Інтелектуальний капітал – основа сучасного виробництва

Поняття інтелектуального капіталу і пов’язане з ним поняття інтелектуальної власності невіддільні від інноваційної моделі економіки. Це ті компоненти, що найкраще ідентифікують нову економіку. На даному етапі технологічного розвитку наявність саме цих компонентів визначає корінну відмінність так званої нової економіки від економіки природно-сировинного спрямування.

Донедавна власність була чітко матеріалізована і тільки науково-технічний прогрес показав, що рушійною силою його є нематеріальна власність – інтелектуальний капітал основою якого є інтелектуальна власність. Загалом інтелектуальний капітал можна визначити як ресурс, що впливає на ефективність функціонування економіки і не є матеріальним в традиційному розумінні. Хоча форми, яких набувають інтелектуальні активи, можуть бути матеріальними, їх суть і цінність можна пояснити належністю до нематеріальної сфери. Інтелектуальний капітал розглядається як провідна конкурентна перевага сучасного суспільства.

Термін “інтелектуальний капітал” був введений в науковий обіг професором Гарвардського університету Дж. Гелбрейтом у 1969 р. Першим, хто докладно і досить широко популяризував це поняття був американський економіст Т. Стюарт. У 1991 р. в своїй статті, присвяченій формуванню інтелектуального потенціалу США, він визначив інтелектуальний капітал як суму всього того, що знають робітники компанії, і що надає конкурентні переваги компанії на ринку. Пізніше визначення інтелектуального капіталу неодноразово уточнювалося. Так, американський економіст Л. Едвінсон визначив інтелектуальний капітал як знання, яке можна конвертувати у вартість, а його колега Л. Прусак вважав, що інтелектуальний капітал – це інтелектуальний матеріал, який формалізується, обробляється і використовується для збільшення вартості активів компанії [1].

У наступних інтерпретаціях цього поняття наголошувалося як на статичних його характеристиках, пов’язаних з процесом нагромадження інтелектуальних активів (патенти, ліцензії, комп’ютерні програми тощо), так і на динамічних характеристиках, пов’язаних з людським ресурсом організації і інноваційної діяльності. В останні роки у формулюваннях поняття інтелектуальний капітал, автори зміщують акценти у бік створення нового знання, інноваційного процесу з використанням так званих тацитних, тобто неявних знань.

Різні підходи щодо визначення поняття інтелектуальний капітал характерні також для сучасної української наукової літератури. Це поняття трактують як знання про процеси виробництва і управління; як нематеріальні активи; як знання про те, що є необхідним і як трансформувати наявне в необхідне. Втім, інтелектуальний капітал трактують як знання та інформацію, які не є нематеріальним активом і предметом соціально-економічних відносин. При цьому найчастіше під інтелектуальним капіталом розуміють не просто знання, а специфічні знання, тобто такі, які мають перевагу над відомими [2]. З цієї точки зору, заслуговує на увагу визначення, яке наводить у своїй статті В. Олейко. На її думку, інтелектуальний капітал – це збірне поняття, і воно об’єднує: об’єкти інтелектуальної власності, майнові права на них, знання, вміння, навички людини та системи, створені нею, які при включенні до господарського обороту приносять додану вартість [3]. Хоча це визначення сформульоване недостатньо чітко, але воно віддзеркалює, на наш погляд, сутність інтелектуального капіталу як економіко-правової категорії.

Інтелектуальний капітал це не річ, не матеріальний об’єкт, а сукупність нематеріальних об’єктів, передусім об’єктів інтелектуальної власності, які використовуються у виробництві і є складовою частиною основного капіталу. З цієї точки зору знання, досвід та інформація – це специфічні, за своєю природою і формами участі у виробничо-господарському процесі, фактори, які в межах суб’єкта господарювання стають інтелектуальним капіталом. При цьому необхідно зазначити, що до інтелектуального капіталу не належать немайнові авторські права, вони належать до інтелектуальної власності (право на ім’я, право перешкоджати будь-якому посяганню на твір, яке може заподіяти шкоду честі і репутації автора тощо). Наприклад, проект будь-якого закону належить до інтелектуальної власності, але не належить до інтелектуального капіталу. А прийнятий закон вже не буде належати до жодної із зазначених структур.

