Глава 98. 5 страница

... Найзнатніші за родом, владою і прибутками називаються удільними князями, тобто князями привілейованими. Вони мали ра­ні­ше в своїх володіннях особливу розправу[176] і необмежену владу, подібно до дворян або чинів німецьких… Спочатку вони були зобо­в’язані тільки служити царю під час війни, виставляючи певну кіль­кість кінноти, але покійний цар Іван Васильович... людина високого розуму і тонкий політик у своєму роді, бажаючи посилити своє са­мо­державство, почав поступово позбавляти їх колишньої величі і влади, поки, врешті, не зробив їх не тільки своїми підлеглими, а навіть холопами, тобто справжніми рабами або кріпаками,... так що тепер вони, відносно своєї влади, володінь, життя і всього іншого, залежали від волі царя нарівні з іншими підданими.

Засоби та заходи втілення цього царем у життя... були на­ступ­ні і тому подібні: по-перше, він посіяв між ними особисте супер­ництво за першість у чинах і званнях.... Злобу їх і взаємні чвари він по­вер­тав на свою користь, приймаючи наклепи і доноси стосовно підсту­пів і заколотів, немовби задуманих проти нього і проти держави. По­слабивши таким чином найсильніших і винищивши одних за допо­могою інших, він, врешті, почав діяти відкрито і решту примусив поступитися йому своїми правами.

По-друге, своїх підданих він поділив на дві частини або партії, роз’єднавши їх зовсім між собою. Одні з них були названі ним оприч­ними або відбірними людьми.... Всіх решту він назвав земськими або загальними. Земські були найнижчим і простим класом людей із дворян, яких цар задумав винищити як нібито незадоволених його правлінням.... Що стосується опричників, то він піклувався, щоб вони кількістю, родовитістю, багатством, озброєнням та ін. пере­вищували земських, яких він, навпаки, ніби позбавив свого покро­ви­тельства, так що коли хтось із них був пограбований або вбитий будь-ким із опричників (яких він відносив до своєї партії), то не можна вже було отримати ніякого вирішення ні в суді, ні скаргою царю.... І ця свобода, дана одним грабувати і вбивати інших без усякого захисту судом або законом (продовжувалася сім років), послужила збага­чен­ню першої партії і царській казні...

Така низька політика і варварські вчинки (хоч і припинилися зараз) так потрясли всю державу і викликали загальне невдоволення і непримиренну ненависть, що (мабуть) це повинно закінчитися не інакше, як всезагальним повстанням.

Оволодівши їхніми [земськими] спадковими маєтками і зем­лями, позбавивши їх майже всіх прав та ін. і залишивши їм тільки одну назву, він [цар] дав їм інші землі на праві помісному (як воно тут називається) − володіння, які залежать від свавілля царя і які розташовані на доволі значній відстані і в інших частинах держави, де б вони не могли користуватися ні милістю, ні владою...

Про управління областями і князівствами

Для управління кожною окремою областю... призначається один із тих князів, про яких було сказано вище... Вони мають перебувати в головних містах визначених областей. До кожного з них долу­ча­ється дяк або секретар, призначений йому в помічники...

Обов’язки князя насправді полягають у наступному. По-пер­ше, вони повинні вислуховувати і вирішувати всі цивільні справи своєї області. З цією метою їм підпорядковуються деякі чиновники, наприклад губні старости..., які, крім здійснення слідства про вбив­ство, зобов’язані переслідувати злочинців, і судді, які мають право самі вислуховувати і вирішувати всі справи подібного роду між селянами в своїй окрузі, але з тим, що у випадку незадоволення тієї чи іншої сторони вони мають право апеляції і можуть скаржитися князю або дяку... Звідси справу можна ще перевести в Москву, в цар­ську Думу як вище судове місце...

По-друге, у всіх справах кримінальних, як-от: крадіжка, вбивст­во, зрада та ін., вони мають право затримати, допитати й ув’язнити злочинця; по закінченні же всіх уточнень і слідства зобов’язані пе­реслати справу, вже зовсім готову і правильно викладену, в Моск­ву... Але вони не мають права ні вирішувати справи кримінальні, ні карати обвинуваченого.

По-третє, вони також зобов’язані здійснювати різні громадські справи в їхніх областях, наприклад обнародування законів або указів через прокламації, збір податків на користь царя, набір воїнів...

