Методи і форми здійснення функцій і компетенції органів місцевого самоврядування.

1. В Європейській Хартії місцевого самоврядування підкреслено, що в якості найважливішого права місцевих співтовариств контролювати і управляти в рамках закону під свою відповідальність і на благо населення значною частиною суспільних справ є «право здійснювати контроль радами або зборами, що складаються з членів, обраних шляхом вільного, таємного, прямого, рівного і загального голосування» (п.2 ст. 3).

Подібне положення було встановлене і в Документі Копенгагенської Наради Конференції по людському вимірюванню СБСЄ від 29 червня 1990 року, в п. 5 якого було закріплено, що «до числа елементів справедливості, які істотно необхідні для повного вираження достоїнства, властивого людській особистості, і рівних і невід'ємних прав всіх людей відноситься …представницька за своїм характером форма правління, при якій виконавча влада підзвітна обраним законодавчим органам або виборцям».

Проблема компетенції місцевих рад має багатостороннє значення. В їхній компетенції знаходять свій вираз повнота влади рад, реальне співвідношення центру і регіонів у державі на основі принципу демократичного централізму, обсяг децентралізованих функцій державного управління. Правове регулювання повноважень місцевих рад також пов'язане з завданням підвищення ефективності їх діяльності, оскільки для успішного здійснення місцевими радами своїх функцій особливе значення має чітке визначення прав і обов'язків. Крім того, всебічна врегульованість правом функцій місцевих рад сприяє зміцненню законності у діяльності цих органів.

Компетенція місцевих рад має і особливе соціально-політичне значення, оскільки йдеться про обсяг вирішуваних місцевими радами питань місцевого значення.

Місцева рада - це організація, яка реалізує встановлені для неї цілі в певній системі суспільних стосунків. Мета створення органу вже передбачає ті головні сфериі суспільних відносин, в яких належить йому діяти. Для забезпечення правильного і нормального функціонування державного апарату, місцевого самоврядування кожен орган держави діє в певних областях або сферах суспільних відносин, тобто спеціалізовано і диференційовано. Це витікає, як вже вказувалосьвалось, з елементарних вимог розподілу праці і з основ правопорядку. Вимога про розмежування областей або сфер діяльності органів обумовлює і необхідність відповідних юридичних понять для їх позначення.

На сьогодні в науковій літературі, енциклопедіях, словниках, довідковій літературі закріпляються діаметрально протилежні підходи фахівців до розуміння такого складного правового феномену як компетенція, про складання його з різної кількості елементів, набір яких обумовлюється не тільки позицією автора, а й відповідними акцентами, на яких робиться відповідний наголос.

При цьому необхідно відзначити тісний взаємозв'язок понять «повноваження» і «компетенція». Поняття «компетенція» в загальній теорії права вживалося і вживається винятково щодо державних органів, представників публічної влади. При цьому в цілому поняття «компетенція» визначалося в радянській літературі через поняття «повноваження»: «коло повноважень, що надаються законом, статутом або іншим актом конкретному органу або посадовій особі»[88], «коло чиїх-небудь повноважень, прав»[89].

