Лорд Актон

НАЦІОНАЛЬНІСТЬ

Щ

оразу, коли велика інтелектуальна культура сполучалася з тим стражданням, яке невід’ємне від широких змін в умовах існування народу, люди, наділені геніальними розумовими здібностями та уявою, шукали у спогляданні ідеального суспільства ліки, чи, принаймні, полегшення від недуг, які вони практично не в змозі були усунути. Поезія завжди плекала ідею, що за якихось далеких часів чи десь у віддаленому місці – на Західних островах або в країні Аркадії -незіпсовані і вдоволені усім люди, вільні від розбещеності та умовностей цивілізованого життя, здійснили легенду про золотий вік. Домівка по­етів завжди, либонь, однакова, й існують незначні відхилення у рисах їхнього ідеального світу; та коли філософи беруться за справу перекона­ти або реформувати людство, винаходячи уявну державу, то їхні мотиви більше визначені й безпосередні, і земля благоденства стає як сатирою, так і взірцем. Платон і Плотін, Мор і Кампанелла будували свої уявні суспільства з матеріалу, відсутнього в будові реальних спільнот, недо­ліки яких якраз і надихали їх. Твори «Держава», «Утопія», «Місто Сон­ця» були протестом проти стану речей, засуджувати який спонукав влас­ний досвід їхніх авторів та від вад якого вони шукали прихистку у про­тилежних крайнощах. їхні твори не впливали на хід подій, вони залиша­лись тільки літературою, а не політичною історією, бо для того, щоб надшити політичну ідею владою над людськими масами, потрібно щось більше від невдоволення і розумової вправності. Система філософа може спонукати до практичної відданості лише фанатиків, а не нації; і хоча почуття пригнічення породжує насильницькі й неодноразові спалахи гніву, подібно до больових конвульсій людини, воно не спроможне на вироблення зрілої мети і плану оновлення, доки нове розуміння щастя не долучиться до відчуття наявного зла.

Історія релігії може слугувати тут вичерпною ілюстрацією. Між сектами пізнього середньовіччя і протестантизмом існує суттєва відмінність, яка перевищує за багатьма важливими рисами подібність

Національність

систем, що їх вважають провісниками Реформації, і якої цілком достат­ньо для пояснення життєздатності останнього у порівнянні з першим. У той час, як Вікліф і Гус спростовували лише окремі сторони католицько­го вчення, Лютер повністю відкинув авторитет церкви й надав індивіду­альному сумлінню такої самостійності, яка безумовно спонукала до по­стійної протидії. Подібна відмінність існує також між революцією у Нідер­ландах, Великим повстанням, війною за незалежність або повстанням у Брабанті¹’, з одного боку, та Французькою революцією – з другого. До 1789 року заколоти збурювалися через окремі негаразди й підставою для них було цілком конкретне невдоволення та прагнення втілити загаль­новизнані принципи. Подеколи, у перебігу суперечок, висувалися нові теорії, але вони були несуттєвими, і найвагомішим аргументом проти тиранії залишалася вірність стародавнім законам. Після змін, спричине­них Французькою революцією, ті сподівання, які пробуджуються через недуги й вади соціального становища, почали діяти як постійні та енергійні сили в усьому цивілізованому світі. Вони стихійні й агресивні, не потребують ні пророків, щоб провіщати, ні захисників, щоб обороня­ти, але популярні, безглузді і майже всеохопні. Революція спричинилася до цих змін частково завдяки своїм доктринам, частково шляхом непря­мого впливу на події. Вона наставляла народ розглядати свої бажання й потреби як найвищий критерій справедливості. Швидка змінюваність влади, за якої усі поспіль партії зверталися до ласки мас як найвищого судді успіху, привчила ці маси бути свавільними й недисциплінованими. Падіння багатьох урядів, щоразу новий перерозподіл територій позбав­ляли усі установи поваги, заснованої на їхній тривалості. Традиція і пра­во давності переставали бути оберегами авторитету; і заходи, які супро­воджували революції, воєнні тріумфи чи мирні угоди, були однаково байдужими до встановлених прав. Обов’язок не може бути відокремле­ний від права, і нації не підлягають регулюванню законами, які нічого не захищають.

За таких обставин теорія і дія йдуть слідом одна за одною, і прак­тичне зло легко породжує вороже налаштовані системи. Там, де пану­ють вольові рішення, безперервність природного розгортання прогресу зберігається завдяки конфлікту екстремальних підходів. Імпульс протидії штовхає людей від однієї крайності до другої. Гонитва за віддаленою та ідеальною метою, яка зачаровує уяву своїм блиском, а розум своєю про­стотою, пробуджує енергію, якої не вселяє раціональна, досяжна мета, обмежена багатьма вкрай суперечливими вимогами і прив’язана до всьо­го вмотивованого, практичного й справедливого. Один надмір або пе­ребільшення підправляє інший, і помилка сприяє істині, – якщо у цьому

Лорд Актон

зацікавлені маси, – шляхом зустрічного врівноваження протилежної по­милки. У меншості немає сил, аби досягти великих змін без всілякої до­помоги; у більшості не вистачає мудрості, аби керуватися лише однією істиною. Там, де хвороба різнобічна, ніякі конкретні, цілком визначені ліки не можуть задовольнити потреби усіх поспіль. Лише привабливість абстрактної ідеї або ідеальної держави спроможна поєднати спільною діяльністю масу людей, які шукають універсальних ліків для багатьох специфічних недуг або спільного спонукального засобу, що його можна застосувати за найрізноманітніших обставин. Отож і виходить, що на­думані принципи, які узгоджуються як із лихими, так і добрими наміра­ми людства, є нормальним та необхідним складником суспільного існу­вання націй.

Теорії цього типу підставові, оскільки зумовлені цілком певними, застарілими недугами й беруться за їхнє усунення. Вони корисні для опо­зиційних настроїв – як застереження або погроза – змінити наявний стан речей та для пробудження гостроти усвідомлення негараздів. Вони не можуть слугувати за основу докорінної перебудови громадянського сус­пільства, подібно як ліки не можуть замінити харчування; втім, вони спро­можні на нього сприятливо вплинути, бо вказують напрямок, хоч і не мірило, за яким визначається потреба в реформах. Вони протистоять ладові, що є наслідком егоїстичного й насильницького зловживання вла­дою панівними класами, штучного гальмування природного суспільно­го поступу, нестачі ідеального первня чи моральної мети. Практичні крайнощі відрізняються від теоретичних, які вони провокують, тому що перші свавільні й насильницькі, тоді як останні, – далебі, також рево­люційні, – рівночасно є й лікувальними. В одному випадку несправед­ливість навмисна, у другому вона неминуча. У цьому полягає загальна характеристика суперечності між існуючим ладом та підривними теорі­ями, які заперечують його легітимність. Є три засадничі теорії цього типу, що піддають сумніву наявний розподіл влади, власності й території та атакують, відповідно, аристократію, середній клас і суверенітет. Це те­орії рівності, комунізму й національності. Хоч вони виникли зі спільно­го джерела, протистоять схожим недугам і поєднані численними зв’язка­ми, та з’явилися вони не одночасно. Руссо оприлюднив першу, Бабеф другу, Мацціні третю; третя є найостаннішою за часом виникнення, на­разі найпривабливішою та найвиразнішою з погляду перспективи май­бутнього впливу.