Князі і дяки призначаються на місця самим царем і наприкінці кожного року зазвичай змінюються, за винятком деяких, які корис­туються особливою прихильністю.... Самі ж вони не можуть по­хва­литися ні довірою, ані любов’ю народу, яким управляють.... Народ ще більше не довіряє їм і ненавидить їх за те, що не маючи ніякої власності і будучи щорічно новими і голодними, вони мучать і обди­рають його без усякої справедливості і сумління.

Про царську Думу

Російські царі дають назву радників деяким особам із знатного дворянства більше для пошани, ніж для користі державних справ. Вони називаються просто боярами..., на загальну раду їх запро­шу­ють рідко або ніколи. Ті, хто належить насправді до власної і таємної ради царя (саме ті, які щоденно перебувають при ньому для наради по справах держави), мають додатковий титул думних і називаються дум­ними боярами, а їхні зібрання, або засідання − Боярською думою.

Про простий або нижчий клас народу в Росії

... Що стосується земель, рухомого майна та іншої власності простого народу, то все це належить йому тільки по назві і насправді ніяк не захищено від хижацтва і грабунку як вищих властей, так і простих дворян, чиновників і солдат. Крім податків, мит, конфіс­ка­цій та інших публічних стягнень на користь царя, простий народ підлягає такому грабунку і таким стягненням від дворян, різних властей... що вам випадає бачити численні села і міста... зовсім спус­тошені, весь народ розбігається по інших містах від поганого з ним поводження і насильства.

Про "залізну завісу" Московської держави

... Не дозволяють мандрувати, щоб вони не навчилися будь-чо­му в чужих краях і не ознайомилися з їхніми звичаями.... Втекти звідси дуже важко, тому що всі кордони охороняються надзвичайно пильно, а покаранням за подібну спробу... є смертна кара і конфіс­кація всього майна.... З тієї ж причини не дозволено у них іноземцям приїжджати в їхню державу з будь-якої освіченої держави не інакше, як у торгових справах... щоби вони не завезли до них кращі звичаї і знання, ніж ті, які вони звикли бачити у себе.

ü Флетчер Джильс. О государстве Русском // Сборник доку­ментов по истории СССР. Ч. 3. ХVІ век. Под ред. А. Сахарова. – М., 1972. – С. 194−202.

ДОКУМЕНТ № 16

Карамзін М. І що була тоді Росія

Коментар

Микола Карамзін стверджував, що в період Смути "розпуста" поширилась серед усіх верств суспільства – "від черні до вель­мож­но­го сану"; на його думку, Смута була зумовлена в основному втру­чанням іноземних ворогів Московської держави.

Уривок

Про причини Смути

Так готувалася Росія до найстрашнішого явища в своїй історії; готувалася довго: лютим тиранством двадцяти чотирьох років Іоано­вих, пекельною грою Борисового властолюбства, бідами лютого голоду та повсюдних розбоїв, суворістю сердець, розпустою народу – всім, що обумовлює падіння держав, засуджених долею на загибель або на болісне відродження.

ü Карамзин Н. И что была тогда Россия: Страницы из "Исто­рии государства Российского" / Сост. Н. Дробленкова. – Харьков, 1990. – С. 449.

ДОКУМЕНТ № 17

Костомаров М. Борис Годунов

Коментар

Микола Костомаров підкреслював, що козацтво відіграло пози­тивну роль у захисті кордонів, але заколоти козаків, які підняли "кривавий прапор перевернення Руської землі зверху донизу", мали негативні наслідки; самозванство пов’язував насамперед з внутріш­німи факторами.

Уривок

Про Бориса Годунова

... Володів неперевершеним даром слова, був розумним, пе­ред­бачливим, практичним, але надзвичайно самозакоханим.... Нічо­го творчого в його природі не було. Він не міг стати провідником будь-якої ідеї чи спрямувати суспільство по нових шляхах.... Від­сутність освіти ще більше звужувала коло його поглядів.... Усьому доброму, на що був здатний його розум, перешкоджала його вузька самозакоханість і надзвичайна брехливість, які пронизували всю його сутність, відображалися у всіх його діях.

