоналізм», «консерватизм» чи «лібералізм» позначають як традиції політичної думки (або концепції політичної філософії), так і політичні ідеології, що ґрунтуються на їхній основі. Традиції політичної думки існують як певні напрямки інтелектуальної діяльності. Відтак їм притаманна підвище­на самокритичність: філософія починається із сумніву та існує як критичне мис­лення. Натомість політичним ідеологіям як певним сукупностям взаємопов’яза­них ідей, цінностей, символів та ритуалів, призначених об’єднувати людей зара­ди спільних політичних дій, властиве спрощення відповідної політичної філософії (обумовлене орієнтацією на масову свідомість).

Ідеологія є не відображенням дійсності, а певним проектом впливу на неї: вона пропонує ідеальний образ, який відповідає на питання «як має бути?». Кожен такий ідеал (у будь-якій ідеології) має свою центральну цінність. Тво­рення суспільно-політичних ідей також змушує філософа віддавати перевагу одним цінностям на противагу іншим. Він змушений здійснювати вибір цінніс­них орієнтацій, бо не в змозі перекласти таку відповідальність на «об’єктивну істину». Таким чином, питання ідентичності передбачає з’ясування того, що складає своєрідність, основу даної традиції політичної думки, яка цінність є найважливішою або центральною в даній політичній ідеології.

Простої відповіді на це питання не існує тому, що, по-перше, кожна з єв­ропейських традицій політичної думки лише поступово усвідомлює свою особ­ливість, свою відмінність від інших традицій. (Здебільшого навіть введення у вжиток відповідних термінів відбувалося post fact um, коли традиція як така вже існувала). Якщо навіть погодитися з деякими дослідниками, що терміном «ідео­логія» слід позначати як відповідну інтелектуальну традицію, так і її пристосу­вання до потреб політичної практики, то таке термінологічне спрощення не дає якихось суттєвих переваг (бо постає необхідність відрізняти теоретичну основу ідеології від власне ідеології).

По-друге, будь-які традиції – у культурі, мистецтві, філософії та в полі­тичному мисленні – не існують ізольовано одна від одної, а постійно взаємоді­ють. Це стосується також традицій політичної думки: вони не тільки перебува-

Націоналізм, нація та національна держава

ють у діалозі, а й переймають одна від одної окремі ідеї, що ускладнює прове­дення між ними чітких кордонів. Внаслідок взаємодії та взаємовпливу з’явля­ються такі поєднання ідей, які змушують дослідників говорити, наприклад, про ліберальний консерватизм, чи консервативний лібералізм. Але тут потрібно мати на увазі, що всі наші поняття і класифікації приречені бути своєрідними ідеалізаціями: вони є лише еталонами, зразками, «чистими» типами, за допомо­гою яких ми намагаємося орієнтуватися в реальності, яка містить цілий спектр різноманітних «сумішей» та перехідних форм. Це зауваження стосується будь-яких наукових понять і класифікацій (в тому числі і в природничих науках). Критикувати поняття і класифікації за те, що їм у реальності не відповідають «чисті» типи, означає не розуміти самої процедури будь-яких визначень, по­нять та класифікацій.

По-третє, як традиції політичної думки, так і відповідні політичні ідео­логії зазнають суттєвих змін у часі та географічному просторі. Ці зміни бувають настільки значними, що можна поставити під сумнів існування хоча б мінімаль­ної незмінної «серцевини». А відтак дослідники радше змушені звертати основ­ну увагу на ті модифікації, яких дана традиція набуває у часі та просторі.

Отже, труднощі з ідентифікацією стосуються (тією чи іншою мірою) всіх традицій політичної думки. Однак дослідники наполягають на надзвичайній «протеїстичності» чи «хамелеоноподібності» націоналізму – здатності існува­ти під прикриттям інших ідеологій. Німецький історик Петер Альтер робить такий висновок:

«Розмаїття тих політичних явищ, які об’єднують під назвою «націоналізм», вказує на багатозначність цього терміна <...> Отож націоналізм, що його на­стільки різні течії можуть так легко використовувати як своє гасло та виправ­дання, очевидно, приховує у собі крайні протилежності й суперечності. Він може означати як звільнення, так і гноблення; він, очевидно, може містити в собі як позитивні можливості, так і загрози. Націоналізм може набувати настільки різних форм та «національних» різновидів, що можна засумніватися, чи справді в кож­ному з цих випадків ми маємо справу з тим самим явищем. Мабуть, тільки вра­хування конкретних історичних обставин дає можливість зрозуміти, що позна­чає чи має позначати в тому чи тому випадку цей термін. Але поки що сказане вище уможливлює тільки один висновок: націоналізм не існує як щось єдине, існують тільки різноманітні форми його проявів. Ось чому було б, мабуть, пра­вильніше говорити про націоналізми, а не застосовувати слово «націоналізм» в однині»¹.

Більшість визначень, які прагнуть зафіксувати «серцевину» націоналізму, зводяться до такого варіанта: націоналізм – це ідеологія, в якій нація є найважливі­шим поняттям і центральною цінністю. Це відрізняє націоналізм від інших ідео­логій – лібералізму, консерватизму, соціал-демократизму, анархізму та комуніз­му. У кожній з них поняття нації відіграє певну роль, але не є найважливішим. У

¹ Alter P. Nationalismus. – Frankfurt am Main, 1985. – С 10-11.

Досить подібний присуд націоналізмові належить лорду Актону: «Один і той самий дух слу­жив різним господарям».

Націоналізм, нація та національна держава

даному випадку, одначе, не варто ототожнювати націю як найважливішу цінність з нацією як найвищою та абсолютною цінністю. Останній випадок – абсолюти­зація нації – властива хіба що окремим різновидам націоналізму (наприклад, т. зв. інтегральному націоналізму).

Утвердження нації як центральної цінності характеризує зокрема націо­налізм як політичну ідеологію, основним принципом котрої є вимога збігу кор­донів держави з кордонами нації (Ернест Ґелнер). Таку державу стали назива­ти «національною». І справді, націоналізм є ідеологією, яка прагне утверджу­вати саме такий тип держави. Він вважає національну державу базисним еле­ментом міжнародного порядку: взаємини між державами є передусім взаєми­нами між націями, а національні інтереси – їхній вирішальний чинник.

Ентоні Д. Сміт, намагаючись знайти спільні ознаки для всіх різновидів націоналізму, подає такий список основних тверджень:

«1. Людство природним чином поділяється на нації;

2. Кожна нація має свій самобутній характер;

3. Джерелом усієї політичної влади є нація, колектив в цілому;

4. Задля свободи й самоздійснення люди повинні ототожнювати себе з нацією;

5. Нації можуть зреалізувати себе тільки у їхніх власних державах;

6. Відданість нації-державі перевершує інші відданості;

7. Найважливішою умовою всесвітньої свободи й гармонії є зміцнення на­ціональної держави»².

Щойно окреслений націоналізм – це націоналізм в широкому значенні сло­ва. Його необхідно відрізняти від окремих різновидів та варіантів, що пропо­нуються тими чи іншими групами, організаціями й партіями, які називають се­бе націоналістичними. Відтак, різноманітні варіанти націоналізму та відповідні політичні програми, що їх пропонують «націоналістичні» групи, можна назва­ти націоналізмом у вузькому значенні слова.

Хтось може вважати націоналізм у широкому значенні слова позитив­ною силою, але водночас не приймати окремого його варіанта – запропонова­ного якоюсь групою людей (партією). Окрім того, ставлення до тієї чи тієї на­ціоналістичної організації залежить не стільки від принципів, які вона прого­лошує, скільки від людського, особового складу таких організацій, від інтелек­туальних, моральних та організаційних здібностей людей, які утворюють такі організації. Уявлення про націоналізм у масовій свідомості (та здобуття ним масової підтримки) часто складається на основі враження від діяльності тих груп і партій, які називають себе «націоналістичними».