За старої європейської системи ні уряди не визнавали права націо­нальностей, ні самі народи їх не обстоювали. Інтереси панівних родин, а не націй, регулювали кордони; та й урядування зазвичай здійснювалося

Національність

без огляду на бажання люду. Де всі вольності придушені, там вимоги національної незалежності доконче ігноруються, і принцеса, за словами Фенелона, наглядає за монархією, як за весільним посагом. XVIII сто­річчя мовчки погоджувалося із цим забуттям корпоративних прав на континенті, бо абсолютисти опікувалися лише державою, а ліберали -індивідом. У популярних теоріях сторіччя церква, знать і нація ніякого місця не займали; та й самі не створили жодної на свій захист, бо на них ніхто відверто не нападав. Аристократія зберігала свої привілеї, церква свою власність; і династичний інтерес, який брав гору над природними схильностями націй і нищив їхню незалежність, усе ж підтримував їхню цілісність. Національне почуття не було зневажене в найбільш чутливо­му місці. Відняти у монарха власність над спадковою короною й анексу­вати його домініони означало б завдати шкоди усім монархіям і поста­вити їхніх підлеглих перед небезпечним прикладом, позбавляючи коро­лівський двір статусу недоторканності. Під час війни, оскільки націо­нальною справою не ризикували, не було й намагань збурити національне почуття. Чемність правителів один до одного була прямо пропорційною зневажливому ставленню до нижчих верств. Між командувачами воро­жих армій відбувався обмін вітаннями; без люті й хвилювань битви роз­ігрувалися з помпезністю та гордовитістю, як на параді. Мистецтво війни перетворилось на повільну й завчену гру. Монархії об’єднувалися не тільки завдяки спільним інтересам, але й родинним союзам. Часом шлюб­ний контракт ставав сигналом до нескінченної війни, доки родинні зв’яз­ки, як це часто бувало, не ставали на заваді амбіціям. Після того, як 1648 року релігійні війни закінчилися²’, єдиними війнами були ті, які велися за спадщину чи підлеглі території або ж проти країн, чиї системи вряду-вання звільняли їх від спільних для династичних держав правил й роби­ли не тільки незахищеними, а й наражали на небезпеку. Такими країна­ми були Англія й Голландія, аж поки Голландія перестала бути респуб­лікою, а в Англії поразка якобітів в сорок п’ятому році не поклала край боротьбі за коронуй. Проте, була одна країна, яка все ще продовжувала правити за виняток; та один монарх, якого не визнавали у колі інших королів.

Польща не володіла тими гарантіями стабільності, які забезпечу­валися династичними зв’язками й відповідною теорією законності там, де корону можна було отримати завдяки шлюбу або спадщині. Монарх без королівської крові, корона, дарована нацією, були аномалією і нару­гою в добу династичного абсолютизму. Ця країна випадала з європей­ської системи завдяки природі її інституцій. Вона викликала пожад­ливість, яку неможливо було задовольнити. Правлячим родинам Євро-

Лорд Актон

пи вона не давала жодної надії на те, аби невпинно зміцнювати шляхом укладання міжродинних шлюбів своїх правителів або ж бодай випроси­ти цю надію чи отримати спадщину. Габсбурги вибороли володіння Іспа­нією та Індією у зіткненні з французькими Бурбонами, Італією – з іспансь­кими Бурбонами, імперією – з домом Віттельсбахів, Сілезією – з домом Гогенцоллернів. Відбувалися війни між конкуруючими династіями за шматки територій Італії й Німеччини. Та ніхто не сподівався відшкоду­вати свої втрати або посилити владу в країні, для якої шлюбний союз або походження нічого не важили. Там, де була неспромога щось довіч­но успадкувати, то намагалися шляхом інтриг щоразу брати гору на ви­борах, і після суперечок щодо кандидатів на свою підтримку сусіди, зреш­тою, визначилися щодо засобу для остаточного зруйнування Польської держави. До того часу християнські держави не позбавляли жодної нації її політичного існування, і хоч яка зневага виказувалася до національ­них інтересів і симпатій, все ж турбувалися про те, щоб приховати не­справедливість лицемірним пересмикуванням законів. Проте розподіл Польщі⁴¹ став актом безглуздого насильства, вчиненого шляхом відкри­того ігнорування не тільки народних почуттів, а й публічного законо­давства. Вперше у новітній історії велика держава була сплюндрована, вороги поділили між собою цілу націю.

Цей сумновідомий крок, найреволюційніше діяння застарілого абсолютизму, пробудив до життя у Європі теорію національності, обер­таючи приспане право на прагнення, а почуття – на політичну дію. «Жод­на мудра або чесна людина, – писав Едмунд Берк, – не може схвалити цей розподіл чи його споглядати, не передвіщаючи великої біди від цьо­го для всіх країн у недалекому майбутньому»¹. З того часу існує нація, яка вимагає об’єднання у державу, – немовби заблукана душа у пошуках тіла, в якому вона могла б розпочати життя знову; й тому найпершим почувся зойк, що домовленості держав несправедливі, що встановлені ними кордони несправжні і цілий народ позбавлений свого права об’єд­натися у незалежній спільноті. Та раніше, ніж цю вимогу стало можли­вим дієво обстояти проти значно більшої сили опонентів, раніше, ніж вона набула енергійності, після останнього розподілу, для подолання впливу давніх звичок до впокорення, а також презирства, яке попередній безлад викликав до Польщі, – стара європейська система опинилася в руїнах, і новий світ поставав на її місці.

Застаріла політика деспотизму, яка перетворила Польщу на здо­бич, мала двох супротивників – дух англійської свободи та доктрину революції,’ яка зруйнувала французьку монархію за допомогою її ж влас­ної зброї; протилежними засобами вони спростовували теорію, що нації

Національність

не мають колективних прав. За теперішніх часів теорія національності є не тільки потужним допоміжним чинником революції, а й її справжньою підвалиною у зрушеннях протягом останніх трьох років. Втім, це недав­ня сполука, якої не знала перша Французька революція. Новітня теорія національності частково виникла як її законний наслідок, частково – як реакція протидії. Подібно як система, що припустила національний роз­поділ, викликала осуд з боку двох форм лібералізму, французького й англійського, так і система, яка наразі на них наполягає, виходить із двох різних джерел і виявляє характерні риси або 1688 року⁵’, або ж року 1789. Коли французький народ усунув владу, під якою він жив, і сам собі став господарем, Франція перебувала у небезпеці подрібнення на частини: бо загальну волю важко встановити, й вона нелегко узгоджується. «За­кони, – казав Верньє під час дебатів з приводу вироку королеві, – є обо­в’язковими лише як імовірна воля народу, який зберігає за собою право їх схвалювати або відхиляти. Тієї ж миті, коли він оприявнює своє ба­жання, закон у ролі національного символу повинен відступити». Ця доктрина розкладала суспільство на його природні елементи й погрожу­вала розчленувати країну на стільки республік, скільки було комун. Бо справжній республіканізм є принципом самоврядування цілого та всіх його частин. У розлогій країні, на кшталт Греції, Швейцарії, Нідерландів та Америки, він спроможний досягти мети лише шляхом поєднання кількох незалежних спільнот в єдину конфедерацію; отже, велика рес­публіка, не оперта на федеральний принцип, неминуче закінчується вря-дуванням одним лише містом, наприклад, у Римі чи Парижі, та, меншою мірою, як це має місце в Афінах, Берні й Амстердамі; іншими словами, територіально велика демократія повинна або принести самоврядуван­ня в жертву єдності, або ж його зберегти завдяки федералізму.

