Глава 98. 2 страница

До гостей же і до купців, і до всього православного хрис­ти­ян­ства міста Москви цар і великий князь прислав грамоту з Кон­стан­тином Поливановим, і велів перед гостями і перед всіма людьми ту грамоту прочитати дякам Путилі Михайловичу та Андрію Василь­єву; в грамоті своїй до них писав, щоб вони собі ніякого сумніву не тримали, гніву на них і опали ніякої не мали. Почувши ж це, пре­освященний Афанасій, митрополит всея Русі, і архієпископ і єпис­копи, і весь освячений собор, що їх у гріхах звинувативши, государ державу залишив, дуже через це засмутилися і у великому здиву­ван­ні були. Бояри же окольничі, і діти боярські, і всі приказні люди, і священицький і чернечий[158], і багато народу, почувши таке, що государ гнів свій і опалу на них поклав і державу свою залишив, від великого плачу слізного перед Афанасієм митрополитом всея Русі і перед архієпископами і єпископами, і перед всім священним собо­ром з плачем говорили: "Горе! Як согрішили перед богом і прогнівили государя свого багатьма перед ним гріхами і милість його велику перетворили на гнів і на лють! Нині до кого прийдемо і хто нас помилує, і хто нас врятує від нападу іновірних? Як можуть бути вів­ці без пастиря? Коли вовки бачать вівцю без пастиря, і вовки захо­чуть вівцю, хто сховає від них? Також і нам як бути без государя?". І інші словеса, подібні до цих, звернуті до Афанасія митрополита всея Русі і всього священного собору, не тільки про це говорили, багато­людно молили його зі сльозами, щоб Афанасій митрополит всея Руси з архієпископами і єпископами і з священним собором подвиг свій здійснив і плач їх і крики заспокоїв і благочестивого государя і царя на милість вмовив, щоб государ цар і великий князь гнів свій відвів, відвернув, милість показав і опалу свою віддав, а держави своєї не залишав і своєю державою володів і правив, як завгодно йому, государю; а хто буде государю злодієм, які зрадницькі справи робити, то про них знає бог і він, государ, і в помилуванні і в страті його государева воля: "А ми всі своїми головами їдемо з тобою, государем святителем, своєму государю, царю і великому князю о його государевій милості бити чолом і плакатися".

Також гості, і купці, і всі мешканці міста Москви у тому ж били чолом Афанасію митрополиту всея Русі і всьому священному собору, щоб над ними милість проявив, держави не залишав і їх на розкрадання вовкам не давав...; а хто буде государю злодій і зрад­ник, то вони за тих не стоять і самі тих знищать. Митрополит же Афанасій, почувши від них плач і прохання невблаганні, сам же їхати до государя не став для пильнування міста, що всі приказні люди прикази государеві залишили і місто залишили ніким не доглянутим, і вислав до благочестивого царя і великого князя в Олександрівську слободу від себе того ж дня, січня в 3 день, Пімена, архієпископа Великого Новгорода і Пскова, та Чудова монастиря архімандрита Левкію молити і бити чолом, щоб цар і великий князь над ними, своїм отцем і богомольцем і над своїми богомольцями, над архієпископами і єпископами і на всьому священному соборі милість показав і гнів свій відклав, також над своїми боярами і над окольничими, і над скарбниками, і над воєводами, і над всіма при­казними людьми, і над усім народом християнським милість свою показав би, гнів свій і опалу з них зняв і на державі би був і своєю державою володів і правив, як йому, государю, завгодно: і хто буде йому, государю, і його державі зрадники і злодії, і над тими в по­милуванні і в страті його государева воля. А архієпископи і єпис­копи самі про себе бити чолом поїхали в Слободу царю і государю і великому князю о його царську милість....Бояри князь Іван Дмит­рович Бельський, князь Іван Федорович Мстиславський і всі бояри і окольничі, і скарбники і дворяни, і приказні люди...поїхали з митрополичого двору з міста за архієпископом і владиками в Олек­сандрівську слободу; також гості і купці, і багато чорних людей з великим плачем і сльозами міста Москви поїхали за архієпископом і єпископами бити чолом і плакатися царю і великому князю о його царській милості.

