Комерціалізація прав на об’єкти інтелектуальної власності

Досвід розвинених країн світу свідчить, що інноваційний шлях розвитку економіки неможливий без широкого і ефективного використання інтелектуального потенціалу. Значні інноваційні зрушення в національних економіках Японії, Швеції, Фінляндії, Південної Кореї та в інших країнах визначалися не лише науковими та технічними досягненнями, але й загальним інтелектуальним проривом у цих країнах за рахунок створення відповідних інституцій освітнього, науково-технологічного та маркетингового спрямування, які поєднали інтелект, виробництво, бізнес.

У ринковій економіці подібне об’єднання різних інституцій суспільства можливо лише за умов наявності у кожного з цих суб’єктів спільного інтересу, передусім можливості одержати дохід.

Діяльність спрямовану на одержання доходу прийнято називати комерціалізацією. Стосовно об’єктів права інтелектуальної власності під комерціалізацією, тобто діяльністю, що підпорядкована цілям отримання прибутку, як зазначає П.М.Цибульов, розуміють введення об’єктів права інтелектуальної власності до цивільного обороту, – тобто використання прав на об’єкти права інтелектуальної власності у господарській діяльності.

Як відомо, у загальному значені поняття “оборот” – це замкнутий цикл у повторюваному процесі, а стосовно господарської діяльності оборот – це рух товарів, коштів у ході відтворювального процесу. Виходячи з загального визначення обороту, під оборотом об’єктів інтелектуальної власності можна розуміти рух товарів, робіт і послуг, здійснених за допомогою використання інтелектуальної власності під час відтворювального процесу.

Оборот об’єктів інтелектуальної власності розкривається при представленні їхнього руху поетапно:

– створення об’єкта інтелектуальної власності та одержання абсолютних майнових прав на нього (перший етап);

– розпоряджання майновими правами на об’єкти інтелектуальної – власності (другий етап);

– доведення об’єкта інтелектуальної власності до стану готовності докомерційного використання й організація виробництва з його використання (третій етап);

– реалізація товарів, робіт і послуг, зроблених з використанням інтелектуальної власності та їхнє використання споживачами (четвертий етап).

На думку економістів, якщо розглядати господарський оборот об’єктів інтелектуальної власності як капітал, тобто вартість яка приносить додаткову вартість,що самозростає, то бачимо безупинно поновлювальний процес з авансування (виділення коштів в рахунок наступних платежів) засобів на створення об’єктів інтелектуальної власності, використання об’єктів інтелектуальної власності при виробництві товарів, робіт, послуг, їх реалізації і повернення до вихідної грошової форми.

Також можна розглядати господарський оборот об’єктів інтелектуальної власності підприємства як товар, у цьому випадку це безупинно поновлювальний процес з авансування засобів на створення об’єктів інтелектуальної власності та їхню реалізацію у вигляді договорів продажу патентів, ліцензійних договорів, договорів комерційної концесії тощо.

Використання об’єктів інтелектуальної власності у господарському обороті дозволяє забезпечити умови для створення простого відтворення капіталу, вкладеного в їхнє створення і придбання. При використанні прибутку, отриманого від реалізації товарів, робіт і послуг, створених з використанням об’єктів інтелектуальної власності, а також при залученні інших додаткових джерел, забезпечується розширене відтворення капіталу, вкладеного в об’єкти інтелектуальної власності.

Можна виділити дві форми кругообігу капіталу, вкладеного в створення об’єктів інтелектуальної власності. У першому випадку відбувається “малий” кругообіг капіталу, коли після створення об’єктів інтелектуальної власності і одержання на них майнових прав підприємство реалізує створений інтелектуальний продукт. У даному випадку об’єкти інтелектуальної власності виступають як товар, який після реалізації виключних прав використовується в господарському обороті інших підприємств.

У другому випадку відбувається “великий” кругообіг капіталу, тобто вкладений у створення об’єктів інтелектуальної власності капітал далі проходить інші стадії свого обороту в рамках цього ж підприємства. Оборот капіталу завершується реалізацією продукції, товарів, робіт, послуг, зроблених з використанням об’єктів інтелектуальної власності. При цьому після здійсненої реалізації капітал повертається у вихідну грошову форму, і може бути знову вкладений у створення об’єктів інтелектуальної власності.

Варто звернути увагу на те, що є можливим одночасне існування двох форм обороту об’єктів інтелектуальної власності на одному підприємстві у разі передання невиключних прав на використання об’єктів інтелектуальної власності. Наявність двох форм обороту капіталу і можливість їхнього одночасного існування на одному підприємстві, коли права на використання інтелектуальної власності можуть бути використані як підприємством-творцем, так і необмеженою кількістю інших підприємств – це істотна відмінність об’єктів інтелектуальної власності від матеріальних засобів виробництва. Останні через їхню матеріальну форму можуть бути використані тільки в одному місці однією особою [19].