На нашу думку, спостереження Анджея Валіцького про ендецію³, спро­ектовані на українську ситуацію, яскраво ілюструють це твердження: україн­ський націоналізм у сучасній домінуючій інтерпретації перебуває у полоні вузької історично-ретроспективної локалізації, тобто обтяжений гріхами інтеграль-

² Smith A. D. Theories of Nationalism. – New York-Evanston-San Francisco-London, 1971. – C. 21. ⁵ WalickiA. Trzy patriotyzmy. Trzy tradycje polskiego patriotyzmu і ich znaczenie wspцlczesne. – Warszawa: Res Publica, 1991.-С. 9-Ю.

Націоналізм, нація та національна держава

ного націоналізму. Надто міцна пов’язаність з діяльністю націоналістичних орга­нізацій 30-х – 40-х pp. стала на перешкоді того, щоб його прийняли і засвоїли та­кож: інші течії політичної думки та політичні рухи.

Націоналізм у своїй зрілій формі з’явився у новочасний період європей­ської історії. І саме внаслідок його впливу старий політичний порядок зазнав суттєвих змін: відтепер його базисним елементом стала національна держава -найважливіше політичне утворення і найважливіша політична реальність як життя окремих суспільств, так і міжнародних взаємин. Націоналізм зруйнував традиційні феодальні імперії, згодом успішно продовжував руйнувати буржу­азні. Зовсім недавнім свідченням його сили став розвал комуністичної імперії (СРСР), розпад Югославії та Чехословаччини. А отже, перетворення політич­ного простору вийшло поза часові межі т. зв. «епохи націоналізму». Останній як потужна політична сила, за слушним зауваженням П. Альтера, визначав особ­ливості європейської історії останніх двох століть «значно більшою мірою, ніж ідеї свободи та парламентської демократії чи ідеї комунізму».

Націоналізм у вузькому значенні слова – явище XX століття. Він постає разом з «націоналістичними» політичними партіями (зі своїми власними полі­тичними програмами), які почали мислити себе конкурентами інших партій у боротьбі за політичну владу.

Зовсім інакша ситуація з націоналізмом у широкому значенні слова. Про­тягом кількох століть такий націоналізм не виступав у Європі у вигляді окре­мої політичної ідеології. Він був переважно складником інших традиційних євро­пейських політичних ідеологій – лібералізму, консерватизму, соціал-демокра­тизму, комунізму, фашизму. Коли говорять про XIX століття як «епоху націо­налізму», то слово «націоналізм» застосовують у широкому значенні – тобто як ідеології, націленої на утвердження націй та національних держав.

Але тут цілком доречно було б поставити питання: чи правомірно роз­глядати націоналізм як окрему ідеологію, якщо він існував і далі існує переваж­но як складник інших політичних ідеологій? Хіба не лібералізм першим у Європі проголосив принцип самоврядування народу і хіба не лібералізм відіграв най­важливішу роль в описаному перетворенні політичного простору? Якщо на­ціоналізм визначати як ідеологію, націлену на утвердження націй та національ­них держав, то чи не стає така ідеологія своєрідним привидом, який нібито приховується за іншими ідеологіями та діє через них для досягнення своїх цілей? Оскільки націоналізм діє через інші ідеології, то чи не краще його розглядати не як особливу традицію політичної думки (та окрему політичну ідеологію), а як деяку надідеологіюі Або ж, іншими словами, чи не об’єднуємо ми за допомо­гою слова «націоналізм» тільки деякі елементи, спільні для всіх основних євро­пейських традиційних ідеологій? Чи не є термін «націоналізм» цілком штуч­ним, вигаданим інтелектуалами й науковцями? Можливо, «невловність» на­ціоналізму є свідченням того, що ніякої особливої традиції політичної думки і відповідної політичної ідеології (за винятками, які вище були названі націона­лізмом у вузькому значенні слова) просто не існує?

Слушність усіх цих питань є безперечною. Можна також погодитися з

Націоналізм, нація та національна держава

тим, що науковці, оперуючи термінами «лібералізм», «консерватизм», «націо­налізм» так, а не інакше, орієнтуються передусім на потреби наукового пізнан­ня. Але звідси було б хибним робити висновок, що в дійсності цим термінам нічого не відповідає. Націоналізм як ідеологія існує не тому, що суспільство­знавці – заради ще однієї теми для своїх досліджень! – штучно виокремили його серед інших політичних ідеологій. Націоналізм існує в інших традиціях політич­ної думки (та у відповідних політичних ідеологіях) не тільки як деякий складник, ай як тенденція, що є об’єктом критики в самих цих ідеологіях. Ліберали, кон­серватори, соціал-демократи та комуністи піддавали й піддають критиці цю тенденцію як всередині своєї ідеології, так і поза нею.

Перечитавши XVI розділ із праці Джона С. Мілля про представницьке врядування, можемо ще більше утвердитися в тому, що націоналізм є витво­ром лібералізму. Чи не є штучною інтелектуальна операція виокремлення т. зв. «ліберального націоналізму» з лібералізму і розгляд його як одного з різно­видів націоналізму? Річ у тім, що Дж. С. Мілль розглядає націю не як централь­ну чи самодостатню цінність, а під кутом зору досягнення ефективності полі­тичного врядування. На українському матеріалі це саме можна продемонстру­вати на прикладі Михайла Драгоманова. Для нього нація не є самодостатньою цінністю, і її захист ґрунтується на тому, що вона є емпіричною реальністю. Для успішної просвіти та прогресу (яким Драгоманов передусім віддає перева­гу) необхідно враховувати цю емпіричність (витворену історією), а, отже, слід зважати на національність⁴. Тобто в ієрархії цінностей ідеології лібералізму особистість, права людини, ефективність політичного врядування, політична стабільність і добробут є вищими у порівнянні з такою цінністю як нація. Ос­танню ліберали розглядають під кутом зору забезпечення щойно названих цінностей, а не навпаки. Натомість націоналіст і державу, і політичну стабільність, і соціальну та міжнародну справедливість розглядає під кутом зору утвердження нації.

Отже, лібералізм справді сприяв утвердженню націй і національних дер­жав, але робив це неначе всупереч основним принципам своєї ідеології. Адже політична спільнота – якщо слідувати просвітницьким настановам лібералізму – мала б утворюватися шляхом вільного розумового рішення людей: релігійні, етнічні, мовні, культурні і т. д. прив’язаності не повинні відігравати у цьому процесі вирішальної ролі. Насправді ж об’єктивні успадкування та прив’яза­ності виявилися дуже впливовими чинниками: саме вони, а не суто розумове міркування, найбільше впливали на рішення людей щодо утворення політич­ної спільноти. На громадянське самовизначення особи вирішальний вплив здійснювала попередня історія – зокрема існування тих націй (чи «народів»), які почали формуватися ще в межах абсолютних монархій. Більше того, хоча нація і не належала до важливих цінностей в лібералізмі, але виявилося, що утвердження політичної стабільності, громадянського суспільства, ефективно-

⁴ Докладніше див. статтю «Драгоманов і Донцов» у кн.: Лісовий В. Політика-ідеологія-культура. -К., 1997. – С 250.

Націоналізм, нація та національна держава

го політичного врядування і навіть ринкової економіки можна було легше до­сягти саме в національних державах. Тож у своїй практичній політиці лібералізм неначе був змушений утверджувати націю, маючи своїм ідеалом майбутнє «світове громадянство».

