Глава 98. 1 страница

Приговорив государ... з нами, своїми богомольцями... про слободи наші митрополичі і архієпископські і єпископські і монас­тирські, що слободам всім новим тягнути городськими людьми уся­ке тягло і з судом. І ми нині той приговор пам’ятаємо. В нових слободах відає Бог та ти, оприч суду. А нині намісники твої госу­дареві і властелі тих слобожан хочуть судити, і в том... слобожанам нашим запустіти. А раніше того... твої намісники і властелі наших слобожан не судили. І ти би, государ, своїм намісникам і властелям надалі наших слобожан не велів судити. А нині твій царський приговор з нами, що в ті нові слободи увійшли посадські люди після опису, і тих би людей із нових слобід знов вивести в місто на посад. І про те відає бог та ти, государ... А надалі би митрополитам і ар­хієпископам, і єпископам, і монастирям тримати свої старі слободи по старині..., а нових би слобід не ставити, і дворів нових в старих слободах не прибавляти... А в яких старих слободах двори спус­тіють, і в ті двори звати сільських людей пашених і непашених по старині, як раніше це було. А отказували тих людей на строк за Юрієвим днем осіннім по государеву указу по старині. А з посаду надалі городських в слодоби... не приймати, хіба козаків[131], нетяглих людей[132].

ü Стоглавий собор 1551 г. // Российское законодательство Х–ХХ веков. В 9-ти т. Т. 2. – М., 1985. – С. 267−374.

ДОКУМЕНТ № 4

Вибрана тисяча 1550 р.

Коментар

В Тисячну книгу були внесені розподілені на три статті дво­рові, які не мали підмосковних володінь, що утруднювало їхню служ­бу. Під Москвою була "посажена" на землю "вибрана тисяча" − 1070 провінційних дворян, які мали стати опорою царя. До списку ввійшли дворяни з 46 міст і уїздів, фактично зі всієї держави; із 1078 чоловік лише 28 належало до столичної знаті. До складу провін­цій­них дітей боярських першої статті входили особи, які займали високі посади у війську і державному управлінні (А. Курбський, О. Ада­шев).

Уривок

Року 7059 жовтня і великий князь Іван Васильович всея Руси приговорив з боярами учинити в Московському уїзді, та в половині Дмитрова та в Рузі, та в Звенигороді, та в числяках і в ординцях[133], і в перевесних селах і тетеревничих[134], і в оброчних селах[135], від Моск­ви верст за 60 і 70, поміщиків дітей боярських кращих слуг 1000 чо­ловік.

А яким боярам і окольничим бути готовим в посилки, а по­мість і вотчин в Московському уїзді у них не буде – і (тим) боярам і окольничим дати помістя в Московському уїзді по 200 четі; а дітям боярським – в 1-й статті дати помістя по 200 ж четі, а другій статті дітям боярським дати помістя по 150 четі, а третій статті дати дітям боярським помістя по 100 четі....А який гріхом із той тисячі вимре, а син його не пригодиться до тої служби, то в того місце прибрати іншому. А за якими боярами і дітьми боярськими вотчини в Мос­ковському уїзді або в іншому місті, які близько Москви верст за 50 або за 60 – і тим помістя не давати...

І всіх дітей боярських во всіх статтях московської землі, і новгородських поміщиків і псковських, і торопецьких, і луцьких і ржевських, дворових і міських – 1050 чоловік; а землі їм дати 112600 четі; оприч бояр....А всіх і з боярськими 1078 чоловік; а землі їм дати 118200 четі.

ü Избранная тысяча 1550 г. // Тысячная книга 1550 г. и Дво­ро­вая тетрадь пятидесятых годов XVI века. – М.−Л., 1950. – С. 53−103.

ДОКУМЕНТ № 5

Д. Флетчер. Про державу Російську

Коментар

Джильс Флетчер (1549−1611) − англійський дипломат, який жив у Москві при царі Федорі Івановичу у 1588−1589 рр.