Історична Франція занепала разом із Французькою державою, яка визрівала сторіччями. Давній суверенітет було зруйновано, на місцеву владу дивилися з антипатією й тривогою. Для встановлення нової центра­лізованої влади був потрібний новий принцип об’єднання. Підвалиною нації став природний стан, в якому вбачали ідеал суспільства; походжен­ня замінило традицію, і французький народ почали розглядати як фізич­ний продукт: етнологічну, а не історичну одиницю. Вважалося, що об’єд­нання не залежить від представницької влади й урядування цілковито відірване від минулого й наділене властивістю у будь-який момент здійсни­тися чи ні, під впливом настрою. За словами Сійєса, це більше не була Франція, а якась невідома країна, до якої перемістили націю. Централізо­вана влада володіла усіма повноваженнями, оскільки вона підкорялася цілому, й не допускала жодного відхилення від почуття універсалізму. Ця

Лорд Актон

влада, наділена волею, була втілена у Першій і неподільній республіці. Це найменування означало, що частина не може промовляти або щось чини­ти замість цілого, що існує сила, яка перевершує державу та є осібною й незалежною від її членів; і вона втілювала – вперше в історії – поняття абстрактної національності. У такий спосіб ідея суверенітету народу, не-контрольованого минулим, породжувала ідею національності, незалеж­ної від політичного впливу історії. Королівство Франція – географічно, а також політично – було продуктом довготривалої низки подій, і ті ж таки сили, які розбудовували державу, формували й територію. Революція од­наковою мірою зреклася як чинників, яким Франція завдячувала своїми кордонами, так і тих, яким вона завдячувала своїм урядуванням. Кожний, нехай невиразний, слід або залишок національної історії ретельно ліквідо­вувався – система адміністрування, фізичний поділ країни, класи суспіль­ства, корпорації, вага й міра, календар. Франція більше не була оточена кордонами, які їй дісталися в результаті, далебі, підданого осудові впливу власної історії; вона могла визнавати лише ті межі, які були встановлені природою. Визначення нації запозичувалося у матеріального світу, й для того, щоб уникнути втрати території, воно перетворювалося не тільки на абстракцію, а й на витвір уяви.

В етнологічній природі цього розвитку подій був закладений прин­цип національності, який став джерелом поширеної думки, що революції частіше відбуваються у католицьких, ніж протестантських, країнах. Вони, дійсно, є більш звичним явищем у католицькому, ніж протестантському, світі, бо частково це залежить від національного імпульсу, який пробуд­жується лише тоді, коли наявний чужинський елемент, вислід іноземно­го панування, що його необхідно позбутися. Західна Європа зазнала двох завойовницьких навал – однієї з боку римлян та другої з боку германців, – й обидва рази від завойовників їй діставалися закони. Знову й знову вона повставала проти звиклої до перемог раси; й обидва вияви сильної протидії, хоч і мали відмінності залежно від різного характеру цих заво­ювань, сходилися на спільному феномені імперіалізму. Римська респуб­ліка докладала зусиль, щоб розчавити поневолені нації і перетворити їх на одноманітну й слухняну масу; та успіхи, на які здобулася проконсуль­ська влада у цьому процесі, повалили республіканське правління; до­кладала до заснування імперії й протидія провінцій Риму. Цезаристська система надала залежним територіям безпрецедентну свободу і спонука­ла їх до громадянської рівності, яка поклала край пануванню народу над народом та класу над класом. Монархію вітали як прихисток від пихи й зажерливості римського люду; отож любов до рівності, ненависть до знаті та терпимість до деспотизму, вкорінені Римом, стали, принаймні

Національність

в Галлії, чільною рисою національного характеру. Але на теренах націй, чия життєздатність була підірвана суворою республікою, не залишилося жодного матеріалу, необхідного для того, аби мати втіху від незалеж­ності чи розпочати нову історію. Політичний хист, який організовує дер­жави й забезпечує у суспільстві моральний лад, вичерпався, і християнські авторитети марно шукали серед пустки руїни народ, який би допоміг церкві вижити після занепаду Риму. Новий первень національного жит­тя був занесений до цього конаючого світу тими самими ворогами, які його зруйнували. Протягом певного часу тут вирували хвилі варварства, а потім ущухли; і коли межові знаки цивілізації з’явилися знову, то ви­явилося, що земля завагітніла від плідного й оновлювального впливу і завдяки повені наснажилася зародками майбутніх держав і нового су­спільства. Політичний глузд та енергія влилися разом із новою кров’ю, і це було продемонстровано міццю молодшої раси порівняно зі старою та закладанням засад ступінчастої свободи. Замість універсальних рівних прав, реальне користування якими доконче пов’язане з випадковістю та співмірністю владі, права людей були поставлені в залежність від бага­тьох умов, найпершою з яких був розподіл власності. Громадянське су­спільство стало класифікаційно впорядкованим організмом замість ато-мізованої безформної маси, отож феодальна система поступово набира­ла сили.

Упродовж п’яти сторіч, між пануванням Цезаря і Кловіса, Римська Галлія настільки ґрунтовно засвоїла ідеї абсолютної влади й невиразної рівності, що люди вже ніколи не могли примиритися з новою системою. Феодалізм для них залишався чимось завезеним іззовні, феодальна ари­стократія – чужою расою, тому простий люд Франції шукав захисту від обох у римському правознавстві та у владі корони. Розвиток абсолют­ної монархії засобами демократії становить найвагомішу усталену прик­мету французької історії. Королівська влада, передусім феодальна, об­межена вольностями та великими васалами, ставала дедалі популярні­шою в міру того, як у ній нарощувався абсолютизм; у той же час приду­шення аристократії, тобто усунення проміжних владних ланок, було на­стільки нагальною національною метою, що її досягнення можливо було дієво завершити тільки після падіння трону. Монархія, яка від XIII сто­річчя займалася приборкуванням знаті, була нарешті відкинута демо­кратією на узбіччя, бо була надто млявою у діях і неспроможною зректи­ся власного походження та остаточно зруйнувати клас, із якого вона вийшла. Усі ті речі, які утворюють своєрідний характер Французької революції, – вимога рівності, ненависть до знаті й феодалізму, а також до церкви, що була з ними пов’язана, постійне посилання на взірці по-

Лорд Актон

ганства, придушення монархії, новий законодавчий кодекс, розрив із традицією й заміна ідеальною системою геть усього, що зумовлювалось мішанням і взаємодією рас – усе це, далебі, демонструє спільну реакцію на наслідки навали франків. Ненависть до королівського двору була меншою, ніж ненависть до аристократії; привілеями обурювалися більше, ніж тиранією; тому король загинув радше через походження своєї влади, аніж через зловживання нею. У Франції набувала популярності монар­хія, не пов’язана з аристократією, нехай навіть вона була надміру некон-трольованою; у той же час зазнала поразки спроба реформувати трон й обмежити та нейтралізувати його разом із перами, тому що давні тев­тонські первні, на які він спирався, – родова знать, культ предків, при­вілеї- вже більше не викликали поблажливого ставлення. Суть ідей 1789 року полягає не в обмеженні верховної влади, а в скасуванні проміжних осередків влади. Ці владні осередки разом із класами, що ними користу­валися, виникли у латинізованій Європі з першопочатків варварства; і рух, що називає себе ліберальним, за своєю суттю є національним. Коли б свобода була його метою, то й засоби полягали б у заснуванні вагомих незалежних владних структур, не підлеглих державі, і за взірець йому слугувала б Англія. Але ж його метою є рівність; і прагне він, як і Фран­ція 1789 року, до того, щоб позбутися засад нерівності, введених тев­тонською расою. Це мета, яку спільно із Францією мали Італія й Іспанія, і саме в цьому полягає корінь природної ліги латинських націй.