Виходячи з цього, можна констатувати, що існують різні способи введення об’єктів права інтелектуальної власності у цивільно-господарський оборот. На думку П.М.Цибульова, їх можна розділити на дві групи:

– перша: використання прав на об’єкти права інтелектуальної власності у виробництві товарів або послуг;

– друга: передання прав на об’єкти права інтелектуальної власності іншій особі.

При цьому передання прав на об’єкти права інтелектуальної власності може бути здійснене шляхом:

– передання (уступки) усіх майнових прав іншій особі;

– внесення прав на об’єкти прав інтелектуальної власності до статутного фонду підприємства;

– передання права користування об’єктом права інтелектуальної власності іншій юридичній або фізичній особі.

Своєю чергою, передання прав користування об’єктами інтелектуальної власності може відбуватися:

– за ліцензійним договором;

– за договором комерційної концесії (франшизи);

– за договором лізингу.

Використання об’єктів інтелектуальної власності у виробництві товарів і послуг. Сьогодні комерціалізація через використання об’єктів інтелектуальної власності у власному виробництві проводиться з метою:

– отримання підприємством прибутку;

– внесення до статутного фонду суб’єкта, що однаково стосується як новоствореного, так і статутного фонду вже діючого підприємства, тобто використання права на захищений об’єкт промислової власності як інвестицію;

– використання як предмета застави при одержанні кредиту у банку. При цьому оцінювач визначає вартість майна, що передається під заставу. Предметом застави можуть бути майнові права на об’єкти інтелектуальної власності;

– передання права власності володільцем захищеного об’єкта або надання дозволу на його використання шляхом видачі ліцензії, зокрема за договором купівлі-продажу об’єктів інтелектуальної власності чи здавання в оренду;

– під час процедури банкрутства, коли оцінювач визначає вартість майна боржника, і у разі банкрутства суб’єкта господарювання право на торговельну марку оцінюється разом з іншим майном цього суб’єкта;

– при проведені ліквідації підприємства, коли оцінювач визначає його ліквідаційну вартість;

– при обґрунтуванні інвестиційного проекту, коли оцінювач розраховує його вартість, тобто проводить сукупні фінансові розрахунки для визначення ефективності грошових вкладень.

Звичайно, серед названих цілей головною є отримання прибутку. Можна погодитись з твердженням П.М.Цибульова, що з точки зору отримання прибутку використання об’єктів інтелектуальної власності у виробництві товарів і послуг є найбільш вигідною формою комерціалізації, тому що увесь прибуток, що генерується об’єктами права інтелектуальної Оскільки обсяг виробленої продукції може бути великим, то і прибуток, що надходитиме від реалізації продукції, може у багато разів перевищувати вартість прав на об’єкти інтелектуальної власності у разі передання їх третім особам.

Цей спосіб комерціалізації пов’язаний зі значними стартовими витратами на доопрацювання об’єктів інтелектуальної власності, розроблення технології, запровадження продукції у виробництві тощо. Такі витрати іноді можуть бути значними і в багато разів перевищувати витрати на створення об’єктів інтелектуальної власності, що використовуються у цьому виробництві.

На думку П.М.Цибульова, сьогодні поширені три підходи до комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності шляхом їх використання у виробнвласності у процесі виробництва товару або послуги, залишається на підприємстві.

ицтві товарів:

– неринковий (аматорський);

– посередницький;

– підприємницький.

Аматорський підхід є найбільш поширений в Україні. У цьому випадку, звичайно, група науковців, винахідників, розробників технології, які давно працюють над ідеєю, продовжує просувати свою ідею на ринок. Учасники цієї групи, як правило, мало обізнані у маркетингу, економіці і фінансах. Кінцева мета такої діяльності науковців – реалізувати на практиці свої ідеї та, водночас, якщо поталанить, заробити грошей. Цей підхід є найменш ефективним.

Посередницький підхід ґрунтується на діяльності своєрідних “провідників технологій”. Вони або володіють інформацією про те, якій фірмі потрібна та чи інша нова технологія (при цьому їм відомо, де знайти таку технологію), або можуть залучити гроші інвесторів до перспективного проекту. Посередники рідко займаються власне виробництвом. Частіше їх інтерес полягає в тому, щоб звести одну сторону з іншою і отримати при цьому свою користь у вигляді оплати або частини у бізнесі. Роль посередників часто виконують бізнес-інкубатори, консалтингові компанії та бізнес-брокери, зайняті у сфері купівлі-продажу інноваційних і венчурних підприємств.