...Благочестивий же государ цар і великий князь Іван Васильо­вич всея Русі, змилувавшись над усім православним християнством для отця свого і богомольця Афанасія митрополита всея Русі і для своїх богомольців архієпископів і єпископів, боярам своїм і приказ­ним людям наказав бачити на свої очі і... своє жалуване слово сказав: "Для отця свого і богомольця Афанасія митрополита всея Ру­сі моління...а як нам свою державу взяти і державою своєю воло­діти, про те все прикажем к отцю своєму і богомольцю к Афана­сію..."... і відпустив їх у Москву. А залишив у себе бояр князя Івана Дмитровича Бельського та князя Петра Михайловича Щетянєва та інших бояр, а в Москву того ж дня січня в 5 день відпустив бояр кня­зя Івана Федоровича Мстиславського, князя Івана Івановича Пронсь­кого та інших бояр і приказних людей, да будуть вони по своїх при­казах правити його державою по попередньому звичаю. Чолобитні же государ цар і великий князь архієпископів і єпископів прийняв на тому, щоб йому своїх зрадників, які зраджували йому, государю, і в чому йому, государю, були неслухняні, на тих опалу свою класти, а інших страчувати і все майно забирати; а запровадити йому в своїй державі собі опричнину[159], двір собі і на все своє улаштування за­провадити окремий, а бояр і окольничих, і дворецького, і скарбників, і дяків, і всяких приказних людей, та і дворян і дітей боярських і столь­ників, і стряпчих, і жильців[160] облаштуватися окремо; і на дворцах, на Ситному і на Кармовому і на Хлібному, запровадити ключників і під ключників, і ситників, і кухарів, і хлібників, та і всяких майстрів, і конюхів, і псарів, і всяких дворових людей на все улаштування, та і стрільців наказав облаштувати окремо.

...А інші волості государ взяв кормленим окупом[161], з яких волостей взяв усякі доходи на його государеве облаштування, жалу­вати бояр і дворян, і усяких його государевих дворових людей, які будуть у нього в опричнині; а з яких міст і волостей доходу не візьме на його государеве облаштування, в інших містах і волостях узяти[162].

А запровадив государ у себе в опричнині князів і дворян, і дітей боярських дворових, і міських 1000 голів[163], і помістя їм дав в тих містах компактно, які міста взяв в опричнину; а вотчинників і поміщиків, яким не бути в опричнині, велів із тих міст вивести і дати землі, замість конфіскованих помість і вотчин в інших містах... По­велів же і на посаді вулиці взяти в опричнину від Москви ріки... І які вулиці і слободи взяв государ в опричнину, і в тих вулицях велів бути боярам і дворянам, і усяким приказним людям, яких государ взяв в опричнину, а яким в опричнині бути не велів, з тих всіх ву­лиць велів перевести в інші вулиці на посаді.

Державу же свою Московську, воїнство і суд і управу й усякі справи земські наказав відати і здійснювати боярам своїм, яким ве­лів бути в земських: князю Івану Дмитровичу Бельському, князю Іва­ну Федоровичу Мстиславському і всім боярам; а конюшому і дворецькому, і скарбникам, і дякам і всім приказним людям велів бути по своїх приказах і управу чинити по старині, а по великих справах приходити до бояр; а військові, які будуть вести земські великі справи, і боярам по тих справах приходити до государя, і государ з боярами тими по тих справах велить рішення приймати.[164]

За підняття своє вирішив цар і великий князь взяти із земсь­кого сто тисяч рублів; а які бояри і воєводи і приказні люди дійшли за державні великі зради до смертної кари, а інші дійшли до опали, у тих все майно і залишки взяти государю на себе. Архієпископи же і єпископи, і архімандрити, і ігумени, і весь священний собор[165], та бояри і приказні люди, всі погодилися на государеву волю.

ü Извлечение из Дополнения к Никоновской летописи // Хресто­матия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года / Сост. П. Епифанов, О. Епифанова. – М., 1987. – С. 145−151.

ДОКУМЕНТ № 12

Горсей Джером.
Скорочена розповідь або меморіал мандрівок

Коментар

Джером Горсей (1550−1626) – англійський купець, який побу­вав у Московській державі у 1584 та 1596 рр., був особисто знайо­мий з Іваном ІV, проводив з ним бесіди, спілкувався в середовищі боярської аристократії; свідок останніх днів життя московського царя.