Революційні провідники не збагнули національного елемента у лібе­ральному русі. Спочатку їхні доктрини виглядали цілковито суперечни­ми ідеї національності. Вони вчили, що певні загальні принципи вряду-вання є абсолютно справедливими для всіх держав; теоретично вони відстоювали необмежену свободу індивіда й верховенство волі над будь-якою зовнішньою необхідністю чи обов’язком. Це явно суперечить на­ціональній теорії у тому, що певні природні сили повинні визначати ха­рактер, форму й політику держави, внаслідок чого щось схоже на долю заступило місце свободи. Відповідним чином, національне почуття не розвивалося безпосередньо з революції, до якої воно було причетне, а спершу виявилося у протидії їй, коли прагнення звільняти було поглину­те бажанням поневолювати, і на зміну республіці прийшла імперія. На­полеон збудив до життя нову силу, придушуючи національність у Росії, визволяючи її в Італії, правлячи зі зневагою до неї в Німеччині та Іспанії. Монархи у цих країнах були скинуті або повністю позбавлені своїх прав; більше того, вводилася система врядування – французька за походжен­ням, духом і засобами. Люди чинили цим змінам опір. Рух проти них був всенародним і стихійним, бо провідників не було або ж вони були безпо-

Національність

радні; він був національним, бо спрямовувався проти чужоземних уста­нов. У Тиролі, Іспанії та пізніше у Прусії народ не отримав від уряду керівного імпульсу і заповзявся за власною волею протистояти арміям та ідеям революціонізованої Франції. Солдати починали усвідомлюва­ти національний первень революції під час загарбницьких воєн, а не в період її піднесення. Три чинники, які імперія топтала найбільш відвер­то, – релігія, національна незалежність і політична свобода, – створили недовгочасну спілку, аби надати снаги великим зрушенням, у результаті яких Наполеон зазнав поразки. Під впливом цього вікопомного союзу на континенті сформувався політичний дух, який прагнув до свободи й ненавидів революцію та намагався реставрувати, розвинути й віднови­ти занепалі національні інститути. Люди, які проголошували ці ідеї, -Стайн і Жорес, Гумбольдт, Мюллер і де Местр – були так само ворожі до бонапартизму, як і до абсолютизму старих урядувань, й наполягали на національних правах, що на них однаковою мірою зазіхнули обидві сторони, і які вони сподівалися реставрувати, знищивши французьке панування. Друзі революції не симпатизували подіям, які перемогли під Ватерлоо, бо навчилися ототожнювати свою доктрину зі справою Франції. Голландський дім віґів в Англії, афрансесадос в Іспанії, мюра-тисти в Італії, прибічники Рейнського союзу^б), поєднуючи патріотизм із революційними почуттями, жалкували за падінням французької влади та з тривогою дивилися на ті нові й невідомі сили, які збудила визвольна війна і які були так само ворожі французькому лібералізмові, як і фран­цузькому пануванню.

Та нові сподівання на національні й загальнопоширені права роз­чавила Реставрація. Ліберали того часу клопоталися не про свободу у формуванні національної незалежності, а про свободу французьких ус­танов; у протидії націям вони приєднувалися до честолюбних прагнень урядів і так само були готові принести в жертву національність своєму ідеалові, як і Священний Союз⁷⁾ – інтересам абсолютизму. Талейран справді оголосив у Відні, що польське питання повинне передувати усім іншим, бо розподіл Польщі став однією з перших і найголовніших при­чин тих недуг, на які страждала Європа; але династичні інтереси взяли гору. Усі монархи, представлені у Відні, повертали назад свої території, за винятком короля Саксонії, якого покарали за лояльність до Наполео­на; але ті держави, які не були представлені у колі правлячих родин, -Польща, Венеція й Генуя – не відродилися, і навіть папа мав великі труд­нощі у поверненні дипломатичних місій, захоплених Австрією. Націо­нальність, якою старий режим гребував, над якою революція та Імперія вчинили наругу, зазнала – після її першого відвертого виявлення – на

Лорд Актон

Віденському конгресі⁸’ найтяжчого удару. Принцип, що його породив перший розподіл, якому революція надала теоретичне підґрунтя і який був зведений імперією до короткочасного конвульсивного зусилля, зреш­тою визрів – внаслідок тривалої хибної практики Реставрації – у послідов­ну доктрину, виплекану й виправдану ситуацією в Європі.

Уряди Священного Союзу з однаковою заповзятливістю присвя­тили себе справі придушення як революційного духу, що їм загрожу­вав, так і національних настроїв, завдяки яким вони самі відродилися. Австрія, що нічим не завдячувала національному рухові та запобігла його відродженню після 1809 року, природним чином вела перед у його при­душенні. Кожне порушення підсумкових угод 1815 року, кожне прагнен­ня до змін або реформ засуджувалися як заколот. Ця система душила як добрі, так і згубні тенденції доби; й опір, який вона провокувала, – про­тягом життя покоління від Реставрації до падіння Меттерніха, і знову, під час реакції, що розпочалася за Шварценберґа й закінчилася за адмі­ністрування Баха й Мантейффеля, – був наслідком різних комбінацій протилежних форм лібералізму. Упродовж послідовних етапів цієї бо­ротьби ідея про те, що національні вимоги перевищують усі інші права, поступово піднімалася до верховенства, яке наразі їй і належить серед революційних чинників.

Перший ліберальний рух – карбонаріїв⁹’ на півдні Європи – не мав специфічно національного характеру, але його підтримали бонапартис­ти як в Іспанії, так і в Італії. Протягом наступних років опозиційні ідеї 1813 року активізувалися, і революційний рух – багатьма сторонами во­рожий засадничим принципам революції – виступив на захист свободи, релігії й національності. Усі ці чинники переплелися в ірландських заво­рушеннях, а також у діях грецьких, бельгійських і польських революці­онерів. Ті почуття, які образив Наполеон і які піднялися проти нього, тепер спрямовувалися проти урядів Реставрації. їх придушили мечем, а тоді ще й угодами. Національний принцип додавав сили, – але не спра­ведливості, – цьому рухові, який у кожному випадку, крім Польщі, був успішним. Настав час, коли він виродився у суто національну ідею, по­дібно як слідом за звільненням розпочиналося ворохобництво щодо його скасування, і під опікою Східної Церкви набирав сили панславізм і пан-еллінізм. Це було третім етапом протидії Віденській угоді, яка виявила­ся слабкою через неспромогу задовольнити національні або консти­туційні прагнення, що могли б забезпечити обопільну противагу завдя­ки моральному, хоч і не популярному, виправданню. Першого разу, у 1813 році, люди піднялися проти загарбників на захист своїх законних правителів. Вони відмовилися від того, щоб ними правили узурпатори.

Національність

У період між 1825 і 1831 роком вони вирішили, що не будуть коритися поганому врядуванню чужинців. Французька адміністрація зазвичай була кращою за ту, яку вона заступила, але існували й попередні претенденти на владу, здійснювану французами, отож на початку національна бо­ротьба була боротьбою за законність. Під час другого періоду цього складника бракувало. Далебі, не позбавлені володінь монархи очолюва­ли повстання греків, бельгійців або поляків. Проти турків, данців і росі­ян виступали не як проти незаконних загарбників, а як гнобителів, – бо ті зле врядували, – але не з тієї причини, що вони належали до іншої раси. Потім настав час, коли запанувала проста думка, що нації не підля­гають урядуванню чужинцями. Законно отриману і толерантно здійсню­вану владу оголошували нечинною. За попередніх обставин національні права, як і релігія, відігравали певну роль і правили за допоміжні чинни­ки у боротьбі за свободу, проте тепер національність стала чільною ви­могою, згідно з якою вона відстоювала тільки саму себе, хоч і могла ско­ристатися, як приводом, захистом прав правителів, вольностей народу, свободи віросповідань; проте якщо це об’єднання не утворювалося, вона усе ж повинна була домінувати, нехай і за рахунок будь-якої іншої спра­ви, вартої національної офіри.

