І навіть вороги поважали його

Міцний, атлетичної будови гітлерівець, стискаючи в руках автомат, на ламаній польській мові запитував молодого греко-католицького ієромонаха, що стояв на в'язничнім подвір'ї:

-Твоє останнє бажання, святошо?

-Дозвольте помолитися.

- Давай, - поблажливо кивнув есесівець, припалюючи папіросу.

"Лишень я почав молитися, - згадував о. Рафаїл, - як звідкись взялася зозуля і раз за разом беззупину стала кувати.

Зиркнули німці в той бік, де кувала зозуля, і голосно засміялися.

Заглиблений у ревну молитву до Пречистої Діви Марії, о. Рафаїл не звернув увагу на літака, який, знизившись, почав поливати кулеметним вогнем подвір'я в'язниці.

... Коли стих рокіт двигунів, ієромонах уздрів, як, стікаючи кров'ю, корчився його кат.

Священик розгрішає вмираючого есесівця. Всі інші охоронці розбіглися не знати куди. В'язнична брама була втворена навстіж, отож, спокійно молячись, о. Рафаїл вийшов на волю.

Таким був для ченця Василіянина о. Рафаїла Проціва 1939 рік, в якім збіглися і радісні (єрейські свячення... перша Служба Божа), і гіркі події (початок Другої світової війни).

Зворушений і до глибини душі вдячний Пречистій Діві за її захист від смерті, о. Рафаїл покірно сприймає подальші життєві обставини. Він разом з групою українських біженців виїжджає у м. Добромиль на Львівщині.

Але і тут його чекали не менш тяжкі життєві випробування. "Старший російський брат-визволитель", якого зустрічали хлібом-сіллю, почав свій кривавий бал: вдень і вночі душив українську інтелігенцію, вів скажену боротьбу проти Греко-Католицької Церкви і її служителів. Довелося чернечий стрій змінити на цивільний одяг. Отець Рафаїл влаштовується вчителем латинської мови. Та скромна поведінка привернула увагу сексотів. І знову допити, в'язниця, переслідування, переїзди.

З приємністю згадував ієромонах короткий і щасливий час перебування у Крехівському монастирі як настоятеля обителі, келійні молитви, розважання. Та дуже скоро монастир закривають, його служителі розходяться різними дорогами.

І знову Бучач, приватне викладання у гімназії. Опісля -Жовква. 1945 рік - на дуже короткий час оживають монаше життя і Церква. Але потім знову почалися ув'язнення, збиткування і катування, перебування в одній камері разом з убивцями і злочинцями. Та найтяжче - камера-одиночка, як для "особо опасного політічєского прєступніка". Спілкування - лише за допомогою перестукування.

П'ять разів дивився отець-монах у смертоносне дуло автомата, але все якась невидима сила рятувала його. Сила молитви до Пречистої Діви Марії ні разу не дозволила вирвати вервичку з рук. Молився не лише за себе, а й за мучеників і мучителів, за друзів і ворогів.

Згадував о. Рафаїл випадок, як один з наглядачів увійшов до його камери в той момент, коли він молився. Уздрівши, що у наглядача сльози на очах, співчутливо запитав, що сталося. Той розповів про своє горе. Жінка от-от має родити, а вона далеко, та ще й між чужими людьми і без харчів.

- Не переживайте, я за вас і вашу дружину буду молитися, і Бог допоможе.

Через тиждень той юнак зайшов у камеру з усмішкою на устах і щирою подякою за молитву, а ще через тиждень влаштував отцеві втечу, ще й на дорогу дав харчів.

... Все це у довірливих бесідах оповідав мені бухгалтер радянських установ, а ієромонах за покликанням о. Рафаїл Проців, з яким мене доля звела у Долині. Я тоді й уяви не мав, що цей ввічливий, доброзичливий службовець, уродженець с Річиця (колись Губинок) Рава-Руського повіту на Львівщині (тепер Польща) Роман Проців з дитячих літ виховувався при Бучацькім монастирі о.о. Василіян. Він у сімнадцять літ вбрав чернечий габіт, навчаючись згодом на богословсько-філософському факультеті Львівської Духовної Академії. Та радянсько-атеїстичні обставини змусили його стати службовцем.

Але про це я дізнаюся згодом. А тоді, в 1960 році, я, ображений слюсар-моторист Долинського раднаргоспу, зайшов до бухгалтера-економіста бази механізації тресту "Долинанафтогазбуд" Романа Онуфрійовича Проціва, щоб висловити свої закономірні претензії, що за відремонтовані двигуни (я взявся підробити) організація вже третій місяць не виплачувала мені грошей.