Класичними прикладами консервативної критики націоналізму можуть бути есе лорда Актона та витримане у його дусі дослідження Е. Кедурі⁵. Крити­ка націоналізму в соціал-демократизмі та комунізмі – загальновідоме явище. Показовим прикладом тут може бути боротьба проти т. зв. «буржуазного на­ціоналізму» в російському комунізмі. Цю боротьбу російський комунізм вів майже виключно проти неросійських націй. Фактично це свідчило про відступ від принципів комунізму і поєднання його з агресивним російським націоналі­змом (шовінізмом). Отже, російський комунізм є ще одним прикладом того, як певна ідеологія містить націоналізм (вважаючи його несумісним з власними принципами) як свій складник. Гегемонізм російського комунізму можна зро­зуміти, тільки беручи до уваги російський націоналізм як його складник. Це, у свою чергу, допомагає зрозуміти «націоналістичну» реакцію, яку він викликав як у комуністичних країнах (від Югославії’! Східної Європи до Китаю), так і в межах СРСР. Характерним є також те, що ці події досить сильно нагадують реакцію на наполеонівські війни.

Іноді, щоб полегшити відповідь на питання, що таке націоналізм, йдуть шляхом спрощених формулювань: націоналізм – це національний егоїзм, це абсолютизація і забезпечення інтересів передусім своєї нації за рахунок інте­ресів інших. Або: націоналізм утверджує націю, нехтуючи правами особи зара­ди інтересів чи прав нації. Іноді говорять ще простіше: націоналізм – це во­рожість до інших націй. Або стверджують, що націоналізм передусім наголо­шує на ролі етнічного чинника (що породжує ототожнення націоналізму та ет­нічного націоналізму). Але такі формулювання не враховують того факту, що деякі різновиди націоналізму – зокрема т. зв. «ліберальний націоналізм» – не утверджують ні національного егоїзму, ні ворожого ставлення до інших націй. Навпаки, у багатьох своїх варіантах він бачить майбутнє людства як гармонію між націями і мислить, що тільки утвердження націй як культурних цілостей здатне забезпечити культурну різноманітність людства.

Цікавою є дискусія, що розгорнулася в США навколо есе Марти Нусба-ум «Патріотизм і космополітизм», у якому авторка, вступаючи в полеміку з деякими іншими авторами (зокрема з відомим американським філософом Річар-дом Рорті), стверджує:

«Оборонці націоналізму в політиці та освіті роблять, як правило, хіба що ду­же малі поступки космополітизму. Вони можуть твердити, наприклад, що хоча нації повинні загалом ґрунтувати освіту та політичну культуру на спільних на­ціональних цінностях, визнання фундаментальних людських прав повинне бути частиною національної системи освіти і що це визнання буде у певному сенсі єднати всі нації. <...> Але чи цього достатньо? Якщо студенти виховуються в

Kedourie E. Nationalism. – London, 1960.

Націоналізм, нація та національна держава

США, то чи достатньо для них, щоб вони передусім усвідомлювали себе грома­дянами Сполучених Штатів та, окрім того, поважали фундаментальні людські права громадян Індії, Болівії, Нігерії чи Норвегії? А чи повинні вони, як я вва­жаю, поза тим, що вони приділяють особливу увагу історії та сучасному стано­вищу їхньої власної нації, приділити значно більше уваги, ніж вони зазвичай це роблять, також решті світу, в якому вони живуть <...»>⁶.

Щоб подолати цю націоцентричність, авторка пропонує взяти за основу політики та особливо освіти «космополітичний патріотизм» (чи, в інших форму­люваннях, «інтернаціоналістський націоналізм»), в якому було б поєднано по­цінування власної національної ідентичності з увагою до інших самобутніх куль­тур, інших націй та з їх знанням. Це, окрім єднання націй та їхнього співробіт­ництва у розв’язанні глобальних проблем, на її думку (і слушність цієї думки навряд чи можна заперечувати), сприяє національному самопізнанню. Космо­політизм – як усвідомлення себе громадянином світу – авторка розглядає як важ­ливу поправку чи доповнення, завдяки яким може бути подолана націоцент­ричність націоналізму. Безперечно, що наголос на нації і культурній самобут­ності даної нації є визначальною прикметою націоналізму. І це є джерелом на-ціоцентризму, який у своїх крайніх формах дає брутальні форми національного егоїзму. Так само, як наголос на цінності особи та світового порядку в лібералізмі приводить його до крайніх форм знецінення національної самобутності – і, зреш­тою, до згоди пожертвувати якимись націями (не своєю власною!) в ім’я прогре­су і майбутнього світового громадянства, що, як правило, обертається виправ­данням шовінізму та імперіалізму – тобто національного егоїзму сильних націй на противагу націям слабким, особливо тим, що тільки утверджують свою на­ціональну ідентичність. Але між цими крайніми полюсами знаходяться ті варі­анти лібералізму і націоналізму, які уникають цих крайнощів.

У центрі уваги націоналізму перебуває передусім культура, а не держа­ва. Такий наголос на культурі пов’язують передусім з культурним націоналіз­мом, якому протиставляють політичний. Але навіть політичний націоналізм несе в собі наголос на політичному значенні культури⁷.

В оцінці позитивних можливостей націоналізму важливо врахувати ту обставину, що він як культурно-інтелектуальне явище досяг своєї популярності більшою мірою в руслі романтизму, аніж просвітницької абсолютизації розу­му (і цим зокрема пояснюється додаткова відмінність між націоналізмом та лібералізмом). Безперечно, що з націоналізмом пов’язані загрози і в деяких своїх різновидах він стає джерелом нетерпимості (чи то у ставленні до інших націй, чи у знеціненні особи заради нації"). Але такі загрози не є винятковою особливі­стю націоналізму.

Чим же зумовлена надзвичайна мінливість націоналізму? Пластичність націоналізму можна зрозуміти, взявши до уваги той факт, що він може утвер­джувати націю та національну державу, тільки враховуючи конкретні обставини, в

⁶ For Love of Country: Debating the Limits ofPatriotism/Ed. Joshua Cohen. – Boston, Mass., 1996. – С 5-6.

⁷ Див.: Hutchinson J. The Dynamics of Cultural Nationalism. – London: Allen and Unwin, 1987.

Націоналізм, нація та національна держава

яких змушений діяти. Будь-який націоналізм неминуче мусить ставити перед собою основне, фундаментальне для нього питання: якою має бути ідея нації, щоб цю ідею можна було здійснити в даних конкретних умовах? Або ж інакше: якою має бути ідея нації, здатна об’єднати людей даної країни у спільноту, що її можна було б назвати нацією?

Різноманітність націоналізму зумовлена передусім тим, що при творенні національних держав націоналістичні рухи зіштовхуються з неоднаковими си­туаціями. У залежності від реалій, він наголошує ті чи інші об’єднувальні чин­ники. Цим і визначається, що саме вважається основою для об’єднання людей в націю: воля і досягнення згоди шляхом діалога, політичні і правові установи, релігія, етнокультурні успадкування тощо.

Отож націоналізм набуває новаторського і навіть революційного харак­теру тим більше, чим менше готових передумов для утвердження нації він зна­ходить у реальності. Звідси відомі твердження, що націоналізм творить, «вига­дує» чи проектує нації. Цей елемент новаторства і революційності, наявний в націоналізмі, є об’єктом критики, і особливо з боку консерватизму.

Та було б хибним розуміти націоналізм у руслі просвітницького соціаль­ного проектування. Таке проектування більшою мірою властиве лібералізму, соціал-демократизму і навіть комунізму (з їхнім раціоналізмом та позитивіз­мом). Націоналізм, як правило, намагається поєднати процеси успадкування і новації; він скоріше стоїть в опозиції до просвітницької ідеї розумового проекту­вання суспільства. Звідси і суперечка у розумінні націй та націоналізму між т. зв. примордіалістами та модерністами. Примордіалісти наголошують на еле­ментах успадкування у націях, на їхній давності, натомість модерністи, навпа­ки, розглядають їх як принципово нові, модерні утворення. Підстави для цієї суперечки дає сам націоналізм, який, утверджуючи нації, часом не має можли­вості спертися на вже готові культурні утворення чи традиції: впроваджуючи ідею нації, він змушений більшою чи меншою мірою перетворювати успадку­вання (й іноді дуже радикально).