Про причини Смути

... Зникла повага до правди і моралі після того, як цар, котрий за народним ідеалом повинен бути охоронцем підданих, влаш­то­вував на очах у своїх підданих такі видовища, як цькування невин­них людей ведмедями або прилюдні побиття оголених дівчат, і водночас дотримувався найсуворіших правил чернечого благочестя.... Коли такі моменти продовжувалися для росіян десятиліттями, то зрозу­міло, що повинно було вирости покоління корисливих і жорстоких самолюбців.... Хто був розумнішим за інших, той повинен був стати зразком брехливості. Тяжкі хвороби людських суспільств, подібно до фізичних хворіб, не так швидко виліковуються, особливо коли наступні умови життя сприяють не припиненню, а продовженню хворобливого стану; тільки цим пояснюються ті жахливі явища смут­ного часу, які, можна сказати, були виходом на поверхню зіпсованих соків, що накопичились у жахливу епоху Іванових катувань.

Про Лжедмитрія І

Ким би не був названий Дмитрій... без сумніву, він для ро­сійського суспільства став людиною, яка закликала його до нового життя, до нового шляху. Він заговорив з росіянами голосом свободи, навстіж відкрив кордони дотепер замкненої держави... оголосив повну віротерпимість, надав свободу релігійному сумлінню.... Його розмови про відкриття училищ ще залишалися словами, але грунт для цієї діяльності вже готувався саме цією свободою. Була оголо­шена війна старій побутовій обрядовості. Цар власним прикладом розпочав цю боротьбу.... Цар одягнувся в закордонний одяг, цар тан­цював, тоді як усякий знатний родовитий чоловік Московської Русі вважав би для себе таку забаву приниженням. Цар їв, пив, спав, хо­див та їздив не так, як належало царю за правилами колишньої обрядовості; постійно засуджував російське неуцтво, вихваляв перед росіянами переваги іноземної освіти.... Він був людиною нового російського суспільства, яке почало формуватися.

Про Василія Шуйського

Важко знайти особу, в якій би до такої міри втілилися риси старого російського побуту, пронизаного азіатським застоєм. В ньо­му ми бачимо відсутність підприємництва, острах будь-якого нового кроку і водночас терпеливість та стійкість – риси, котрими росіяни завжди дивували іноземців; він згинав шию перед силою, покірно слу­жив владі, поки вона була сильною для нього, уникав усілякої мож­ливості стати усупереч, але зраджував їй, коли бачив, що вона сла­біла, і разом з іншими топтав те, перед чим раніше схилявся. Він сміливо стояв перед бідою, коли не було виходу, але не вмів уникати та попереджати біду. Він був нездатним робити почин, обирати шляхи, вести інших за собою. Низка його вчинків, які харак­тери­зувалися підступністю і хитрістю, свідчать про тупість розуму. Василій був забобонним, але міг брехати іменем Бога і викорис­то­вувати святиню для своїх цілей.

ü Костомаров Н. Борис Годунов // Русская история в жизне­описаниях ее главнейших деятелей. – М., 1991. – С. 331−332.

ДОКУМЕНТ № 18

Ключевський В. Курс російської історії

Коментар

Василій Ключевський уперше розробив цілісну концепцію "смут­ного часу" як продовження складної соціальної кризи. Приводом до Смути, на його думку, стало припинення династії Калити, а її без­посередні причини корінилися в самому устрої Московської дер­жа­ви, в нерівномірному розподілі державних повинностей, які поро­джу­вали соціальний розбрат.

Уривок

Про Бориса Годунова

Борис належав до тих злощасних людей, які і приваблювали до себе і відштовхували від себе − приваблювали очевидними влас­тивостями розуму і таланту, відштовхували уявними, але відчутними недоліками серця і сумління. Він умів викликати подив і вдячність, але нікому не вселяв довіри; його завжди підозрювали в лукавстві і підступності і вважали здатним на все.

Про Лжедмитрія І

У гнізді найбільш переслідуваного Борисом боярства з Рома­новими на чолі, вірогідно, і визріла думка про самозванство. Обви­нувачували поляків, що вони його підстроїли: але він був тільки випечений у польській пічці, а заквашений − у Москві.