Мені на той час і без того непорозуміння вистачало гризоти.

У мене тоді ще не встигла загоїтися рана від спланованого комуністичними посіпаками наклепу на мене. У моєму рідному селі Озеряни Тлумацького району, де я працював завідуючим гаражем колгоспу, мене звинуватили в крадіжці дощок. І хоч в короткім часі я виявив справжніх винуватців - місцеву номенклатуру - парторг промовчав і нічого не змінилося. У такий спосіб компартійні діячі мстили мені за те, що категорично відмовлявся вступити в ряди комсомолу і партії, говорив їм у вічі правду.

З жалем я покинув рідне село і по п'яти місяцях поневірянь знайшов роботу в Долині в гаражі тодішнього раднаргоспу. Працював слюсарем-мотористом. Тяжко було, бо жінка не працювала (бавила маленького синочка), а я якраз в той час почав будову своєї хати. Щоб якось звести кінці з кінцями, в позаробочий час ремонтував двигуни й агрегати по інших гаражах. За два двигуни, які я відремонтував на замовлення бази механізації, ніяк не міг дістати гроші.

Я коротко, але різко відрекомендував себе. З-за столу підвівся середнього зросту чоловік і з усмішкою на устах та з очима, повними доброти, тепла і лагідності, підійшов до мене. Привітним, майже стишеним голосом, він мовив:

- Шановний наш помічнику Володимире, перш за все щиро дякуємо, що ви нас виручили. Прошу вас, будьте спокійні: через чотири дні ви дістанете все, що заробили. Я не хочу відповідати, бо за вашу платню я відповідаю перед кимось вищим, ніж прокурор, - і він підняв руки догори.

Не міг я тоді зрозуміти, чому серед цього егоїстичного захланного світу ця людина так щиро і доброзичливо поставилася до мене. Як пояснював мені наш бригадир Василь Кавера, що Проців - то душа і взірець культури й етикету для цілого підприємства. Не знаю чому, але при зустрічі з п. Романом ніхто не те, щоб висловитися брутально, а й ніколи не підвищує голос.

...Минули роки. І лише у 1981 році, коли я хрестив онука Василя і мені порекомендували греко-католицького священика, я вперше дізнався, чому така лагідна усмішка і щирість у о. Рафаїла-Романа.

Цей день був для мене подвійним святом. Я став дідусем і вперше так щиро відкрив свою душу давно знайомому, але непізнаному о. Рафаїлові, який був душпастирем не лише м. Долини, а й цілої Західної України, якого любили як підпільні католики, так навіть і вороги католицького віросповідання.

Ось ще один спогад о. Рафаїла Проціва, який був пов'язаний з Бережанами.

"Йшов, напевне, десятий допит. Начальник НКВС поставив останнє і рішуче запитання: "Скажи мнє точно і откровєнно, мнє больше с тобой нєвозможно ігратся: ти пєрєпісиваєшся на православіє?"

- Ні! - коротко відповів я.

- Основаніє? Нєужелі ти нє понімаєш, што ти сам себе пріпісиваєш смертний пріговор? Тебя унічтожат, а ти єщьо так молод. Разве тебе не всьо равно, какую вєру ісповєдовать?

-Дозвольте запитати вас Можна? -Да.

- От ви, напевне, гарну платню одержуєте А якби вам запропонували у п'ять разів більшу, ви б зрадили присягу?

-Нікогда!

- Ви давали присягу перед державою, а я - перед Господом Богом. Як я можу зрадити свого Творця? А вмерти все одно ми мусимо всі. То як я можу зламати присягу?..

Довго мовчав начальник, стукаючи пальцями по столі. Скурив одну папіросу, потім другу.

- Скажіте, - вперше звернувся до мене на "ви". - У вас єсть дєньгі?

-Так, маю три карбованці.

- Мало, - проворкотів енкаведист. - Возьмітє, здєсь 50 червонцев. А теперь смотрітє і внімательно слушайтє. Вотлєнти наших разговоров с вамі. Ето вєчний протокол. Я іх в вашем прісутствії сожгу.

І дійсно: одна за одною бабіни летіли в грубку.

- Я не хочу, штоби ваша нєвінная кровь жгла мою душу і падала намоіх дєтєй. Возьмітє дєньгі і нємєдлєнно уходітє. Домой не возвра-щайтесь. Мнє пріказалі сєгодня вас унічтожить. Пока темно, нємєдлєнно покідайтє город. Єзжайтє в большой город, гдє больше насєлєнія, там ви потєряєтесь із віда. У вас єсть знакомиє во Львове?