Важливо мати на увазі, що націоналізм не тільки утверджує націю як центральну цінність – він розвинув та розвиває своє власне розуміння нації, відмінне від інших традицій політичної думки. Було б дуже легким завданням критику­вати націоналізм, ототожнивши його з деякими його крайнощами чи приміти-візаціями. У такий спосіб можна легко розправлятися з будь-якою іншою тра­дицією політичної думки – у тому числі з лібералізмом та консерватизмом. Але така критика не здатна зменшити привабливість націоналізму як опозиції щодо інших традицій політичної думки – і передусім як опозиції до просвітницького раціоналізму в лібералізмі та до наголошення ієрархічності суспільного ладу в консерватизмі. Фактично навряд чи будь-яка з інших європейських традицій політичної думки (можливо, за винятком консерватизму) настільки готова прий­няти виклик, джерелом якого є «повстання культури», як націоналізм. Мається на увазі насторожене ставлення націоналізму до індустріальної цивілізації з її тенденцією до уніфікації життєвого середовища: цивілізації націоналізм про­тиставляє культуру, духовний підтекст суспільного життя.

Націоналізм, нація та національна держава

Безперечно, націоналізм приховує в собі загрози, які час від часу пород­жували і породжують жахливу практику. Але стверджувати, що він не містить запасу перспективних ідей, які здатний мобілізувати, означало б недооцінюва­ти його можливості. І, власне, не стільки фактична сила націоналізму чи загро­зи, пов’язані з ним, спонукають науковців досліджувати націоналізм. Підхоп­лені та відповідним чином розвинуті ідеї можуть вказувати на певну перспек­тиву, що її не відкривають інші традиції політичної думки. Фактично лише кон­серватизм у своєму наголосі на культурному, духовному підтексті суспільного життя є справді найсерйознішим конкурентом націоналізму. Хоча попри таке зосередження на питаннях культури, націоналізм, який відіграв вирішальну роль в історії, ніколи не був ідилічно-поетичним світоглядом, заглибленим в істо­ричні спогади та міфи. Навпаки, націоналізм, як чинник світової історії, – дуже динамічна, модерна ідеологія. Зрештою, як складник раннього лібералізму він з’явився спочатку у своєму політичному, а не культурному вигляді.

Хоч би який варіант націоналізму ми розглядали, відразу постає питан­ня, що таке нація, оскільки поняття нації є серцевиною тієї інтелектуально-куль­турної традиції, яку ми позначаємо терміном «націоналізм». Можемо, мабуть, погодитись, що появу ідеї нації та її розвиток не слід пов’язувати лише з націо­налізмом як таким. Поняття нації є складником багатьох традицій політичної думки, а отже, є загальноєвропейським інтелектуальним і культурним витво­ром. Але саме в націоналізмі нація перебуває в центрі уваги.

II

Отже, що таке нація? Насамперед слід зауважити, що складність даного питання є дещо перебільшеною. Якщо не вдаватися до деталізації та нюансів, то ідея (чи поняття) нації у своїй основі є достатньо простою. Люди є суспільними істотами, вони живуть колективами. Найважливішими (базовими) колективни­ми утвореннями є етноси та нації. Пояснення «природи» цих утворень вимагає перенесення наголосу на те, що об’єднує людей в одне суспільне ціле. Етноси -давніші колективні утворення: їх прикладами є первісні общини та племена. Як пише Е. Д. Сміт, етносам властиві (хоча й різною мірою) шість найважливіших ознак: 1) власне ім’я, аби мати змогу ідентифікувати себе та говорити про «суть» спільноти; 2) міф про спільне походження, який містить ідею спільного витоку у часі та просторі і який дає етносу відчуття уявної спорідненості; 3) спільна істо­рична пам ‘ять; 4) один чи кілька елементів спільної культури (які, як правило, включають релігію, звичаї, мову); 5) прив’язаність до батьківщини – землі, на якій етнос не обов’язково проживає фізично, – важлива символічна прив’язаність до землі предків, як маємо у випадку діаспорних народів; 6) усвідомлення своєї єдності, принаймні у якоїсь частини населення⁸.

Нації – пізніші суспільні утворення, їхнє виникнення в Європі датують у межах ХШ-ХІХ століть; у давніші періоди історики виявляють хіба що націо-

⁸ Ethnicity. Edited by J. Hutchinson and A. D. Smith. – Oxford-New York: Oxford University Press, 1996. – С 6-7.

Націоналізм, нація та національна держава

подібні утворення, які переважно називають «протонаціями». У визначеннях поняття нації (так само, як у випадку етносу) переважно вказують на цілу низ­ку найважливіших чинників, які об’єднують людей в нації. У відповідності з визначенням Е. Д. Сміта, нація – це колектив людей, «що має власну назву, свою історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, спільну масову грома­дянську культуру, спільну економіку і єдині юридичні права та обов’язки для всіх членів»⁹. Британський соціолог звертає увагу на спільне та відмінне між етносами й націями¹⁰. У цьому переліку ознак нації він свідомо не відмежував т. зв. «об’єктивні» ознаки (ті, що піддаються спостереженню та опису – особли­вості поведінки, мови, політичні та правові установи тощо) від суб’єктивних ознак – того, як окремі люди усвідомлюють, почувають, уявляють і т. д. свою належність до одного цілого, яке вони називають «нацією» (національна свідомість).

Об’єктивне та суб’єктивне (міфи, ідеї, ідеали) в суспільному житті і в людській історії безперервно взаємодіє та переходить одне в друге: міфи, ідеї та ідеали об’єктивізуються в поведінці та установах, ці об’єктивізовані явища, у свою чергу, впливають на появу нових міфів, міфоподібних утворень, ідей та ідеалів. Спосіб життя людських суспільств є наслідком створеної ними культу­ри (в антропологічному значенні слова – як всього, створеного людьми в додаток до природного оточення).

Особлива здатність усіх людських суспільств створювати культуру (яка і зумовлює їхній спосіб життя) має за собою деяку генетичну передумову. Е. Ґел-нер в останній (посмертно опублікованій) книзі «Націоналізм» говорить:

«Той факт, що нам властива «культура», взагалі кажучи, має деяку генетич­ну передумову. Ця генетична передумова має бути спільною для всіх людей. Цей погляд обстоював Ноам Хомський у зв’язку зі здатністю людей оволодівати мовою, але якщо цей аргумент є чинним, то він стосується не тільки мови, а й культури в цілому. <...> І в той же час наша здатність володіти культурою не визначає наперед, якою має бути ця культура. Культури дуже відрізняються в різних суспільствах <...»>".

Дійсно, генетичною передумовою названого факту є не тільки те, що природа не визначає способу життя людей і, отже, вони мусять творити «штучні» життєві світи (культури), а й певна генетично задана здатність оволодівати мо­вою та культурою.

Суспільства, створюючи свої «життєві світи», безперечно, певним чином «відображають» у своїй культурі особливості природного оточення, більше того, вони повинні якось «вписати» ці свої світи в природне оточення. Але сло­во «відображення» тут слід скоріше розуміти як творення образів, а не просте копіювання природного оточення. Отже, культурна різноманітність людських суспільств є передусім наслідком природноїнезумовленості їхнього способу окит-

⁹ Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С. 23.

¹⁰ Там само. – С 49.

¹¹ Gellner Е. Nationalism. – London, 1997. – С. 1-2.

Націоналізм, нація та національна держава

тя: у певному, бодай відносному, просторі свободи люди творять вільно свої життєві світи чи культури. Унікальність культур не є абсолютною: внаслідок порівняння встановлюють міру їхньої спорідненості чи віддаленості. Але у ба­гатьох випадках нелегко відповісти на питання, якими були ті історичні об­ставини, які зумовили культурну спорідненість суспільств.