Уривок

Про зовнішній вигляд та характер Івана Грозного

Він був гарним, струнким, з високим чолом, з пронизливим го­лосом, справжній скіф − дотепний, жорстокий, кровоненажерний, безжалісний; його власний досвід допомагав йому в управлінні дер­жавою і суспільними справами. Його поховали розкішно в церкві Архангела Михаїла... труна його залишалася жахливим видовищем у пам’яті тих, хто проходив повз і чув його ім’я; вони клали хрест і читали молитву, жахаючись думки про його появу на землі знову.

Про вплив терору на суспільство

Звірства породили таку загальну ненависть, смуток і стільки бід у всій державі, що багато шукали засобів знищити тирана; але він завжди викривав заколот і зраду, підносив у благородні звання і здійснював заступництво всякому зброду, розбещеному, войовни­чо­му, яке тільки міг знайти на безчестя вищому дворянству.... Про­во­див більшу частину часу, посилаючи своїх воїнів обдирати, грабу­вати і вбивати вище дворянство і кращих зі своїх купців і підданих. Розлютив він і привчив до крові свої руки і серце...

Про похід кримських татар у 1571 р. на Москву

... Прийшло повідомлення, що кримський хан уже вийшов в по­ле.... Як тільки ворог наблизився до чудового міста Москви, москов­ський цар утік, в самий день Вознесіння, з двома синами, скарбом, слугами, охоронцями і з 20 тисячами стрільців до укріпленого мо­настиря Троїці.... Ворог підпалив високу дзвіницю св. Івана; в цю хвилину піднявся страшний буревій, від якого запалали всі церкви, будинки і палати в місті і передмісті....Все перетворилося в попіл; упродовж шести годин загинуло кілька тисяч чоловіків, жінок і дітей; одні згоріли, інші задихнулися чадом у кам’яних церквах, мо­настирях...

Російський цар утікав усе далі з двома синами і казною. Але відразу після відступу ворога цар розпустив військо, яке не зробило за нього жодного удару по ворогу, катував, мучив багатьох воєвод і головних воєначальників; деяких стратив смертю, конфіскував їхнє майно і землі, винищував їхні роди, сім’ї.

ü Горсей Джером. Короткий рассказ или мемориал путешест­вий // Россия ХV−ХVІІ вв. глазами инострацев / Подготовка текстов, всту­пит. статья и комментарий Ю. Лимонова. – Л., 1986. – С. 158–160, 192.

ДОКУМЕНТ № 13

Пискарьовський літопис 1538−1565 рр.

Коментар

Автор "Пискарьовського літопису" невідомий, хоча, без сумні­ву, це був москвич, людина освічена і добре обізнана з подіями тих років.

Уривок

Про опричнину

Того ж року, попущенням божим за гріхи наші, розгнівався цар і великий князь Іван Васильович всея Русі на все православне хрис­тиянство за порадою злих людей: Василія Михайловича Юр’єва та Олексія Басманова та інших таких же, запровадив опричнину: поділ землі і міст. Одних бояр і дворян і дітей боярських взяв в опричнину, а іншим велів бути в земщині. І міста також поділили і багатьох вислав з міст, деяких взяв в опричнину, і з вотчин, і з помість. А сам цар живе за Неглинною на Петрівці, а ходить і їздить у чорному і всі люди опричні... І була ненависть на царя у всіх лю­дей і били йому чолом і давали йому чолобитну про опричнину, щоб цьому не бути. І стали лихі люди ненависники добру: стали наго­ворювати великому князю на всіх людей, а інші за розмови свої загинули. Стали вклонятися князю Володимиру Андрійовичу. І по­тім велика біда почалася.

ü Пискаревская летопись 1538−1565 гг. / Материалы по исто­рии СССР. – М., 1955. Т. 2. – С. 76.

ДОКУМЕНТ № 14

Поссевіно А. Історичні твори про Росію ХVІ ст.

Коментар

Антоніо Поссевіно (1534−1611) – єзуїт, католицький посол, скерований польською курією у Московську державу для з’ясування можливостей підпорядкування її Папі Римському; особисто вів бе­сі­ди з Іваном ІV.

Уривок

Про розуміння Іваном Грозним царської влади

... Таку думку про себе він підтримує серед своїх з дивною су­ворістю, так що рішуче хоче бути ледь не першосвящеником і одно­часно імператором.... Самим своїм одягом, оточенням і всім іншим він намагається показати велич навіть не королівську, а майже пап­ську. Можна сказати, що все це запозичено від грецьких патріархів та імператорів і те, що відноситься до вшанування Бога, він переніс на прославлення самого себе.

