ББК Т3(2)2/4я7 5 страница

Без сумніву, ніхто не сміє нешанобливо ставитися до свого еміра і начальника, інші (тобто не підлеглі йому) не повинні вільно з ним обходитися.

Й інша яса. Коли простір їх (монголів) царства став великим та обширним, вони не могли уникнути перекручень у повідомленнях про стан ворогів. Доводилося також перевозити різне майно із захо­ду на схід і з віддаленого сходу − на захід. По всій країні влаштували ями[48], визначили для кожного яма затрати на утримання, як і (кількість) людей та тварин, їжі та питного та іншого утримання. Поділили по одному яму на два тумени[49], щоб була відповідність кількості і порядку, проїзд послів не затримувався через зміну коней, а піддані і військо не відчували незручностей. Посли також зобо­в’я­зані були берегти (верхових та тяглових) тварин... Щорічно ями по­винні підлягати перевірці. Необхідне та зіпсуте майно ямів від­шко­довується силами (околичних) підданих.

Коли країни та народи були завойовані ними (монголами), то за неухильним розпорядженням вони (підкорені народи) підлягали перепису і поіменному розподілу по десятках, сотнях і тисячах. Були встановлені (обов’язки по) набору війська і ямів, податки із сіл, крім того, грошові виплати, а також повинності, ще й кубджур[50].

Подібних яс багато, але розповісти про них у подробицях складно.

Про монгольське військо

Чингізхан ревно відносився до полювання і казав, що полю­вання та ловля (тварин) є належним заняттям для емірів військ, а ті, хто володіє зброєю і воює, набувають навичок і навчаються (цьому), коли, наздогнавши тварин під час полювання, вишикуються в лінію, відповідно до кількості полювальників. Коли (монголи) не ведуть війни, то постійно намагаються полювати та заохочують до цього військо. А наміри полягають не в самому полюванні, а в тренуванні і гартуванні, вправах зі стрільби і звиканні до труднощів...

... Таким же способом (монголами велися) війни, (здійсню­ва­лися) знищення (ворогів), перелічувалися вбиті й уцілілі. Саме таким чином пересувалися вони крок за кроком (в походах), залишаючи після себе в (підкорених) краях лише малу кількість хворих із там­тешніх бідняків.

Що стосується організації армії, то з часів Адама і донині, ко­ли більша частина климатів[51] перебуває під володарюванням та управ­лінням роду Чингізхана, не знайти в ніякій правдивій історії або написаній книжці, що у будь-якого государя, володаря рабів і на­родів, існувало таке ж військо. Тому що татарське військо, витри­вале, терпляче та благородне, підкоряється воєначальнику як у благо­получчі, так і при невдачах – і не із стремління до нагород або зе­мельних пожалувань, не з надії на прибуток або підвищення. Це є найкращий порядок у справі військової організації. Адже і леви, поки не зголодніють, не йдуть на полювання і ні на яку тварину не нападають; а серед іранських прислів’їв є таке: "Із ситою собакою не полюють"... Яке ще військо може зрівнятися з монгольським, якщо під час (військової) справи воно перемагає... І на полюванні, і в дні спокою і безпеки воно, як вівці, що приносять молоко, вовну та ба­гато користі; але і в пору труднощів та нещастя воно не відає роз­ходжень та протиріч.

Завжди, коли з’являється загроза від смертоносного ворога або злого заколотника, вони (монголи) готують все, що може згоди­тися із різної зброї та іншого спорядження – аж до швайків, голок, мотузок, їздової та тяглової худоби, ослів, верблюдів. І так кожний у сотнях і десятках виконує свої обов’язки, а в день перевірки вони пред’­являють спорядження, і якщо хоч (що-небудь) трохи не в порядку, то винуватого суворо карають. Незважаючи на особисту участь у боях, всі воїни повністю забезпечують себе усім необхідним для ведення війни. За жінками та родиною, що залишаються при майні та господарстві, неухильно зберігаються ті обов’язки з постачання (війська), які виконувалися господарем дому за його присутності; до такого ступеня, що якщо повинність полягає в особистій участі (в будь-якій справі), а чоловік відсутній, то (його) жінка сама йде це виконувати.