Етноси та нації слід вважати базовими колективними утвореннями: їх­ньою основою є створені цими суспільствами «життєві світи» – культури в ан­тропологічному значенні цього слова. З цього погляду, як вказує Е. Ґелнер, існування етносів і націй має важливу необхідну передумову: людські соціуми з необхідністю мають створювати ті життєві світи (культури), завдяки яким стає визначеним не тільки спосіб життя людей, а й сама можливість спільно жити (тобто можливість індивідів бути суспільними істотами). Культуру (в антропологічному значенні слова) можна поділити на специфічні ланки: етно­культуру (міфи, звичаї, мову тощо), професійну («високу») культуру, економі­ку, релігію, соціальну сферу (структуру суспільства), політику (особливо дер­жаву), правову культуру тощо. У випадку нації виокремлення цих сфер важли­ве, оскільки дає набір тих чинників, які можуть відігравати більшу чи меншу роль в об’єднанні людей у нації. Але тут важливо наголосити, що всі ці чинни­ки відіграють у виникненні націй різну роль; до того ж, вони не відокремлені один від одного, а перебувають у безперервній взаємодії.

Варто тут також зауважити, що словом «суспільство» позначають будь-які суспільні утворення, незалежно від того, що та як об’єднує індивідів у такі колективи. У багатьох європейських мовах (і в російській також) відповідни­ками до українського слова «суспільство» позначають дуже різні об’єднання індивідів: з допомогою англійського «society», німецького «Gesellschaft», ро­сійського «общество» можна позначати різного роду товариства, об’єднання, спілки тощо. Коли ж хочуть наголосити на глибшому або тіснішому єднанні людей у колективи, то застосовують слово «спільнота» (нім. Gemeinschaft). Але що саме стає основою цього «глибшого» чи «тіснішого» єднання? Щоб відпо­вісти на це питання, доводиться з’ясовувати, що і як його забезпечує. Усуспіль-ствах-спілках людей об’єднують певні добровільно прийняті чи нав’язані правила співжиття, тим часом єднання людей у спільноти досягається завдяки великій ролі ірраціональних чинників – почуттів та уяви. Найпершим прикладом спільно­ти є сім’я – якщо членів сім’ї справді об’єднують почуття, спогади тощо (на чому ґрунтується поняття «близького», «рідного» і т. д.). Етноси та нації та­кож: є різновидами спільнот.

Коли говорять про труднощі у знаходженні задовільного визначення по­няття нації, то нехтують тим фактом, що з такими труднощами науковці зіштов­хуються у визначенні багатьох понять суспільних наук. Отже, це труднощі мето­дологічного характеру і пов’язані вони не лише з поясненням «суті» націй. З без­перспективною методологією маємо справу у сьогоднішніх суперечках в Україні стосовно того, чи власна мова є обов’язковою (необхідною) умовою або озна­кою існування нації. Тим, хто твердить, що своя власна мова (мова, що не є спільною з іншими націями) не є обов’язковою ознакою нації і що нація може

Націоналізм, нація та національна держава

існувати, не маючи власної мови, цілком виправдано можна відповісти так: дійсно, ця ознака не обов’язкова (бо не існує взагалі обов’язкових, універсальних ознак націй). Але відповісти на питання, чи може існувати якась конкретна нація, коли втратить свою власну мову, не можемо з певністю: може існувати, а може й зник­нути. Зникнути вона може внаслідок того, що не виявиться якогось іншого об’єк­тивного чинника, який міг би відіграти роль втраченої мови; та особливо тому, що втрата мови може призвести до підважування також іншого, важливішого чинника – національної свідомості. Отже, загальні міркування тут нічого не вирі­шують: вирішальне значення має роль того чи того чинника для буття саме даної нації в даній її історичній та геополітичній ситуації².

Наполягання на обов’язковому наборі ознак, що з необхідністю мають бути наявні в тому колективному утворенні, яке ми називаємо нацією, ґру>г-тується на хибній методології. Ця методологія передусім зорієнтована на по­треби природничих наук. Поняття нації намагаються визначати індуктивно -знайти певний набір ознак, які неодмінно мають бути в кожному з тих явищ, які охоплюються цим поняттям. На неможливість індуктивних узагальнень у суспільних науках (на противагу природничим) свого часу звернули увагу нео-кантіанці (стверджуючи, що в природничих науках перспективним є метод ге­нералізації, тоді як у суспільних – метод індивідуалізації). І справді, неможливо дати навіть загальне визначення поняття людини (якщо ми прагнемо людину визначати не тільки в термінах тілесності): адже люди, яких знаємо з історії та з культурної антропології, настільки різні, що годі й прагнути, аби встановити спільний для всіх них набір ознак.

Постає питання: чи буде виправданим в такому разі висновок про неми­нучу неможливість будь-якої теорії в суспільних науках. Тим часом, за всієї різ­номанітності суспільств, суспільствознавці намагаються відкрити їхні певні спільні елементи і структури (наприклад, мова, звичаї, релігійні уявлення, сім’я, держава тощо): адже саме завдяки виявленню таких спільних структур стала можливою соціологія як наука. Це справді так, але історичний і компаратив­ний підхід став важливою поправкою до цієї позитивістської в своїй основі ме­тодології: адже цей підхід показує, що в різних суспільствах та в різні історичні періоди ці нібито спільні елементи відрізняються як своєю структурою, так і своїм змістом. Все ж виокремлення спільних елементів і структур – у міру того, як нам вдається їх виявити – є важливим здобутком пізнання: навряд чи можна погодитися, що тільки індивідуалізація, тільки опис, без спроби досягти будь-яких узагальнень – це єдиний метод, який може успішно використовуватися в суспільних науках. Навіть якщо ми виходимо з передумови можливості відкрит­тя в культурно та історично віддалених суспільствах певних спільних елементів, структур чи субстанцій, наявність їх здебільшого не дозволяє досягти індук­тивного визначення понять.

Натомість значно краще у багатьох випадках «працює» спосіб т. зв. «сімейного» визначення понять (природу якого вперше з’ясував Людвіґ Вітген-

¹² Див.: Горняткевич А. Що або хто справді загрожує українській мові?//Сучасність. – 2000. – №4.

Націоналізм, нація та національна держава

штайн на прикладі поняття гри). Суть його полягає в тому, що існує певний набір елементів чи ознак, які в цілому властиві даній групі явищ, але окремі явища можуть мати тільки деякі з цих ознак або навіть одну з них. Наприклад, Е. Д. Сміт, перераховуючи ознаки етносу чи нації, використовує саме такий спосіб визначення цих понять. Цей спосіб можна поєднувати з методом «ідеальних типів»: дослідник створює ідеалізоване поняття нації, з допомогою якого виз­начає міру «національності» певного явища – аж до тих, які є тільки «націопо-дібними» (як це маємо, наприклад, у випадку т. зв. «протонацій»). Цей спосіб можна застосовувати також у визначенні багатьох інших понять – релігій чи ідеологій тощо.

Перевага такого підходу до визначення понять полягає в тому, що ми наперед не припускаємо, що кожне з явищ повинно мати деякий обов’язковий набір певних ознак. Більше того, ми можемо фіксувати послаблення певної оз­наки, елемента чи структури аж до їхнього зникнення. Відтак замість того, щоб виходити з передумови, що в «реальності» всі явища згруповані чи «розпако­вані» згідно з нашими поняттями чи категоріями, ми стаємо чутливими до інди­відуальних особливостей, до мінливості, до безперервності (на противагу до тих розрізнень і розмежувань, які ми часто змушені здійснювати у відповід­ності з нашими ідеалізованими розумовими конструкціями – поняттями, типо­логіями, класифікаціями).