Підприємницький підхід полягає в тому, що автор ідеї – вже не розробник, а підприємець, який володіє технологією, за допомогою якої він може налагодити випуск товарів, що відповідають вимогам певного сегмента ринку з тим, щоб випередити конкурента і отримати значний прибуток.

Варто зазначити, що хоча спосіб комерціалізації шляхом використання об’єкти інтелектуальної власності у виробництві товарів і послуг може принести найбільший прибуток, він пов’язаний із найбільшими ризиками. Тому що від моменту прийняття рішення про комерціалізацію і до моменту випуску продукції минає багато часу і за цей час можуть статися події (виробничого, фінансового, політичного характеру), що перешкоджатимуть здійсненню інноваційного проекту або навіть унеможливлять його здійснення. Серйозною перешкодою для цього способу комерціалізації є й те, що він вимагає значних початкових інвестицій.

Доцільно звернути увагу й на те, що в реаліях життя продукція (товар) виробляється за певною технологією, що, як правило, містить в собі не один, а кілька об’єктів інтелектуальної власності. При цьому технологія ґрунтується на винаходах, комерційних таємницях, технічній та технологічній документації тощо. До того ж у товарі знаходять також свою реалізацію такі об’єкти інтелектуальної власності, як корисна модель і промисловий зразок. Товар не буде конкурентним іншому товару на ринку, якщо не має відповідної торговельної марки. Тобто, мова, найчастіше, йде не про комерціалізацію окремого об’єкта права промислової власності, а про групу об’єктів інтелектуальної власності [21].

Внесення інтелектуальної власності до статутного фонду підприємства. Статтею 427 Цивільного кодексу України і статтею 13 Закону України “Про господарські товариства” від 19 вересня 1991р. (із змінами від 17 листопада 2005р.) передбачена можливість використання нематеріальних активів, у тому числі об’єктів інтелектуальної власності, при формуванні статутного фонду господарських товариств. Зокрема, зазначений Закон прямо визначає, що поряд з матеріальними об’єктами, грошовими цінностями і майновими правами, внесок до статутного фонду майбутнього господарського товариства може бути здійснений у вигляді інтелектуальної власності.

Для включення до статутного фонду об’єктів інтелектуальної власності повинен зазнати процедуру оцінки його вартості, яку проводить фахівець з оціночних робіт. Внесок, оцінений у гривнях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді.

Варто зазначити, що розміри статутного фонду в цілому, а також розміри внеску в нього окремих фундаторів є, як правило, гострою темою переговорів, оскільки при цьому узгоджуються умови обміну майна вкладників на корпоративні права. Відповідно до розмірів пайової участі кожний з засновників підприємства наділяється часткою відповідних корпоративних прав: участь у розподілі й одержанні прибутку, планування господарської діяльності тощо. В залежності від умов, органів господарського товариства, мети, завдань і конкретної економічної ситуації, договірна вартість інтелектуальної власності може відрізнятися від вартості, визначеної фахівцем – оцінювачем. Відповідно до статей 4, 10, 16 зазначеного Закону розмір статутного фонду і розміри внесків учасників товариства обумовлюється в установчих документах і є фіксованою величиною. Якщо у процесі господарської діяльності відбуваються які-небудь зміни статутного фонду, повинна бути проведена його державна перереєстрація.

У випадку припинення господарської діяльності товариства створюється ліквідаційна комісія, одним із завдань якої є ліквідація майна, що залишилося, яке складало і статутний фонд, і розподіл отриманих сум між фундаторами товариства відповідно до статуту.

Використання інтелектуальної власності в статутному фонді дозволяє:

– сформувати статутний фонд без відволікання грошових коштів;

– використовувати інтелектуальну власність як заставу при залучені банківських кредитів та інвестицій;

– капіталізувати інтелектуальну власність, тобто амортизувати її у статутному фонді та замінити реальними коштами, іншими словами – перетворити інтелектуальну власність (нематеріальні активи) на грошовий капітал для розширення виробництва;

– власникам інтелектуальної власності стати засновниками при організації дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів;

– отримувати власникам інтелектуальної власності частку прибутку (дивідендів);

– приймати участь в управлінні підприємством через загальні збори правління;

– отримати частку ліквідаційної квоти у разі ліквідації підприємства тощо.