Огляд і перерахунок армії встановлені таким чином, що немає потреби в особливому військовому відомстві, як і в особливих (війсь­кових) чиновниках. Всі люди діляться на десятки, і один чоловік із кожного десятка є еміром над іншими дев’ятьма. Одному еміру із де­сяти дають звання еміра сотні, і вся сотня йому підкоряється. Так продовжується з тисячею і доходить до десяти тисяч, над якими при­значається емір, який зветься еміром тумена. Відповідно до цьо­го порядку, якщо з’являється потреба в будь-якій людині або ще в чо­мусь, то доручають еміру тумена, а емір тумена – емірам тисяч, і так (доручення) доходить до еміра десятка.

Кожна людина діє злагоджено (з іншими), незалежно від багат­ства чи покровительства. Якщо раптом виникає потреба у війську, то наказують: "Стільки-то тисяч потрібно у такий-то час" – і в той же день або в ту ж ніч ті прибувають у визначене місце, і ні на мить не відбувається випередження або затримки. Покірність та слухняність (досягають таких) меж, що якщо емір сотень тисяч військ здійснює будь-яку помилку, то (навіть якщо буде) між ним і ханом віддаль від сходу до заходу, (хан) посилає до нього вершника, щоб покарати відповідно до вироку. Якщо вирок буде "голова" – стратять, якщо "золото" – візьмуть штраф...

ü Джувейни Ала-ад-Дин. История покорителя Вселенной // Ро­дина. – 1997. – № 3−4. – С. 45−47.

ДОКУМЕНТ № 6

Духовна грамота Московського князя
Івана Калити 1339 р.

Во ім’я Отця і Сина і Святого духа. Я, грішний, нікчемний раб Божий Іван, пишу духовну грамоту, йдучи в Орду, ніким не при­му­шений, в здоровому своєму розумі, в повному здоров’ї. На випадок, якщо Бог що вирішить про моє життя, роблю заповіт синам моїм і княгині моїй.

Заповідаю синам своїм отчину свою Москву, а поділ здійс­ни­ти їм такий. Дав я сину старшому Семену: Можайськ зі всіма волос­тями, Коломну зі всіма Коломенськими волостями, Городенку, Ме­зи­ню, Пісочну і Середокоротну, Похряне, Устьмерську, Брошеву, Гвоздну, Івані села, Маковець, Левичин, Скульнєв, Канєв, Гжель, Гератову, Горки. Село Астаф’євське, село на Северську в Похрян­сь­кому уїзді, село Константиновське, село Орининське, село Остров­ське, село Копотенське, сельце Микулінське, село Малахівське, село Напрудське у міста...

Даю сину моєму Івану: Звенигород, Кремичну, Рузу, Фомін­ське, Суходол, Велику слободу, Замошську слободу, Угож, Ростовці, Окатьєву слободку, Скирміновське, Тростну, Негучу; а села: Рюхов­ське, село в Замошській слободі, село Семчинське...

Я дав сину моєму Андрію: Лопасню, Сіверську, Нарунижське, Серпухов, Нивну, Темну, Голичихи, Щитов, Перемишль, Ростовець, Тухачев; а села: село Талєжське, село Серпухівське, село Колбасин­сь­ке, село Нарське, село Перемишльське, село Битягівське, село Три­фоновське, село Ясиновське, село Коломенське, село Ногатинське...

А княгині моїй з меншими дітьми даю: Сурожик, Мушкину гору, Радонежське, Бели, Ворю, Черноголовль, на Ворі слободку Соф­ронівську, Вохну, Дейково, Раменьє, Данилищеву слободку, Машев, Сельну, Гуслицу, Раманьє, що було за княгинею; а села: Михай­лівське, Луцинське, село біля озера, село Радонежське, Дейгунин­ське, Тиловське, Рогож, Протасьєвське, Аристовське, Лопастинське, Михайлівське на Яузі, 2 села Коломенських. А з міських прибутків даю княгині моїй осмниче, а тамгою[52] та іншими прибутками місь­кими поділяться сини мої; також проїздними торговими листами, які у кого в уїзді, то-тому, а оброком міським Васильцева поділяться си­ни мої. А що стосується моїх бортників і оброчників куплених[53], то які у кого в розпису, то тому. А якщо за мої гріхи татари будуть дошукуватися будь-яких волостей і відберуть у вас... поділитесь ви знов цими волостями замість тих. А числених людей[54] нехай відають сини мої разом, а моїми людьми, купленими у великому згортку, нехай поділяться сини мої...