Уривок

Про постійне стрілецьке військо

Піхоту, яка одержує постійне жалування, цар утримує до 12 тисяч людей, званих стрільцями. Із них 5000 повинні перебувати в Москві або в іншому місті, де б не знаходився цар, і 2000 (звані стремяними стрільцями) при самій його особі... Інші розміщені в укріплених містах, де залишаються до того часу, поки не знадо­биться відправити їх в похід. Кожний із них одержує жалування по сім рублів в рік, понад дванадцяти мір жита і стільки ж вівса....Стрільці, які становлять піхоту, не носять ніякої зброї, крім самопала в руці, бердиша на спині і меча збоку....В Сибіру...по­будовано декілька фортець і поставлено гарнізони біля шести тисяч солдат, із росіян і поляків, яких цар посилює, відправляючи туди нові партії для насе­лен­ня, в міру розширення володінь....Постійних охоронців його (царя) на­лі­чується 2000 стрільців, які стоять день і ніч із зарядженими руш­ницями, запаленими гнітами та іншими необ­хідними снарядами. Вони не входять до палацу, охороняють на по­двір’ї, де живе цар....Стрільці...охороняють палац царський або спаль­ню по двісті п’ятдесят чоловік в ніч; інші двісті п’ятдесят чоловік несуть варту на дворі і біля скарбу...

ü Флетчер Д. О государстве Русском // Хрестоматия по исто­рии СССР с древнейших времен до 1861 года. / Сост. П. Епифанова, О. Епифанов. – М., 1987. – С. 126−127.

ДОКУМЕНТ № 6

Перше послання Курбського Івану Грозному

Князь Андрій Курбський (1528−1583) – відомий воєначаль­ник, пройшов три головні воєнні фронти Московської держави того часу: казанський, лівонський, кримський. У 1564 р. втік до Литви, в емі­гра­ції написав низку викривальних творів проти тиранії москов­ського ца­ря, в яких відстоював право участі радників царя в управ­лінні кра­ї­ною, заперечував принцип абсолютної влади московського правителя.

Уривок

Про безпідставні репресії та неправедну, антихристиянську поведінку царя

Для чого, цар, сильних...винищив[136], і воєвод, дарованих тобі богом для боротьби з ворогами різними, стратам піддав, і святую кров їх переможну в церквах божих пролив і кров’ю мученицькою обагрив церковні пороги[137], і на доброзичливців твоїх, які душу свою за тебе поклали, нечувані від початку світу муки і смерті, і утиски задумав[138], звинувачуючи невинних православних в зрадах і чаклун­стві...і з наполегливістю намагаючись світло у темряву обернути і солодке назвати гірким? У чому ж провинилися перед тобою і чим прогнівили тебе християни-соратники твої? Чи не вони розбили прегорді царства і перетворили їх у покірні тобі у всьому, а у них же раніше в рабстві були предки наші? Чи не здалися тобі фортеці німецькі, по мудрості їх, їм від бога дарованій?[139] За це ти нам, нещасним, віддячив, винищуючи нас зі всіма близькими нашими?[140] Або ти, цар, думаєш, що ти безсмертний і впав у небачену єресь, ніби не боїшся предстати перед непідкупним суддею – надією хрис­тиянською, богоначальним Ісусом, який прийде вершити справед­ливий суд... і вже тим більше не помилує гордих утискувачів і спитає за всі гріхи влади їх...

Вихваляєшся ти в гордості своїй в цьому тимчасовому і плинному житті, вигадуючи на людей християнських найжахливіші страти, до того ж глумлячись над ангельським образом і зневажаючи його[141], разом з підтакуючими тобі підлесниками і товаришами твоїх бенкетів бісівських, однодумцями твоїми боярами, які гублять душу твою і тіло, які дітьми своїми жертвують...

ü Первое послание Курбского Ивану Грозному // Переписка Ива­на Грозного с Андреем Курбским. – Л., 1979. – С. 119−120.