Про образ государя в московському суспільстві

Московити з дитинства мають за правило так говорити і дума­ти про свого государя, одержавши цю настанову із рук предків, що найчастіше на ваше питання відповідають так: "Один Бог і великий государ про це знають", "Наш великий государ сам все знає", "Він єдиним словом може розплутати всі вузли і труднощі", "Немає такої релігії, обрядів і догматів, яких би він не знав", "Що б ми не мали, коли процвітаємо і перебуваємо в доброму здоров’ї, все це ми маємо завдяки милості великого государя".... Князю всі віддають таку честь, яку навряд чи можна уявити.

Вони дуже часто говорять (якщо навіть так не думають), що їхнє життя, благополуччя і все решта даровані їм великим князем...І під палицями, і ледь не вмираючи, вони іноді кажуть, що приймають це, як милість... Звикнувши з дитинства до такого образу, вони якби змінили свою природу і почали перебільшувати всі ці риси свого кня­зя і стверджувати, що вони самі живуть і благоденствують, якщо живе і благоденствує їхній князь".

Про "залізну завісу" в Московській державі

Ніхто із московитів, зазвичай, не їздить в інші країни, якщо його не відправлять. Не дозволяється їм навіть мати кораблі, щоби [ніхто] не втік таким шляхом і, нарешті, вважається, що тісним спіл­куванням з іноземцями можна принести якусь шкоду князю.

ü Поссевино А. Исторические сочинения о России ХVІ в. – М., 1983. – С. 23, 25, 46−49.

ДОКУМЕНТ № 15

Ключевський В. Курс російської історії

Уривок

Про зміст листування Івана ІV з Андрієм Курбським

Кожний з них повторює своє і погано слухає супротивника. "За що ти б’єш нас, вірних слуг твоїх?", − питає князь Курбський. "Ні, − відповідає йому цар Іван, − російські самодержці з початку самі володіють своїми царствами, а не бояри і не вельможі". В такій простій формі можна висловити суть відомого листування.

Уявлення Івана ІV про царську владу

Завзято вчитуючись в улюблені тексти і постійно про них думаючи, Іван поступово і непомітно створив собі з них ідеальний світ, в який ішов, як Мойсей на свою гору, відпочиваючи від жи­тейських жахів і жалів. Він з любов’ю споглядав ці величні образи старозавітних обранників і помазаників божих − Мойсея, Саула, Давида, Соломона. Але в цих образах, як у люстерку, він намагався побачити самого себе, свою власну царську фігуру, вловити в них відображення свого блиску або перенести на себе самого відблиск їхнього світла і величі.

Він сам для себе став святинею і в помислах своїх створив ціле богослов’я політичної самозакоханості у вигляді вченої теорії своєї царської влади. Тоном натхненного згори і разом із звичною тонкою іронією писав він під час переговорів про мир ворогу своєму Стефану Баторію, колячи очі йому його виборною владою: "Ми, смиренний Іоан, цар і великий князь всея Руси по божій волі, а не по багато бентежному людському бажанню".

ü Ключевский В. Курс русской истории. Соч.: В 9-ти т. Т. 2. – М., 1998. – С. 159, 189.

ДОКУМЕНТ № 16

Костомаров М. Цар Іван Васильович Грозний

Уривок

Про характер Івана Грозного

Іван... створював у своєму уявленні небувалі злочини і, за­лежно від настрою, то катував і страчував одних, то дивом залишав цілими інших після звинувачень. Люті страти почали приносити йому задоволення: в Івана вони часто мали значення театральних видо­вищ; кров розбестила самодержавця: він довго проливав її з насо­лодою, не стикаючись з протидією; і проливав її до того часу, поки йому не набридла цього роду розвага.... Даремно намагалися б ми пояснити його злодіяння будь-якими цілями і бажаннями обмежити свавілля вищого стану; даремно робили б спробу створити з нього образ демократичного государя.... Лютість Івана Васильовича дош­ку­лила не лише вищому стану, а й народним масам, як показує бійня в Новгороді, цькування народу ведмедями для забави, віддача оприч­никам на пограбування цілих волостей і т. ін. Іван був людиною вищою мірою безсердечною.... Як сповна людина зла, Іван становив також зразок надмірної брехливості, якби на підтвердження того, що лють і брехня ідуть рука в руку.