Тобто, інтелектуальний капітал – це насамперед знання, інформація, досвід, організаційні можливості, які можна використати для створення багатства. При цьому під знаннями розуміється досвід і мислення, підходи та ідеї щодо того, як потрібно організувати виробництво, за допомогою якого повинен бути вироблений товар, щоб задовольнити зростаючі потреби споживачів. Іншими словами інтелектуальний капітал – це знання, які можна перетворити на цінності.

Якщо говорити про підприємство, господарське товариство, іншу організацію, то її інтелектуальним капіталом буде сума всіх тих знань, навичок, творчих здібностей, культури праці, якими володіють працівники цих організацій, наявність патентів на винаходи, промислових зразків, торговельних марок, авторських прав, ліцензії, інших прав інтелектуальної власності, а також організаційна структура, зв’язки з клієнтами, інформація про клієнтів.

Формується інтелектуальний капітал як шляхом накопичування нематеріальних активів: патентів, ліцензій, авторських прав тощо, так і через людський фактор: досвід, знання, корпоративну культуру.

Однак, незважаючи на відсутність єдиної думки щодо поняття “інтелектуальний капітал”, більшість науковців погоджуються з тим, що на рівні організації інтелектуальний капітал складається з трьох складових: людський капітал, організаційний капітал та споживчий (клієнтський) капітал. До речі, вперше цю думку сформулював у 1997 р. Т.Стюарт у своїй фундаментальній праці “Інтелектуальний капітал” [4].

Варто зазначити, що деякі автори використовують дещо іншу класифікацію складу інтелектуального капіталу. Зокрема, Е. Брукінг підрозділяє інтелектуальний капітал підприємства на чотири складових: ринкові активи, інтелектуальна власність як активи, людські активи та інфраструктурні активи [5]. На наш погляд, по-перше, ця класифікація має багато спільного з попередньою; по-друге, вважаємо недоцільним виокремлення ринкових активів (за Е. Брукінгом – це той потенціал, який забезпечується нематеріальними активами, пов’язаними з ринковими операціями). Як приклад подібних активів, автор наводить наявність торговельної марки, повторюваність угод, портфель заказів, різні контракти і договори тощо. Однак, все це, насамперед характеризує не стільки в цілому ринкові активи скільки відносини між підприємством і споживачами його продукції, рівень зв’язків між ними і довіри клієнтів до виробника. Тому цю складову можна віднести до споживчого (клієнтського) капіталу, що більш адекватно віддзеркалює сутність явища; по-третє, дана класифікація не враховує значущість організаційного фактору інтелектуального капіталу в господарській діяльності, про що, зазначав, мабуть вперше серед економістів, ще на початку ХХ ст., Й.Шумпетер. Тому, на нашу думку, більш науково обґрунтованою є попередня класифікація.

Важливо підкреслити, що людський, організаційний і споживчий капітал взаємодіють один з одним. У практичній діяльності недостатньо інвестувати в кожний з них окремо. Вони повинні підтримувати один одного, створюючи синергетичний (спільної дії) ефект – і тоді відбувається перехресний вплив одного вида активів на інший. Наприклад, споживчий капітал може підвищувати престиж, сприяти розширенню складу споживачів. Організаційний капітал за допомогою трансфера (передачі) знань знижує залежність організації від людського фактору. Компетенція робітників сприяє розробці нових ідей і нових проектів. Споживчий капітал трансформується у фінансовий шляхом взаємодії із структурним і людським капіталом.

1. Людський капітал з трьох складових інтелектуального капіталу має найбільше значення. Людський капітал – це сукупність знань, навичок, творчих здібностей, а також здатність власників і співробітників, які займаються творчою працею, відповідати вимогам і завданням організації. Тобто, людський капітал – це складова інтелектуального капіталу, яка має безпосереднє відношення до людини (знання, практичні навички, творчі здібності людей, їх моральні цінності, культура праці тощо). Це найбільш динамічна компонента здатності організації (підприємства) одержувати прибутки. Інвестиції в нього можуть бути направлені на підвищення освіти, накопичення професійного досвіду та приватних зв’язків, на покращення здоров’я, мобільності, оволодіння більш широким масивом інформації тощо.