Крім московських сіл, даю сину моєму Семену села свої куплені: село Аваківське в Новгороді на Уламі й інше у Владимирі − Борисівське. А села, які я купив, Петровське, Алексінське, Вседоб­рич і Павлівське на Масі (половину купив. А половину виміняв у митрополита і сільця на Масі, що я купив у Афінея, то даю моєму сину Івану. А що я купив села Варварське і Меловське біля Юр’єва, що виміняв на Матвеїщевське село, то даю сину моєму Андрію. А село Павловське (купля бабки нашої) і нове сільце, що я купив, і Олександр святий, що я купив в Костромі, то даю княгині своїй.

А село, що я купив в Ростові − Богородицьке, то віддав Борису Воркову, якщо він буде служити будь-якому сину моєму, село буде за ним, а якщо не буде служити дітям моїм, нехай віднімуть (у ньо­го) село.

А сільце на Кержачі, що я купив в ігумена Прокофія, друге Леонтівське, третє Шараповське, то віддаю святому Олександру для свого помилування.

А заповідаю тобі, сину моєму Семену, братів твоїх молодших і княгиню мою із меншими дітьми...

ü Духовная грамота Московского князя Ивана Калиты 1339 р. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года / Сост. П. Епифанов, О. Епифанова. – М., 1987. – С. 100−101.

ДОКУМЕНТ № 7

Карамзін М. Історія держави Російської

Коментар

Микола Карамзін (1766−1826) − російський історик, виразник ідеї самодержавства; стверджував, що монголи мали негативний вплив на розвиток Московської держави.

Про вплив монгольського володарювання на мораль

Забувши гордість народну, ми навчилися низьким хитрощам рабства, які замінювали силу у слабких; ошукуючи татар, все більше ошукували і один одного; відкупляючись грошима від на­силля вар­варів, стали користолюбними та байдужими до образ, до ганьби, бу­дучи підвладними нахабствам одноплемінних тиранів. Від часів Василія Ярославовича та Івана Калити (період найбільш нещас­ливий!) Вітчизна наша була подібною більше на темний ліс, ніж на державу: сила здавалася правом; хто міг, грабував; не тільки чужі, а й свої; не було безпеки ані в дорозі, ані в оселях; розбій зробився загальною болячкою власності.

Про відставання від Європи

... Тінь варварства, затьмаривши горизонт Росії, сховала від нас Європу в той самий час, коли... винахід компаса поширив мо­реплавання і торгівлю; ремісники, художники, вчені заохочу­валися урядом; виникали університети для вищих наук... Дворянство вже соромилося розбоїв... Європа нас не впізнавала: але тому, що вона за ці 250 років змінилася, а ми залишилися, як були.

Історія не терпить оптимізму і не повинна в подіях шукати доказів, що все робиться до кращого... Навала Батия, купи попелу і трупів, неволя, рабство такі тривалі становлять, звичайно, одне з найбільших лих... проте і благотворні наслідки цього безперечні. Краще якщо б будь-хто із нащадків Ярославових [Ярослава Муд­рого] відвів це лихо відновленням єдиновладдя в Росії і правилами самодержавства, їй притаманного, захистив її зовнішню безпеку і внутрішню тишу: але за два століття не сталося цього. Могло ми­нути ще сто років і більше в князівських міжусобицях: чим закін­чилися б вони? Мабуть, загибеллю нашої вітчизни: Литва, Польща, Угорщина, Швеція могли би її поділити: тоді втратили б ми і дер­жавне буття, і віру, що їх врятувала Москва: Москва ж зобов’язана своєю величчю ханам.

ü Карамзин Н. История Государства Российского: В 12-ти т. Кн. 3. Т. 5−6. – М., 1993. – С. 192−193, 198−199.

ДОКУМЕНТ № 8

Герцен О. Про розвиток революційних ідей у Росії

Уривок

Про вплив монгольського володарювання
на менталітет народу

У переслідуваного, розореного, завжди заляканого народу з’явилися риси хитрості та підлещування, характерні для всіх при­гнічених: суспільство зневірилося духом.