Наступним після Наполеона чільним захисником цієї теорії був Меттерніх; це пояснювалося тим, що антинаціональний характер Рес­таврації в Австрії був дуже виразним, і якраз на противагу австрійсько­му врядуванню національність переростала в систему. Наполеон, який, надто довіряючи армії, нехтував моральними чинниками в політиці, був повалений їхнім же виявленням. В урядуванні своїми італійськими про­вінціями Австрія припустилася тієї самої помилки. Королівство Італія об’єднало усю північну частину півострова в єдину державу; і національні почуття, що їх французи повсюдно придушували, почали заохочуватися в Італії й Польщі як гарантія їхньої моці. Коли хвиля перемоги відкоти­лася, то Австрія також звернулася за підмогою проти французів до но­вого настрою, який ті самі ж і виплекали. Нюгент заявив у своєму по­сланні до італійців, що вони доконче стануть незалежною нацією. Один і той самий дух служив різним господарям й, насамперед, він спричи­нився до руйнування старих держав, потім до вигнання французів і зно­ву, за правління Карла Альберта, до нової революції. До нього зверта­лися в ім’я найсуперечливіших принципів урядування, і він слугував усім партіям поспіль, бо був саме тим, що всіх могло об’єднати. Зародившись як протест проти панування раси над расою, тобто найпомірнішої і ма-лорозвиненої форми, він переріс у засудження кожної держави, до якої входили різні раси, і, насамкінець, перетворився на завершену і послідов-

Лорд Актон

ну теорію того, що держава і нація у просторовому вимірі повинні збіга­тися. «...Загальною необхідною передумовою вільних установ, – вказує містер Мілль, – є збіг державних кордонів з національними»².

Зовнішній вияв історичного поступу цієї ідеї від невизначеного праг­нення до наріжного каменя політичної системи можна простежити в житті людини, яка внесла в неї первень найміцнішого гарту – Джузеппе Мацціні. Він дійшов висновку, що карбонаризм безсилий проти урядових заходів, і вирішив вдихнути нове життя у ліберальний рух, перенісши його на ґрунт національності. Вигнання – це колиска національності, подібно як при­гнічення – школа лібералізму; отож Мацціні замислив ідею «Молодої Італії», коли як емігрант перебував у Марселі. Так само вигнанці з Польщі виступають активними оборонцями кожного національного руху, бо для них усі політичні права сконцентровані в ідеї незалежності, яка, – попри їхні відмінності поміж собою, – є найважливішим, спільним для всіх праг­ненням. До 1830 року література також зробила свій внесок у національну ідею. «Це був час, – говорить Мацціні, – великого конфлікту між роман­тичною і класичною школою, який так само правильно буде назвати кон­фліктом між прихильниками свободи й авторитету». Романтична школа не користувалася довірою в Італії, як і католицька в Німеччині; але обидві спонукали до заохочення національної історії та літератури, і Данте мав такий же високий авторитет серед італійських демократів, як і серед про­відників середньовічного відродження у Відні, Мюнхені й Берліні. Та ні вплив вигнанців, ні поетів чи критиків нової партії не поширився на маси. Це була секта без усенародного співчуття й заохочення, змова, яка спира­лася не на національну образу, а на доктрину; і коли 1834 року в Савойї було здійснено спробу повстання під прапором із гаслом «Єдність, Неза­лежність, Бог і Людство», народ був спантеличений її метою та байдужим до провалу. Проте Мацціні продовжував пропаганду, переорганізував свою «Giovine Italia» в «Giovine Europa»¹⁰’ і 1847 року заснував міжнарод­ну лігу націй. «Народ, – говорив він у своєму відкритому зверненні, – пе­реймається лише однією ідеєю, ідеєю єдності й національності.... Ніяких міжнародних проблем щодо форм урядування не існує, крім проблеми на­ціональної».

Революція 1848 року, неуспішна в досягненні національної мети, підготувала наступні перемоги національності двома шляхами. Перший полягав у реставрації австрійської влади в Італії, яка спиралася на нову й жорстокішу централізацію, що не надавала жодних перспектив сво­боді. Доки панувала ця система, правда була на боці національних праг­нень, і вони знову відродилися у більш завершеній й розвиненій формі зусиллями Маніна. Політика австрійського уряду, яка не спромоглася

Національність

упродовж десяти років реакції перетворити володіння, здобуті силою, у володіння на правовій основі й за допомогою вільних установ закласти підвалини лояльності, надала цій теорії негативного поштовху. У 1859 році вона повністю позбавила Франца Иосифа активної підтримки й співчуття, бо своїм урядуванням той завдав лиха достоту більше, ніж його вороги своїми доктринами. Проте справжньою причиною енергії, якою наснажилася національна теорія, був тріумф демократичного прин­ципу у Франції та його визнання європейськими державами. Теорія на­ціональності є складовою демократичної теорії суверенітету загальної волі. «Навряд чи можна назвати вільним якесь об’єднання людей, якщо не припускати, що люди самі вибирають, до яких саме колективних ут­ворень вони згодні приєднатися»³. Саме завдяки цьому самостворюєть-ся нація. Аби мати колективну волю, необхідна єдність, і незалежність створює засади, щоб її обстояти. Єдність і національність ще суттєвіші для ідеї суверенітету народу, ніж усунення монархів чи скасування за­конів. Якщо свавіллю може запобігти щастя народу або популярність короля, то нація, яку надихає демократична ідея, не може, залишаючись послідовною, допустити, аби якась її частина належала іноземній дер­жаві або ж ціле розділилося на кілька окремих держав. Тому теорія на­ціональності виходить з обох принципів, які розмежовують політичний світ, – законності, що ігнорує її вимоги, та революції, яка їх визнає; з тієї самої причини вона є головним знаряддям останньої проти першої.

Простеживши, як національна теорія набуває поширення й оче­видного впливу, ми наразі готові розглянути її політичну роль і вартість. Абсолютизм, який її породив, однаково заперечує як абсолютне право на національну єдність, що є продуктом демократії, так і вимогу націо­нальної самостійності, яка належить до теорії свободи. Ці дві точки зору на національність, що узгоджуються, відповідно, із французькою та ан­глійською системами, зв’язані однією лише назвою і в дійсності утворю­ють протилежні крайнощі політичного мислення. У першому випадку національність ґрунтується на довічному верховенстві колективної волі, необхідною умовою якої є єдність нації та перед якою будь-який інший чинник повинен відступити, будь-який обов’язок втрачає силу і проти­дія набуває тиранічного характеру. Нація тут є ідеальним цілим, що спи­рається на засади раси, виказуючи одверту зневагу до дії зовнішніх при­чин, традиції та існуючих прав. Вона верховодить правами й бажаннями мешканців, поглинаючи в уявній єдності їхні різнобіжні інтереси; жерт­вує їхніми індивідуальними схильностями й обов’язками заради вищих вимог національності та нищить усі природні права й набуті свободи з метою самоствердження. Щоразу, коли якийсь один цілком визначений

