ДЖОН С. МІЛЛЬ

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ І ПРЕДСТАВНИЦЬКЕ ВРЯДУВАННЯ

М

ожна говорити, що якась група людей є національністю, якщо цих людей об’єднує взаємне почуття симпатії, якого не існує між ними та людьми іншої національності, і тому з більшим бажан­ням вони поєднують свої дії між собою, ніж з людьми іншої національ­ності, прагнуть підлягати одному і тому ж урядуванню і домагаються, щоб воно було або самоврядуванням, або врядуванням якоїсь частини людей з-поміж них самих. Джерелом цього почуття національності мо­жуть бути різні причини. Іноді воно зумовлене спільністю раси та по­ходження. Однією з причин є проживання у даних географічних межах. Але найважливішим зі всього є спільність минулих політичних подій, спільність національної історії і, як наслідок цього, спільність спогадів -спільно пережитих гордощів і принижень, радощів та жалів, пов’язаних з тими ж самими подіями у минулому. І все-таки жодна із цих обставин не є необхідною та самодостатньою. Швейцарія має сильне почуття на­ціональності попри те, що люди в кантонах мають різне походження (different races), розмовляють різними мовами, сповідують різні релігії. Сицилія впродовж усієї своєї історії відчувала себе у національному відно­шенні іншою, ніж Неаполь, незважаючи на спорідненість релігії, майже ту ж саму мову і значну кількість спільних історичних спогадів. Фламанд­ську і Валонську провінції Бельгії, попри різне походження і відмінність мов, почуття спільної національності об’єднує більшою мірою, ніж та спільність, яку перша з них має з Голландією, а друга – із Францією. І все ж назагал національне почуття пропорційно слабшає в міру того, як змен­шується дія однієї із причин, яка породжує його. Спорідненість мови, літератури і, до певної міри, походження та спогадів зумовило значну силу почуття національності у різних частинах німецького народу, хоча фактично він ніколи не був об’єднаний під одним і тим же врядуванням; це почуття ніколи не дозрівало до того, щоб спонукати окремі держави позбутися їхньої автономії. Серед італійців спільність, хоча й далеко не повна, їхньої мови та літератури, поєднана з географічним розташуван-

Національність і представницьке врядування

ням, яке чітко відокремлює їх від інших народів, та, мабуть, передусім наявність спільної назви – завдяки чому кожен, хто її носить, може поді­ляти всю славу минулих досягнень у мистецтві, війні, політиці і релігійній першості – спричинила в населення сильне національне почуття: хоча воно ще не досягло повної зрілості, але є достатнім, щоб породити ті великі події, очевидцями яких ми є. Це всупереч тому, що італійці мають різне походження і що вони ніколи, ні в минулій, ні в сучасній історії, не перебували під одним і тим самим урядуванням – за винятком хіба що тих часів, коли врядування охоплювало або намагалось охопити більшу частину відомого тоді світу.

Коли почуття національності досягає певної сили, постає prima facie* питання про об’єднання всіх членів даної національності під од­ним урядуванням й урядуванням окремим саме для людей даної націо­нальності. Цим сказано тільки те, що питання врядування мають розв’я­зувати ті, хто підлягає врядуванню. Навряд чи можна назвати вільним якесь об’єднання людей, якщо не припускати, що люди самі вибирають, до яких саме колективних утворень вони згодні приєднатися. Та коли люди дозріли до вільних установ, постає життєво важливіше питання. Вільні установи майже неможливі в країні, що складається з різних на­ціональностей. Серед людей, яким бракує почуття солідарності (fellow-feeling), особливо якщо вони читають та розмовляють різними мовами, не може існувати і спільна громадська думка, необхідна для діяльності представницького врядування. Впливи, які формують громадську дум­ку – і, отже, визначають прийняття політичних рішень, – будуть різними у різних частинах країни. В одній частині будуть довіряти зовсім іншій категорії (set) лідерів, ніж в іншій. У цих частинах не одержать поширен­ня ті ж самі книжки, газети, брошури, промови. В одній частині не бу­дуть знати, які погляди та мотиви переважають в іншій. Ті ж самі події, ті ж самі законодавчі дії, та ж сама система врядування буде впливати на ці частини по-різному; в кожній із частин будуть більше остерігатися шкідливих щодо себе дій з боку іншої національності, аніж з боку спільно­го арбітра – держави. Взаємна антипатія цих частин назагал буде наба­гато більшою, ніж загроза з боку уряду. Якщо одна із цих частин буде сприймати політику спільного уряду як обтяжливу, цього виявиться до­статньо, щоб інша частина підтримувала цю політику. Навіть якщо всі частини зазнаватимуть утисків, жодна з них не буде мати довіри до інших, аби покладатися на них у спільному опорі; і хоча жодна із частин не ма­тиме достатньо сил для опору самотужки, вона буде схильна думати, що