ü Герцен А. О развитии революционных идей в России // Собр. соч. В 30-ти т. Т. 7. – М., 1956. – С. 159.

ДОКУМЕНТ № 9

Ключевський В. Курс російської історії

Коментар

Василій Ключевський вважав, що монгольський фактор для російської історії був не вагомим.

Уривок

Про вплив монголо-татарського завоювання на мораль

... XIII і XIV ст. були періодом загального занепаду на Русі, часом вузьких почуттів і дрібних інтересів, дрібних та нікчемних характерів. Серед зовнішніх та внутрішніх бід люди ставали боягуз­ливими та нерішучими, впадали у зневіру, покидали високі мрії та прагнення; в літописі XIII−XIV ст. не почуємо колишніх розмов про Руську землю, про необхідність оберігати її від поганих, про те, що не сходило з язика південноруських князів і літописців ХІ−ХІІ ст. Люди замикалися в колі своїх приватних інтересів і виходили звідти тільки для того, щоб скористатися за рахунок інших.

ü Ключевский В. Курс русской истории: В 9-ти т. Т. 2. – М., 1988. – С. 49.

ДОКУМЕНТ № 10

Чичерін Б. Про народне представництво

Коментар

Борис Чичерін (1828−1904) – відомий російський учений та громадсько-політичний діяч, один з ідеологів правового лібералізму; заперечуючи активну участь народу в державному бу­дівництві, вважав татар позитивним фактором російської історії, оскільки, привчивши народ до покірності, вони полегшили ство­рен­ня російської державності.

Уривок

Про вплив монголо-татарського панування
на створення державності російської

Для об’єднання розпорошених, роз’єднаних сил потрібна бу­ла влада, яка б стояла над ними, від них незалежна; вона з’явилася в особі московських государів, її відновленню значною мірою спри­яло татарське володарювання, яке, підкоряючи народ зовнішньому ярму, привчало його до покірності... Без татарського ярма державне підданство навряд чи могло б розвинутись у формі холопства. На Заході відносини підданства будувалися за зразком Римської ім­пе­рії... В Росії зразком послужила східна деспотія... Володарювання татар... сприяло встановленню єдиної, сильної, центральної влади... яка зробила Росію тим, чим вона є.

ü Чичерин Б. Н. О народном представительстве. – М., 1866. – С. 360-361.

ДОКУМЕНТ № 11

Савицький П. Степ і осілість

Коментар

Петро Савицький (1895−1968) − відомий російський географ, філософ, громадський діяч, один із головних теоретиків євразійства.

Уривок

Про вплив монголів на російську історію

"Без татарщини" не було б Росії. В XI − першій половині XIII ст. культурне та політичне подрібнення Київської Русі ні до чого ін­шого, як до чужоземного ярма, призвести не могло. Велике щастя Росії, що вона дісталася татарам... Татари не змінили духовного єства Росії, з огляду на інші для них у цю епоху риси творців держав, своєю мілітарно-організуючою силою вони, безумовно, впли­нули на Русь.

ü Савицкий П. Степь и оселость // На путях. Утверждение евразийцев. – Москва−Берлин, 1925. – С. 344.

ДОКУМЕНТ № 12

Трубецькой М. Спадщина Чингізхана

Коментар

Микола Трубецькой (1890−1938) – відомий російський істо­рик, філолог, один із теоретиків євразійства; після більшовицького пере­вороту в Росії перебував в еміграції, працював в університетах Софії і Відня, дійсний член Віденської академії наук; праця "Спадщина Чин­гізхана" була надрукована в Берліні окремою брошурою у 1925 р.

Уривок

Отже, зрозуміло, що не тільки фактично з Київської Русі не виникла сучасна Росія, а й що це було навіть історично неможливо. Між Київською Руссю і тією Росією, яку ми тепер вважаємо своєю батьківщиною, спільним є ім’я Русь, але географічний і госпо­дар­сь­ко-політичний зміст цього імені зовсім різний.

... Одного погляду на історичну карту достатньо, щоб переко­на­тись у тому, що майже вся територія сучасного СРСР колись ста­новила частину монгольської монархії, заснованої великим Чингіз­ханом.

... Отже, в історичній перспективі та сучасна держава, яку мож­на назвати і Росією, і СРСР (справа не в назві), є частиною великої монгольської монархії, заснованої Чингізханом.