На престолі московських государів він був нечуваним явищем. Молода людина, зросту нижче середнього, негарний, рудоволосий, незграбний, з жалісно-задумливим виразом обличчя, він у своїй зов­нішності не відображав своєї духовної природи: багато обдарований, зі жвавим розумом, легко вирішував у Боярській думі найтяжчі пи­тання, з живим, навіть палким темпераментом, у небезпечні хвилини його хоробрість доходила до вдачі, піддатливий до захоплень, він був майстром слова, мав і доволі різні знання. Він цілковито змінив манірний порядок життя старих московських государів та їх тяжке, пригнічуюче ставлення до людей, порушив заповідні звичаї священ­ної московської давнини, не спав після обіду, не ходив у баню, зі всіма поводився просто, толерантно, не по-царськи. Він відразу про­явив себе як активний правитель, уникав жорстокості, всім цікавився сам, кожний день бував у Боярській думі, сам навчав ратних людей. Своїм стилем діяльності він набув широкої і сильної підтримки в народі, хоча в Москві дехто підозрював і відкрито викривав його в самозванстві. Але сам Лжедмитрій дивився на себе зовсім інакше: він тримався як законний, природний цар, твердо впевнений у сво­єму царському походженні: ніхто з тих, хто його близько знав, не запримітив на його обличчі жодної зморшки сумніву в цьому.

Своїми звичками і витівками, особливо легковажним став­лен­ням до усіляких обрядів, окремими вчинками і розпорядженнями, закордонними зносинами Лжедмитрій розбурхував проти себе в різних верствах московського суспільства велику кількість нарікань і незадоволення, хоча поза столицею в народних масах популярність його помітно не зменшувалась. Проте головна причина його падіння була інша. Її висказав провідник боярського заколоту проти само­званця кн. В. Шуйський. На зібранні заколотників напередодні по­встання він відкрито заявив, що визнав Лжедмитрія тільки для того, щоб позбутися Годунова. Великим боярам потрібно було створити самозванця, щоб скинути Годунова, а потім скинути і самозванця, щоб відкрити шлях до престолу одному зі свого середовища. Так вони і зробили, тільки при цьому поділили роботу між собою: ро­манівський гурток зробив першу справу, а титулований гурток з кн. В. Шуйським на чолі виконав другий акт.

Про Василія Шуйського

Після царя-самозванця на престол вступив кн. В. Шуйський, цар-заколотник. Це був старий, 54-річний боярин невеликого росту, непривабливий, майже незрячий, чоловік недурний, радше хитрий, ніж розумний, який ущент пробрехався і доінтригувався, пройшов вогонь і воду, бачив і плаху і не спробував її тільки з милості са­мо­званця, проти якого він скрито діяв, охочий до навушників, і сильно боявся чаклунів... Його визнали царем покелейно небагато прибіч­ників із великого титулованого боярства, а на Красній площі ім’я його викрикнув відданий йому натовп московитів, яких він підняв про­ти самозванця і поляків.

Про причини розгортання громадянської війни

… Боярство як урядовий клас упродовж Смути не діяло одно­стайно, воно розкололося на дві верстви: від першорядної знаті по­мітно відділилося середнє боярство, до якого долучилося столич­не дворянство і приказні дільці, дяки. Ця друга верства правлячого кла­су активно втручалася в Смуту з воцарінням Василія.

... Царем Василієм мало хто був задоволений. Головними при­чинами невдоволення був некоректний шлях В. Шуйського до пре­столу і його залежність від купки бояр, які його обрали і бавились з ним, як дитиною, за виразом сучасника. Незадоволені наявним ца­рем – отже, потрібен самозванець: самозванство ставало стереотип­ною формою російського політичного мислення, в якій проявлялось усіляке суспільне невдоволення. І чутки про врятування Лжедмитрія І, тобто про другого самозванця, пішли з перших хвилин царювання Василія, коли другого Лжедмитрія не було взагалі. В ім’я цієї при­ма­ри вже у 1606 р. піднялися проти Василія Сіверська земля і заокські міста з Путивлем, Тулою, Рязанню на чолі. Повстанці, зазнавши поразки під Москвою від царських військ, сховалися в Тулі і звідти звернулися до пана Мнішека[177] в його майстерню російського само­званства з проханням вислати їм будь-яку людину з ім’ям царевича Дмитрія. Лжедмитрій ІІ, врешті, знайшовся і, підкріплений поль­сь­ко-литовськими і козацькими загонами, влітку 1608 р. став у під­московному селі Тушино, захоплюючи під свою злодійську руку са­ме осердя Московської держави, межиріччя Оки – Волги.

Про договір тушинських бояр
з польським королем Сигізмундом
про попереднє обрання на Московський трон
його сина Владислава
4 лютого 1610 р.