* На перший погляд {латин.).

Джон С. Мшль

зможе здобути переваги для себе, якщо досягне більшої прихильності з боку уряду передусім до себе, на противагу іншим. Більше того, у дано­му разі не існуватиме найважливішої і найбільш ефективної гарантії як крайнього засобу проти урядового деспотизму – взаємної симпатії армії та народу. Військо є частиною будь-якої спільноти, в якій, у відповід­ності з самою її природою, відмінність між співвітчизниками й іноземця­ми є найглибшою та найважливішою. Адже якщо для решти народу іно­земці є просто чужинцями, то для солдата вони є людьми, з якими в пев­ний момент доведеться боротися на життя й на смерть. Ця відмінність для солдата є відмінністю між друзями і ворогами – чи, можна навіть сказати, відмінністю між співвітчизниками та якимось видом тварин: бо ж єдиним законом у ставленні до ворога є сила і єдиною милістю, як це маємо також у ставленні до тварин, є вияв простої гуманності. Якщо солдати на рівні своїх почуттів ставляться до половини чи трьох четвер­тих населення даної держави як до іноземців, то вони не вагатимуться у їхньому підкоренні й не вимагатимуть підстав для таких дій – як це роб­лять з тими, кого оголошено ворогами. Армія, що складається з різних національностей, знає тільки один різновид патріотизму – вірність пра­пору. Такі армії були катами свободи впродовж усієї новочасної історії. Єдине, що пов’язує їх, – це їхні командири та уряд, яким вони служать; і єдиною ідеєю громадянського обов’язку, якщо вони взагалі мають таку ідею, є виконання наказів. У такий спосіб уряд, тримаючи угорські військові частини в Італії, а італійські в Угорщині, міг правити в обох частинах залізною рукою іноземних завойовників.

Якщо б хто-небудь сказав, що таким чином установлено занадто велику відмінність між обов’язком щодо співвітчизників і обов’язком щодо людей взагалі, і що таку відмінність слід вважати скоріше ознакою дикості, аніж цивілізованості, та що її варто заперечувати зі всією енер­гією, то я цілком підтримую такий погляд. Але цієї мети, цілком гідної людських домагань, аж ніяк не можна досягати, за сучасного стану циві­лізації, застосовуючи якусь форму насильства, аби втримувати різні на­ціональності під одним урядуванням. У варварських суспільствах це питання розв’язувалося дещо інакше. У таких суспільствах уряд зацікав­лений, щоб якось послабити взаємну антипатію між племенами, аби збе­регти мир і полегшити керування країною. Та коли вже існують вільні установи чи коли якийсь із народів, штучно об’єднаних в одній державі, прагне їх створити, зацікавлення уряду набувають цілком протилежно­го напрямку. За таких обставин він стає зацікавленим у тому, щоб збері­гати та розпалювати взаємні антипатії, аби таким чином відвернути утворення коаліцій між різними народами та мати можливість викорис-

Національність і представницьке врядування

тати деякі із цих народів для упокорення інших. Австрія протягом життя одного покоління перетворила цю тактику в основний спосіб урядуван­ня; про те, з яким успіхом вона була застосована під час віденського за­ворушення та угорської революції", тепер загальновідомо. На щастя, сьогодні існують деякі ознаки того, що загальний поступ досяг такого рівня, коли успішність подібної політики стає неможливою.