Новітній словник іноземних слів і виразів трактує компетенцію (від лат. Сотреtепtіо - приналежність по праву) як: 1) коло повноважень, наданих законом, статутом або іншим актом конкретному органові або посадовій особі; 2) коло питань, в яких дана особа має знання та досвід. Коротка Російська енциклопедія, в свою чергу, формулює компетенцію (лат. Сотреtепtіо від сотреtо - домагаюся, відповідаю, підходжу) як повноваження якого-небудь органу, закріплені законом, статутом або іншим документом. Великий юридичний словник тлумачить компетенцію як сукупність юридично встановлених повноважень, прав і обов'язків конкретного державного органу (органу місцевого самоврядування) або посадової особи, що визначають його місце в системі державних органів (органів місцевого самоврядування). В Енциклопедичному словнику «Конституційне право» С. Авак`ян пише про компетенцію як сукупність прав і обов'язків державного органу, органу місцевого самоврядування, посадової особи, закріплених нормативними правовими актами. Юридичний енциклопедичний словник визначає компетенцію як сукупність повноважень, прав і обов'язків органу міжнародної організації, державного органу, посадової особи, органу місцевого самоврядування, органу управління, а також осіб, що виконують управлінські функції. Популярний юридичний енциклопедичний словник під «компетенцією розуміє сукупність предметів відання, прав і обов'язків державного органу, посадової особи, громадської організації. Вона визначається конституцією (наприклад, компетенція Президента), законами або іншими нормативними актами. У Словнику адміністративного права під компетенцією розуміється найважливіший інститут публічного права що представляє комплексну нормативно оформлену характеристику повноважень державного або громадського органу, організації, посадової особи, іншого службовця у певній сфері державного або суспільного управління. Компетенція є складовою правового статусу суб'єкта державного або публічного, управління. Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає компетенцію як коло повноважень якої-небудь організації, установи або особи. Автори Словника термінів з правознавства визначають компетенцію як «сукупність предметів відання, завдань, повноважень, прав та обов'язків посадової особи або державного органу чи громадської організації». У Юридичному науково-практичному словнику-довіднику автори виділяють не тільки компетенцію державного органу (від англ. сотреtenсе of the state body), а й розуміють її у вельми широкому сенсі як закріплену законом чи підзаконним актом сукупність владних повноважень такого органу (прав і обов'язків), юридичної відповідальності за неналежне їх виконання або перевищення та предмета відання (завдань і функцій).

У найбільш широкому розумінні компетенцію можна розглядати як «покладений законом на уповноваженого суб'єкта обсяг публічних справ»[90].

Більшість дослідників (Авак'ян С.А.[91], Авер'янов В.Б.[92], Лазарєв Б.М.[93], Кутафін О.Е., Шеремет К.Ф.[94] і ін.) розглядали компетенцію як закріплену законами і іншими нормативними правовими актами сукупність предметів відання і повноважень (прав і обов'язків цих органів).

Компетенцію також визначають як коло повноважень, наданих у законодавчому порядку конкретному суб'єктові[95].

Крім того, як відзначає Гринюк Р.Ф., у науковій літературі з компетенцією пов'язують поняття правосуб'єктності, під якою розуміють наявність у особи якостей суб'єкта права, тобто правоздатності і дієздатності[96].

Російський дослідник В. Додонов, визначає, що компетенція - це сукупність юридично встановлених повноважень, прав і обов'язків конкретного державного органу (органу місцевого самоврядування) або посадової особи, що визначають його місце в системі державних органів (органів місцевого самоврядуванні)[97].

Щебетун І.С. вважає, що під компетенцією органів місцевого самоврядування необхідно розуміти сукупність предметів відання, прав і обов'язків, яка закріплюється законодавством і статутами за органами місцевого самоврядування для здійснення функцій і задач місцевого самоврядування.

Б. Лазарєв, вважав, що до змісту компетенції входять два значення: а) коло питань, в яких дана особа або особи мають знання («відають щось») і б) коло повноважень (прав і обов'язки «відати щось»). У зв'язку з цим говорять про фактичну компетентність у тих або інших питаннях та офіційну компетенцію органів і посадових осіб. Компетенція визна­чає специфічну роль кожного органу і водночас забезпечує погодже­ність їхніх дій.

Виходячи з конституційної моделі місцевого самоврядування в Україні, зі ст.143 Конституції України, де за­кріплена первинність територіальних громад, їх можливість безпосе­редньої або опосередкованої участі в управлінні місцевими справами, тобто в здійсненні компетенції місцевого, можна зробити висновок, що ядром компетенції місцевого самоврядування є предмети відання і повноваження територіальних громад.

У зарубіжному законодавстві використання поняття «компетенція» оточене безліччю однорідних понять.

Так, в Основному законі Німеччини можна зустріти різні терміни, що позначають «компетенцію», - «суверенні права», «компетенція», «законодавча компетенція», «справи місцевої громади», «державні повноваження», «повноваження», «відання» тощо. Конституція Швейцарської конфедерації також використовує окрім терміну «компетенція» термін «повноваження».

Термін «компетенція» використовується в Конституціях Французької республіки (ст.72), Конституції Іспанії (ст.148), Конституції Бельгії (підрозділи 1 і 2 першого розділу) і так далі.

Конституція України 1996р. визначає, що органи місцевого самоврядування «вирішують питання, віднесені законом до їх компетенції», а Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» конкретизує їх.