Лорд Актон

об’єкт перетворюється на найвищу мету держави, – нехай це буде при­вілей класу, безпека або міць країни, найбільше щастя для найбільшої кількості людей або підтримка якоїсь умоглядної ідеї, – то ця держава неминуче на цей час стає абсолютною. Лише свобода вимагає для влас­ної реалізації обмеження публічної влади, бо свобода є єдиним об’єктом, вигідним усім без винятку, що не спонукає до прямої протидії. Коли ж підтримувати вимоги національної єдності, то буває так, що повинні зазнавати руйнування майже бездоганні уряди, чия політика є корис­ною й справедливою, а підлеглих змушують виявляти свою відданість владі, до якої ті зовсім неприхильні і яка на практиці може обернутися іноземним пануванням. Нічим не пов’язаною з цією теорією, за винят­ком спільної неприязні до абсолютної держави, є теорія, яка розглядає національність як суттєвий, але не головний елемент у визначенні різно­виду держави. Вона відрізняється від попередньої тим, що спрямована на різноманітність, а не одноманітність, гармонію, а не єдність, націлена не на довільні зміни, а на уважне ставлення до наявних умов політично­го життя, і також тим, що підкоряється законам і наслідкам історії, а не сподіванням на ідеальне майбутнє. У той час як теорія єдності перетво­рює націю на джерело деспотизму й революції, теорія свободи розглядає її як твердиню самоврядування та найголовніше обмеження надмірної влади держави. Приватні права, якими жертвують заради єдності, збері­гаються у спілці націй. Жодна влада не в змозі настільки ефективно про­тистояти тенденціям централізації, корупції й абсолютизму, як спільно­та, яка є найширшою з тих, що може включити держава, й наділяє своїх членів стійкою схожістю характеру, інтересів та поглядів, накладаючи заборону на діяльність верховного правителя засобами впливу різних проявів патріотизму. Присутність різних націй під егідою одного суве­ренітету за своїми наслідками подібна до незалежності церкви в державі. Вона протистоїть прислужництву, що процвітає під прихистком єдино­владдя, шляхом врівноваження інтересів, примноження кількості асоці­ацій та, відповідно, обмежень і підтримки суб’єкта складною системою різних думок. У такий же спосіб вона сприяє незалежності, формуючи різні групи громадськості і створюючи вагоме джерело й осередок полі­тичних почуттів та уявлень про обов’язок, які не визначаються волею суверена. Свобода сприяє різноманітності, а різноманітність оберігає свободу, забезпечуючи засоби організації. Та частина законодавства, яка керує взаємостосунками людей та регулює соціальне життя, є результа­том впливу національних звичаїв і приватного суспільства. Тому за та­ких обставин нації таки відрізнятимуться одна від одної; бо вони самі їх створили і не завдячують цим державі, яка стоїть над ними усіма. Різно-

Національність

манітність у межах однієї держави є надійним бар’єром управлінському втручанню поза межами спільної для всіх політичної сфери у царину сто­сунків, які не підлягають законодавчому тиску і регулюються стихійно виниклими правилами. Такого типу втручання є характерним для абсо­лютистського врядування. Воно, безумовно, викликає протидію і, зреш­тою, веде до виправлення ситуації. Властива абсолютизмові нетерпимість до соціальної свободи знаходить настільки надійну противагу в націо­нальному розмаїтті, якої жодна інша сила не в змозі ефективно забезпе­чити. Співіснування кількох націй під орудою однієї держави є випробу­ванням, як і найліпшою гарантією свободи. Воно також є одним із го­ловних знарядь цивілізації і в такій ролі сприяє встановленню природ­ного і передбачуваного ладу та вказує на вищий щабель поступу, ніж національна єдність, що є ідеалом новітнього лібералізму. Об’єднання різних націй в одній державі, як і об’єднання різних людей у суспільство, становить необхідну умову цивілізованого життя. Менш розвинуті раси підтягуються до інтелектуально вищих, проживаючи з ними у політич­ному союзі. Виснажені й занепалі нації відроджуються, долучаючись до більш молодої життєвої снаги. Нації, які втратили первні організова­ності і здатності до врядування через деморалізуючий вплив деспотизму або дезінтегруючу дію демократії, – відновлюються і набувають нових знань завдяки дисциплінуючому впливу сильнішої та менш розбещеної раси. Досягти цього продуктивного й оновлюваного стану можливо лише в умовах проживання під дахом спільного правління. Саме у плавильно­му казані держави відбувається такого роду змішування, внаслідок яко­го снага, знання і здібності однієї частини людства передаються іншій. Там, де політичні й національні кордони збігаються, суспільство припи­няє просуватися вперед, і нації знову повертаються до стану, що ски­дається на стан людей, які відмовляються спілкуватися зі своїми ближні­ми. Навпаки, незбіг цих двох чинників згуртовує людство не тільки че­рез вигоди спільного проживання, ай через те, що він поєднує суспіль­ство політичними й національними зв’язками, вселяє кожному народові зацікавленість у своїх сусідах, – або тому, що вони перебувають під од­ним урядуванням або ж належать до однієї раси, – і в такий спосіб сприяє інтересам усього людства, цивілізації й релігії.

Християнство радіє з приводу змішування рас і народів, – у той час як поганство невіддільне від їхніх відмінностей, бо істина універсальна, помилки ж різноманітні й окремішні. У стародавньому світі ідолопо­клонство й національність йшли поруч, і в Святому Письмі стосовно обох вживається однаковий термін. Подолати національні відмінності стало місією церкви. Періодом її незаперечного верховенства став той, упро-

Лорд Актон

довж якого вся Західна Європа підкорялася однаковим законам, зміст літератури охоплювався однією мовою, політичне ціле християнського світу уособлювалося єдиним понтифіком, а інтелектуальна єдність була представлена єдиним університетом. Подібно до того, як давні римляни завершували свої завоювання поваленням богів завойованого народу, Карл Великий долав національний опір саксонців шляхом насильниць­кого руйнування їхніх поганських звичаїв. На підвалинах середньовіччя та сполучення дій германської раси і церкви постали нова система націй і нове розуміння національності. Природу було подолано як у нації, так і в індивідові. За поганських та варварських часів нації відрізнялися одна від одної якнайширшим розмаїттям, не тільки в царині релігії, а й за зви­чаями, мовою й характером. Відповідно до нових законів вони багато чого мали спільного; старі бар’єри, які їх розмежовували, було усунуто, і новий принцип самоврядування, що його принесло християнство, умож­ливив для них спільне перебування під однією владою без доконечної втрати виплеканих ними звичаїв, усталених способів поведінки та за­конів. Нова ідея свободи надала простір для існування різним народам в одній державі. Нація вже не була тим, чим їй довелося бути в стародав­ньому світі, – нащадком спільного предка або тубільним продуктом осіб­ного регіону, вислідом суто фізичних і матеріальних причин, – вона ста­ла моральним та політичним буттям; не породженням географічної або фізіологічної єдності, а результатом історичного поступу в діяльності держави. Вона є залежною від держави, а не вивищується над нею. Із плином часу держава може витворити національність; проте оформлен­ня національності в державу суперечить природі новітньої цивілізації. Нація виводить свої права й силу з пам’яті про попередню незалежність. Стосовно цього церква була у злагоді з тенденцією політичного прогресу і, де тільки могла, відбивала в націй охоту до відокремлення, нагадуючи їм про взаємні обов’язки та розглядаючи завоювання й фео­дальну інвеституру як нормальні засоби піднесення варварських або за-непалих націй до більш високого рівня. Та хоч вона ніколи не захищала національної самостійності проти проявів феодального права, спадко­вих претензій чи заповідальних угод, але обстоювала національну сво­боду проти зодноманічення й централізації з завзяттям, на яке її надиха­ла довершена спільність інтересів. Бо, зрештою, їм обом загрожує один ворог; і держава, не схильна бути терпимою до відмінностей і справед­ливо ставитися до осібного характеру різних рас, з цієї ж причини до­конче втручається у внутрішні справи релігії. Зв’язок релігійної свободи з визволенням Польщі або Ірландії є не тільки похідним результатом місцевих причин; невдача Конкордату в об’єднанні підлеглих Австрії

Національність

територій становить природний наслідок політики, яка не прагнула про­тегувати різноманітності та автономності провінцій й шукала шляхів, аби підкупити церкву запобігливістю замість зміцнення її позицій на­данням незалежного статусу. Із цієї ролі релігії в новітній історії запо­чаткувалося нове визначення патріотизму.