Розуміння, що у випадку етносів та націй ми маємо справу з сімейно спо­рідненими явищами, дозволяє уникати суперечок, джерелом яких є уявлення про існування чистої «суті» етносу, нації чи релігії або ідеології і т. д. Це схиляє до­слідника до визнання перехідних форм, «сумішей» та спонукає його критично ставитися до концептуальних засобів, які ми використовуємо (аби не перебільшу­вати їхні можливості!). Таке розуміння природи концептів можна кваліфікувати як деяку серединну позицію між методом генералізації і методом індивідуалізації, між номіналізмом та есенціалізмом. Номіналістський аспект дозволяє зважува­ти, наскільки наше визначення терміна «нація» залежить від повсякденного за­стосування самого слова у національних мовах; і дозволяє вирішувати, до якої міри ми повинні рахуватися з цим повсякденним застосуванням та в яких момен­тах можемо ним знехтувати. Номіналізм у розумінні природи концептів корис­ний також у тому аспекті, що дає змогу здійснювати операціоналістську оцінку наших концептів: свідомо ставитися до того, яку «роботу», за нашим задумом, має виконувати певний термін. Цей операціоналістський підхід можна розшири­ти до праксеологічної оцінки термінів, типологій та класифікацій. Праксеологі-чна оцінка концептів утримує нас від абсолютизації наших концептуальних за­собів (наших понять, типологій та класифікацій), аби оцінювати їхню праце­здатність під кутом зору бажаних практичних результатів (бажаність яких, у свою чергу, зумовлена практичними проблемами часу).

Загалом же більшості націй властиві тільки деякі ознаки, а то й одна оз­нака з набору об’єднувальних чинників, які ми пов’язуємо з поняттям нації. Отож, замість того, щоб дискутувати взагалі, що має бути обов ‘язковою озна­кою будь-якої нації, основна увага повинна зосереджуватись на.тому, яку роль

Націоналізм, нація та національна держава

відіграє той чи той чинник в об’єднанні людей саме в даній конкретній нації. Відберіть у швейцарців їхню кількасотлітню спільну політичну історію – і не стане швейцарців як політичної нації.

Якщо, з одного боку, беремо низку об’єктивних ознак – етнокультуру, мову, релігію, територію, спільну історію, економіку, політико-правові уста­нови, а з другого – суб’єктивний чинник (усвідомлення належності людей до одного колективного цілого), то можна встановлювати роль кожного із цих чинників в тому чи іншому випадку. Що стосується європейських націй, то з чинників, які відіграли найважливішу роль у становленні націй та відіграють таку ж роль в об’єднанні індивідів у нації, до найважливіших слід віднести спільну територію (компактне проживання), етнічний та політико-правовий чинники. З ними так чи інакше пов’язаний суб’єктивний чинник – національна само­свідомість. У даному разі мовиться не про роль тих чи тих чинників у виник­ненні націй (це дещо інше питання), а про те, що об’єднує людей у нації.

Ярослав Крейчі та Вітезслав Велімський стверджують:

«Існують передусім п’ять об’єктивних чинників, які можуть відігравати роль в ідентифікації групи як нації: територія, держава (чи схожий політичний ста­тус), мова, культура та історія. Коли позитивні відповіді по кожному з цих по­казників збігаються, майже не залишається сумніву, що відповідна спільнота чи населення є нацією; у такому разі, як правило, присутній також шостий суб’єктив­ний показник – національна свідомість. Але існують ситуації, коли деякі, а то й більшість із цих об’єктивних показників відсутні, а все ж спільнота почуває себе нацією. Бажає чи не бажає решта світу, особливо зацікавлені сусіди, визнавати таку групу окремою нацією, це у великих часових межах не є важливим. Су­б’єктивний чинник свідомості в крайньому випадку є остаточним та вирішаль­ним чинником у питанні національної ідентичності»¹⁵.

Загалом така оцінка ролі суб’єктивного чинника не викликає заперечень, але це аж ніяк не повинно схиляти нас до недооцінювання об’єктивних чинників. Безперечно, що за умови, коли не існує жодних спостережуваних спільних особ­ливостей (релігії, мови, політичних установ, які були б наслідком власної полі­тичної традиції тощо), але наявне сильно виражене усвідомлення своєї грома­дянської згуртованості та окремішності, можна твердити про існування політич­ної нації. Але фактично – в діапазоні спадання ознак – це є крайній випадок. Переважно опорою національної свідомості є наявність деяких спільних і бажа­но унікальних – для даного колективу людей – особливостей (або хоча б деякої комбінації ознак, кожна з яких, взята окремо, може бути спільною в даної нації з іншими). Тож не дивно, що нація, яка має волю до ствердження своєї національної ідентичності – і особливо в умовах загрози втратити її- не покладається лише на суб’єктивний чинник. Вона, як правило, прагне – іноді ціною великих зусиль -створити основу для суб’єктивного чинника у вигляді якоїсь об’єктивно наявної ознаки, яка б стала основою її унікальності. Звичайно, чехам чи норвежцям у

^ІЗЦит. за: Ethnicity. Edited by J. Hutchinson and A. D. Smith. – Oxford-New York: Oxford University Press, 1996.-С 209.

Націоналізм, нація та національна держава

часи, коли вони виявили волю до «відродження» своєї національної мови, могли б закинути (і закидали!), що їм достатньо їхнього національного самоусвідом­лення. А у випадку впровадження євреями мови іврит у статусі національної та­кий аргумент був би ще вагомішим, бо ж євреї мають національну релігію, яка є вельми суттєвою опорою для національної самосвідомості. Зрештою, у випадку білорусів знайдуться і такі прихильники суто суб’єктивного чинника, які вважа­тимуть, що збереження білоруської національної ідентичності полягає в збере­женні хоча б назви Білорусь: бо доки, мовляв, білоруси все ще називають себе білорусами, то це, як-не-як, елемент національної самосвідомості (хай в найос-лабленішій формі). Але коли і ця самоназва вийде з ужитку, то чи не попадуть білоруси в число тих зниклих етносів, статистику яких Е. Ґелнер подає в своїй книзі «Нації та націоналізм»?

Дослідження виникнення націй і тих чинників та історичних обставин, які сприяли чи перешкоджали формуванню націй, – це дещо інша тема порівняно зі з’ясуванням того, що є основою ідентичності нації в даний період її існуван­ня. Дослідникам процесу націостановлення доводиться з’ясовувати роль різно­манітних чинників та історичних обставин: перетворення у колективній свідо­мості поєднується з процесами утвердження певного рівня культурної одно­рідності (яка перебуває, зокрема, у центрі уваги Е. Ґелнера). Дослідники, отже, вказують на взаємодію цілої низки різноманітних чинників – етнокультурних, релігійних та ідеологічних, адміністративних і державних, економічних і техні­чних; вони досліджують роль професійної («високої», «садової») культури, роль еліт, освіти тощо.

Назагал, можна стверджувати, що серед усіх чинників найважливішими для розуміння природи нації є етнічний та політичний чинник (при цьому суб’єк­тивний момент – національну самосвідомість – можна пов’язувати більшою мірою з тим чи тим чинником). Отже, нації- це етнополітичні утворення. Але співвідношення етнічного та політичного складників у різних націях є різним. Це утворює деякий спектр майже безперервних переходів у значенні слова «на­ція» – від т. зв. етнічних націй до «чисто» політичних націй.

Терміни «етнічна нація» і «політична нація» ввів в обіг німецький історик Фрідріх Майнеке у своїй книзі «Світове громадянство і національна держава», вперше опублікованій у 1907 році. Важливість цього розрізнення сьогодні ви­знається більшістю дослідників. Майнеке не стільки пов’язував з висловами «ет­нічна нація» і «політична нація» різні визначення одного і того ж поняття (обсяг якого був би тим самим), скільки застосовував ці вислови для позначення різних сукупностей явищ: належність до етнічної нації не залежить від державних кор­донів, тим часом як належність до політичної нації обмежена ними.

Слід наголосити, що етнічна нація – це особливий етнос, особлива етніч­на спільнота, яка принципово відрізняється від донаціональних етносів, на підґрунті яких вона виникає. І відрізняється вона від донаціональних етнічних спільнот не стільки чисельністю (це, зрештою, другорядна, похідна ознака), а передусім історією свого формування, яку етнічна нація утримує – часом при­ховано! – у сучасному своєму бутті. Саме ця прихованість історії її формування

Націоналізм, нація та національна держава

й схиляє т. зв. примордіалістів наголошувати на традиції та недооцінювати нове і навіть «революційне» в етнонаціональних спільнотах.