Проте більш поглиблене вивчення проблем компетенції призводить до висновку про необхідність обов’язкового розмежування прав і обов'язків у компетенції органів. «Повноваження і обов'язки державного органу, — як відзначав С.С. Алексєєв, — поєднуються в рамках компетенції. Державний орган (як і орган місцевого самоврядування), що здійснює владні функції, не лише має право, але і зобов'язаний здійснювати покладені на нього завдання. Інколи вважають, що тут відбувається «злиття» прав і обов'язків. Але представляється, що повноваження і обов'язки зберігають у рамках компетенції відносно самостійний характер (тим паче, що державний орган несе обов’язки по виконанню покладених на нього задач перед державою, а виконує права відносно окремих органів і фізичних осіб)».

Таким чином, під компетенцією органів місцевого самоврядуваннянеобхідно розуміти внутрішньо єдину і узгоджену сукупність предметів відання і повноважень, що закріплюється законодавством, статутами територіальних громад за органами місцевого самоврядування для реалізації задач і функцій місцевого самоврядування.

Всі складові компетенції характеризуються внутрішньою єдністю та узгодженістю. Причому всі складові частини компетенції володіють внутрішньою єдністю і узгодженістю. Компетенція - юридичне вираження функцій органів місцевого самоврядування, правова форма здійснення цих функцій. Функції органів місцевого самоврядування проявляються через сукупність усіх елементів компетенції.

Крім того, варто підтримати зроблений В. Кравченком та М. Пітциком висновок, що компетенцію місцевого самоврядування не можна розглядами як механічну суму предметів відання і повноважень його суб'єктів, які є суб'єктами муніципально-правових відносин. Це обґрунтовується тим, що до компетенції цих суб'єктів входять відповідно до закону як самоврядні, так і делеговані повноваження, реалізація яких пов'язана з виконанням функцій і завдань державної виконавчої влади. До компетенції місцевого самоврядування повинні входити винятково самоврядні повноваження, що є юридичним вираженням цільового призначення і функцій місцевого самоврядування як публічної влади територіальної громади [98].

2. Предмети віданнявказують на ті сфери суспільного життя, в яких діють місцеві представницькі органи влади. Іншими словами, це юридично закріплене коло суспільних відносин, в яких ці органи наділяються відповідними правами і обов'язками, у тому числі приймати правові рішення.

Причому необхідно мати на увазі, що предмети - це не окремі питання і не сукупність будь-яких питань, а визначення певних областей державної діяльності. Предмети відання в їх юридично значущому відображенні в законодавстві - перший складовий елемент поняття компетенції органів місцевого самоврядування. Треба відзначити, що ще до прийняття Конституції СРСР 1936р. поняття «Предмети відання» вживалося в законодавстві про місцеві ради і з'їзди рад.

Проте орган не просто охоплює своєю діяльністю вказану область (сферу) суспільних відносин, а є юридично компетентним у таких відносинах.

Предмети відання — це ті суспільні відносини, в яких орган (місцева рада) є юридично компетентним.

Сучасні юристи-вчені (Кравченко В.В., Пітцик М.В., Скакун О.Ф.) під предметами відання розуміють головний напрямок діяльності органу, тобто його основне функціональне призначення[99]. при цьому предмети відання вказують на ті сфери суспільного життя, на які спрямована регулююча діяльність державного органу. Це означає, що кожен орган публічної влади, в т.ч. і місцеві ради, функціонують лише в тих сферах суспільних відносин, які визначаються метою його створення і закріплюються законом. Іншими словами, під предметом відання необхідно розуміти визначене законом коло його діяльності, питання, які, відповідно до закону може і повинен вирішувати відповідний орган.

О. Фріцький визначає предмети відання місцевого самоврядування як сфери місцевого життя, в межах яких діє передбачений законом, а звідси й компетентний у них орган.

При цьому необхідно відзначити законодавчу невизначеність поняття «питання місцевого значення». Чинне законодавство лише згадує дане поняття, не даючи його дефініції. Немає єдиної думки відносно тлумачення «питань місцевого значення» і в науковій літературі (як вітчизняній, так і зарубіжній).