2. Організаційний капітал – це частина інтелектуального капіталу, яка має відношення до організації в цілому (процедури, технології, системи управління, технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, патенти, товарні знаки, культура організації тощо). Організаційний капітал – це організаційні можливості підприємства відгукуватися на вимоги ринка. Він відповідає за те, як людський капітал, перетворюючи інформацію, використовується в організаційних системах. Організаційний капітал здебільшого є власністю підприємства і може бути відносно самостійним об’єктом купівлі-продажу. Деякі дослідники виокремлюють цей вид капіталу в структурний капітал, акцентуючи увагу на його можливостях забезпечення продуктивності робітників і функціонування компанії.

.3. Споживчий (клієнтський) капітал. Змістом споживчого капіталу є зв’язки і усталені відносини організації з клієнтами, споживачами. Як відомо, один із варіантів популярного “співвідношення Парето” формулюється так: “Постійні клієнти, складаючи 20% сукупної клієнтури, приносять 80% прибутку”. Результатом сталих, постійних зв’язків є упевненість в тому, що клієнти компанії будуть і надалі віддавати їй перевагу. Тобто, споживчий капітал – це кількість і якість постійної клієнтури організації. В процесі “боротьби” за клієнта найважливішу роль відіграє такий інструментарій впливу на споживача, як інтелектуальна власність. Саме використовуючи можливості товарного знаку, торговельної марки, географічного зазначення та інших об’єктів інтелектуальної власності, підприємство (організація) має можливість підтримувати усталені зв’язки із споживачами. Згодом, коли, наприклад, торговельна марка перетворюється у бренд, вона починає належати і споживачу: перебуваючи в його свідомості, вона стає компонентом споживчого капіталу.

Інтелектуальний капітал – не тільки основний ресурс сучасного виробництва, а й важливий компонент, який визначає ринкову вартість сучасного суб’єкта господарювання. Фактичною основою ринкової оцінки суб’єктів господарювання стають не матеріальні фактори, а можливість використати внутрішні ресурси, наявність інтелектуальної власності, здатність до інновацій і активна діяльність з метою закріплення своїх конкурентних позицій.

На сьогодні інтелектуальний капітал починає домінувати у методах оцінювання суб’єкта господарювання, оскільки він відображає динаміку організаційного розвитку і створення вартості. Позитивний вплив на господарську діяльність інтелектуального капіталу і, зокрема, об’єктів інтелектуальної власності проявляється в ефективності виробництва, збільшенні кінцевого прибутку та рентабельності активів, впливі на конкурентоспроможність суб’єкта господарювання, його репутацію, якість продукції тощо. Останні дослідження у царині інтелектуального капіталу свідчать про набагато більшу цінність інтелектуальних активів суб’єктів господарювання порівняно з її матеріальними ресурсами. З розвитком економіки, нових технологій, випуску наукоємної продукції нематеріальні активи стають однією з найбільш важливих складових частин активів суб’єктів господарювання.

Переважна частка ринкової вартості компанії в сучасній економіці створюється саме завдяки ефективному використанню інтелектуального капіталу. Так, фахівці вважають, що близько 75 % ринкової вартості компанії Coca-Cola визначається сукупною вартістю торговельних марок, які їй належать. Коли “Ай-Бі-Ем” поглинула компанію “Лотус” – постачальника комп’ютерних програм, ринкова ціна останньої перевищила у 15 разів її опубліковану балансову вартість. “Ай-Бі-Ем” заплатила 3,5 млрд. дол. за компанію, яка оцінювалася в 230 млн. дол., оскільки вона мала великі нематеріальні активи – ринок постійних покупців, високий професіоналізм персоналу, новостворені програмні розробки та ін. У 2005р. здійснено продаж 93,5% акцій банку “Аваль” Raiffeisen International Bank Holding за 1,028 млрд. дол. Більше ніж 20% сплаченої суми становить вартість бренду. Оцінюючи українські підприємства, потенціальні інвестори і партнери дедалі частіше звертають увагу саме на вартість нематеріальних активів. За даними компанії Ernst and Young, у структурі власності найбільших світових корпорацій (Disney, Microsoft, Nike) невідчутні (неосяжні) активи вже становлять понад половину загальної вартості компанії. Особливо це стосується високотехнологічних підприємств. Корпорація Microsoft, маючи ринкову капіталізацію в сотні мільярдів доларів, налічує на балансі матеріальних активів всього кілька мільярдів доларів.