Основну роботу у витворенні цієї нової культурної цілості виконали інте­лектуали (історики, літератори, лінгвісти). Завдання полягало в тому, щоб об’єд­нати колишні більш-менш культурно споріднені (а часто культурно та антро­пологічно віддалені) етноси, замінивши попередню етнічну (наприклад, родо­племінну) ідентичність новою ідентичністю. Для цього не досить було дати лю­дям ідею нової «великої» батьківщини замість попередньої прив’язаності до племені, релігійної спільноти, сільської чи міської громади. Окрім цих перетво­рень у свідомості, важливим процесом було витворення нової культурної цілості або спільності (нової культурної однорідності). Моріс Баррес, наприклад, звер­таючись до французів (яким, на його думку, бракувало «моральної спільності», що цементує націю) писав:

«Наше найбільше нещастя в тому, що ми роз’єднані, що нас бентежать ти­сячі особливих забаганок, тисячі індивідуальних мрій. Ми роздроблені, ми поз­бавлені спільного уявлення про нашу мету, наші засоби, наш центр»¹⁴.

Це витворення, як правило, відбувалося шляхом виокремлення та пере­творення деяких елементів донаціональної етнокультури, з метою витворення нової спільної культури – національної (в даному випадку етнонаціональної). Важливо було, щоб принаймні деякі (і особливо чисельно більші чи впливовіші) етнічні спільноти сприйняли нову культурну цілісність як «рідну». Чим більшою мірою спільноти, що включалися в процес об’єднання, впізнавали в цій новій культурі своє, рідне, тим легше досягалося їхнє єднання. На основі певного діа­лекту, шляхом його перетворення, творилася мова, яку потім стали називати на­ціональною. Незалежно від того, чи впровадження нової культурної однорідності («національної культури») приводило до повного витіснення колишніх етнокуль­турних відмінностей, чи ця нова культура існувала одночасно зі збереженням деяких етнокультурних відмінностей (діалектів, наприклад), її впровадження є вирішальним у появі об’єктивних ознак етнічної нації. Зрозуміло, що окрім но­вої культурної спільності, важливим було усвідомлення своєї належності до но­вого культурного цілого – новий тип самоідентифікації. Політико-адміністра-тивні, освітні, економічні та інші чинники долучалися до цього ідеологічного й культурного проекту, який виконувала передусім культурна еліта.

Особливість становлення націй в Західній Європі полягає в тому, що формування етнічної і політичної нації – це не два паралельних процеси, а єди­ний процес: роль держави в утвердженні нової культурної спільності була на­стільки значною, що фактично політичний чинник відігравав вирішальну роль. Внаслідок цього саме поняття нації стало нерозривно поєднаним з поняттям держави. У Центральної та Східній Європі, а також на Балканах процес ста­новлення націй відбувався переважно в умовах бездержавності або тимчасової державності. Це стало основною причиною того, що тут нації формувалися

¹⁴ Цит. за: Пюимеж Ж. Шовен, солдат-землепашец. Эпизод из истории национализма/Пер. с фр. –Москва, 1999.-С. 310.

Націоналізм, нація та національна держава

здебільшого у вигляді етнічних. До речі, саме це й дало підставу Гансу Кону розрізнити західноєвропейське, політичне розуміння нації та східноєвропей­ське, етнічне. Однак таке протиставлення містило спрощення, що й стало об’єк­том критики з боку інших дослідників.

Таким чином, враховуючи роль різних чинників в об’єднанні індивідів у нації, можна одержати певну шкалу між: двома полюсами: на одному із цих полюсів будуть розташовані етнічні («культурні») нації, посередині нації, в яких важли­ве значення має як етнічний, так і політичний чинник, а на протилежному полюсі – нації, в яких провідну роль відіграє політичний чинник (політична історія, полі-тико-правові традиції та установи).

Сказане все ж не дає змоги в окремих, особливих випадках відповісти на питання, чи даний колектив людей можна вважати нацією – етнічною або полі­тичною. Припустімо, що ми не спостерігаємо описаного вище процесу утворен­ня етнічної нації шляхом, скажімо, об’єднання племен у якісно нову етнічну спільноту. Припустімо натомість, що деяка етнічна група – наприклад, якесь з африканських племен – прагне утвердити себе у статусі окремої нації. Припусті­мо, що це плем’я надбудовує над своєю «дикою» культурою «садову» (якщо ско­ристатися термінами Ґелнера). І прагне відповідно досягти певного політичного статусу – у вигляді хоча б територіальної автономії чи навіть незалежної держа­ви. Які підстави є на те, щоб не кваліфікувати таке плем’я як етнічну націю? Одна з поширених формул, що її застосовують у такому випадку, звучить так: «нацією є етнос, що прагне набути державного (політичного) статусу». Аналогічні при­клади можна навести у випадку політичних націй. Якщо люксембуржці є нацією, то якесь місто, зіславшись на свою безперервну політичну історію та свою особ­ливу політичну культуру, може домагатися визнання себе нацією.

Загальніший підхід очевидно полягає в тому, щоб не абсолютизувати (ке­руючись есенціалістськими уявленнями) саме слово «нація». Цей термін, у кож­ному окремому випадку його застосування, означає лише те, що за ним стоїть. Гострота проблеми знаходження ознак нації закорінена в тому, що йдеться про визнання: тобто про деякий принцип, який має лежати в основі міжнародного порядку – і бажано такий, на якому могла б ґрунтуватися певна процедура запо­бігання міжетнічним конфліктам та залагодження їх. Саме з цією метою прези­дент Вільсон свого часу і запропонував свої «Чотирнадцять пунктів» щодо пра­ва націй на самовизначення. Практична гострота, пов’язана з розрізненням націй і ненацій, закорінена саме у пов’язаності визнання з набуттям певного політич­ного та міжнародного статусу. І тут обговорення питання про те, що таке нація, неминуче переростає в питання про критерії, які мають лежати в основі визнан­ня нових незалежних держав. Коли б не цей практичний бік проблеми, то важ­ливість того, називає чи не називає себе нацією якийсь колектив, неодмінно б втрачалася.

Тим часом «розмноження» незалежних держав – процес, що інтенсивно тривав у XX столітті – перебуває у центрі уваги багатьох дослідників: вони прагнуть виявити тенденції, спрогнозувати можливі наслідки і вказати на мож­ливі перспективи. Одна з таких оцінок ґрунтується на тому, що міжнародний

Націоналізм, нація та національна держава

порядок, в якому буде величезна кількість незалежних держав, стане дуже не­стабільним і навіть небезпечним. Стосовно тенденцій, які спостерігаються в сучасному розвитку, то одні з дослідників наголошують на перспективі пере­ходу у новий політичний простір, де національна держава втратить свій харак­тер базисного елемента міжнародного порядку, другі – наголошують на тому, що значення цих процесів не слід перебільшувати і що національна держава залишається важливою реальністю і (попри тенденцію до обмеження її сувере­нітету з боку міжнародних установ) залишиться такою в майбутньому. Зваже­ну позицію спробував виробити Роджерс Брубейкер у книзі «Націоналізм пе­ретворений: національність та національне питання в новій Європі»‘⁵.