Про опричнину

Він бажав проливати кров, але боявся і придумав такий засіб, який би в народних очах надавав законності найбільш свавільним його несамовитостям.

Боягузтво привело Івана до думки облаштувати, так би мо­вити, комедію, в якій народу випадала б доля просити царя катувати і страчувати, кого забажає цар.

Цар всівся в Олександрівській Слободі... жив тут, оточений своїми улюбленцями, серед яких Басманови, Малюта Скуратов і Афанасій Вяземський займали перші місця. Улюбленці набирали в опричнину дворян і дітей боярських і замість 1000 чоловік неза­ба­ром збільшили їх до 6000, яким роздавалися помістя і вотчини, відібрані у попередніх володарів, розорених і вимушених пересе­ля­тися зі свого згарища. В останніх забирали не тільки землі, а й бу­динки і все рухоме майно; траплялося, що їх у зимовий час відправ­ляли пішки на пусті землі. Таких нещасних було більше 12000 сімей; багато з них гинули в дорозі. Нові землевласники, спираючись на особливу милість царя, дозволяли собі велике нахабство і свавілля над селянами, які жили на їхніх землях, і невдовзі привели їх до такого зубожіння, що здавалось, ніби ворог відвідав ці землі. Оприч­ники складали царю особливу присягу, згідно з якою зобов’язу­валися не тільки доносити про все, що вони почують поганого про царя, а не мати ніякого дружнього спілкування, не їсти і не пити з земськими людьми.

... Таким або подібним чином багато втрачало свої будинки, землі, були обдерті до ниточки, а інші віддавали жінок і дітей в кабалу і самі йшли в холопи. Всякому доносу опричника на земсь­кого вірили; щоб догодити царю, опричник повинен був вирізнятися люттю та безсердечністю до земських людей.... Якщо опричник всюди і в усьому був вищою істотою, якому треба догоджати, земсь­кий був істотою нижчою, позбавленою царської милості, яку можна як завгодно ображати. Так стояли один проти одного служилі, при­казні і торгові люди на одному боці в опричнині, на іншому − в земщині. Що стосується маси народу, селян, то в опричнині вони страждали від свавілля новопоселених поміщиків.... (При такому новому стані справ на Русі почуття законності повинно було зник­нути.... Запровадження опричнини, мабуть, було жахливою зброєю деморалізації російського народу, з якою навряд чи будь-що інше в його історії могло порівнятися, і знайомі з цим іноземці справедливо зазначають: "Якщо б сатана хотів вигадати будь-що для шкоди люд­ської, то і той би не міг вигадати нічого більш вдалого").... Часто після обіду цар Іван їздив катувати і мордувати опальних... Їх приводили цілими сотнями і багатьох з них перед очами царя за­мордовували до смерті. То було улюбленою розвагою Івана: після кривавих сцен він був особливо веселим.

За наказом царя опричники хапали жінок опальних людей, ґвал­тували їх, деяких приводили до царя, вдирались у вотчини, палили будинки, мордували, вбивали селян, роздягали догола дівчат і глум­лячись, змушували їх ловити курей, а потім стріляли в них.

Земщина була немов би чужою завойованою країною...

Про масовий терор у Новгороді та інших містах

Московський цар давно вже не терпів Новгорода.... Ніде, звичайно, він не бачив таких різних, ненависних для нього рис, як в історії Новгорода і Пскова.

... У грудні 1569 року Іван Васильович здійснив похід на пів­ніч.... Місто Клин, який колись належав Твері, повинно було першим відчути царський гнів. Опричники за царським наказом увірвалися в місто, били та вбивали тих, хто потрапляв на очі. … Потім цар пішов на Твер.... За царським наказом опричники кинулися в місто, бігали по дворах, убивали всіх домашніх тварин, рубали паркани, двері, вік­на, забирали усякі домашні запаси і купецькі товари – віск, льон, шкіру та ін., звозили на кучі, підпалювали, а потім пішли.... Оприч­ники знову вдираються в місто і починають бити всіх, хто попа­деться: чоловіків, жінок, немовлят, інших випікають вогнем, других розри­вають кліщами, тягають та кидають тіла вбитих у Волгу.... Із Твері поїхав цар у Торжок, і там повторилося те саме, що робилося в Твері.