Відмінність між національністю і державою проявляється в особ­ливостях патріотичної відданості. Наш зв’язок із расою є всього-на-всьо­го природним або фізичним, у той час як обов’язки щодо політичної нації мають етичний характер. Перший різновид утворює сув’язь почуттів та інстинктів, які вкрай важливі й сильні в умовах первісного існування, та більше пасують твариноподібній людині, аніж цивілізованій; другий сто­сується опертого на закон авторитету, який накладає певні обов’язки, наповнює моральним змістом і спрямовує природні стосунки у суспіль­стві. У політичному житті патріотизм – це те саме, що віра в релігії, оскіль­ки він підтримує почуття до рідної домівки й тугу за батьківщиною, по­дібно як віра підтримує фанатизм та упередженість. Йому притаманний аспект, похідний від приватного життя й природи, який є продовженням родинних почуттів, як і плем’я є продовженням родини. Але за своїм справжнім політичним характером патріотизм полягає у переростанні інстинкту самозбереження у моральний обов’язок, який може піднятися до самопожертви. Самозбереження є як інстинктом, так і обов’язком; воно природне й неусвідомлене, з одного боку, і в той же час морально зобов’язальне. Завдяки першому аспекту виникає родина; завдяки дру­гому – держава. Коли б нація могла існувати без держави, підпорядкова­на лише інстинктові самозбереження, вона б не спромоглася на самозре­чення, самоконтроль або самопожертву; вона б сама собі була метою і правилом. Але в умовах політичного ладу здійснюються моральні на­міри та виборюються такі громадянські цілі, задля яких необхідно жерт­вувати приватними інтересами і навіть існуванням. Головна ознака істин­ного патріотизму – переростання егоїзму в жертовність – є продуктом політичного життя. Те почуття обов’язку, яке забезпечується расовим зв’язком, повністю не відмежоване від егоїстичного та інстинктивного підмурівка; і любов до країни, як і подружня любов, однаково спираєть­ся на матеріальні й моральні засади. Патріот має розрізняти між двома різновидами причин або об’єктів своєї відданості. Почуття прихильності тільки до країни нагадує упокорення державі – підпорядкування фізич­ним впливам. Людина, яка віддає перевагу почуттям до своєї країни пе­ред будь-яким іншим обов’язком, виказує той самий дух, що й людина, яка поступається усіма своїми правами перед державою. Обидві запере­чують, що право має верховенство над владою.

Лорд Актон

За словами Берка, існує духовна й політична країна, що відрізняєть­ся від географічної і, либонь, може перебувати з нею в колізії. Французи, які піднімали зброю проти Конвенту¹¹’, були такими ж патріотичними, як і англійці, які піднімали зброю проти короля Карла, бо вони визнава­ли вищий обов’язок, ніж покора чинному монархові. Берк говорив у «Зверненні до Франції», що

«...намагаючись мати з нею справу або, взагалі, обмірковуючи будь-який план стосовно неї, неможливо, аби ми мали на думці лише географічну країну, ми завжди повинні мати на увазі країну духовну й політичну... Істина в тому, що Франція вийшла поза власні межі, – духовна Франція відокремлена від географічної. Господаря дому вигнали, і в ньому го­сподарюють грабіжники. Якщо піти на пошуки корпоративного народу Франції, який існує як корпоративний, згідно з публічним правом (я маю на увазі той корпоративний народ, який вільний обирати й вирішувати і правоздатний вести переговори й укладати угоди), то знайдемо його у Фландрії й Німеччині, Швейцарії, Іспанії, Італії й Англії. Там представ­лені усі принци крові, усі соціальні верстви держави, усі парламенти ко­ролівства.... Я певен, що коли б половина цього народу виїхала з країни, то заледве залишиться та частина, яку я назвав би народом Англії»⁴.

Руссо окреслює приблизно ту саму відмінність між країною, до якої нам випало належати, та тією, яка виконує щодо нас політичні функції держави. У творі «Еміль» є вислів, суть якого нелегко осягнути в пере­кладі: «Хто не має батьківщини, той, принаймні, має країну». У своєму трактаті з політичної економії він пише: «Як можуть люди любити свою країну, якщо вона для них не означає нічого більшого, аніж для чужинців, і дає їм лише те, у чому вона нікому не в змозі відмовити?». У тому ж сенсі він провадить далі: «Батьківщини немає без свободи».

Крім того, національність, сформована державою, є саме такою національністю, перед якою ми маємо політичні обов’язки й, отже, саме такою, що має політичні права. Етнологічно швейцарці – це французи, італійці або німці; але жодна національність не має до них ніякого сто­сунку, за винятком політичної національності Швейцарії. Тоскана чи Неаполітанська держава сформували національність, але громадяни Фло­ренції й Неаполя політично між собою не об’єднані. Існують інші різно­види держав, які, далебі, не досягли успіху в абсорбуванні різних рас політичною національністю або відмежуванні окремої частини від більшої нації. Австрія і Мексика – це приклади першого різновиду, Пар­ма і Баден – другого. Прогрес цивілізації навряд чи стосується держав останнього типу. Щоб захистити свою цілісність, вони повинні приєдна­тися до конфедерацій, родинних союзів або більших держав і, таким чи-

Національність

ном, щось втратити у царині незалежності. їм властива тенденція ізолю­вати й відокремити від зовнішнього світу своїх мешканців, звузити го­ризонт їхніх поглядів та завадити, певною мірою, розвиткові їхнього ідей­ного потенціалу. Громадська думка не в змозі обстоювати свою свободу й недоторканність в умовах такого малого простору, й інтелектуальні течії із більших спільнот оминають надто вузькі території. У малого й гомогенного населення навряд чи існує можливість для природної кла­сифікації суспільства або для появи внутрішніх груп інтересів, які б на­кладали обмеження на самовладне правління. Уряд і підлеглі ведуть бо­ротьбу за допомогою запозиченої зброї. Можливості першого та споді­вання других зумовлені певним зовнішнім джерелом, внаслідок чого краї­на стає інструментом та коном змагань, у яких вона не зацікавлена. Ці держави, подібно до малих громад середньовіччя, слугують меті дрібно­го розчленування та забезпечення самоврядування у складі більших дер­жав; але вони стають на заваді суспільного прогресу, який залежить від змішування рас під одним урядуванням.