III

З’ясування ролі різних чинників, завдяки яким люди об’єднуються у нації, дає змогу підійти до визначення поняття національної держави. Хоча дослід­ження національної держави від початку XX ст. породило велику літературу¹⁶, серед дослідників й понині триває палка суперечка щодо самого поняття. На­ціональна держава, у загальному та найпростішому визначенні, – це держава, кордони якої збігаються з кордонами нації. Оскільки утворення нових незалеж­них держав відбувається шляхом поділу попередніх багатонаціональних дер­жав, то поняття національної держави – у його протиставленні багатонаціо­нальній державі – набуває важливого практичного, а відтак і теоретичного зна­чення. Адже цей поділ на два типи держав дає змогу, з одного боку, мати певну позицію у ставленні до національних рухів (та щодо можливого визнання но­воутвореної дбржави), а з другого боку – передбачати динаміку розвитку дер­жави під кутом зору тих сил, які об’єднують громадян у межах даної держави. Важливість того факту, що національна держава виявляє найвищу міру ста­більності, підштовхує новоутворені держави моделювати себе саме за таким типом, навіть тоді, коли для цього бракує найважливіших передумов.

Національна держава – явище модерного часу: колишні держави можна розглядати скоріше як надетнічні. Визначення поняття національної держави значною мірою залежить від того, яке визначення нації ми приймаємо. У ви­падку етнічної і виключно політичної нації національна держава – це держава у межах території, яку дана нація вважає своєю історичною батьківщиною (по­при певну умовність цих кордонів). Якщо одна етнічна нація складає серцеви­ну політичної нації, то, як правило, тільки деякі елементи культури даної етні­чної нації є важливими в ролі засобів громадянської консолідації. У кожному конкретному випадку набір цих засобів може відрізнятися, але переважно до них належать мова, основні державно-правові традиції, політична символіка, іноді релігія (якщо, зокрема, вона є державною релігією).

У сучасній демократичній державі прийняття цих елементів – як основи

¹⁵ Brubaker R. Nationalism Reframed: Nationhood and the National Question in the New Europe. -
Cambridge, 1996.

¹⁶ Див., наприклад: СебайнДж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. – К.: Основи, 1997; The
Formation of National States in Western Еигоре/Ы. by Chads Tilly. – Princeton-New Jercey, 1975.

Націоналізм, нація та національна держава

громадянського єднання – поєднується з визнанням права національних мен­шин на збереження їхньої культурно-етнічної самобутності. Відтак багатона­ціональною, на противагу національній, називають державу, у межах якої про­живають кілька компактно поселених етнічних націй, які вважають дану тери­торію історичною батьківщиною. У таких державах основою громадянської консолідації є політико-правові засоби; до ідеологічних засобів належить дер­жавницький (територіальний) патріотизм. Однак сили, які об’єднують грома­дян у межах багатонаціональної держави, можуть бути занадто слабкими у порівнянні з силами, що єднають людей в етнічні нації. Звідси випливає про­блематичність: чи об’єднані громадяни у межах таких держав в одну політичну спільноту (політичну націю). Якась етнічна нація у межах багатонаціональної держави може прагнути до культурного домінування, аби виступати в ролі сер­цевини громадянської консолідації, але в такому разі вона ризикує спричини­ти протидію з боку інших етнічних націй (а отже, спровокує їх до утворення незалежних національних держав).

Встановлення ознак національної держави дещо ускладнюється у випад­ку виключно політичних націй. Але це питання ступеня: якщо дане політичне утворення не містить всередині себе інших утворень (здебільшого етнічних), які можна кваліфікувати як нації (а не як національні меншини), то дану держа­ву можна вважати національною. Але, якщо виокремлювати ідеальний тип на­ціональної держави, то нею виявиться держава, де одна етнічна нація утво­рює основу (чи «серцевину») єднання в одну політичну націю. Якщо обрати таку державу за один полюс деякого спектру, а типово багатонаціональну дер­жаву – таку як сучасна Бельгія чи сучасна Росія (колишні Радянський Союз, Югославія, Чехословаччина тощо) – за другий, то між ними можна розташува­ти різного роду перехідні форми. Сюди будуть віднесені такі держави, основою існування яких є передусім політичні нації (можливо з певними спільними еле­ментами етнічного походження). Це, наприклад, Швейцарія, т. зв. іммігрантські держави (США, Канада), держави Латинської Америки тощо.

Критика поняття національної держави і поділу на національні та бага­тонаціональні держави переважно ґрунтується на тому, що з поняттям націо­нальної держави пов’язують вимогу високого ступеня етнічної однорідності. За приклад може слугувати критика поняття національної держави німецьким дослідником П. Альтером. Відтак замість якісного показника намагаються обрати кількісний: переважно оперують сукупним відсотком чисельності гро­мадян, які складають національні меншини, від загальної чисельності грома­дян даної держави.

Важливим, однак, є інше: незалежно від того, який відсоток складають національні меншини, скажімо, в Естонії, але якщо набуття естонського гро­мадянства пов’язується з вивченням естонської мови, якщо політична симво­ліка країни має етнонаціональне походження, якщо у своїх політико-правових традиціях дана держава апелює хоча б в якійсь частині до етнонаціональної культури, то ця держава формується як національна держава. Коли з поняттям національної держави пов’язують вимогу етнічної однорідності, то неминуче

Націоналізм, нація та національна держава

приходять до відмови від поняття національної держави – а відповідно і від поділу на багатонаціональні та національні держави. Тим часом такий поділ, як вище було сказано, багатьма сторонами є важливим. Зрозуміло, що оскіль­ки жодна з національних держав не є етнічно однорідною, то показник відсот­ка національних меншин є додатковою важливою характеристикою даної дер­жави, і тільки.

Суперечка навколо поняття національної держави важлива з огляду на шляхи становлення української політичної нації та української незалежної дер­жави. Дослідження, присвячені новим пострадянським незалежним державам, сьогодні утворюють досить великий список із широкою географією. На цих академічних просторах розглядаються різні аспекти нової реальності, яка з’я­вилася внаслідок перетворення політичного простору. Здебільшого в центрі уваги процеси демократизації та шляхи творення нової, ефективної економіки. Але так само однією з важливих проблем є проблема утворення нової політич­ної спільноти, існування якої в кожній із незалежних держав складає основу її існування.

Сьогодні в Україні дуже популярним є погляд, що основою сучасної де­мократичної правової держави має бути громадянське суспільство. Але при цьому саме поняття громадянського суспільства розуміють тільки в площині інституційного та ідеологічного плюралізму, нехтуючи тим, що має об’єднувати це громадянське суспільство, аби воно було здатне виконувати свою суспільну функцію. А основне його призначення полягає в тому, щоб бути певною кому­нікативною спільнотою, яка уможливлює прийняття політичних рішень. У тра­диційній політичній філософії ця функція громадянського суспільства визна­чалася як формування колективної волі. У сучасній комунікативній філософії йдеться скоріше про деякі передумови, що забезпечують саму можливість ра­ціонального дискурсу. Юрґен Габермас вважає, що цю роль виконує закорі-неність нашого мовлення в «життєвому світі» (висловом «життєвий світ» він позначає певний запас первинних значень і цінностей, без якого неможливо досягти порозуміння у ході раціонального дискурсу)’⁷. Прикладом може бути володіння повсякденною мовою – т. зв. «мовна компетенція». Загалом, коли говорять про спроможність громадянського суспільства бути деяким комуні­кативним середовищем, здатним досягати взаєморозуміння і консенсусу, то йдеться не тільки про володіння спільною мовою. Дж. С. Мілль вказував, що у випадку багатомовності не сама по собі багатомовність, а цілий набір пов’яза­них з нею чинників утруднює можливість представницького врядування – на­род, розсічений на окремі фрагменти, стає об’єктом політичної технології «поді­ляй і володарюй».

Варто зауважити, що навіть у ситуації, коли єднання у політичну спільно­ту не передбачає існування спільної мови (як у випадку Швейцарії), необхід­ною передумовою, як показав Карл Дойч, є наявність деякої комунікативної

¹⁷ Докладніше див.: Габермас Ю. Дії, мовленнєві акти, мовленнєві інтеракції та життєвий світ. – У кн.: Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія. Підручник. – К.: Лібра, 1999.

ЗО

Націоналізм, нація та національна держава

Дата добавления: 2015-07-17