-Ні, на жаль, нема.

- Слушайтє внімательно, пісать нє надо. Вот вам адрес. Запомі-найтє (він чітко тричі повторив адресу). В етой аптєкє будете бухгалтером. Селі нужно будет, я вас найду. Помолітесь за меня і мою семью. Счастліво, как у вас говорят, с Богом.

Через два роки, йдучи додому з роботи, на вулиці Львова я почув знайомий голос "Отєц Роман, не оглядивайся і слушай меня внімательно. Тобой занялись. Нємєдлєнно оставляй Львов і пєрєєзжай в Нєстєров (Жовква) в междурайонную больніцу, там тєбя ждьот работа Помолісь за меня. Счастліво оставаться".

В Жовкві ієромонах Рафаїл працював до 1950 року бухгалтером в лікарні. Постійне нервове напруження, свяшенича праця по ночах вплинули на серце. Довелося повернутися до родини, в Бережани, щоб поправити здоров'я. Та це не вплинуло на навчання на державних центральних курсах іноземних мов (заочне відділення, англійська мова), які о. Рафаїл на "відмінно" закінчив у 1953 році.

Від 24 березня 1952 року ієромонах викладає німецьку мову в с Борщів на Львівщині. Але його і тут знайшли. Знову допити, арешти, знущання. Його назавжди позбавляють права викладацької роботи. У своїй автобіографії власноручно писав, що звільнився з учительської роботи у зв'язку з хворобою серця. В жодному папері не згадував про підпільну діяльність як греко-католицького священика Як зіницю ока беріг таємницю про те, скільки і в кого охрестив дітей, повінчав молодих людей, відправив Богослужінь.

З ласки Божої, наприкінці 1958 року в м. Долині з'явився підпільний греко-католицький священик ієромонах Рафаїл (Роман) Проців. Працював диспетчером на заводі залізобетонних виробів, на базі механізації тресту "Долинанафтогазбуд". Одночасно заочно навчався у Івано-Франківській рахівничо-бухгалтерській школі. Спочатку жив на різних квартирах. Його сестри пропонували йому переписати на нього будинок. Отець категорично відмовився, вважаючи, що рано чи пізно буде заарештований.

В той час у Долині по різних будинках жило декілька сестер-монахинь із різних Згромаджень. На них, за порадою отця, переписують будинок, а його приписують тут як квартиранта.

Згадував отець: "Знав про мене начальник КДБ. Він виявився порядною людиною, але про це я дізнався уже по його смерті. Відчуваючи, що помирає, він покликав санітарку-монахиню і тяжко промовив: "Я помираю. Тобі я вірю, ти не зрадиш. Біжи і заклич священика, я хочу висповідатися". Здивована такою несподіванкою, монахиня не знала, що відповісти.

-Досить прикидатися, - сказав. - Я знаю усіх вас, монахинь. Мені попа не треба. Проціва, Проціва...

Але не судилося йому висповідатися: отець Рафаїл того дня поїхав до рідних у Бережани. Разом з сестричками-монахинями відправив отець заупокійну Службу Божу, 9-й та 40-й день за того, хто сповідався у розпуці перед Всевишнім.

Напевно, у Долині нема такого начальника, який би не знав про нього, і такої квартири, де б не просили блаженної пам'яті отця Рафаїла виконати той чи інший обряд. Ніколи і нікому він не відмовив, хоч підірване допитами і переслідуванням здоров'я постійно, особливо в останні роки, давали про себе знати. Ніколи не скаржився, покладався на Бога і Пречисту Діву Марію.

15 грудня 1994 року, на 81 -му році життя, ієромонах Рафаїл (Роман) Проців тихо і безболісно заснув вічним сном. Холодний вітер кидав колючим снігом в обличчя людям, а вони сотнями йшли на Ясну Гору, щоб провести в останню дорогу улюбленого пастиря.

У кожній заупокійній Службі Божій згадую Вас, отче Рафаїле, молю Господа, щоб дозволив мені йти дорогою християнських чеснот. Я відчуваю Вашу опіку.

БЛУДНИЙ СИН

Очі... У неї - голубі, як небо, у нього - сірі з зеленуватим відтінком... Минуло більше двадцяти років, як вони дивилися востаннє одні на одних. Правда, у неї тоді вони не були волошково-сині, а червоні, залиті кров'ю від його сп'янілих кулаків. Його тодішні очі і посьогодні запам'ятала Оксана.