Історично суспільно-господарська теорія місцевого самоврядування розглядала як принцип відмежування питань місцевого значення принцип доцільності, згідно якому до справ общини (громади) відносилися справи, які вона могла вирішити краще, ніж держава в цілому. При цьому виділити коло місцевих справ ця теорія не змогла.

Петленко Ю. і Рожко О. відзначають, що найчастіше в законодавстві багатьох країн до місцевих відносять такі справи, як освіта, медична і ветеринарна допомога, утримання доріг, благоустрій населених пунктів, опіка над бідними і сиротами[100].

Більшість наукових концепцій не прийшли до єдиної думки про принципи виділення питань місцевого значення, хоча за основу брали різні критерії розподілу – обов'язковість, необов'язковість для місцевого самоврядування певних справ; виділення окремих задач, спільних для всіх союзів і особливих завдань окремих категорій союзів.

Критично до цього ставиться Панейко Ю.[101], який вважає, що всі спроби відокремити державні справи від місцевих здійснювалися за суб'єктивними ознаками, витікали з волі; аналогічної точки зору дотримувалися і Твердохлебов В. і Ходський Л.

Н.М. Коркунов ще у 18 ст. писав, що до кола задач «місцевого спілкування» входить все те, що прирівнюється в своєму здійсненні до даної місцевості, що визначається місцевими умовами, що обумовлюється фактом спільного мешкання[102]. на думку іншого відомого вченого з ФРН Т. Маунца під «справами місцевого значення» взагалі слід розуміти не суб'єктивні права громадських корпорацій, які належали їм до виникнення держави, а лише звичайні державні справи місцевого масштабу. Інші вчені визначають їх як питання життєзабезпечення населення, які можуть бути ефективно вирішені самим населенням і під його власну відповідальність, рішення які витікають з управлінських і матеріально-фінансових можливостей органів місцевого самоврядування; як коло проблем, що безпосередньо стосуються інтересів територіальних громад, поселень громадян[103].

Щебетун І.С. визначає питання місцевого значення як питання безпосереднього забезпечення життєдіяльності населення відповідної території, віднесені до таких їх статутом відповідно до Конституції України, Законом «Про місцеве самоврядування в Україні». Вказаний закон з урахуванням конституційних положень до питань місцевого значення відніс питання, що охоплюють, по суті, всі сфери суспільного життя в межах відповідної території, необхідні для ефективного функціонування місцевого самоврядування. Територіальна громада має право брати до свого розгляду інші питання, віднесені до питань місцевого значення законами, а також питання, не включені до їх відання і не віднесені до відання інших утворень і органів державної влади[104].

Тісногуз В. пропонує як категорію для позначення місцевих справ категорію «соціальних послуг», маючи на увазі її відмежування від індивідуального задоволення власних потреб[105].

Таким чином, основним критерієм виділення «питань місцевого значення» є те, що держава займається питаннями загальнонаціонального значення, що охоплюють інтереси всіх громадян, а органи місцевого самоврядування займаються поточними проблемами жителів певної території.

Як представляється, питання місцевого значенняможна визначити як питання, що витікають з потреб і безпосередньо зачіпають інтереси територіальної громади, віднесені Конституцією і законами України до предмету відання органів місцевого самоврядування і не віднесені до компетенції органів державної влади.

Предмети відання як необхідний елемент компетенції не слід змішувати з юридичною формою її вираження у нормативних актах. Ця форма залежить від особливостей нормативного акту і його структури, законодавчої техніки, традицій, що склалися в нормативному регулюванні правового положення того або іншого органу держави і деяких інших чинників. Так, нерідко в статтях законів і інших актів предмети відання викладаються одночасно із завданнями і повноваженнями органу в різних областях його діяльності. Це дає можливість уникнути формального закріплення компетенції, спрощує структуру законодавчого акту.

3. Термін «повноваження» визначається в словниках як вид і міра владного впливу посадової особи – учасника правовідносин з метою реалізації припису правової норми, досягнення визначеного соціально-корисного результату[106].

Політологічний енциклопедичний словник визначає повноваження як сукупність прав і обов'язків державних органів і громадських організацій, а також посадових осіб і інших органів, закріплених за ними у встановленому законом порядку для здійснення покладених на них функцій[107]. Тлумачний словник російської мови визначає їх як офіційно надане право якої-небудь діяльності, ведення справ.