Проте між Росією і монархією Чингізхана все ж не можна поставити знак рівняння. В монархію великого монгольського заво­йовника та його найближчих нащадків входила майже вся Азія, а між тим, як би не поширювався вплив Росії на Китай, Персію, Афга­ні­стан, всі ці країни все-таки не входять до складу Росії, якщо б Росія приєднала їх до себе, вона б докорінно змінила своє історичне об­личчя. В історичному правонаступництві Росія не є всією монархією Чингізхана, а лише основним ядром цієї монархії.

... Чингізхан підкорив собі всі кочові племена євразійських сте­пів, перетворив євразійську степову систему в одну суцільну кочову державу з міцною воєнною організацією. Перед такою силою ніщо не могло встояти. Всі державні утворення на території Європи по­винні були втратити свою самостійність і підкоритися владиці сте­пів. Отже, Чингізхану вдалося виконати історичне завдання, постав­лене самою природою Євразії − завдання державного об’єднання всієї цієї частини світу. Він виконав це завдання так, як тільки і мож­на було його виконати, і об’єднав під своєю владою степ, а через степ і решту Євразії.

... Чингізхан був носієм великої позитивної ідеї, і в діяльності його прагнення до творення та організації перевищувало прагнення до руйнування. Це необхідно усвідомити, визнаючи історичну Росію фактичною наступницею держави Чингізхана.

... Яким чином монархія великого монгольського завойовника виявилася заміненою саме російською державністю?

Розгром удільно-вічевої Русі монгольською навалою та вклю­чення цієї Русі в монгольську державу не могло не здійснити в душах та головах руських людей якнайглибшого потрясіння і пере­вороту. До душевного пригнічення, до гострого почуття приниження національного самолюбства приєднувалося нове враження від величі чужої державної ідеї.... Головним і основним явищем того часу ста­ло надзвичайно сильне піднесення релігійного життя. Татарщина бу­ла для давньої Русі передусім релігійною епохою.... Водночас як реакція на гнітюче відчуття національного приниження виникло і палке відчуття вірності національному ідеалу.... Таким чином, як супротив пригніченому душевному стану, спричиненому татарським розгромом, у руських душах і розумах піднімалася, зростала і зміц­нювалася хвиля переважно релігійного і разом з тим національного героїзму.

... Але, зрозуміло, були і форми негативні, наявність і поши­реність яких у цю епоху не треба замовчувати або применшувати.... Повне низькопоклонство та підлещування перед татарами, нама­ган­ня скористати з татарського режиму якнайбільше особистих вигод, хоч і ціною зрад, принижень і компромісів із сумлінням − все це, без­перечно, існувало, до того ж значною мірою.

... Достовірно відомо, що Росія була втягнута в загальну фінан­сову систему монгольської держави, і той факт, що ціла низка росій­ських слів, які відносяться до фінансового господарства і продов­жу­ють жити в російській мові навіть сьогодні, є словами, запозиченими з монгольської або татарської (наприклад, казна, казначей, деньга, алтин, таможня) свідчать про те, що монгольська фінансова сис­тема в Росії не тільки була утворена і сприйнята, а й пережила та­тарське ярмо.... Якщо у таких важливих галузях державного життя, як організація фінансового господарства, пошти і шляхів сполучення між руською і монгольською державністю існував спадковий зв’я­зок, то природньо передбачити такий же зв’язок і в інших галузях, у деталях конструкції адміністративного апарату, в організації воєнної справи тощо.... Прилучення Росії до монгольської державності, зро­зуміло, не могло бути тільки зовнішнім і зводитися до простого по­ширення на Росію системи управління, яка панувала і в інших об­лас­тях і провінціях монгольської імперії: зрозуміло, певною мірою Ро­сією повинен був бути прийнятий і сам дух монгольської дер­жав­ності.

