ЇЖ, ПИЙ, ДУШЕ, І ВЕСЕЛИСЯ.

Веселий, ніби на крилах, нісся додому Віджай у рідне Закарпаття. Та й чому не веселитися, коли вже роками фортуна на його боці? Що не кажи, але варто часом прислухатися до "добрих" порад бувалих друзів.

Перш за все Віджай у думці дякував цимбору (товаришеві) Йоні. Він його навчив цього промислу.

Спочатку у Польщі обдурив бригаду і виплатив їм лише половину зароблених грошей. Потім у Чехії домовився з господарем, і знову обшахрував бригаду сезонних будівельників, виплативши їм за шість місяців тяжкої праці кому сто п'ятдесят, а кому двісті доларів.

Цокіт коліс поїзда заколисував Віджая. А під мерехтіння смерек та буків у голові виринали спогади...

Тепер він шкодував, що не був на місці Циля (Василя), який дійсно відколов номер. Набрав бригаду молодих жінок і дівчат з Івано-Франківщини, оформив їх на роботу в їдальнях і ресторанах, де вони працювали по 16 годин на добу. Тим особам, з якими він розважався, платив вчасно, хоч, як розповідав, менше половини.

Серед дівчат були і дві рідні сестри з невеличкого містечка, які вабили його око та тривожили душу. Як лише випадала вільна хвилина, вони брали у руки вервички і щиро молилися, а особливо старша. Коли вона молилася, то майже все з її очей текли сльози. Сідали їсти - молилися, закінчили їсти - молилися. Не дуже це подобалося Цилеві. І він вирішив добряче на них заробити. Пообіцяв, що виплатить їм гроші за всі шість місяців, але щоб поїхали в одне з невеличких міст, неподалік німецького кордону. Мовляв, там йому товариш винен гроші. А за те, що вони так довго чекали і вірили йому, якщо захочуть, то залишаться у нього на роботі. Там робота набагато легша і платня більша.

Цільо домовився, що за кожен "товар" отримає по 3 тисячі "зелених".

...В біді людина здатна на все. Проливаючи сльози, помолилися сестри перед запаленими свічками до святого Юди-Тадея за опіку над ними і вирушили в незнайоме місто. Проте ні на вокзалі, ні на пероні Циля не зустріли. Тривога на серці і крик душі довели сестричок до відчаю, і вони, пригорнувшись одна до одної, дали сльозам волю.

Чоловік двадцяти семи-тридцяти років, який нишком спостерігав за ними, оглянувся на всі боки, рвучко підійшов до них, засунув руку у кишеню, вийняв їхні знимки і сказав українською мовою:

- Дівчата, ось вам по двадцять доларів. Уже... негайно втікайте. Вас продали у "дім терплячості".

- Куди? - здивовано перепитала молодша А старша сестра стояла, ніби омертвіла, неспроможна була вимовити жодного слова.

- Вас продали у дім розпусти. Зрозуміли? Негайно втікайте звідси!

Добу сестри нічого не їли. Замаскувавши свої обличчя, молилися на вервичці до Матінки Божої, щоб врятувала їх. А коли перетнули кордон, дали сльозам волю. І лише тепер згадали, що їх рятівник просив, щоб молилися за нього, бо він уже не може вирватися з цього злочинного павутиння. І сестри постановили, що все життя будуть молитися за нього.

Обдурені, але чисті тілом і душею, повернулися сестри до рідного дому.

...Думки Віджая обірвали засніжені вершини Карпат. Ще лише початок листопада, рано випав сніг. "Хоч би маржинку зігнали долів", - думав він. Але що йому маржина, коли він має повні кишені "зелених". Так пофортунило, як ніколи. Та ще й купа продуктів прибула додому. Він їде поїздом, а КамАЗ з причепом вже, напевно, давно розвантажився в Закарпатті.

"Як добре мати справу з розумним керівником, - тішився Віджай. - А все робить добрий могорич. Не думав, що голова колгоспу погодиться, а він ще й підказав, як ліпше зробити. Крім зерна і гречаної крупи, ще дав бідон меду і всілякої всячини. Багато що продали разом і поділилися грішми.

А жінки-сезонниці? Як дурні, то нехай роблять. Чотири місяці безкоштовно їли, за дорогу заплатили, досить з них. Добре, що вдалося обдурити. Тепер най чекають, поки привезуть по 2,5 тонни зерна. Най надіються, бо не знають, що зерно вже продане. А я за той час махну в Чехію, най шукають вітра в полі. Словом: їж, пий, душе, і веселися!"

...Коли Віджай увійшов на обору, зауважив, що і в хижі, і в стодолі, і в стайні повно всілякого добра

Вибігли з хати діти, жінка, родичі, вітаючи і цілуючи довгоочікуваного гостя.

-А чому збіжжя не позаносили? Хочете, щоб хтось украв?

- Не гризися, сину. Вовкодав нікого не пустить на обору.

...Цілу ніч дув сильний південний вітер. Хоч був листопад, над горами роздирали темряву блискавиці. Люди з острахом через вікна дивилися на стихію. Одна лише родина Віджая спала міцним сном після щедрого частування.