ДОКУМЕНТ № 7

Третє послання Курбського Івану Грозному

Уривок

Тобі тільки і залишається, що сваритися, як п’яній рабині, що воістину належить і що гідно царського сану, а саме справедливий суд і захист, то вже давно зникло за молитвами і порадами Вассіана Топоркова, із середовища найлукавіших йосифлян, який тобі радив і нашіптував, щоб ти не тримав при собі радників мудріших за себе, і за порадами інших, подібних йому, з числа ченців і мирських.

...Замість обраних і гідних мужів, які не соромлячись говорили тобі всю правду, оточив себе мерзотними прихвоснями і маніяками, замість сильних воєвод і полководців − найогидливішими і Богу ненависними Бельськими з товаришами їх[142], а замість хороброго воїн­ства, кромешниками або опричниками[143], кровожерливими, які не­зрів­нянно огидніші за катів, замість божественних книг і священних молитов, якими насолоджувалася твоя безсмертна душа і освя­чу­вався твій царський слух, − скоморохами з різними дудами і з ненависними богу бісівськими піснями...

ü Третье послание Курбского Ивану Грозному // Переписка Ива­на Грозного с Андреем Курбским. – Л., 1979. – С. 177.

ДОКУМЕНТ № 8

Перше послання Івана Грозного Курбському

Коментар

Іван ІV намагався надати своїм відносинам з підданими су­воро релігійного вигляду, сприймаючи свою владу, подібно до влади Бога, як непідсудну, таку, що не потребує захисту і об­ґрунтування. Листування Івана ІV з А. Курбським свідчить про "ви­мивання" світської складової верховної влади. Іван IV трак­тував зраду А. Курбського не як зраду васала сюзерену, а як зраду Богу і вірі.

Уривок

Не думай, що це справедливо – розлютившись на людину, ви­ступити проти Бога; одна справа – людина, навіть у царську порфиру вбрана, а інша справа – Бог.

Подивись на нього і вдумайся: хто опирається владі – опи­рається Богу, а хто опирається Богу – той називається відступником, а це найгірший гріх.

Я, цар і великий князь всея Руси, в своїх холопах вільний.

ü Первое послание Ивана Грозного Курбскому // Переписка Ива­на Грозного и Андреем Курбским. – Л., 1979. – С. 123−124.

Документ № 9

Друге послання Івана Грозного Курбському

Уривок

...Я, який хотів над вами панувати, а ви не хотіли бути під моєю владою,...і я за то розгнівався на вас?...ви, які не тільки захотіли покоритися мені і слухати мене, але самі мною володіли, захопили мою владу і правили, як хотіли, а мене усунули від влади: на словах я був государ, а насправді нічим не володів.

ü Второе послание Ивана Грозного Курбскому // Переписка Ива­на Грозного с Андреем Курбским. – Л., 1979. – С. 166.

ДОКУМЕНТ № 10

Послання Івана Грозного
про зраду Андрія Курбського (1564 р.)

Коментар

Послання Івана Грозного написане у відповідь на послання А. Курбського; воно є важливим історичним джерелом, в якому обґрунтовується ідея необмеженої самодержавної влади москов­сь­кого царя та теорія боговстановлення царської влади.

Уривок

Про необхідність необмеженої самодержавної влади царя

...По божому велінню початок самодержавства істинно право­слав­ного Російського царства – від великого царя Владимира....Не­хай буде відомо повеління цієї істинно православної християнської само­дер­жавної влади, яка володіє багатьма землями, і хай прийме нашу хрис­тиянську покірну відповідь колишній істинно православ­ний хрис­ти­янин і наш боярин, радник і воєвода...князь Андрій Ми­хайлович Курбський...

...Писання твоє прийнято і прочитано уважно. Зміїна отрута у тебе під язиком, і тому хоча лист твій і наповнений медом і сотами, але на смак воно гірше полину....В сліпій твоїй злобі ти не можеш бачити істину....Адже ви ще з юності, подібно бісам, розхитали моє благочестя і державу, одержану мною від бога і від моїх прабатьків, взяли під свою владу. А чи це сумління крамольне – тримати своє царство в руці і не давати панувати своїм рабам? Чи це суперечить розуму – не бажати бути під владою своїх рабів?