Також повноваження визначають як нормативно закріплені у законах і інших прийнятих на підставі законів нормативно-правових актах права і обов'язки певних органів і їх посадових осіб, необхідні для здійснення їх завдань і функцій[108].

На думку авторів підручника «Муніципальне право України» (Погорілко В.Ф., Баймуратов М.О., Бальций Ю.Ю.[109]), використання терміна «повноваження» саме в такому аспекті є обґрунтованим і виправданим, оскільки дає можливість легшого стабільного закріплення прав і обов'язків. Більше того, зазначають, що у вітчизняному законодавстві найчастіше вживається цей термін, причому законодавець, застосо­вуючи його досить часто, розуміє його в розширювальному аспекті щодо структури, додаючи до прав і обов'язків органу ще її предмети відання.

Не є даний термін новим і для нашого законодавства. Даний термін вживався, наприклад, у ст.ст. 32, 36, 61, 97 Конституції УРСР 1937р. Згідно ст.73 Конституції СРСР 1977р. до відання Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади і управління відносилися питання, які були переліком функцій і повноважень даного органу, крім того, даний термін можна зустріти в ст.ст. 104, 112, 127-4, 127-7, 127-9, 138, 168. У Конституції УРСР 1978р. термін «повноваження» можна зустріти в ст. ст. 93, 97-1, 102, 104, 105.

Поняття «повноваження органів місцевого самоврядування» є відносно новим для вітчизняного законодавства і науки. Уперше це поняття було сформульоване у Конституції України 1996р., згідно якої органи місцевого самоврядування володіють повноваженнями з самостійного вирішення питань місцевого значення, а також можуть наділятися окремими державними повноваженнями.

Кутафін О.Є., Фадєєв В.І. визначають їх як закріплені нормами муніципального права за населенням, виборними і іншими органами місцевого самоврядування права і обов'язки, необхідні для здійснення завдань і функцій місцевого самоврядування на території муніципального утворення[110].

Таку точку зору підтримує і професор І.В. Видрін, який пише, що повноваження (права і обов'язки) муніципальних органів означають права, що належать ним для здійснення певного виду владних дій. Для публічної сфери це ще і обов'язок муніципальної влади[111].

Кулакова Є. вважає, що владні повноваження державного органу складаються з юридичних прав для здійснення державних функцій і юридичних обов'язків, покладених на них державою. Права стають реальною можливістю виконання покладених функцій і збігаються з обов’язками, тобто необхідністю щодо держави, і зливаються в єдину правову категорію повноважень[112].

У Європейській Хартії місцевого самоврядування вказується, що основні повноваження органів місцевого самоврядування встановлюються Конституцією або законами. Проте це не виключає надання органам місцевого самоврядування відповідно до закону окремих конкретних повноважень[113].

Таким чином, повноваження органів місцевого самоврядування- це права і обов'язки, якими вони наділяються для вирішення покладених на них завдань і функцій і які настільки нерозривно пов'язані між собою, що більшість прав виступає у формі прав-обов'язків.

Залежно від суб'єктів місцевого самоврядування всі повноваження можуть бути розділені на:

- повноваження загального характеру, які завжди пов'язані з владними повноваженнями, виданням правових актів, обов'язкових для всіх органів і посадових осіб місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб, практичним виконанням усього комплексу основних функцій місцевого самоврядування;

- повноваження конкретного характеру, які пов'язані з вирішенням певних питань місцевого життя, здійсненням окремих функцій місцевого самоврядування;

- повноваження, що сприяють здійсненню місцевого самоврядування і пов'язані з реалізацією власних ініціатив у сфері вирішення різних питань місцевого життя і виконання окремих функцій місцевого самоврядування.

При цьому повноваження представницьких органів місцевого самоврядування є похідними від компетенції територіальних громад. Серед них виділяють виключні повноваження, які є закріпленими законами і статутами територіальних громад переліком прав і обов'язків, що знаходяться у винятковому віданні представницьких органів, які здійснюються ними безпосередньо і не можуть бути делеговані іншим органам і посадовим особам місцевого самоврядування. Тим самим виключні повноваження створюють певні гарантії представницьких органів в системі органів і посадових осіб місцевого самоврядування. Повноваження, що не належать до виключних, можуть бути рішенням лише представницького органу делеговані іншим органам і посадовим особам місцевого самоврядування.