... 6 січня... приїхав государ в Городище... Іван наказав при­вести до себе в Городище тих новгородців, яких ще до його приїзду взяли під варту. Це були владичні бояри, новгородські діти боярські, виборні міські і приказні люди і найвідоміші торговці. З ними разом привезли їхніх жінок і дітей... Іван наказав своїм дітям роздягти їх і мордувати "неістовими", як говорить сучасник, муками, між іншим, підпалювали їх якоюсь винайденою ним речовиною, яка у нього називалася "підпал"... потім він наказав змордованих, обпалених прив’язати до саней ззаду, швидко вести за собою до Новгорода, волочачи їх по замерзлій землі, і кидати у Волхов з мосту. За ними везли їхніх жінок і дітей; жінкам зв’язували назад руки з ногами, прив’язували до них немовлят і у такому вигляді кидали у Волхов; по річці їздили царські слуги із сокирами і добивали тих, хто ви­пли­вав.... Іван почав прогулюватися по мирському Новгороду, наказу­вав винищувати купецькі товари, громити лавки, трощити двори і хороми, вибивати вікна, двері в будинках, винищувати домашні за­паси і все майно мешканців.

... Після Іванового візиту новгородський край занепав, обез­люд­нів, недобиті ним новгородці стали убогими, приреченими пло­дити убогі покоління.

... Після новгородського погрому Іван вирішив, що в Москві були співучасники новгородської зради.... 25 липня на Красній пло­щі було поставлено 18 шибениць і розкладена різна зброя страти: печі, пательні, гострі залізні пазурі, кліщі, голки, мотузки для перетирання тіла навпіл, котли з окропом, батоги та ін.... Виїхав цар з опричниками, за ними вели 300 чоловік, засуджених на страту, в жахливому вигляді від слідів тортур; вони ледве тримались на ногах.... Цар велів відібрати 180 чоловік і оголосив, що дарує їм життя по своїй великій милості. Решту всіх стратили жахливими тортурами. Винахідливість царя була настільки великою, що майже кожному бу­ла особлива страта: так, Висковатого повісили вверх ногами і розсік­ли на частини; Фунікова обливали почергово то окропом, то льодя­ною водою і т. д. На наступний день після страти потопили жінок страчених.

Про наслідки опричнини

Зерна цієї влади існували віддавна, але були значною мірою виховані і розвинуті епохою царювання Грозного, який сам був уособ­ленням брехні. Створивши опричнину, Іван озброїв одних російсь­ких людей проти других, вказав їм шлях шукати милості або спа­сіння в загибелі своїх ближніх, стратами за явно вигадані злочини привчив до брехливих доносів і, здійснюючи для однієї втіхи нелюд­ські злодіяння, виховав в оточуючому його середовищі безсердеч­ність і жорстокість.

ü Костомаров Н. Царь Иван Васильевич Грозный // Русская ис­то­рия в жизнеописаниях ее главней­ших деятелей. – М., 1991. – С. 285−286, 291, 294−297, 304−310.

ДОКУМЕНТ № 17

Пипін О. Історія російської літератури

Коментар

Олександр Пипін (1833−1904) – відомий історик російської су­спільної думки, дослідник російської та зарубіжної літератури.

Уривок

Про зміст та наслідки опричнини

... Новітні історики виправдовують її запровадження як вдалий хід шахами, метою якого було остаточно побороти удільну традицію і поставити боярство у пряму залежність від царської волі. Справа в то­му, що царський авторитет і без того був уже доволі сильним, а пе­редбачувана державна користь опричнини супроводжувалася огид­ними насильствами опричників, які разом з іншими однорідними фактами по­винні були залишити якнайсумніший відбиток на народ­ному характері.

Про "державний театр" Івана ІV

... Ніхто із московських государів попередніх часів не виступав на всенародну сцену, ніхто так не шукав театральності й ефекту; ні у кого державна справа не перетворювалася в такі вигад­ки, як від’їзд в Олександрівську слободу, послання до московського народу, чернецькі переодягання і т. ін.

ü Пыпин А. История русской литературы: В 4-х т. Т. 2. СПб., 1911. – С. 154−155.

ДОКУМЕНТ № 18

Ліхачов Д. На шляху до нової літературної свідомості

Коментар

Дмитрій Ліхачов (1906−1999) – відомий російський історик, дослідник історії літописання, російської суспільної думки.