Цей договір... містив умови, за якими тушинські упов­но­ва­жені визнавали московським царем королевича Владислава.... В договорі, передусім, забезпечується недоторканність російської пра­вославної віри, а далі визначаються права всього народу й окремих його класів.... Усі судяться за законом, нікого не карають без суду. На цій умові договір наполягає з особливою силою, вимагаючи, щоб, не довівши провини і не засудивши судом "с бояри всеми", нікого не карати. Мабуть, звичай розправлятися без суду і слідства був особ­ливо наболілою недугою державного організму, від якої хотіли вилі­кувати владу якомога радикальніше. За договором,... відпові­даль­ність за провину політичного злодія не поширюється на його не­винуватих братів, жінку і дітей, не приводить до конфіскації їхнього майна. Новизною вражають дві інші умови, які стосуються особис­тих прав: великих чинів людей без вини не принижувати, а малочи­новних підвищувати за заслуги; кожному з народу московського дозволяється їздити на науки в інші держави християнські, і государ майна за це відбирати не буде. Промайнула думка навіть про віро­тер­пимість, про свободу сумління. Договір зобов’язував короля і його сина нікого не переводити з грецької віри в римську чи в яку іншу, тому що віра є дар божий, і ні силою, ні утиском змушувати за віру не годиться.... У визначенні станових прав тушинські посли проявили менше волелюбності і справедливості. Договір зобов’я­зу­вав дотримуватися і розширювати за заслуги права і переваги духо­венства, думних і приказних людей, столичних і міських дворян і дітей боярських, частково і торгових людей. Але "мужикам-селянам" король не дозволяв переходити ні з Русі в Литву, ні з Литви до Русі, а також між російськими людьми всяких чинів, тобто між земле­влас­никами. Холопи залишалися залежними від господарів, а вольності їм государ давати не буде. Договір... встановлює порядок верхов­ного управління. Государ ділить свою владу з двома установами: земським собором і Боярською думою.... В договорі вперше розме­жовується політична компетенція тієї чи іншої установи.... Боярська дума має законодавчу владу: разом з нею государ веде поточне за­конодавство, видає звичайні закони. Питання про податки, про жалу­вання служилим людям, про їхні помістя і вотчини вирішуються го­сударем з боярами і думними людьми; без згоди думи государ не вводить нових податків і взагалі не робить ніяких змін у податках, встановлених попередніми государями. Думі належить і вища судова влада: без слідства і суду зі всіма боярами государю нікого не карати, честі не позбавляти, в заслання не засилати, в чинах не пони­жувати. І тут договір настирливо повторює, що всі ці справи, як і спра­ви про спадок після смерті бездітних померлих, государю робити за рішенням ради бояр і думних людей, а без думи і рішення бояр таких справ розглядати не можна.

Про Московський договір
17 серпня 1610 р. з Жолкевським

Племінник царя Василія князь Михайло Скопін-Шуйський зі шведським допоміжним загоном звільнив від тушинців північні міста і в березні 1610 р. вступив у Москву. Молодий обдарований воєвода був бажаним у народі наступником старого бездітного дядь­ка. Але він раптово помер. Військо царя, вислане проти Сигізмунда до Смоленська, було розбите під Клушино польським гетьманом Жолкевським. Тоді дворяни з Захаром Ляпуновим на чолі скинули царя Василія з престолу і постригли. Москва присягнула Боярській думі як тимчасовому уряду. Їй довелося вибирати між двома претен­дентами престолу: Владиславом, визнання якого вимагав Жолкев­ський, наближаючись до Москви, і самозванцем, який теж підступив до столиці, сподіваючись на схильність до нього московського прос­толюду. Остерігаючись злочинця, московські бояри підписали угоду з Жолкевським на умовах, прийнятих королем під Смоленськом.... Більша частина статей викладена тут доволі близько до оригіналу; інші скорочені або розширені, інші пропущені або додані знову.... Першорядні бояри викреслили статтю про підвищення незнатних людей за заслугами, замінивши її новою умовою: щоб "московських княжих і боярських родів іноземцями у вітчизні і в честі не притіс­няти і не принижувати". Вище боярство закреслило і статтю про право московських людей виїжджати в інші християнські держави для науки: московська знать вважала це право надто загрозливим для давніх домашніх порядків. Правляча знать виявилася на ниж­чому рівні свідомості порівняно з середніми служилими класами.... Договір 4 лютого – це цілий основний закон конституційної мо­нар­хії, який встановлює як устрій верховної влади, так і основні права підданих, при цьому закон повністю консервативний, який сумлінно оберігає старовину.... Салтиков з товаришами тонше, ніж першо­ряд­на знать, відчували зміни, які відбувалися, більше за неї терпіли від відсутності політичного статуту і від особистого свавілля влади, а випробувані заколоти і сутички з іноземцями посилено спонукали їх думку шукати засоби проти цих незручностей і надавали їхнім політичним поняттям більшої широти та виразності.