Марнота й небезпечність національних вимог, не опертих на полі­тичну традицію, а лише на расу, виявляються у Мексиці. Там народи поділяються за кров’ю, не маючи групових поселень у різних регіонах. Тому їх неможливо ні об’єднати, ні перетворити на елементи зорганізо­ваної держави. Вони флю’щоподібні, безформні й незгуртовані, і їх не можна квапити або переробити на підмурівок політичних установ. Ос­кільки держава їх не використовує, то вона їх і не визнає; і їхні осібні якості, здібності, почуття й прихильності залишаються незапитаними і, з цієї причини, поза увагою. їх доконечно ігнорують і постійно чинять над ними наругу. Складних ситуацій, в яких опиняються народи з полі­тичними претензіями, але без політичної позиції, східний світ уникнув завдяки інститутові каст. Де співіснують тільки два народи, виникає імовірність рабства; але там, де різні народи населяють різні території єдиної імперії, що складається з окремих, меншого розміру держав, це утворює найбільш сприятливу комбінацію з усіх можливих для засну­вання високорозвиненої системи свободи. В Австрії наявні дві обстави­ни, які значно ускладнюють проблему, але одночасно підвищують її важ­ливість. Кілька національностей перебувають на дуже неоднакових щаб­лях розвитку, але немає однієї нації, яка була б настільки домінуючою, щоб припинити існування усіх інших чи їх поглинути. Це і є необхідні умови для дуже високого рівня організації, якого уряд спроможний до­сягти. Вони забезпечують найбільшерозмаїття інтелектуальних ресурсів; безперестанну спонуку до прогресу, яка полягає не тільки у змаганні, а й наочному прикладі більш розвиненого народу; найрясніщі елементи са-

Лорд Актон

моврядування у сполученні з неможливістю для держави урядувати са­мовільно; найповнішу гарантію для збереження місцевих звичаїв і давніх прав. У такій країні, як ця, свобода досягає найславетніших результатів, а централізація й абсолютизм завдають нищівних руйнувань.

Проблема, що постала перед урядом Австрії, складніша за ту, яка вирішена в Англії, у зв’язку з необхідністю врахування національних вимог. Парламентська система неспроможна їх задовольнити, бо ґрун­тується на єдності народу. Звідси випливає, що у тих країнах, де сукупно живуть різні народи, вона наразі не задовольнила їхніх прагнень і тому вважається недосконалою формою свободи. Вона виразніше, ніж це було раніше, публічно висловлюється про відмінності, яких вона не визнає, і в такий спосіб продовжує справу старого абсолютизму і, зрештою, вияв­ляється новим щаблем централізації. Тому у цих країнах слід обмежува­ти владу імперського парламенту настільки ж ревно, як і владу корони, а чимало його функцій має бути передано парламентам провінцій та низці місцевих органів влади аж до найнижчих.

Велике значення національності у державі полягає в тому, що вона є базою створення політичних можливостей. Характер нації значною мірою визначає форму й життєздатність держави. Певні політичні звичаї й ідеї належать конкретним націям і в процесі національної історії вони урізно­манітнюються. Народ, що виборсується з варварства, або народ, знесиле­ний крайнощами марнотратної цивілізації, не може оволодіти засобами самоврядування; народ, відданий рівності чи абсолютній монархії, неспро­можний витворити аристократію; народ, який неприхильно ставиться до інституту приватної власності, позбавлений найголовнішого складника свободи. Кожний із них, мабуть, може стати дієвим членом вільної спільно­ти, тільки контактуючи із розвиненим народом, потуга якого є визначаль­ною для майбутніх перспектив держави. Система, яка ці речі ігнорує і не покладається заради них на характер та схильності людей, не має на меті, аби народи самі керували своїми справами, і домагається того, щоб ті були покірливими наказам згори. Тому заперечення національності означає заперечення політичної свободи.

Найбільшим супротивником прав національності є новітня теорія національності. Теоретично обґрунтовуючи територіальну сумісність нації й держави, вона фактично виправдовує підневільний стан усіх інших національностей, які опиняються у цих кордонах. Вона не може допус­тити їхньої рівності із правлячою нацією, яка утворює державу, бо тоді держава перестане бути національною, що суперечить принципу її існу­вання. Тому, як дозволяє рівень гуманності й цивілізованості цього панів­ного тіла, що підбиває під себе всі права спільноти, нижчі за станови-

Національність

щем народи, відповідно, викорінюються, навертаються у рабство, ого­лошуються поза законом або ставляться в умови залежності.

Якщо ми беремо за мету громадянського суспільства утвердження свободи задля виконання моральних обов’язків, то повинні дійти вис­новку, що ті держави достоту є найдосконалішими, які, подібно до Бри­танської та Австрійської імперій, охоплюють різноманітні національ­ності, їх не пригноблюючи. Ті ж, де ніякого змішання народів не відбу­лося, є недосконалими; а держави, де його наслідки зникли, занепада­ють. Держава, яка нездатна облаштувати різні раси, сама виносить собі вирок; держава, яка докладає зусиль, аби їх нейтралізувати, поглинути, а то й силоміць виштовхнути, підриває власну життєздатність; держава, яка їх не включає до свого складу, позбавлена чільної засади самовряду­вання. Тому теорія національності – це ретроградний крок в історії. Це найпередовіша форма революції, і вона, далебі, зберігатиме свою силу до завершення революційного періоду, про прихід якого сповіщає. її ве­лике історичне значення залежить від двох головних чинників.

По-перше, це химера. Досягти того, чого вона прагне, нереально. Оскільки її нічим не можливо задовольнити й зупинити і вона повсякчас продовжує самостверджуватися, то це завжди перешкоджає урядові по­вторно створювати умови, які спровокували її появу. Небезпека надто загрозлива і її влада над людською свідомістю завелика, аби допустити тривале існування будь-якої системи, яка створює підстави для опору з боку національності. Тому вона повинна домагатися того, що в теорії засуджує – свободи різних національностей як членів однієї суверенної спільноти. Це функція, яку неспроможна виконати жодна інша сила; бо вона однаковою мірою коригує абсолютну монархію, демократію й кон­ституціоналізм, як і, зрештою, централізацію, що є спільною рисою усіх трьох. Ні монархічна, ні революційна, ні парламентська система цього зробити не можуть; і всі ідеї, які збуджували ентузіазм за минулих часів, є слабосильними для цієї мети, за винятком ідеї національності.

По-друге, національна теорія знаменує кінець революційної докт­рини та її логічне вичерпання. Проголошуючи верховенство прав націо­нальності, система демократичної рівності переступає свої власні екс­тремальні межі і починає сама собі суперечити. Між демократичною і національною фазами революції вклинився соціалізм і довів наслідки цього принципу до абсурду. Та ця фаза минула. Революція пережила свій виплід і породила ще один, наступний результат. Принцип національ­ності прогресивніший за принцип соціалізму, бо утворює більш довіль­ну систему. Соціальна теорія прагне запобігти існуванню індивіда під жахливим тягарем, що його новочасне суспільство кладе на плечі людей

Лорд Актон

праці. Це не просто розвиток ідеї рівності, а прихисток від реальних злиднів і голоду. Нехай хоч яке хибне це рішення, але вимога врятувати бідних від загибелі була обґрунтованою; і якщо свобода держави покла­далася в жертву задля безпеки індивіда, то нагальної мети, хоч і теоре­тично, було досягнуто. Але національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради імперативної не­обхідності перетворення нації на матрицю й мірку держави. її поступ позначатиметься матеріальною, а також моральною руїною заради того, щоб новий винахід спромігся переважити діяння Бога й інтереси люд­ства. Немає жодного принципу змін, жодної форми високолетних полі­тичних мудрувань, які були б більш всеохопними, більш руйнівними і більш довільними, аніж цей. Він спростовує демократію, бо кладе край загальному волевиявленню, і підмінює її якимось вищим принципом. Він перешкоджає не тільки поділові на частини, а й розширенню держави, забороняє класти край загарбницькій війні й досягати гарантій миру. Таким чином, після того, як вона спочатку поступилася індивідом зара­ди колективної волі, революційна система підпорядковує цю колектив­ну волю умовам, які від неї не залежать, і, зрештою, відкидає будь-який закон, покладаючись на волю випадку.

Хоч теорія національності абсурдніша й злочинніша, ніж теорія соціалізму, вона має важливу світову місію й знаменує остаточний конфлікт та кінець існування двох сил, які є найбільшими ворогами гро­мадянської свободи – абсолютної монархії й революції.

Дата добавления: 2015-07-17