Уступка прав власності на об’єкти інтелектуальної власності. Даний спосіб комерціалізації використовується у тому випадку коли власник прав на об’єкт інтелектуальної власності не передбачає його використовувати. Уступка прав власності на об’єкти права інтелектуальної власності відбувається, як правило за договором, який, по суті, є договором купівлі-продажу. При цьому передаються всі майнові права на об’єкти інтелектуальної власності, а у колишнього автора (правовласника) залишається тільки право авторства (право на ім’я). Колишній правовласник отримує винагороду, яка дорівнює ринковій вартості майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Зважаючи на це, варто підкреслити, що найбільш відповідальним етапом в процесі комерціалізації об’єкта інтелектуальної власності саме цим способом є проведення об’єктивної оцінки і визначення вартості об’єктів інтелектуальної власності.

Передання прав на використання об’єктів інтелектуальної власності за ліцензійним договором. Продаж ліцензії на використання об’єктів інтелектуальної власності є одним з найпопулярніших способів її комерціалізації. Як раніше зазначалось, ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності може бути видана тією особою, що має виняткове право дозволяти використання об’єкта (ліцензіаром) іншій особі (ліцензіатові) для використання об’єкта в певній обмеженій сфері. Ліцензія може виступати самостійним договором або бути складовою частиною ліцензійного договору. При цьому можуть видаватися три види ліцензій: виняткова, невиняткова й одинична. Як відомо, виняткова ліцензія видається тільки одному ліцензіару й виключає можливість ліцензіара самостійно використати об’єкт інтелектуальної власності або дозволяти його використання третім особам. Невиняткова ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об’єкта інтелектуальної власності й не обмежує його можливості дозволяти третім особам використання даного об’єкта. Одинична ліцензія видається тільки одному ліцензіатові й виключає можливість ліцензіара дозволяти його використання третім особам. У той же час за ліцензіаром зберігається право використати об’єкт самим ліцензіаром.

У ліцензійному договорі визначають вид ліцензії, сферу використання об’єкта права інтелектуальної власності, тобто фактичний обсяг права, переданий за договором, способи використання об’єкта, розмір плати за договором. Відзначимо, що предметом ліцензійного договору не можуть виступати права на об’єкти інтелектуальної власності, які на момент укладання договору не були дійсними.

Продаючи ліцензію, правовласники мають на меті отримати прибуток, не витрачаючи капіталу на виробництво продукції та освоєння ринку. Продаж ліцензії – це шлях впровадження технології на ринку без продажу товарної продукції. Доходами від продажу ліцензії автори або інші правовласники покривають свої витрати на наукові дослідження.

Серед основних чинників які зумовлюють ліцензування можна назвати:

– відсутність у власника винаходу можливості фінансувати виробництво продукції, що ґрунтується на винаході;

– винахід, створений на фірмі, не відповідає профілю її основної діяльності;

– ціни, що встановлюються продавцем на продукцію, яка випускається з використанням винаходу, задовольняють покупців тощо.

Варто зазначити, що далеко не завжди об’єкт інтелектуальної власності (зокрема, технічна документація на нову техніку, винахід, корисна модель, промисловий зразок тощо) є самостійним об’єктом продажу. В більшості випадків він складає певну частину такого об’єкта і захищає його основу чи якийсь фрагмент повністю, кардинально чи лише частково впливає на прибутковість його застосування. Отже, частка об’єкта інтелектуальної власності в усьому об’єкті продажу повинна бути узгоджена всіма зацікавленими сторонами, і зафіксована в договорі.

Передання прав на об’єкти інтелектуальної власності за договором комерційної концесії (франшизи). Зважаючи на те, що договір франшизи розглядався у попередніх розділах, тому акцентуємо увагу лише на його економічних аспектах. Договір франшизи регулює відносини, які виникають між правоволодільцем (франчайз-суб’єктом підприємницької діяльності, який має вже сформовану і широко відому ділову репутацію) і користувачем (іншим суб’єктом підприємницької діяльності) у зв’язку з платним придбанням користувачем права на використання засобів індивідуалізації товарів або послуг, а також комерційної інформації які належать правоволодільцю. При цьому користувач не набуває прав на об’єкти інтелектуальної власності, ці права йому лише ліцензуються на певний строк.

За договором франшизи виключні права надаються однією стороною іншій стороні на пільговій, привілейованій основі. Головна вимога власника права до користувача – діючи під фірмовим найменуванням власника права, забезпечити якість товарів (на його обладнанні у відповідності до його інструкцій) не нижче фірмової. За договором франшизи користувач сплачує винагороду власнику права у формі фіксованих одноразових або періодичних платежів, відрахувань від виручки, націнки на оптову ціну товарів, що передаються власником права для продажу, або в іншій формі, яка передбачається договором.