Про перше ополчення

Присягнувши Владиславу, московський боярський уряд від­пра­вив до Сигізмунда посольство з проханням його сина на царство, та через страх перед московським простолюдом, який співчував дру­гому самозванцю, ввів загін Жолкевського в столицю; але смерть тушинського злочинця наприкінці 1610 р. всім розв’язала руки, і піднявся потужний народний рух проти поляків: міста листувалися і об’єднувалися для очищення держави від іноземців. Першим підняв­ся, зрозуміло, Прокопій Ляпунов зі своєю Рязанню. Але перш ніж ополчення підійшло до Москви, поляки перерізалися з московитами і спалили столицю (березень 1611 р.). Ополчення, взявши в облогу уці­лілі Кремль і Китай-місто, де засіли поляки, обрало тимчасовий уряд із трьох осіб, з двох козацьких вождів, кн. Трубецького і Заруцького, і дворянського провідника Прокопія Ляпунова. Для керівництва цим "троєначальникам" був даний приговор 30 червня 1611 р. Основна маса ополчення складалася з провінційних служилих людей, озбро­єних та забезпечених продовольством на кошти, зібрані з міських і сільських тяглих людей. Приговор був складений у таборі цього дворянства; проте він називається приговором "всієї землі", і "тро­єначальників" вибирали ніби "всією землею". Отже, люди одного класу, дворяни-ополченці, оголосили себе представниками всієї зем­лі, всього народу. Політичні ідеї в приговорі малопомітні, проте чітко проявляються станові вимоги. Виборні троєначальники зобо­в’язані "строить землю и промышлять всяким земским и ратным делом", проте, за приговором, нічого важливого вони не могли зро­бити без табірної всеземської ради, яка є вищою розпорядчою вла­дою і має компетенцію значно ширшу, ніж земський собор, згідно з договором 4 лютого. У приговорі 30 червня більше уваги приділено захисту інтересів служилих людей, врегульовано їхні поземельні і службові відносини, в ньому йшлося про помістя, вотчини, а селян і дворових людей було згадано тільки для того, щоб постановити, що біглі або вивезені в Смутний час люди повинні бути повернені ко­лишнім господарям. Ополчення більше двох місяців простояло під Москвою, але нічого важливого не зробило для її визволення, а вже виступило всевласним розпорядником землі.

Про повстання І. Болотникова, соціальну боротьбу

Провідник дворянського повстання на півдні князь Шахов­сь­кий... приймає до себе в співробітники кілька осіб зовсім не дворян­ського походження: серед них був Болотников, людина відважна і досвідчена, боярський холоп, який потрапив у полон до татар, відчув і турецьку каторгу і повернувся на батьківщину агентом другого са­мозванця, коли його ще не було, а був тільки задуманий. Рух, який підняли дворяни, Болотников поширив усередині суспільства, звідки сам вийшов, набрав свої дружини з бідних посадських людей, без­домних козаків, біглих селян і холопів... і натравлював їх проти воєвод, панів і всіх, хто мав владу. Підтриманий повсталими дворя­нами південних уїздів, Болотников зі своїми вільними дружинами переможно дійшов до самої Москви, не раз розбивши царські війсь­ка. А тут і відбувся поділ цих ворогуючих класів, об’єднаних на мить і через непорозуміння. Болотников ішов напролом: із його та­бо­ру по Москві поширювалися прокламації, які закликали холопів бити своїх власників, за що вони одержать в нагороду жінок та ма­єтки вбитих, бити та грабувати торгових людей, злодіям і шахраям обіцяли боярство, воєводство, всяку честь і багатство. Прокопій Ля­пунов та інші дворянські вожді, подивившись, з ким мають справу і з якого народу складається воїнство Болотникова, покинули його і перейшли на бік царя Василія.... Болотников загинув, але його спро­ба повсюдно знайшла відгук: всюди селяни, холопи, поволзькі іно­родці – втікачі та обездолені − піднімалися за самозванця. Виступи цих класів продовжили Смуту і надали їй іншого характеру. До цьо­го часу це була політична боротьба, суперечка за спосіб правління, за державний устрій. Коли ж піднявся суспільний низ, Смута пере­творилася на соціальну боротьбу... Сама кандидатура поляка Влади­слава мала деякий успіх тільки завдяки участі в Смуті нижчих верств: поважні люди, краючи собі серце, погоджувались прийняти коро­ле­вича, щоб не допустити на престол тушинського злочинця, канди­дата черні.... Політичні устремління цих класів невиразні; чи варто взагалі передбачати в них щось подібне на політичну думку. Вони домагалися в Смуті не будь-якого нового державного порядку, а тільки виходу зі свого тяжкого становища, шукали особистих пільг.... Холопи піднімалися, щоб вийти з холопства, стати вільними коза­ками, селяни – щоб звільнитися від зобов’язань, які прив’язували їх до власників землі і від селянського тягла, посадські люди – щоб позбутися посадського тягла і стати служилими або приказними людьми.... Справжнім царем цього люду був тушинський злочинець − уособлення всякого безпорядку і беззаконня в очах вірних громадян.