Уривок

Про характер Івана Грозного

Він то відмовлявся від своєї царської влади і садив на престол татарина Симеона Бекбулатовича, зловіще нагадуючи цим про трьох­сот­літнє іноземне ярмо, і писав Симеону Бекбулатовичу лицемірно-при­низ­ливі чолобитні, то насолоджувався владою і масами стра­чував лю­дей. Він постійно переходив від одного почуття до іншого: від тор­жества до крайнього каяття, від веселощів до біди, то драж­нив, то впадав у лють.

ü Лихачев Д. На пути к новому литературному сознанию // Па­мят­ники литературы Древней Руси. Втор. пол. ХVI в. – М., 1986. – С. 6−7.

ДОКУМЕНТ № 19

Веселовський С. Дослідження з історії опричнини

Коментар

Степан Веселовський (1876−1952) – відомий російський істо­рик; його фундаментальна праця з історії опричнини була надруко­вана у 1963 р. (написана за 20 років до того); у ній дана оцінка оприч­нині як одній з найбільших катастроф в історії Росії.

Уривок

Про характер терору Івана Грозного

З часу запровадження опричнини у 1565 р. страти набули харак­теру організованого терору, спрямованого вже не стільки проти вин­них, скільки проти найширших верств населення, але насамперед, безумовно, проти тих, хто підпадав під гарячу руку царя, хто входив до його найближчого оточення і був виконавцем його розпоряджень, незалежно хто це − боярин, приказний дяк або псар, поставлений на заставі. Через них Іван поширював жах серед нижчих верств насе­лення, а іноді здійснював безпосередні програми. Терор набував ха­рактеру системи...

Про соціальний склад жертв терору Івана Грозного

... На одного боярина або дворянина припадало три–чотири рядових служилих землевласника, а на одного представника класу при­вілейованих служилих землевласників припадав десяток осіб із ниж­чих верств населення.... Мабуть, пора відкинути старі забобони, нібито опали і страти царя Івана були спрямовані проти великих феодалів і що особи з нижчих верств населення гинули лише випад­ково, у зв’язку зі стратою великого феодала.

ü Веселовский С. Исследования по истории опричнины. – М., 1963. – С. 334.

ДОКУМЕНТ № 20

Афанасьєв Ю. Небезпечна Росія

Уривок

Про причини "опричного терору"

Багато істориків, наприклад, тривалий час ламали голови над загадкою масштабності і жорстокості форм того, що увійшло в ро­сійську історію під назвою "опричний терор" царя Івана Грозного (1533−1584). Чи то він хотів знищити всі боярські роди, щоб зміц­ни­ти свою владу, чи то він хотів в ім’я централізації держави лікві­дувати остаточно уділи. Але при постановці питання таким чином кінці з кінцями ніяк не сходилися: залишалися логічно й історично необґрунтованими і розмах та жорстокість терору, і його раптове припинення у 1578 році.

Розгадка виявилася в самосвідомості царя Івана, аналіз якої показав, що опричнина в його сприйнятті була синкретичним яви­щем – і не стільки практичного, скільки релігійного характеру.

Грозний доволі природньо уподібнював владу царя владі Бо­жій, і це стало чи не найголовнішим сенсом його життя й основним мотивом діяльності. Есхатологічні уявлення, зазначає О. Юрганов, примхливим способом поєднувалися у нього з поглядами на сутність царської влади. Уподібнюючи свою владу владі Божій, він і діяв "аки Бог", демонстрував Божественне право, як він сам його розумів, на "лютість покарання". Якось прийшов до тирана якийсь старець на ім’я Борис Титов, застав його сидячим за столом і привітав. Цар від­повів на вітання словами: "Добрий день, о премного вірний раб. За твою вірність я відплачу тобі деяким даром. Ну підійди ближче і сядь зі мною". Титов підійшов, нахилив по велінню государя голову пе­ред ним, той дістав ніж, взяв нещасного старця за вухо і відрізав його. Бідний, тяжко зітхаючи і придушуючи біль, почав дякувати ца­рю, який, у свою чергу, йому відповів: "З вдячним настроєм прийми цей дар, який би він не був. Надалі я дам тобі ще більший". Цей май­бутній дар – смерть від руки государя.

Дата добавления: 2015-07-18