Ст.26 Закону України «Про місцевого самоврядування в Україні» закріплює перелік питань, що знаходяться у виключному віданні представницьких органів місцевого самоврядування. Основний перелік повноважень представницьких органів місцевого самоврядування, включаючи вичерпний перелік виключних повноважень, визначається законом і статутами територіальних громад, а також з урахуванням місцевих завдань, умов і традицій.

Умовно ці питання можна розбити на декілька груп: що відносяться до формування, структури і організації роботи; в галузі планово-фінансової діяльності; в галузі управління комунальною власністю, взаємовідносин з підприємствами, установами і організаціями, розташованими на відповідній території; в галузі використання і охорони землі і інших природних ресурсів; у соціально-культурній сфері; в галузі правоохорони суспільного життя і т.п.

виконавчо-розпорядчі органи місцевого самоврядування, маючи з представницькими органами в основному єдині предмети відання, наділяються власними повноваженнями у вирішенні питань місцевого значення. Виконавчі органи місцевого самоврядування розробляють стратегію і тактику вирішення всіх питань місцевого життя, і після їх затвердження населенням або представницьким органом, забезпечують їх виконання з подальшим поданням звітів про їх реалізацію представницькому органу.

Основні повноваження виконавчо-розпорядчих органів місцевого самоврядування закріплюються у статутах територіальних громад з урахуванням місцевих задач, умов і традицій.

При цьому одним з нововведень є інститут делегованих повноважень з вертикального на горизонтальний рівень – від районних і обласних рад як органів місцевого самоврядування до районних і обласних державних адміністрацій як місцевих органів державної виконавчої влади. Це сталося тому, що Конституція України визначає районні і обласні ради як органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад, проте без власних виконавчих органів, функції яких вимушені делегувати місцевим держадміністраціям.

Надання делегованих повноважень передбачене рядом документів. Так, в п.5 Всесвітньої Декларації місцевого самоврядування говориться про можливість центральних або регіональних структур передавати повноваження місцевим органам самоврядування. Пункт 5 ст. 4 Європейської Хартії про місцеве самоврядування також передбачає, що при делегуванні повноважень центральними або регіональними органами місцеві органи самоврядування повинні, наскільки це можливо, мати свободу пристосовувати їх здійснення до місцевих умов.

З наукової точки зору така форма взаємовідносин самоврядних і державних органів є виключенням з загального правила, оскільки делегування повноважень, якщо це право надається якому-небудь органу, є його правом, а не обов'язком. Звідси можуть виникнути конфліктні ситуації у практичній роботі вказаних органів.

До того ж «делеговані» повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад і повноваження районних і обласних державних адміністрацій не розмежовані, що породжує також певні проблеми при їх застосуванні, оскільки у відповідних правових актах чітко не визначено, хто має право застосовувати ці повноваження як перша інстанція і як бути у тому випадку, коли і виконавчий орган місцевого самоврядування, і місцева державна адміністрація приймають самостійно рішення з одного і того ж питання, які істотно відрізняються своїм змістом.

Крім того, відповідно до ст.16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», на відміну від колишньої практики делегування державних повноважень на місця, встановлюється правило, згідно з яким повноваження органів державної виконавчої влади можуть передаватися не тільки виконавчому органу, але і представницькому органу місцевого самоврядування, тобто раді, що має певне позитивне значення.

При цьому радам може передаватися незначна частина повноважень органів виконавчої влади. І це справедливо, оскільки основне соціальне призначення рад складається у розв'язанні питань місцевого значення. Крім того, ці делеговані повноваження повинні бути тісно пов'язані із задоволенням безпосередньо потреб територіальної громади. Що ж до повноважень, в яких загальнодержавний інтерес представлений досить виразно, то вони можуть делегуватися безпосередньо виконавчим органам місцевого самоврядування, що і закріпляють відповідні статті закону про місцеве самоврядування.