На основі сказаного можна стверджувати, що загальною необхід­ною передумовою вільних установ є збіг державних кордонів з націо­нальними. Але існують деякі обставини, які перешкоджають практично­му здійсненню цього загального принципу. По-перше, його застосуван­ня часто наражається на географічні перешкоди. Навіть в Європі існу­ють місцевості, в яких різні національності настільки перемішані, що вони не можуть мати окремого врядування. Населення Угорщини складаєть­ся з мадяр, словаків, хорватів, сербів, румунів, а в окремих районах з німців; усі вони настільки перемішані, що їх неможливо територіально розділити; у них не залишається іншої можливості, як перетворити цю необхідність у добру нагоду, аби примиритися й жити разом, будучи рівними в правах та перед законом. їхнє спільне рабство, що почалося тільки зі знищення незалежності Угорщини в 1849 році²’, здається, вже приносить їм здобуток та схиляє їх до такої рівноправної спілки. Німецькі колонії в Східній Прусії, відрізані від Німеччини частиною давньої Польщі, є занадто слабкими, щоб утвердити свою незалежність і, отже, повинні, заради збереження територіальної цілісності, або не бути під німецьким урядуванням, або ж приєднати польську територію до Німеч­чини. Курляндія, Естонія та Лівонія – ще одна значна територія, в якій переважна частина населення є німецьким, – приречена, внаслідок свого розташування, бути складовою частиною слов’янської держави. У самій Східній Німеччині проживає велика кількість слов’янського населення: Богемія є переважно слов’янською, Сілезія та інші райони почасти сло­в’янські. Франція, найбільш об’єднана країна Європи, далека від того, щоб бути однорідною: якщо навіть не брати до уваги чужі національ­ності на її віддалених окраїнах, вона складається, як свідчить історія, з двох частин – одна населена майже винятково галло-романським насе­ленням, а в іншій франкська, бургундська та інші тевтонські раси скла­дають значну частину.

Якщо б навіть географічні вимоги якимось чином могли бути за­доволені, то напрошуються інші – моральні та соціальні – аргументи. Досвід підтверджує можливість вливання однієї національності в іншу чи поглинення цієї національності іншою; і якщо ця національність була перед тим нижчою та відсталішою частиною людства, таке поглинення є

Джон С. Мшль

дуже корисним для неї. Ніхто не припускає, що для бретонців чи басків французької Наварри не є благодатнішим влитися в русло ідей та по­чуттів високоцивілізованого та культурного народу – тобто стати чле­ном французької національності, одержати на рівних умовах всі привілеї французького громадянства, мати користь від французького захисту, від шани та престижу французької влади, аніж нидіти серед своїх скель, як напівдикий залишок минулого, замкнутий у своїй власній обмеженій ментальності, без будь-якої участі та зацікавленості в загальному світо­вому русі. Те ж саме можна сказати про валлійців та гірських шотландців як членів британської нації.

Хоч би що насправді спонукало національності до змішування та злиття своїх атрибутів й особливостей в одному об’єднанні, це є благо­даттю для людства. І це не внаслідок зникнення типів, достатня кількість яких, можна бути певним, все ще залишиться, а завдяки пом’якшенню їхніх крайніх форм та зменшенню відстаней між ними. Об’єднаний на­род, так само як схрещені породи тварин (але ще більшою мірою, бо ж у дію вступають не тільки фізичні, а й моральні чинники), успадкує особ­ливі здатності та досконалості своїх попередників, тим часом як змішу­вання захистить ці досконалості від близьких до них перебільшень, що перетворюють їх на вади. Але щоб таке змішування стало можливим, потрібні особливі умови. Ті поєднання обставин, які трапляються і від яких залежить результат, є дуже різноманітними.