Така суть питання з мирськими справами; в духовних же і церковних справах, якщо я і здійснив невеликий гріх, то тільки через вашу спокусу і зраду; крім того, і я – людина, немає ж людини без гріха, один Бог безгрішний; це ти тільки вважаєш себе людиною, рів­ною ангелу. А про безбожні народи що і говорити! Там же в них царі своїми царствами не володіють, а як їм вкажуть їхні піддані, так і правлять. А російські самодержці від початку самі володіють своєю державою, а не їх бояри і вельможі. А ти цього у своїй злобі не зміг зрозуміти, вважаючи благочестям, коли самодержавство перебуває під владою відомого попа[144] і під вашим злодійським повелінням. А це, по-твоєму, безчестя, коли ми самі володіємо владою, даною нам від Бога, і не хочемо бути під владою попа і під вашим злодійським повелінням...

Як же ти не зміг зрозуміти, що володар не повинен ні люту­вати, ні безслівно коритися? Невже ж ти своїм божевільним розумом вважаєш, що цар завжди повинен діяти однаково, незалежно від часу і обставин? Невже не треба страчувати розбійників і злодіїв? Адже лукаві задуми цих злочинців ще небезпечніші! Тоді всі царства роз­падуться від безладдя і міжусобних лайок. Що ж повинен робити правитель, як не втручатись у суперечки своїх підданих? Як же тобі не соромно називати мучениками злодіїв, не розібравшись, за що во­ни постраждали.

Чи то суперечить розуму – діяти відповідно до обставин і часу? Згадаймо найвеличнішого із царів Константина[145]: як він, зара­ди царства, вбив власного сина! А князь Федір Ростиславович[146], ваш предок, скільки крові пролив в Смоленську під час пасхи! А вони ж причислені до святих. А як же Давид, обраний богом, коли його не прийняли в Єрусалимі, вбивали єрусалимців – кульгавих і незрячих, які ненавиділи душу Давидову? Чи по-твоєму, і ті, які не бажають прийняти даного богом царя − теж мученики? Як же ти не задумався над тим, що такий благочестивий цар звалив свій могут­ній гнів на немічних рабів? Але невже теперішні зрадники не здійс­нили таке ж злодійство? Вони ще гірші. Ті тільки спробували пере­шкодити царю вступити в місто, але не змогли цього зробити; ці ж, порушивши клятву, на хресті відкинули уже прийнятого ними, даного їм богом і народженого на царстві царя і, скільки могли зробити зла, зробили – словом, справою і таємним наміром; чому ж ці менш варті лютіших страт, ніж ті? Немало і інших було царів, які врятували свої царства від безладу і відбивали злодійські наміри і злочини підданих. І завжди царям треба бути обережними: іноді сми­ренними, іноді жорстокими, добрим надавати милосердя і смирен­ність, злим – жорстокість і розправи. Якщо цього немає, то він – не цар, бо цар змушує тремтіти не тих, хто творить добро, а тих, хто чинить зло. Хочеш не боятися влади? Роби добро; а якщо робиш зло – бійся, бо цар недаремно меч носить – для залякування злодіїв...

Невже ти бачиш благочестиву красу там, де царство перебуває в руках попа-неука і злодіїв-зрадників, а цар їм підкоряється? Ніде ти не найдеш, щоб не зруйнувалося царство, яким керує піп. Тобі чо­го забажалося – того, що сталося з греками, які знищили царство і перейшли до турків? Так нехай ця погибель впаде на твою голову! Невже це світло – коли піп і лукаві раби правлять, цар же тільки по імені і по честі – цар, а владою анітрохи не кращий за раба? А невже це темрява – коли цар править і володіє царством, а раби виконують накази? Нащо ж самодержцем називається, якщо сам не править? Подумай, яка влада створювалася в тих країнах, де царі слухалися духовних і радників і як загинули ці країни! Невже і нам порадиш так робити, щоб теж загинути? Чи це благочестя – не придушувати злодіїв, не правити царством і віддати його на розграбування інород­цям? Одна справа − рятувати свою душу, інша справа – піклуватися про тіло і душу інших людей... Зрозумій же різницю між відступ­ницт­вом, чернецтвом, священництвом і царською владою. Чи належить царю, наприклад, якщо його б’ють по одній щоці, підставляти дру­гу? Як же цар зможе правити царством, якщо допустить над собою безчестя? Не може здійснитися і ваше бажання правити тими міс­та­ми і областями, де ви перебуваєте. Ти сам своїми безчесними очима бачив, яке розорення було на Русі, коли в кожному місті були свої начальники і правителі, а тому можеш зрозуміти, що це таке....А як в інших країнах карають злодіїв, сам побачиш: там не по-нашому! Тортур, гонінь і різних страт ми ні для кого не вигадували, якщо ж ти говориш про зрадників і чаклунів, то таких псів всюди страчують...