... Татарська державна ідея була неприйнятною, оскільки вона була чужою і ворожою. Але це була велика ідея, яка мала над­зви­чайну притягальну силу. Треба було будь-що усунути її неприй­нят­ність, що проявлялася в її чужинстві та ворожості: іншими словами, треба було відділити її від монгольства, пов’язати з православ’ям і оголосити своєю, руською. Виконуючи це завдання, руська націо­нальна думка звернулася до візантійських державних ідей і традицій і в них знайшла матеріал державності. Таким чином завдання було виконано. Затьмянені та вивітрені в процесі свого реального втілен­ня, але все ще тягучі за монгольською державністю ідеї Чингізхана знову ожили, але вже у зовсім новій, невпізнанній формі, отримавши християнсько-візантійське обґрунтування. В ці ідеї руська свідомість вклала всю силу того релігійного гоніння і національного самоствер­дження, яким визначалося духовне життя цієї епохи: завдяки цьому ідея набула небувалої яскравості і новизни і в такому вигляді стала руською. Так здійснилося диво перетворення монгольської держав­ної ідеї в державну ідею православно-руську.

... Центром зосередження того процесу внутрішнього переро­дження... стала Москва. Тут із незвичною силою відображалися всі явища, породжені татарським ярмом. Саме в Москві і московській області найбільш яскраво проявилися як позитивні, так і негативні духовні процеси цієї епохи. Випадки морального падіння, безприн­ципного опортунізму, принизливого прислужництва татарському ре­жиму, кар’єризму, аж до зради і злочину включно, тут траплялися часто. Водночас саме тут, у московській області, яскравим полум’ям спалахнуло релігійне почуття, і втіленням цього спалаху був Сергій Радонезький, засновник головного центру релігійного піднесення епо­хи татарщини – Троїце-Сергієвої Лаври. Засвоєння техніки монголь­ської державності і навіть побутового впливу татар у Москві від­бувалось особливо посиленим темпом, тому зрозуміло, що саме тут руські легше і швидше опановували сам дух монгольської держав­ності, ідейну спадщину Чингізхана. В тій же Москві і в московській області особливо зацікавились і візантійськими державними ідеоло­гіями. Таким чином, усі прояви того складного психологічного про­цесу, який, врешті, призвів до перетворення монгольської держав­нос­ті в російську, концентрувалися в Москві.

Великі князі Московські поступово ставали живими носіями нової російської державності.... Можливо, спочатку вони просто при­лаштовувалися до татарського режиму, намагалися дістати з нього якомога більше користі особисто для себе, керуючись простим егоїз­мом, а зовсім не патріотичними міркуваннями. Потім вони почали працювати разом з татарами, пройнявшись державними міркуван­нями ширшого масштабу, але, може, все ще не уявляючи собі Росії інакше, ніж провінцією монгольської держави. Врешті, вони почали уже свідомо працювати проти хана Золотої Орди, намагаючись самі зайняти його місце щодо Росії, а згодом – і щодо інших земель, під­владних Золотій Орді.... Перетворення це стало можливим, з одного боку, завдяки тому психологічному процесу, який, як ми бачили ви­ще, призвів до виникнення російської державної ідеології, а з дру­го­го – завдяки тому, що московські князі, які лояльно служили ордин­ському хану і втягнулися в адміністративну роботу монгольської дер­жави, перебували під повним покровительством Орди, яка могла тільки вітати адміністративну централізацію своєї руської провінції.

... Важливим історичним моментом було не скинення ярма, не відокремлення Росії від влади Орди, а поширення влади Москви на значну частину території, колись підвладної Орді, іншими словами − заміна ординського хана московським царем з перенесенням хансь­кої ставки в Москву. Це сталося при Іоанні Грозному після завою­вання Казані, Астрахані й Сибіру.

... Значення московських царів не зводиться тільки до того, що вони були "збирачами землі руської". Поки вони "збирали", тобто, адміністративно і фінансово об’єднували лише руські землі, збираю­чи з них податки для татарської казни і насаджуючи в них держав­ність татарського зразка, вони були тільки провінційними губерна­то­ра­ми, місцевими агентами центральної татарської влади.... Справж­німи державними правителями вони зробилися лише тоді, коли від "збирання руської землі" перейшли до "збирання землі татарської".