Франшиза сприяє розширенню бізнесу. За умов використання франшизи фірма швидко зростає. Замість створення дочірніх підприємств вона укладає ліцензійні договори із вже існуючими юридичними або фізичними особами на використання технології або торговельної марки. Франшиза надає право усім іншим відтворювати налагоджений бізнес в усіх його проявах.

Користувач отримує право здійснювати свою діяльність під відомою торговельною маркою, фірмовим найменуванням і знаком обслуговування, що вже мають популярність та користуються доброю ринковою репутацією і високим діловим авторитетом. Він отримує технологію, яка відпрацьована, перевірена серійно, користується попитом і приносить прибутки. Тому йому не потрібно відвойовувати місце на ринку в жорстокій боротьбі з конкурентами, а його ризики зводяться до мінімуму].

Передання прав на об’єкти інтелектуальної власності за договором лізингу. В останні роки в усьому світі зросла зацікавленість лізингом. Щорічно збільшується кількість лізингових угод і в Україні.

Під лізингом розуміють підприємницьку діяльність, що приносить прибуток за рахунок тимчасової уступки власником права (лізингодавцем) виключного користування об’єктом власності третім особам (лізингоотримувачам) за обумовлену плату. Під час дії договору лізингу право власності на лізингове майно належить лізингодавцю, а право на користування – лізингоотримувачу. Відокремлення права власності від права використання засобами виробництва дозволяє орендатору – підприємцю здійснювати розширення і модернізацію виробництва, не витрачаючи грошові кошти на придбання у власність техніки, а обмежуючись лише сплатою її оренди. Орендаторам немає необхідності заздалегідь накопичувати значні власні кошти і запозичувати банківські кредити. Для лізингу залучається не позичений капітал, а обладнання, яке не є власністю підприємства, і яке не оподатковується податком на основні засоби виробництва.

Лізинг є відносно новою формою комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності. Власник права на винахід, втілений у новій техніці, обладнанні, машинах та інструментах, – використовує цю форму комерціалізації для отримання додаткового прибутку.

Відповідно до Закону України “Про фінансовий лізинг” від 16 грудня 1997р. (в редакції від 11 грудня 2003р.) і “Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994р. (із змінами від 19 грудня 2006р.) в господарській діяльності використовуються декілька видів лізингу: оперативний лізинг, фінансовий лізинг, зворотний лізинг, оренда землі та оренда житлових приміщень. Одним із основних видів лізингу, зокрема й щодо об’єктів інтелектуальної власності, є фінансовий лізинг. В Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” (ст.1.18.2) зазначено, що фінансовий лізинг є господарською операцією фізичної або юридичної особи, яка передбачає відповідно до договору передання орендарю майна, що підпадає під визначення основного фонду (згідно з ст. 8 Законом), придбаного або виготовленого орендодавцем, а також усіх ризиків та винагород, пов’язаних з правом користування та володіння об’єктом лізингу.

Лізинг вважається фінансовим, якщо лізинговий договір містить одну з таких умов:

– об’єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менше 75 % його первісної вартості та орендатор зобов’язаний придбати об’єкт лізингу у власність протягом дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною у такому лізинговому договорі;

– сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює або перевищує первісну вартість об’єкта лізингу;

– якщо у лізинг передається об’єкт, що перебував у складі основних фондів лізингодавця протягом строку перших 50% амортизації його первісної вартості, загальна сума лізингових платежів має дорівнювати або бути більшою 90 % від звичайної ціни на такий об’єкт лізингу, діючої на початку строку дії лізингового договору, збільшеної на суму процентів, розрахованих виходячи з облікової ставки Національного банку України, визначеної на дату початкової дії лізингового договору на весь його строк;

– майно, яке передається у фінансовий лізинг, є виготовленим за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик.

Лізинг особливо привабливий для малих і середніх підприємств, тому що надає їм можливість не лише оперативно провести реконструкцію виробництва, але й спрямувати заощаджені фінансові кошти на іншій цілі. Лізинг забезпечує доступ підприємців до найновішої техніки, прогресивної технології, до результатів науково-технічної діяльності, якими є об’єкти інтелектуальної власності. За лізингом передається в оренду різноманітне обладнання, станки, прилади, обчислювальна техніка тощо, які містять винаходи, топографії інтегральних мікросхем та інші об’єкти інтелектуальної власності. Іншими словами, об’єкти інтелектуальної власності передаються не безпосередньо, а як складова частка обладнання або технології, в яких вони використовуються.

Дата добавления: 2015-07-15