Отже, одним з важливих джерел розвитку є інтелектуальний ресурс, який виражається у здатності генерувати нові ідеї, використанні внутрішніх ресурсів, здатності до інновацій, утримуванні конкурентних позицій, оптимальному використанні потенціалу інтелектуальної власності господарювання.

6.2. Об’єкти інтелектуальної власності як складова нематеріальних активів

Підприємство, яке прагне зайняти свою власну ринкову нішу, закріпитися на певному сегменті ринку товарів і послуг, повинне постійно розвивати свої активи. В економічній теорії під активами розуміються контрольовані підприємством в результаті попередніх дій ресурси (виробничі, фінансові, інтелектуальні, організаційні, інформаційні тощо), використання яких, як очікується, призведе до отримання економічного зиску в майбутньому.

З розвитком ринкових відносин особливу роль у підвищенні ефективності підприємства, його конкурентоспроможності відіграють нематеріальні активи. Відповідно до визначення, яке наводиться в Міжнародних стандартах оцінки МСО 2003, неосяжні (нематеріальні) активи являють собою інтереси, що містяться в нематеріальних об’єктах (навичках менеджменту та маркетингу, кредитних рейтингах, гудволі та різноманітних юридичних правах або інструментах (товарних знаках, авторських правах, франшизах, патентах, контрактах).

В українському законодавстві й економічній літературі поняття “неосяжні активи” не вживається, а замінюється тотожним йому поняттям “нематеріальні активи”. Втім, варто зазначити, що у вітчизняному законодавстві існують різні визначення цього поняття. Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що у правовому полі України нематеріальні активи розглядаються в двох площинах: з точки зору бухгалтерського обліку й податкового обліку.

В бухгалтерський оборот підприємств України вперше введення нематеріальних активів відбулося у 1993 р. відповідно до “Положення про організацію бухгалтерського обліку й звітності в Україні”, яке було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. Пізніше, під час проведення реформи бухгалтерського обліку, Міністерство фінансів України 18 жовтня 1999 р. затвердило “Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 “Нематеріальні активи” (П(С)БО8) в якому було сформульоване визначення цього поняття. Відповідно до П(С)БО8, нематеріальний актив – це немонетарний актив, який не має матеріальної форми, може бути ідентифікований та утримується підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або операційного циклу, якщо він перевищує один рік), для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам.

Основним нормативним документом який сьогодні регламентує порядок податкового обліку операцій з нематеріальними активами є Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994р. (із змінами від 19 грудня 2006р.). Відповідно до ст.1 цього Закону нематеріальний актив – це об’єкт інтелектуальної, в тому числі промислової власності, а також інші аналогічні права, визнані у порядку, встановленому відповідним законодавством, об’єктом права власності платника податку.

Як свідчать дані визначення, по-перше, у податковому визначені нематеріальних активів обов’язковим є наявність права власності на об’єкт. У той же час бухгалтерське визначення нематеріальних активів не оперує категорією права власності, в ньому ключовими є використання об’єкта протягом більш ніж одного року і його нематеріальна форма. Природно, в практичній діяльності підприємств при здійсненні операцій з нематеріальними активами використовуються відповідні нормативні документи. По-друге, нематеріальні активи не мають матеріального змісту або матеріально-речова форма яких не має істотного значення в процесі їхнього використання; по-третє, нематеріальні активи забезпечують їх власникам певні права та привілеї, тобто створюють для власників певну вигоду; по-четверте, основу нематеріальних активів становлять насамперед об’єкти інтелектуальної власності.

За своїм складом нематеріальні активи підрозділяються на чотири основні групи [11]:

– інтелектуальна власність;

– майнові права;

– відкладені, або відстрочені, витрати;

– гудвіл (ділова репутація фірми).