В той день їхнього подружнього життя, коли він обливав її і двох діточок, Лесю й Назарчика, найбільш вульгарним брудом, ті очі були жахливі, і, як здавалось Оксані, навіть по-хижачому світилися зеленими вогнями. Так, вони були набагато більші, витріщені, такі, що з люті й зіниці розійшлися. От-от вискочать з чола. А нині... Нині вони прижмурені, навіть такі милі і лагідні, яку час першого їх знайомства.

Олесь у неї був перший і останній. Вона так любила його. Тоді у неї котилися сльози встиду, жалю і відчаю. Вона готова була все йому простити ради дітей, бо Лесі - шостий, а Назарчику - четвертий рочок. А тато їх покидає...

Він прекрасно знає, що це його кров, його діточки, але, щоб допекти дружині, в їх же присутності називає їх покидьками.

Вірна Господу Богу і подружній присязі, з дня розлучення вона не знала жодного чоловіка, хоч, бачачи її порядність, вони не раз пропонували їй руку і серце. Так, вона жила ради дітей. А скільки витерпіла через людські язики?! Але обов'язок перед дітьми був у неї понад усе. Дала дітям вищу освіту. Вони створили свої сім'ї, вже підростає четверо внучат.

А Олесь? Як прожив своє життя? Що він говорить тепер своїми безмовними устами? Що згадує зараз, дивлячись на свою дружину, яка нахилилась над ним, витирає хустинкою сльози, які неслухняно котяться і котяться по її передчасно зраненому зморшками лиці?

Напевно, згадує, яке було їхнє щастя у сім'ї, поки не почав заглядати у чарку, і як все змінилося, коли звик до диявольського зілля. Огидною стала та, що була наймилішою, дратували діти, які разом з мамою втікали, коли він приходив п'яний додому. Ночували де траплялося.

Потім зустрів подібну собі. Покинув шлюбну жінку. Ще одне дитя привів на світ, але і ця сім'я стала огидною. Зв'язався з третьою...

А Господь Бог довго чекав каяття та покори. І, щоб навчити інших, показав свій палець: у Олеся стався інсульт. Повний параліч правого боку. Рука і нога нерухомі, та ще й цілком відняло мову. Місяць пролежав у лікарні. Ні разу не прийшла ні друга, ні третя жінка. Брат відмовився, бо добре пам'ятав, як передчасно попрощалися з цим світом спочатку мама, а через рік і тато.

Привезли до третьої - повернулася плечима: "Мені паралітик не потрібен". Друга з хати навіть не вийшла. Брат мовив: "Я все життя працював у поті чола, а він веселився із блудницями. Нема у мене брата. Він передчасно загнав у могилу родичів. А у мене від нього пам'ятка, - брат показав шрам на чолі, - за нього я гріха не буду мати".

Більше не було куди везти. І вирішив консиліум лікарів разом з міською владою оформляти документи у дім інвалідів та престарілих. Ця звістка приголомшила Олеся, і він безмовними устами щось благав і благав, жестикулюючи лівою рукою, та ніхто не розумів його бажання, а, може, і не хотів розуміти.

Першою здогадалася медсестра:

- Пане лікарю, мені здається, що він просить ручку і папір. Хворий хоче щось написати.

Олесь для підтвердежння ствердно хитнув головою.

Незграбним почерком лівою рукою він нашкрябав на папері: "Не хочу у будинок інвалідів. Відвезіть до Оксани, законної жінки, може, простить".

По довгих бесідах Оксана переконала сина і доньку (вони жили окремо). Ніколи не бачила сліз сина, хоч іноді був і холодний, і голодний. А тепер заплакав. Він витер заплакані очі і, ніби про себе, мовив, дивлячись у далечінь через вікно: "Мамо, мамо... Ти втратила через нього молодість, а ми з Лесею-дитинство. А тепер ти зважуєшся взяти на старости літ такий тягар на себе. Його ж треба буде і вбрати, і роззути, і ходити, як коло маленької дитини".

- Назарчику, прости йому і мені, ми ж із ним шлюбні. І найголовніше-то твій тато. Бог допоможе і Бог заплатить...

Оксана прийняла його.

- Ну що ж, блудний сину, - через сльози, усміхаючись, промовила. - Будемо роздягатися, треба покупатися, а завтра покличу священика, щоб висповідав тебе, треба і душу очистити.

У чоловіка котилися сльози радості, напевно, зі встиду за змарноване життя.

Дружина простила Тепер треба у сповіді просити Господа, щоб і Він простив.

Дата добавления: 2015-10-30