4. Серед форм діяльності органів місцевого самоврядування необхідно відзначити наступні:

1. Правові форми, серед яких виділяють:

- нормотворчу форму, яка складається із сукупності дій і процедур щодо прийняття, зміни чи скасування рішень нормативного характеру (статуту територіальної громади та положення про її символіку, регламенту ради, положення про постійні комісії ради, про відділи, управління та інші виконавчі органи ради, про Президію ради та інші). В межах цієї форми можна виокремити різні провадження, що відрізняються суб'єктним складом, стадіями, строками, характером питань, що підлягають врегулюванню). Результатом діяльності виконавчого комітету є його рішення, що приймаються на засіданнях більшістю голосів від загального складу виконкому і підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної в місті ради.

Регулювання нормотворчого процесу на місцевому рівні здійснюється за допомогою статуту територіальної громади та норм регламенту.

- правозастосовчу форму, яка полягає в сукупності дій і процедур щодо прийняття радою рішень індивідуального характеру, актів застосування права. Законодавство не передбачає окремого виду акта місцевої ради, що має правозастосовний характер, називаючи всі акти місцевої ради рішеннями.

- установчу форму діяльності, яка полягає в сукупності дій і процедур щодо системно-структурних перетворень на місцевому рівні. Для цієї форми характерними є різні провадження - щодо формування структури та визначення кількісного складу ради, структури виконавчих органів ради, чисельності апарату ради і виконкому, щодо створення комунальних підприємств; виборчі провадження (щодо обрання секретаря ради, голів тимчасових та контрольних комісій, у обласній, районній та районній у місті раді - щодо обрання голови ради та його заступників); неординарні провадження (щодо дострокового припинення повноважень депутата, сільського, селищного, міського голови, голови районної, обласної, районної в місті ради та його заступників, секретаря ради).

- контрольну форму діяльності, що знаходить свій прояв у сукупності дій i процедур щодо перевірки місцевою радою стану додержання, виконання та застосування правових приписів суб'єктами суспільних відносин. У межах цієї форми можна виокремити нормотворче і виконавче контрольні провадження.

- інтерпретаційну форму діяльності місцевої ради, що охоплює сукупність дій і процедур щодо роз'яснення змісту рішень, що були прийняті місцевою радою чи її структурними підрозділами.

2. організаційні форми, серед основних з якихслід назвати сесії ради, засідання постійних комісій, підкомісій і робочих груп, президій обласних, районних рад, тимчасових контрольних комісій; громадські слухання, апаратні наради, персональну роботу голови ради, секретаря, заступників голови ради; роботу депутатів у виборчих округах; участь го­лови ради чи депутатів у загальних зборах громадян; участь депутатів з правом дорадчого голосу в засіданнях інших місцевих рад та їх органів, органів самоорганізації населення; звіти сільського, селищного, міського голови перед територіальною громадою, депутатів перед виборцями. Додопоміжних організаційних форм діяльності місцевих рад належать робочі зустрічі, прес-конференції та інтерв'ю, прямі телефонні зв'язки з населенням посадових осіб місцевої ради, прийом громадян, закор­донні візити депутатських делегацій ради тощо.

3. Матеріально-технічні форми, які реалізуються секретарем та апаратом ради і полягають у веденні діловодства, зборі й обробці інформації, звітах, прогнозах, кошторисах, довідках, бухгалтерському обліку, стати­стиці, картотечній роботі, побутовому, технічному, інформаційному, транспортному забезпеченні тощо, у складанні довідок, записок, звітів, протоколів засідань стенографуванням, обробкою кореспонденції, виконанням машинописних робіт, розмножуванням документів тощо.

У процесі реалізації функцій і компетенції місцеві ради використовують методи планування, вироблення рішень, інформаційного забезпечення, організації виконання рішень, контролю, координації діяльності, роботи з кадрами.

Питання для самоконтролю:

1. Визначте поняття і виділіть складові елементи компетенції?

2. Як співвідносяться поняття «компетенція» і «повноваження»?

3. Що розуміють під «предметами відання»?

4. Розкрийте зміст та принципи виділення «питань місцевого значення».

5. Які питання вирішуються районними і обласними радами виключно на їх пленарних засіданнях?

6. Охарактеризуйте повноваження виконавчих органів місцевого самоврядування. У чому полягає зміст їх власних і делегованих повноважень?

7. У чому полягають особливості повноважень районних в місті рад?

---

Дата добавления: 2015-07-11