Людина та її національність

Організаторами потужних об’єднань, творцями великих націй ви­ступають не маленькі люди, не багатотисячні юрми, кожна зі своєю во-

Шарль Mopp ас

лею. Вони боронять лише свій табір, обмежуючись власними інтересами чи інтересами своєї родини, яка є продовженням їх самих. Оце й усе, що можна вимагати від маленької людини в нашому суспільстві.

В історії будь-який приріст забезпечує раса людей, що вельми різняться між собою, його забезепечує мала купка вождів: засновників, керівників, органі­заторів, їхнє індивідуальне життя – це водночас вищі прояви життя суспіль­ного. Ліквідуйте територіальні рамки, поліпшені ними, забудьте фундаторів, поклоніться Кількості, заберіть все в Якості – і ви побачите народження но­вих формацій, вартість яких зрівняється з вартістю пересічного члена су­спільства. Цінність Італії вища за цінність особистостей, з яких складається італійський народ; так само цінність Франції вища за цінність окремих фран­цузів. Ані Італія, ані Франція не керувалися в давнину принципами загально­го виборчого права й рівності. Обидва ці принципи завдячують своєю по­явою поколінням володарів, героїв і творців, напівбогів і святих.

Справді-бо, національність – це не феномен раси, але з цього не випливає, що вона виникає як штучний результат акту спотвореної волі.

Зрозуміло, ми з девною часткою свободи вибору належимо до на­шої раси, до нашої національності; але належать тоді, коли на це є мов­чазна згода. Ця належність викликана, зумовлена безліччю благотвор­них сил, дорогих і улюблених, опиратися яким ми не можемо і яким підко­ряємося зі щирим серцем дев’яносто дев’ять разів зі ста.

Між первісною природою у прямому й точному розумінні цього слова й світом знань, таких як юриспруденція чи інших, породжених більш-менш самоправно волею людини, існує проміжна царина, яку мож­на назвати другою природою: суспільство. Суспільство – це відбиток природи людини, її частина, без якої вона існувати не може. Націо­нальність – одна з моральностей цього природного стану. її можна на­звати суспільним фактом. Для людини немає невблаганнішої потреби, ніж потреба жити спільно. Не можна позбавитися ані цієї потреби, ані суспільства, що її задовольняє, проте можна змінити національність, ба навіть скористатися національними відмінностями, щоб жити більш-менш поза будь-якою національністю.

Отже, національність зумовлена природою людини й визначаєть­ся суспільством. Національність, що аж ніяк не є нашим простим воле­виявленням, пов’язана з безліччю наших бажань, пристрастей, потреб, сподівань, звичаїв, з нашою мораллю, способом життя, манерою мисли­ти й говорити. Національність врешті-решт моделює й наш фізичний вигляд. Вплив національності проявляється і в тому, що розкуте мислен­ня й рішуча воля особистості відіграють роль, яка могла б бути визна­чальною, але такою вона є не завжди.

Повернення до живих речей

Щоб упевнитися в цьому, достатньо розглянути два випадки: зве­дена до самої себе, юридична формула ідеї нації руйнується, це ubi bene, ibi patria*: якщо батьківщина – це те місце, де нам добре, то всюди, де добре, там і є батьківщина! Проте позбавлена юридичного антуражу ідея національності, природні, соціальні, історичні складові якої ми щойно розглянули, міцно стоїть на ногах. Авжеж, її можна ще прикрашати й полірувати, але основа є... <...>

Дата добавления: 2015-07-17