Життя дала, а любові. . .

Підкарпатське бойківське село. Неділя. Чутка про те, що сліпа дев'яностошестирічна Палагна має нині розділити спадщину, яка надійшла з далекої Австралії, між своїми дітьми, внуками, правнуками і праправнуками, скоренько облетіла село. Відразу по Службі Божій ціла армія родини, навіть ті, що в церкву йшли лише на Великдень та Різдво, нині квапилася з церкви до убогої хатини, в якій не було ні сіней, ні коридорчика, а просто з двору можна було потрапити на лавку чи коло печі.

Молодші і спритніші родичі баби Палати ще зрання з'явилися на її подвір'ї, коло якого крутилися цікаві односельці: "Як там розділить спадщину мільйонерка? Якими коштами володіє?".

А перед хатиною на саморобнім стільчику сиділа Палагна, гріючи до літнього сонечка старечі кості, її незрячі очі спокійно й нерухомо дивилися на карпатську далину. Вона час від часу зашкарублими руками витирала сльози, що котилися по її, зморшками зраненому, обличчі.

У голові Палати снували сумніви: "А, може, не треба було кликати голову сільської Ради та сусідів?" Але спробуй самій дати собі ради з тою ріднею. Дітей від вісімнадцяти років (у тім віці віддалася) мала аж дванадцятеро. Сипалися одне за одним.

Все було в житті: холод і голод. Австрійська і Друга світова війни, повстанці і каральні операції. Але, попри лихоліття, всіх діточок вигодувала, всіх зберегла, повінувала, ніхто не вмер, ніхто калікою не є. Сама ходила напіввбраною, напівголодною, аби лиш діти мали. Любила всіх дітей. І чого вони виросли такі недоброзичливі? Поки була здорова, помагала всім, внуків і правнуків бавила-тоді була потрібна. А осліпла-стала для них тягарем. Воркотіли невістки, поштуркувалися зяті, покрикували діти і внуки. По-материнськи прощала їм всім, хоч ніхто співчутливо не схилився над нею: "Чи ти нині теплого щось їла? Чи не змерзла? Що болить?"

Та не змогла забути, хоч і простила, коли осіннього дощового дня вигнала її донька з хати, викрикуючи брутальні слова: "Є в тебе й інша донька, іди до неї". А зять замкнув за нею фіртку. І Палата, паличкою намацуючи дорогу, зі сльозами на незрячих очах йшла до сина...

Прийшла на подвір'я. Учула, як клацнув замок і зашаруділи ноги. На Палагнин голос ніхто не відізвався. Лише пес Бобко підбіг до неї, присілої на порозі, і лизав руки, співчуваючи і бажаючи допомогти. За якийсь час утворилося вікно і онук, замість привітання, озлоблено запитав:

- То що, у вас нема більше дітей, що ви знов лізете до нас?

Палагна хотіла щось відповісти, але вікно з тріском замкнулося. Не так від холоду, як від жалю, Палагнине тіло затремтіло, запекло щось всередині, і вперше жінка попросила в Бога смерти, хоч знала, що то гріх.

Мацаючи перед собою паличкою стежку, Палагна не могла її відшукати, бо замість тверді всюди було гидке чвакання болота. Але якось віднайшла хвіртку... Йшла, не маючи орієнтації в часі. Боялася одного: щоб не збитися з дороги. Дійшла до кладки, якої найбільше боялася, щоб, не дай, Боже, не впасти. Шукаючи поруччя, випустила паличку з рук. Нагнулася, щоб піднести її. Босі ноги не втрималися на слизькій кладці, і Палагна полетіла у брудну воду.

Вода виявилася теплішою за повітря. Струмок був не широкий. Палагна вчепилась берега і старечим голосом благала про поміч. Ганнуся-каліка, яка поверталася з магазину із хлібом, почувши стогін, допомогла немічній вибратись із води, і майже силою заволочила її до хати-вулика. Обмила, висушила, перебрала в що мала, напоїла гарячим малиновим чаєм і вклала спати на печі.

Ні другого, ні десятого дня ніхто з рідних не поцікавився, де їхня мама. Ганнуся дала їй притулок, хоч сама мала злиденну пенсію. Так прожили цілу осінь і зиму. І от Бог змилосердився над нею. Брат, який пропав по Другій світовій війні, на чужині помирає, і спадщину заповідає на Палату.

Отут все й ожило. Палагна в моменті знову стала мамою і бабцею.

- Тето Палагно, - обірвав спогади голос Ганнусі, - здається, сюди йдуть всі ваші діти і родичі.

-Добра дитино, сядь отут, на порозі, коло мене. В бесіду не вмішуйся.

- Йде голова сільської Ради і вуйко Василь. І ще ціла купа... На подвір'я ввійшло чоловік під вісімдесят.

-Добрий день, бабцю Палагно. Це з вами говорить голова сільради.

- Пізнаю по голосу, сину. На подвір'ї запанувала тиша.

- Так от, я, на вашу просьбу, прийшов разом з вашими діточками, зятями, внуками, правнуками. Хочемо почути, що ви нам скажете.

-І свідки так само є? - спокійно вела бесіду Палагна. -Так, ми тут, -обізвались бажані гості, яких просила Палата.

- Прошу мене уважно вислухати і занотувати, - продовжувала далі. - Я сліпа, але, з Божої волі, розуму не стратила й склерозу в мене нема. Мені прийшла спадщина від брата з Австралії. Я вже стара, мені тих грошей не треба.

Натовп загудів, ніби бджоли у вулику, та лише на мить.

- Я колись була дуже багата і щаслива, бо мала дванадцятеро дітей, багато внуків і правнуків. З тих грошей, що прийшли, я половину віддаю на церкву, третю частину-на дитячі будинки і будинки престарілих та інвалідів. А так, як у мойому серці усі діти повмирали, то четверту частину віддаю дитині, яка мене витягла з болота, щоб за ті гроші могла мене дотримати до смерті й похоронити. Я не божевільна, ні склерозна. То все, що я прошу занотувати. Я - кругла сирота А, може, хто з моїх дітей ожив, то най попросить своїх дітей і внуків, щоб пририхтували їм на старість паличку-поводиря, бо вони мають відчути те, що їхня мама.

Щиро і файно дякую вам, що мене послухали. Ходімо, Ганнусю, у наші хороми, бо я дуже змучилася, - і бабуся Палагна разом з Ганнусею неквапно зникли за дверима.

Чи ще досі живе бабуся Палагна, не знаю. Можливо, що й живе, бо у свої 96 ще по-молодецьки вилазила на піч, щоб зігріти старечі кості у доброї й щирої Ганнусі, яка жартома говорила: "Два безталання у куті - одне щастя".

Дата добавления: 2015-10-30