Про сприйняття московським суспільством
верховної влади

... Московські люди того часу могли уявляти собі ставлення государя і народу до держави. Їм здавалося, що Московська держава, в якій вони живуть, є державою московського государя, а не мос­ков­ського чи російського народу. Для них були нероздільними поняття не "держава і народ", а "держава і государ відомої династії"; вони скоріше могли уявити собі государя без народу, ніж державу без цього государя.... Так, вузлом, який зв’язував усі відносини в Московській державі, була не думка про народне благо, а особа ві­домої династії, і державний порядок визнавався можливим тільки при правителі саме цієї династії. Тому, коли династія вигасла, а отже, держава стала нічиєю, люди розгубилися, перестали розуміти, що вони таке і де перебувають, прийшли в заворушення, в стан анар­хії. Вони навіть ніби відчули себе анархістами мимоволі, за якимось обов’язком, сумним але неминучим: нема кому підпорядковуватися – отже, потрібно бунтувати.

... Упродовж усієї Смути не могли змиритися з думкою про виборного царя; думали, що виборний цар – не цар, що справжнім, законним царем може бути тільки природжений, спадковий прави­тель із нащадків Калити, а виборного царя намагалися пристроїти до цього племені усілякими способами, юридичними видумками, генеа­ло­гічними натяжками...

... Поява виборного царя на престолі повинна була сприйма­тися народною масою не як наслідок політичної необхідності, хоча і сумної, а як щось подібне до порушення законів природи: виборний цар був для неї таким же непорозумінням, як і виборний батько, ви­борна мати. Ось чому в поняття про "істинного" царя прості голови не могли вкласти ні Бориса Годунова, ні Василія Шуйського, а тим більше − польського королевича Владислава: в них вбачали узурпа­торів, тоді як один привід природнього царя в обличчі шахрая неві­домого походження заспокоював династично-легітимні уявлення і схиляв до довіри.

Про причини Смути

Грунтом для неї став пригнічений настрій народу, загальне почуття незадоволення, що залишилось у народу за період царюван­ня Грозного і посилилося правлінням Б. Годунова. Приводом до Сму­ти стало припинення династії і з наступними спробами штучного її відновлення в особі самозванців. Корінними причинами Смути не­обхідно визнати народний погляд на відношення старої династії до Московської держави, який заважав звикнутися з думкою про вибор­ного царя, а також сам устрій держави з її тяжкою тягловою основою і нерівномірним розподілом державних повинностей, які породжу­вали соціальний розбрат: перша причина виникла і підтримувала необхідність воскресити вимерлий царський рід, і ця потреба забез­печувала успіх самозванства; друга причина перетворила династич­ну інтригу в соціально-політичну анархію. Смуті сприяли й інші обставини: спосіб діяльності правителів, які ставали на чолі держави після царя Федора, конституційні прагнення боярства, які супере­чи­ли характеру московської верховної влади і народному погляду на неї, низький рівень суспільної моралі, як її зображають сучасні спос­терігачі, боярські гоніння, голодомор і смертність під час царювання Бориса, регіональні суперечки, втручання козаків.

Дата добавления: 2015-07-18