Найважливішою складовою нематеріальних активів є інтелектуальна власність. Деякі автори вважають, що до нематеріальних активів можна віднести більшість об’єктів інтелектуальної власності. Так, Я.Ващук зазначає, що “майже усі види нематеріальних активів, крім хіба що прав на користування земельними ділянками і природними ресурсами й орендними правами, є різновидами об’єктів інтелектуальної власності” [12]. З цією думкою можна погодитись. Однак, при цьому варто пам’ятати, що лише вартісна оцінка прав на об’єкти інтелектуальної власності зумовлює зміну його статусу – він перетворюється на нематеріальний актив, який є об’єктом обліку, що узагальнює особливі види вкладень капіталу підприємства, характеризує його економічний потенціал та фінансову стабільність. Тобто до нематеріальних активів відносять цінності, що мають вартісну оцінку і при цьому не є фізичними об’єктами.

Нематеріальні активи це:

– об’єкти інтелектуальної власності, що охороняються патентами та свідоцтвами Укрпатенту: об’єкти промислової власності (винаходи, промислові зразки, корисні моделі, компонування інтегральних мікросхем, заходи щодо припинення несумлінної конкуренції тощо), засоби індивідуалізації (торговельні знаки, географічні зазначення та комерційні найменування) і селекційні досягнення;

– об’єкти авторського права та суміжних прав: усі види наукових, літературних, художніх творів; програмні продукти для ЕОМ і бази даних; твори науки, літератури та мистецтва; фонограми та відеограми; програми телерадіоорганізацій тощо;

– об’єкти прав на секрети виробництва (“ноу-хау”), підтверджені документами підприємства. Такими об’єктами можуть бути результати науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектних і виробничих робіт; конструкторська, технологічна, проектна, економічна юридична й інша документація, призначена до використання у виробництві та реалізації товарів і послуг; незапатентовані винаходи, формули, рецепти, сполуки, розрахунки, дослідні зразки, результати іспитів і дослідів; системи організації виробництва, маркетингу, управління якістю продукції та послуг, системи управління кадрами, фінансами, політикою капіталовкладень; виробничий досвід і навчання персоналу тощо;

– інші об’єкти, що охороняються ліцензійними, авторськими або іншими договорами на придбання прав на об’єкти інтелектуальної власності, укладені в порядку, встановленому законодавством.

Майнові права як складова нематеріальних активів – цеправа користування земельними ділянками, природними ресурсами, водяними об’єктами, підтвердженням яких є ліцензія, орендні права.

Відкладені, або відстрочені витрати – це організаційні витрати, що здійснюються в момент створення підприємства (наприклад, витрати, пов’язані з утворенням юридичної особи – гонорари юристам за складення установчих документів, послуги за реєстрацію фірми і т. ін.).

Важливою частиною нематеріальних активів підприємства є репутація фірми чи “гудвіл”, як це поняття визначається в міжнародному праві. Перша згадка про гудвіл датується ще 1571р. Ця економічна категорія також вживається в юридичній практиці. Саме з юридичної практики термін “гудвіл” перейшов до бухгалтерської практики, оскільки гудвіл було визнано майновим правом і виникла потреба в його оцінці та прийнятті до обліку. У 1891р. англійський бухгалтер Ф.Мор вперше запропонував підходи до оцінки гудвілу на основі генерованих ним додаткових доходів.

У вітчизняній практиці термін “гудвіл” вживають під час куплі-продажу підприємств і дедалі ширше входить у вітчизняну практику. За підрахунками фахівців він згадується у 38 законодавчих актах України. Проте слід зазначити, що поняття гудвілу, які наводяться у законодавчих та нормативних актах, характеризуються в основному визначенням його як результату порівняння вартостей, тобто гудвілу, що виникає під час придбання [14]. У стандартах бухгалтерського обліку (П(С)БО 1, 2) гудвіл розуміється як інструмент відображання у звітності різниці між ціною продажу та балансовою вартістю активів, якщо цю різницю неможливо визнати як самостійну суму однієї чи декількох інвентарних одиниць нематеріальних активів.