Але вся ця зовнішня історія утворення московської держав­ності стає зрозумілою тільки у світлі історії внутрішньої, психо-ідеологічної.... Якщо з усіх окремих правителів відокремлених про­вінцій монгольської імперії тільки московські царі почали претен­ду­вати на володіння всією територією колись об’єднаної Чингізханом Євразії, якщо лише в московських царів виявилася не тільки зовніш­ня, а й внутрішня сила для реального здійснення цієї претензії, і як­що, присвоюючи собі спадщину Чингізхана, Росія все ж не втратила своєї національної індивідуальності, а навпаки, утвердила її, то відбулося це тому, що завдяки вищеописаному психологічному про­цесу тільки в одній Росії дух та ідеї Чингізхана релігійно пере­ро­дились і постали в оновленій і істинно специфічній російській фор­мі. Саме сила палання російського релігійно-національного почуття переплавила північно-західний улус монгольської монархії в мос­ковське царство, в якому монгольський хан виявився заміненим пра­вославним руським царем.

ü Трубецкой Н. Наследие Чингисхана // Вестник Московского уни­верситета. Серия 9. Филология. – 1991. – № 4. – С. 34−75.

ДОКУМЕНТ № 13

Вернадський Г. Історія Росії

Коментар

Георгій Вернадський (1887−1973) − російський історик, емі­грант, який у 20−30-тих роках XX ст. був одним із засновників аме­риканської школи вивчення історії Росії, згодом був визнаний "пат­ріархом російської історіографії". Приєднався до руху євразій­ців, у 1953 р., будучи професором Йєльського університету (США), Г. Вер­надський видав третій том своєї "Історії Росії", присвячений періоду монгольського завоювання Русі (ХІІІ−ХV ст.). Автор зробив спробу сформулювати, як позначився вплив монголів на державність, еко­номіку, соціальні відносини і культуру завойованих північно-схід­них руських князівств; виклад подій монгольського періоду росій­сь­кої історії ведеться Вернадським відповідно до його основної ідеї – формування об’єднавчої євразійської історичної спільноти.

Уривок

З формально юридичної точки зору Русь не мала само­стій­но­го державного управління в монгольський період. Великий хан Мон­голії і Китаю вважався сюзереном усіх руських земель і час від часу дійсно втручався в руські справи. Але, як свідчать монгольсько-русь­кі відносини, внутріполітичне життя не було придушене, а лише обме­жене та викривлене монгольським пануванням. У міру того, як мон­гольська імперія розпадалася і Золота Орда слабшала, місцеві полі­тичні сили на Русі позбувалися монгольської надбудови і набирали все більше сил. І все ж традиційні взаємовідносини між цими силами були повністю порушені монгольським завоюванням, і сама природа влади підлягала корінним змінам. Тут, як і в сфері народного гос­подарства, послаблення ролі міст було найбільш значним явищем.

З політичної точки зору зруйнування більшості великих міст Східної Русі під час монгольської навали нанесло нищівний удар по тих міських демократичних інститутах, які процвітали в київський період по всій Русі (і продовжували процвітати в Новгороді і Пскові в монгольський період). Більше того, саме від населення міст, які уникли руйнувань або відновилися, йшов єдиний відомий у перше століття ярма рішучий опір монгольському пануванню. Тоді як кня­зям, так і боярам вдалося пристосуватися до вимог завойовників, місь­кі мешканці, особливо ремісники, які мешкали під постійною за­гро­зою вербування, кипіли гнівом від кожного нового прояву пригні­чення з боку нових правителів. У силу цього монголи намагалися придушити опір міст і знищити віче як політичний інститут. З цією метою вони заручилися підтримкою руських князів, які самі боялися революційних тенденцій віча в Ростові та низці інших міст.

Співробітництво між монголами і князями попередило поши­рення міських повстань у другій половині XIII ст. і дало змогу придушити спорадичні та ізольовані виступи, які зрідка відбувалися в Ростові та інших містах. Влада віча була таким чином різко об­межена, і до середини XIV ст. воно перестало нормально функ­ціо­ну­вати в більшості східних руських міст і могло вже не братися до ува­ги як елемент влади. Князям навіть вдалося позбутися представ­ництва інтересів простого народу в своїй адміністрації − у 1375 р. була скасована посада тисяцького. Проте було не так вже і легко повністю ліквідувати віче. Йому не було дозволено функціонувати в нормальні часи, але воно знову виникало, коли князі і бояри за­зна­ва­ли невдачі як керівники. Тимчасове захоплення влади простим наро­дом Москви під час вторгнення Тохтамиша є характерним прикла­дом відродження віча в період кризи, навіть якщо таке відродження у кожному випадку тривало недовго...

---

Дата добавления: 2015-07-18