Про період боярського правління

Вище я обіцяв детально розповісти, як жорстоко я страждав че­рез вас в юнацтві до останнього часу. Це відомо всім (ти був ще молодим у ті роки, але можеш знати це): коли за божою волею...наш батько, великий государ Василій, залишив тягар земного царства, мені було тоді три роки, а покійному брату, святоспочившему Геор­гію, один рік; залишилися ми сиротами, а мати наша, благочестива цариця Єлена – такою ж нещасною вдовою, і опинилися ми немов серед вогню: зі всіх сторін на нас вирушили війною інородні народи – литовці, поляки, кримські татари, Надчитархан, нагаї, казанці, а ви, зрадники, тим часом почали заподіювати нам багато бід – князь Семен Бельський і Іван Ляцький, подібно тобі, скаженому псу, втек­ли в Литву, і куди тільки вони не втікали, сказившись? І в Царград, і в Крим, і до нагаїв, і всюди піднімали війну проти православних.... По­тім зрадники підняли на нас нашого дядька, князя Андрія Івановича, і з цими зрадниками він пішов було до Новгорода... а від нас в цей час відійшли і приєдналися до князя Андрія багато бояр на чолі з твоїм родичем, князем Іваном Семеновичем, онуком князя Петра Льво­ва-Романовича, і багато інших. Потім вони зрадницьким чином ста­ли віддавати нашому ворогові, великому князю литовському, наші вотчини, міста Радогощ, Стародуб, Гомель....Якщо в своїй землі немає кого вчити губити рідну землю заради слави, то вступають в союз з інородцями – аби назавжди погубити землю[147].

Коли ж...мати наша...переселилася з земного царства в не­бесне, залишилися ми з покійним братом Георгієм круглими сиро­тами – ніхто нам не допомагав....Було мені в цей час вісім років, піддані наші досягли здійснення своїх бажань – одержали царство без правителя, про нас, правителів своїх, піклуватися не стали, ки­нулися добиватися багатства і слави і нападали при цьому один на одного. І чого тільки вони не наробили! Скількох бояр і воєвод, при­бічників нашого батька, перебили! Двори, села і маєтки наших дядьків взяли собі і залишилися в них! Казну матері перенесли у Велику казну, і при цьому люто пхали її ногами і кололи палицями, а решту поділили між собою. А робив це твій дід, Михайло Тучков. Тим часом, князі Василій і Іван Шуйські самовільно зайняли при мені перші міста і стали замість царя, тих же, хто більше за всіх зра­джував нашому батькові і матері, випустили із ув’язнення і схи­ли­ли на свій бік. А князь Василій Шуйський поселився на дворі нашого дядька, князя Андрія Шуйського, а його прибічники, зібравшись...на цьому дворі захопили Федора Мішуріна, ближнього дяка при нашому дядькові і при нас, і зганьбивши його, вбили; князя Івана Федоровича Бельського і багатьох інших ув’язнили в різні місця; підняли руку на церкву, скинувши з престолу митрополита Даниїла; послали його в ув’язнення і так здійснили свої бажання і самі стали царствувати[148]. Нас же з покійним братом Георгієм почали вихову­вати як іноземців або як убогих. Яких тільки злиднів не зазнали ми в одязі і їжі! Пригадую одне: бувало, ми бавимося в дитячі ігри, а князь Іван Васильович Шуйський сидить на лавці, спершись ліктями об постіль нашого батька і поклавши ногу на крісло, а на нас і не дивиться... Що ж сказати про батьківську казну? Все розікрали під­ступним чином − говорили, ніби дітям боярським на жалування, а взяли собі...; безчисленну казну нашого діда і батька забрали собі і накували собі з неї золотих і срібних посудин і надписали на них імена своїх батьків, немов би це їхнє спадкове надбання...