Гудвіл може бути визначений як сукупність тих елементів бізнесу або персональних якостей, які стимулюють клієнтів продовжувати користуватися послугами даного підприємства або даної особи і приносять фірмі прибуток понад того, який потрібний для одержання розумного доходу на всі інші активи підприємства, включаючи доход на всі інші нематеріальні активи, що можуть бути ідентифіковані й окремо оцінені. Часто гудвіл розглядається як вартість ділової репутації підприємства, його ділових зв’язків, популярності найменування, товарного знаку [15].

В економічній літературі під гудвілом розуміють сукупність нематеріальних чинників (активів) наявність яких забезпечує конкурентні переваги для підприємств і дає можливість отримувати додатковий дохід, тобто переваги не відображені в обліку. До основних складових гудвілу належать технології, ноу-хау, фірмові найменування, компетенція та знання персоналу, бази даних, місце розташування, зв’язки тощо.

Позиціонування фірми на ринку, застосовувані маркетингові прийоми, фірмовий стиль компанії, що охоплює бланки, конверти, форму співробітників, дизайн офісів і оформлення транспортних засобів плюс “неписані правила” взаємин з партнерами – усе те, що визначає неповторний вигляд фірми, також відноситься до нематеріальних активів. Інакше кажучи, усі позитивні обставини, зв’язані з іміджем фірми – фірмове найменування, географічне положення, особливості збуту і постачання, використання ноу-хау у виробничому процесі й управлінських ноу-хау в процесі маркетингу є елементами гудвілу.

Тобто, гудвіл це сукупність таких елементів бізнесу, передусім об’єктів інтелектуальної власності, які трансформуються в майбутні вигоди. Немайнові активи, передусім інтелектуальна власність є важливою складовою інтелектуального капіталу.

Розглядаючи гудвіл як нематеріальний актив і як важливу різновидність інтелектуальної власності, варто звернути увагу на останні новації щодо цього питання в міжнародній бухгалтерії, які викликають неоднозначні оцінки фахівців і які є актуальними для України. Мова йде про наступне. Як відомо з економічної теорії, підвищити вартість підприємства при його продажу можна за допомогою трьох способів. Сутність першого полягає у скуплені власних акцій, що істотно підвищує їхню прибутковість. Другий спосіб, традиційний, передбачає залучення інвестицій. Третій спосіб, і самий простий: підприємство купують за готівку, або, при необхідності, за рахунок його заборгованості. Це дозволяє покупцеві досить точно оцінити дохідність придбаного підприємства. При цьому сплачувана ціна, як правило, вища ніж власні балансові засоби придбаваного підприємства. Саме ця різниця, як відомо, і називається гудвілом, тобто капіталом продаваної фірми, який не піддається матеріальному виміру (репутація, компетенція співробітників тощо). При цьому покупцеві гудвіл приносив додаткові витрати, які списувалися. Цей спосіб придбання мав також додаткові переваги: він встановлював верхню межу вартості придбання, оскільки списання гудвілу на таку ж суму скорочувало витрати покупця.

Однак ця рівновага останнім часом була порушена новою міжнародною бухгалтерською нормою, яка має назву Fair Value Accounting (FVA), що перекладається як “коректна оцінка вартості підприємства”. Відповідно до цієї норми фірма, яка купує інше підприємство, не зобов’язана списувати його гудвіл. Якщо придбане підприємство працює ефективно, то покупець має можливість моментально підвищити прибутковість придбання, що відбиваються на зростанні біржового курсу його акцій. Це надає керівництву і менеджменту фірми-покупцю додаткову вигоду, навіть якщо гудвіл у довгостроковій перспективі виявляється занадто дорогий.

Однак нова бухгалтерська норма, констатує Neue Zűrcher Zеitung, має в собі серйозну загрозу не тільки окремим підприємствам, але й для економіки всієї держави. По-перше, за цих умов потрібно проводити регулярно переоцінку гудвіла і свідомо знижувати його у випадку застою чи виникнення у фірмі труднощів. По-друге, тому що гудвіл сприяє злиттю підприємств, на ринку знижується конкуренція й зменшується товарно-грошова маса. Іншими словами, введення цієї нової бухгалтерської норми призводить до того, що підприємства частіше перекуповуються, що негативно впливає на оцінку їх вартості.

Дата добавления: 2015-07-15