Повернення до цивільного правління і політична криза.

Вступивши на посаду президента 7 лютого 1996, Рене Преваль узяв курс на проведення неоліберальних реформ, які суттєво погіршили й без того гострі соціальні проблеми країни. Програма, узгоджена з МВФ, передбачала часткову приватизацію збиткових державних підприємств, ліквідацію 7,5 тис. з 45 тис. робочих місць у секторі громадських служб і т.д. На початку 1997 в країні спалахнули масові страйки і демонстрації, які в багатьох місцях переростали в зіткнення з поліцією.

Політика влади зустріла широке невдоволення в країні і протидію опозиційних сил як зліва, так і справа. Після початку кампанії з приватизації державних підприємств (березень 1996 - червень 1997) лідер правлячого руху «Лавалас» Арістід посилив критику адміністрації Преваля, закликаючи до проведення загальнонаціонального діалогу для обговорення курсу реформ. У підсумку організація «Лавалас» розкололася, прихильники Арістіда створили власну лівоцентристську партію «Родина Лавалас» (ФО) і перейшли в опозицію. Підсумки виборів 1997 по оновленню однієї третини Сенату дозволили ФО завоювати 2 мандати з 10 підлягали обранню.

Загострилися і відносини президента з парламентом. Фракція «Лавалас», спочатку підтримала Преваля і мала 68 з 83 місць у Палаті депутатів і 17 з 27 у Сенаті, тепер перетворилася в «Організацію бореться народу» і зажадала у глави держави анулювати результати сенатських виборів. Вона заявила, що ці підсумки були підтасовані. У червні 1997 подав у відставку прем'єр-міністр РОСНО Смарт. Три спроби президента призначити нового главу кабінету наштовхнулися на опір парламенту. У липні 1998 Преваль призначив прем'єр-міністром безпартійного Жака-Едуарда Алексіса. Він зумів заручитися підтримкою парламенту, але так і не представив урядову програму. 11 січня 1999 президент розпустив парламент, на що не мав права за конституцією. Опозиційні сили засудили цей акт.В столиці країни відбулися зіткнення. Лише в березні 1999 президент і опозиція домовилися про проведення нових виборів, а Алексіс сформував новий кабінет.

86.Вплив військових переворотів 60-70 рр. ХХ ст. в Латинській Америці на політичний розвиток країн регіону.

Кубинська революція 1956-1959 рр. та її міжнародні й регіональні наслідки.

На зламі 50-60-х рр. минулого століття Л.А. увійшла у чи не найдраматичніший період своєї історії, позначений кривавими суспільними конфліктами, військовими переворотами і громадянськими війнами, попранням ідеалів ліберальної демократії та торжеством диктаур і насильницьких методів у вирішенні нагальних соціально-економічних проблем, передусім аграрного питання. В окремих країнах регіону й досі не вдалося остаточно подолати руйнівні наслідки безперервних "революцій" і "контрреволюцій", які на третину століття загальмували процеси модернізації та формування громадянського суспільства.

Безпосереднім поштовхом до грандіозних катаклізмів, що струснули континент, стала Кубинська революція 1956-1959 рр., яка спершу зовні не відрізнялася від десятків інших збройних захоплень влади. Проте досить швидко, через півтора місяця після повалення диктаторського режиму Батісти, лідери поміркованого крила революції були усунені від влади, котра зосередилася в руках керівника Повстанської армії і прем'єр-міністра країни Фіделя Кастро (нар. 1926 р.). 17 травня 1959 р. він підписав закон про аграрну реформу, що покінчив з латифундизмом (максимум землеволодіння - 400 га) і ліквідував іноземне землеволодіння. Вашингтон висунув вимогу перегляду цього закону і, діставши відмову, заявив про скорочення поставок на Кубу нафти, промислових товарів і продовольства, а також відмовив у кредитах на індустріалізацію.

Тоді в червні 1960 р. Кастро націоналізував нафтопереробні заводи, що належали північноамериканцям, а в серпні-жовтні - цукрові заводи, фабрики, залізниці, крупні торговельні підприємства та банки. 16 квітня 1961 р., напередодні висадки антикастрівського десанту в бухті Кочінос, було офіційно проголошено соціалістичний характер Кубинської революції. Таким чином, уже на початку 60-х рр. в країні була запроваджена планово-регульована державна економіка, ліквідоване безробіття та вирішені окремі соціальні проблеми (безплатні освіта і медичне обслуговування, соціальне страхування та ін.).

Зіткнувшись зі спротивом з боку обуреного і ошуканого Вашингтона, Кастро миттєво пішов на зближення з Москвою (за збереження традиційної залежності кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а до СРСР) і взяв на озброєння комуністичну риторику. Без зайвого галасу Гавана стала на шлях експорту революції в регіоні, а на секретних переговорах з кремлівськими емісарами наприкінці травня 1962 р. кубинське керівництво погодилося прийняти на острові 60 радянських комплексів оперативно-стратегічних ракет Р-12 і Р-14 (до початку Карибської кризи 22-24 жовтня на Кубу було переправлено 42 комплекси).

Ряд спроб США ізолювати Кубу, використовуючи структури ОАД, зазнали невдачі, -під тиском держдепартаменту в 1960 р. тільки Гватемала, Гаїті, Домініканська Республіка, Нікарагуа, Сальвадор, Парагвай і Перу розірвали дипломатичні зносини з Гаваною. Лише через два роки на VIII консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД Куба була виключена з "міжамериканської системи", а на IX нараді ОАД у липні 1964 р. Кастро звинуватили в організації змови проти венесуельського уряду. Всі латиноамериканські держави, за винятком Мексики, розвірвали тоді з Кубою дипломатичні й торговельні стосунки.

Дата добавления: 2015-07-16