Так вони жили тривалий час, але коли я почав підростати, я не захотів бути під владою своїх рабів; князя Івана Васильовича Шуйсь­кого відправив служити подалі від себе, а при собі наказав бути сво­єму боярину князю Івану Федоровичу Бельському. Але князь Іван Шуйський, зібравши багатьох людей і змусивши їх присягнути, прийшов з військом до Москви, а його радники, Кубенський та інші, ще до його приїзду захопили боярина нашого, князя Івана Федоро­вича Бельського та інших бояр і дворян і, виславши на Білоозеро, вби­ли; а митрополита Іоасафа з великою ганьбою прогнали з митро­по­лії. Потім князь Андрій Шуйський зі своїми прибічниками прийшов до нас у столову палату, захопив на наших очах нашого боярина Фе­дора Семеновича Воронцова, зганьбили його, витягли з палати і намагалися його вбити. Тоді ми веліли митрополиту Макарію і своїм боярам Івану і Василію Морозовим передати їм, щоб вони його не вбивали і вони з нехіттю, послухавшись наших слів, вислали його в Кострому; при цьому вони ображали митрополита, штовхали його і розірвали на ньому мантію...Добра така вірна служба?...

Про боярські зради

Коли ж ми досягли п’ятнадцяти років, то взялися самі правити своїм царством... Але так як людські гріхи завжди дратують бога, то сталася за наші гріхи по божому гніву в Москві пожежа, і наші зрад­ники-бояри, ті, яких ти називаєш мучениками..., як би скористав­шись сприятливим часом для своєї зради, переконали неосвічених людей, нібито наша бабка, княгиня Анна Глинська зі своїми дітьми і слугами виймала людські серця і чарувала і таким чином спалила Москву і ми начебто знали про цей задум. І по наклепу наших зрад­ників зібрався народ, з криками захопив у церкві Дмитрія Селун­ського – нашого боярина, князя Юрія Васильовича Глинського; звід­ти його витягли і по-нелюдськи вбили в Успенському храмі...

