Леандр та Люцинта

А двоє божевільних закоханих? Малолітки, шмаркачі, молокососи, ні на кого не звертають уваги, кидаються один одному на шию, всю совість втратили, забули сором. Адже справа зайшла занадто далеко. Люцинта, виявляється, теж «пустунка» - вона в певному «становищі». Де ж вихід? Жаклін вже давно про все здогадалася, сама бачила, як Люцинту потягнуло на «солоненьке». Звідси і непритомність, і нудота. Батько якось зловив їх за поцілунками і вигнав Леандра, а донька - втратила свідомість. Звідси і її рішення – замовкнути на все життя.

А цей хлопчина Леандр? Хоча і стиляга, але, мабуть, все ж таки непоганий хлопчик. Інший в його становищі скористався би ситуацією і забрався геть, «відчалив би», а цей - ні: рветься до коханої, вимагає, добивається. Ось прокрався потихеньку до віконця, стоїть, дивиться на кохану, а вона плаче від горя.

Яка тут, до біса, комедія!? Але все ж Мольєр написав комедію, і король реготав, дивлячись її з ложі!

У всіх в цій п'єсі якісь нещастя. А ми чомусь граємо такі сцени як фарс. Який же це жарт, якщо у людини помирає мати, а в іншого – бабуся? А п'яниця і мерзотник Сганарель обманює всіх, клеїть з ними дурня, жартує. Безжальна свиня, червонопикий пияк, хам, і нахаба, Гіппократів клятвопорушник. Поменше б таких в нашому суспільстві. Скільки людей під жарт і анекдот вони спровадили до іншого світу. Сганарель, звичайно, хам, але привабливий, і тут вже не до сміху.

Але Людовик ж все ж таки реготав?!

Проблема жанру!

Нібито «ворога» знайдено.

Починаєш згадувати факти, історії когось із знайомих, думаєш про суспільство, в якому живеш, щось узагальнювати, шукаєш причини подібних явищ, сперечаєшся з самим собою, зіставляєш факти, перечитуєш окремі сцени, робиш висновок. Ти починаєш хвилюватися, явище стає для тебе дуже важливим, ти обурений, переживаєш, починаєш чуттєво сприймати і оцінювати події п'єси. Починаєш бачити те, що відразу не помітно, не впадає в очі.

Починає моделюватися, організовуватися майбутній твір.

«Ворог» знайдений. Він, цей «ворог», не просто «якась людина» (в нашому випадку – Сганарель), це тенденція, типове явище, з яким треба боротися. Скільки таких лікарів ще живуть серед нас, скільки ще тих, хто давав клятву Гіппократа, а потім безсовісно її порушував.
Режисер починає вчитуватися в п'єсу, багато разів її перечитує, перевіряє, чи правильні його здогадки, його припущення. «Що погано? Що добре? Що треба любити, що ненавидіти? Для чого жити?..» (Л.М. Толстой. «Війна і мир»). Тут все пов'язане з життєвою позицією режисера, з його життєвою філософською системою, світоглядом.
Тепер ми можемо намітити головне – режисерську надзадачу.

Схема роботи над першою частиною режисерського плану:

1. Читка п'єси;

2. Складання списку епізодів-фактів;

3. Визначення головної (протокольної) події – вивчення пропонованих обставин;

4. Визначення центральної події;

5. Визначення: визначальної, центральної, головної (протокольної) події – ланцюжок п'яти основних подій;

6. Визначення фабули і складу злочину (головний конфлікт) – вивчення матеріалів про автора, його творчість, твори, листи і т.п., вивчення матеріалів про епоху, побут і т.п.;

7. Визначення головної теми та ідеї майбутньої постановки – суб'єктивна і об'єктивна ідеї – побічні теми;

8. Сюжет – конфлікт виражений в дії (експозиція, зав'язка, боротьба, кульмінація, розв'язка);

9. Характеристика дійових осіб (анкета);

10. Створення ідейно-тематичного задуму.

До цього часу ми розбирали п'єсу немовби зі сторони, тепер можна почати аналіз зсередини – аналіз дії і дією, тобто перейти до сценічного (екранного) аналізу твору.

Ідейно-тематичний задум — це, по суті, перший творчий момент в побудові постановки. Це момент злиття режисерського «гену» з «матір'ю», п'єсою, момент «запліднення» майбутньої постановки. Запліднена клітина – це те, що ми називаємо наскрізною дією і надзадачею постановки, її суттю і змістом. Це те, що змушує художника братися за пензель, композитора – записувати мелодії, виконавця – сідати за інструмент, скульптора - «відсікати все зайве». Знайдене головне - «розлюченість» проти когось чи чогось; «захоплення» кимось або чимось, про що художник може говорити без кінця.

«Кращі зразки драматургії так званого класичного репертуару завжди були вочевидь тенденційними і агітаційними. Такими є комедії Аристофана, всі комедії Мольєра, «Ревізор» і т.д.» (Вс. Мейєрхольд).

Весь процес створення ідейно-тематичного задуму (першої частини режисерського плану) відбувається приблизно за такими трьома етапами: 1. Перше знайомство з п'єсою і інтуїтивний, емоційний начерк задуму. Це, швидше, настрій, установка; 2. Занурення в матеріал і аналіз літературного твору. Характеристика дійових осіб, вивчення додаткового матеріалу; 3. Створення ідейно-тематичного задуму майбутньої вистави, що, по суті, є першим творчим моментом в роботі над виставою.

Звичайно, така послідовність роботи над створенням задуму дуже умовна і дається, в даному випадку, тільки тому, щоб дотриматись якогось логічного порядку в роботі над режисерським планом. На практиці цей процес може протікати по-різному: то паралельно один одному, то йдучи один за іншим, то, навпаки, з кінця до початку, або зовсім по-іншому і несподівано.

Правила і порядок – не для Моцартів. Геніям правила і порядок не потрібні. Вони самі собі порядок і правила.
«Я готовий порушити будь-який закон, якщо річ від цього стане краще» (Л.Бетховен).

Але все ж варто не забувати, що, по-перше, не всі ми генії, а, по-друге, - і що найголовніше - «всякому мистецтву має передувати відоме механічне вміння» (Гете).

Ремесло. Професія.

Задум – це лише відправна точка, підготовка рішення. Потім випливає період занурення в конкретний дієвий світ подій, що розвиваються в п'єсі. Але все це - тільки підготовка до моменту, коли режисер творить саму постановку, її плоть.

Це називається режисерським рішенням постановки.

Вирішити постановку – означає придумати, створити певний спосіб сценічної або екранної гри та відтворити її в пластичній формі: через виконавця (актора), декорацію, костюми, музику, аксесуари і т. п. Рішення постановки – це плід уяви режисера, виконавця (актора), художника, композитора, - це його твір. Це завжди художній образ, образне рішення постановки.

Створення сценічних образів – це процес абстрагування, тому в мистецтві образна інформація є головною.

Емоційна забарвленість явища або речі (тобто образність) робить її сприйняття глядачем живим, поглиблює її, дозволяє відчути ставлення до неї і, отже, виробити та отримати відповідну реакцію. Сценічна інформація, позбавлена ​​емоційного забарвлення (образності), мертва. Без неї немає живого мистецтва, яке впливає на людину.

Дуже добре сказав Г. Лорка: «Місія у поета одна: надихати, в буквальному розумінні – дарувати душу».

Дата добавления: 2015-07-15