Але вода, яка несподівано залила будинок своїм холодом, розбудила і їх. В самій нижній білизні вибіг Віджай на подвір'я, а вода вже сягала вище колін. З усіх сторін неслося: "Рятуйте!"

Страх і морок огорнув усіх. Насамперед родичі кинулися випускати маржину. Свиней і овець уже не було видно: потопилися.

В одну мить перед Віджаєвими очима виринули усі гріховні шахрайства і чиїсь сльози. Він високо підняв руки і через сльози прошепотів: "Боже, хіба за це ти нас караєш?"

Через півгодини від будівель не залишилося і сліду...

З пустими руками повернулися змучені, худі й майже висушені від спекотливого сонця заробітчани, які розраховували продати зерно та допомогти дітям-студентам. Але... Не одна сльоза покотилася у жінок-заробітчанок, а про піт і говорити нема чого, бо чотири місяці пеклися під Ростовським небом на спеці. В той момент у серцях клекотала ненависть.

...А коли в містечко прийшла вістка про біду в Закарпатті, обмануті жінки вклякнули у молитві: "Господи, спаси їх і прости. Бо вони не мали Бога в серці, бо вони ніколи не молилися. Підемо до церкви, може, там збирають кошти для потерпілих від повені. І я дам гривню на допомогу".

"ПАМ'ЯТАЙ ДЕНЬ СВЯТИЙ СВЯТКУВАТИ"

- Ей, пане Форович, то якось нефайно, і, перепрошую, навіть вам не пасує. Та ви ґазда на цілий Болехів, а нині, в таке велике та ще й подвійне свято, їдете в поле до сіна. Нині всі люди (ще з учорашнього вечора) пішли до Гошівської Матінки Божої на Ясну Гору, аби подякувати Господеві за всі ласки та перепросити за свої гріхи, а ви - в поле. Нині ж неділя, та ще й Спаса.

-Хлопці, перевірте, чи все з собою взяли: вила, шнури, рубель, - ніби про себе, спокійно і врівноважено говорив пан Форович. А потім звернувся до дідуся, який насмілився зайти до нього аж на обору та ще й дорікати йому:-Я, пане Мар'яне, зважаю на вашу старість і лису сиву голову. Інакше сказав би вам пару теплих слів і викинув би вас з вашим капелюхом і коштурем, щоби ви мені не псували настрою. Сперлисі на патик та й мораль читаєте. Та то більший гріх буде, як моя худоба лишиться голодною чи стане брати стухле сіно під ноги. Шкода, що не вмієте читати. Газети пишуть, що цей, 1938 рік, буде тяжким і неврожайним. Ет, нема коли з вами розбалакувати. Нате вам ліпше півзолотого, та йдіть помоліться до церкви, аби погода до вечора витримала.

- Пане Форович, пане Форович, - спершись на коштур, хитав головою дідо Мар'ян. - Та ж сам Бог заповів у третій Заповіді, щоб ми святий день святкували. А ще Господь дав кожній людині розум. Робіть, як знаєте. Я же мусив вам сказати, бо то є гріх -на гріх мовчати. Перепрошую, - і дідо подався з подвір'я.

Слуги перезирнулися між собою, потім - на свого господаря, все ще надіючись на зміну рішення.

- Ну, чого стоїте? На фіри - і в поле, - підійшов пан Форович. - Святкувати будемо, коли повозимо сіно.

Цілий день, не покладаючи рук, працювали слуги разом з господарем, щоб завести сухе сіно до стодоли. Фіра за фірою їздили безперервно.

Коли скидали з останнього воза, сонце стояло ще високо. Але з боку Гошева насувалася хмарка: одна-єдина і невеличка.

-Хлопці, воза з сіном - до стодоли, тепер уже не страшно, най діється Божа воля. Все сіно в стодолі. Коней - до стайні. Денисе, скажи служницям і жінці, най несуть могорич і добру закуску. Тепер ми будемо святкувати. Заодно пообідаємо і повечеряємо. Ну, і забава аж до рання.

Наливши хлопцям і собі по чарчині, ґазда мовив:

-Тепер не гріх і випити. Аби'смо...

Не встиг господар докінчити свого тосту, як сталася Божа воля. Блискавка осліпила всіх і страшний звук грому викинув з рук чарки.

Коли господар зі своїми слугами опам'яталися, то уздріли, що сусіди силою виганяли коней і худобу зі стайні на вулицю, а з того місця, де була стодола з сіном, палав вогняний стовп, який сягав, як їм здавалося, до півнеба

Ніхто не старався гасити, бо знали, що вогонь від блискавки ніхто не в силі погасити.

А Господь з тієї хмарки не спустив на землю ні одної краплини дощу. Більше не пролунало і грому.

І лише на другий день дізналися люди, що у сіні, яке возив на Спаса той ґазда, задушився трирічний внук, якого знайшли аж вранці.

-Добре застерігав дідо Мар'ян, - дивлячись на згарище, яке ще диміло, сказав господар до слуг. - Пам'ятай день святий святкувати. А я хотів бути мудрішим від Бога. Пішли, хлопці, розтягати згарище, щоб не перекинувся вогонь далі. На мені буде наука іншим людям.

Боже, прости.

Дата добавления: 2015-10-30