Чого ж ти, пес, вихваляєшся воєнною хоробрістю і вихваляєш за неї інших псів і зрадників? Господь наш, Ісус Христос, сказав: "Якщо царство поділиться, то воно не зможе встояти"; хто ж може вести війну проти ворогів, якщо його царство роздирається між­усо­бицями? Так і тут: якщо в царстві немає благоустрою, звідки візь­меться воєнна хоробрість? Якщо воєначальник недостатньо зміцнює військо, то скоріше він буде переможеним, аніж переможцем. Ти ж, не думаючи про це, одну хоробрість вихваляєш, а на чому хороб­рість тримається – це для тебе неважливо; ти, виявляється, не тільки не зміцнюєш хоробрість, а й сам її підриваєш. І виходить, що ти – нікчема; дома ти – зрадник, а у воєнних справах нічого не розумієш, якщо хочеш утвердити хоробрість на гордині і міжусобних війнах.... А що ти писав, нібито "ці предстателі"[149] підкорили і підпоряд­ку­вали собі прегорді царства, під владою яких були ваші предки, це справедливо, якщо йдеться про одне Казанське царство, під Астра­ханню ж ви не тільки не воювали, а і в думках не мали.... Предки ваші, батьки й дядьки, були такі хоробрі і мудрі, що вам і у сні не зрівнятися з ними, і йшли в бій не так, як ви − не по примусу, а з власної волі, і такі хоробрі люди упродовж тринадцяти років нашого змужніння не могли захистити християн від варварів! Всім же відомо, як жорстоко постраждали православні від варварів – і від Криму, і від Казані: майже половина землі пустувала. А коли ми...почали війну з варварами, коли в перший раз відправили на Ка­зан­ську землю свого воєводу, князя Семена Івановича Микулинського з товаришами, ви всі казали, що ми вислали їх через покарання, у ви­гляді опали, а не для справи. Яка ж це хоробрість, якщо ви вважаєте службу за опалу? Чи так треба підкорювати прегорді царства? Чи бували такі походи на Казанську землю, коли ви ходили по бажан­ню, а не з примусу? Коли ж бог дарував нам своє милосердя і під­корив християнству цей варварський народ, тоді і ви настільки не хотіли воювати з нами проти варварів, що через ваше небажання до нас не з’явилося більше п’ятнадцяти тисяч чоловік[150]. І ніколи ви не погоджувалися витратити зайвий час, щоб дочекатися сприятливих умов; думаючи про свої голови, а не про перемогу, ви домагалися тільки одного: скоріше перемогти або бути переможеним і повер­нутися. Заради скорішого повернення ви не взяли з собою кращих во­їнів, через що потім було пролито багато християнської крові. А хіба при взятті міста (Казані) ви не збиралися, даремно знищуючи право­славне воїнство, розпочати битву в несприятливий час і зробили б це, як би я вас не стримав? Коли ж місто...було взято, ви замість наведення порядку зайнялися грабунком! Чи це завоювання царств, яким ти так зарозуміло вихваляєшся? Жодної похвали воно, правду кажучи, не вартує, бо все це ви здійснили не за бажанням, а як раби – з примусу і навіть з наріканням. Лише ті воїни варті похвали, які во­юють за власним переконанням... Це про Казань, і на Кримській землі, і на пустих землях, де блукали звірі, тепер збудовані міста і села....Германські (лівонські) міста, по-твоєму, дісталися нам за­вдя­ки старанням наших зрадників? Як же ти навчився від батька свого, диявола, говорити і писати брехню? Згадай, як, коли почалася війна з лівонцями, ми відправили свого слугу царя Шигалея і свого бояри­на Михаїла Васильовича Глинського з товаришами воювати проти гер­манців, скільки ми почули дорікань від попа Сильвестра, від Олексія (Адашева) і від вас – не варто про це детально і говорити![151] Що б погане не трапилося з нами – все це відбувалося через германців! Ко­ли ж ми відправили тебе і нашого боярина і воєводу Петра Івановича Шуйського на рік проти германських міст (ти був у той час у нашій вотчині, Пскові, заради власних потреб, а не за нашим дорученням), мені довелося більше семи раз посилати до вас, поки ви, нарешті, пішли з невеликою кількістю людей і лише після багатьох наших на­гадувань взяли більш як п’ятнадцять міст. Це таке ваше старання, якщо ви берете міста після наших листів і нагадувань, а не за влас­ним бажанням? Як не згадати постійні заперечення попа Сильвестра, Олексія (Адашева) і всіх вас проти походу на германські міста, коли через підступну пропозицію короля Датського ви дали лівонцям можливість цілий рік збирати сили[152]. Скільки християнського народу вони перебили, напавши на вас на початку зими!...

Поголівно ми вас не винищуємо, але зрадників всюди страчу­ють: у тій країні, куди ти поїхав, ти будеш знати про це детальніше. А за ту нашу службу, про яку йшлося вище, ви варті більших страт і опали; ми ще милостиво вас покарали − якби ми покарали тебе так, як треба було, то тобі б не вдалося поїхати від нас до нашого ворога; якби ми тобі не довіряли, то ти не був би відправлений у це наше міс­то[153] і втекти б не зміг. Але ми, довіряючи тобі, відправили в цю нашу вотчину, а ти зрадив нас, як пес.

ü Послание Ивана Грозного об измене Андрея Курбского. 1564 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года / Сост. П. Епифанова, О. Епифанов. – М., 1987. – С. 138−144.

ДОКУМЕНТ № 11

Витяги із доповнень до Никоновського літопису.
Про запровадження опричнини. 1565 р.