Національності, об’єднані в одній державі, можуть бути приблиз­но рівними за своєю чисельністю та силою або ж бути дуже нерівними. Якщо вони нерівні, то менш чисельний із двох може бути або більш, або менш цивілізованим. Якщо припустити, що він є цивілізованішим, то він може, завдяки цій своїй вищості, утвердити свою зверхність над дру­гим або ж, схилившись перед грубою силою, бути підкореним. Цей ос­танній випадок є справжнім нещастям для людства; цивілізовані люди повинні згуртовано піднятися зі зброєю в руках, щоб протидіяти цьому. Поглинення Македонією Греції було одним з найбільших лих, яке коли-небудь ставалося в світі: підкорення деяких з основних європейських дер­жав Росією було б таким самим лихом.

Якщо ж менша національність, яка, припустимо, досягла вищої досконалості, здатна підкорити більшу – як македонці, підсилені грека­ми, підкорили Азію, а англійці Індію, – то маємо від того часто користь для цивілізації: але завойовники та підкорені не можуть у цьому випадку управлятися спільно з допомогою одних і тих же вільних установ. По­глинання завойовників менш культурним народом є злом: останній по­винен бути об’єктом урядування. Ситуація є благодатною або лихою

Національність і представницьке врядування

залежно від того, досяг чи не досяг підкорений такого стану, коли він відчуває обурення тим, що він не керується за допомогою вільних уста­нов, та залежно від того, використовують чи не використовують завойов­ники свою владу для переведення підкорених на вищий рівень доскона­лості. <...>

Якщо ж національність, яка підкорила іншу, є дуже чисельною та високорозвиненою, і особливо коли підкорена національність є мало-чисельною і не має надії утвердити свою незалежність, то – якщо цією підкореною національністю керують достатньо справедливо, а члени керівної національності не стали одіозними в утвердженні своїх привілеїв – малочисельна національність поступово примирюється зі своїм стано­вищем і зливається з чисельною. Жоден нижньобретонець чи навіть ель­засець не має сьогодні ані найменшого бажання відокремитися від Франції. Якщо всі ірландці не досягли сьогодні тієї ж самої настанови щодо Англії, то це, зокрема, тому, що вони достатньо чисельні і, отже, самі здатні складати національність, що була б гідна поваги; але більшою мірою це зумовлене тим, що до недавнього часу ними врядували настільки жахливо, що всі їхні найкращі почуття поєднувалися зі злими, виклика­ними сильним обуренням проти англосаксонського правління. Ця не­повага до Англії, яка є нещастям для всієї імперії, припинилася, можна з певністю стверджувати, тільки в останньому поколінні. Сьогодні кожен ірландець є не менш вільним, ніж будь-який англосакс, і кожен такою ж мірою сприяє добробуту своєї країни та своєму власному щастю, як і уродженець будь-якої іншої частини британських володінь. А те, що за­лишається горем для Ірландії – наявність державної церкви – з ірландця­ми поділяє половина або майже половина населення великого острова. Сьогодні, окрім історичної пам’яті та відмінності в релігії, не існує нічо­го такого, щоб розділяло дві нації, які, може, найбільше з будь-яких двох інших націй у світі придатні, щоб доповнювати одна другу. Усвідомлен­ня ірландською нацією, що до неї ставляться не тільки справедливо, а й визнають її рівною собі, сприяє швидкому зникненню почуттів, котрі перешкоджають цінувати переваги, які менш чисельний і небагатий на­род одержує від спільного громадянства, замість відчуження, з народом, що є не тільки найближчим сусідом, а й однією з найбагатших, найвіль-ніших, найцивілізованіших та наймогутніших націй світу.

Дата добавления: 2015-07-17