Тієї ж зими, грудня в 3 день, в неділю, цар і великий князь Іван Васильович всея Русі зі своєю царицею і великою княгинею Марією і з своїми дітьми... поїхали з Москви в село Коломенське... Від’їзд же його не такий був, як раніше їздив по монастирях моли­тися, або на які свої забави та об’їзди їздив: взявши з собою святості, ікони і хрести золоті і камінням коштовним прикрашені, і посудини золоті і срібні, і посудні шафи зі всякими посудинами, золоте і сріб­не, і сукні, і гроші, і всю свою казну наказав взяти з собою. Яким же боярам і дворянам ближнім і приказним людям наказав з собою їха­ти, то тим багатьом наказав з собою їхати з жінками і з дітьми, а дворянам і дітям боярським, вибраним зі всіх міст, які прибрав госу­дар, бути з ним[154], наказав тим всім їхати з собою і з кіньми, зі всім службовим спорядженням.[155] А жив у селі в Коломенському два тижні через негоду і бездоріжжя, що були дощі і в ріках була повінь велика...І як ріки спали, і цар і государ із Коломенського поїхав в село Тонинське в 17 день, в неділю, а із Тонинського в Троїцу, а па­м’ять чудотворця митрополита Петра, грудня 21 день, святкував у Троїці в Сергієвому монастирі, а з Троїци із Сергієва монастиря поїхав у Слободу[156]. На Москві же тоді був Афанасій, митрополит всея Русі, Пімен архієпископ Великого Новгорода і Пскова, Никандр, ар­хієпископ Ростовський і Ярославський, та інші єпископи й архіман­дрити і ігумени, і цареві і великого князя бояри і окольничі і всі при­казні люди[157]; всі же проте в здивуванні і смутку були через такий государів великий незвичний від’їзд, і дорожнього його шляху не знати куди. А січня 3 день прислав цар і великий князь зі Слободи до отця свого і богомольця к Афанасію, митрополиту всея Русі, з Кон­стян­тином Дмитрійовичем, сином Поливанова, з товаришами спи­сок, а в ньому написані зради боярські і воєводські і всяких приказ­них людей, які вони зради робили і шкоду державі його до його госу­даревого віку після батька його блаженного пам’яті великого госу­даря царя і великого князя Василія Івановича всея Руси. А цар і великий князь гнів свій направив на своїх богомольців, на архі­єпископів і єпископів, і на архімандритів, і на ігуменів, і на бояр своїх, і на дворецького, і конюшного, і на окольничих, і на скарб­ників, і на дяків, і на дітей боярських, і на всіх приказних людей опалу свою поклав за те, що після батька його...великого государя Василія...в його государеві неповнолітні роки бояри і всі приказні люди його держави людям багато шкоди робили і казну його госу­дареву розікрали, а прибутків у казну його государеву ніяких не прибавляли, також бояри його і воєводи землі государеві собі за­бра­ли, і друзям своїм і родичам його государеві землі роздали; і бояри і воєводи, тримаючи за собою помістя і вотчини великі і жалування государеві від кормління маючи, зібрали собі великі багатства, і про государя і про його державу, і про все православне християнство не хотіли піклуватися, і від ворогів його − від Кримського і від Литов­ського, і від німців не хотіли християнство захищати, які християнам насильства робили, і самі від служби почали уникати, і за право­слав­них християн кровопролиття проти бусурман і проти латин і німців виступити не хотіли; і в чому він, государ, бояр своїх і всіх при­казних людей, також служилих князів і дітей боярських хоче яких в їх провинах покарати і перевірити, а архієпископи і єпископи, і архі­мандрити, і ігумени, об’єднавшись з боярами і з дворянами, і з дяка­ми, і зі всіма приказними людьми, почали їх перед государем царем і великим князем покривати; і цар, і государ, і великий князь від великого жалю серця не хоче їх багатьох зрадницьких справ терпіти, залишив свою державу і поїхав, де поселиться, де його, государя, бог наставить.

Дата добавления: 2015-07-18