|
- Дитино моя, нащо ти мені кілько накупила? І банани, і цитрини, і помаранчі... Ти б мені, Настунько, принесла свіжої житниці і дрібку свіжого сиру. Всі кажуть, що житничка дуже помагає на печінку, навіть камінь дробит.
-Житничку, мамо, будете вдома пити, а тут їжте тропічні фрукти. Лікарі кажуть, що вони так само камінь дроблять, -лагідним і веселим голосом промовляла середніх літ тендітна жіночка, викладаючи принесене у лікарняну шафчину. Засмагле вродливе обличчя, овіяне карпатськими вітрами, повне рум'янцю, свідчило про її здоров'я, а голубі, як карпатське небо, очі, які щиро дивилися на стомлене обличчя і руки хворої, свідчили про доньчину доброту і щирість.
-Де ж ти, дитино, набрала кілько грошей, що накупила всякої різноти? Ти б ліпше внукам щось купила взутисі та хоч по їдному цукерочку.
- І їм ще куплю, а ви добре їжте, скоро поправляйтеся і вертайтеся додому, а то діти, а надто Данилко, не можуть вас дочекатися. А гроші Бог післав... В горах діти назбирали аж два відра яфинів, а, повертаючись додому, на поляні назбирали стільки щирих грибів, що мусили два рази ходити. А я нині все продала.
Ще з годину між ними точилася розмова про господарку, про новини в селі, а коли зайшла бесіда про сина, який вже третій місяць у Чехії, обличчя в Наступі скривилося і в очах з'явилися сльози.
-Не плач, дитино, Бог добрий, найми Службу Божу за опіку над ним і сама молися з діточками, і Бог його не опустить. Пити він не п'є, грошей намарне не розпустит...
Прощаючись з мамою, Настуня поцілувала її в уста і знову зронила тяжку сльозу. На прощання поблагословила Настуню, роблячи хрест над її головою.
Коли двері за Настунею замкнулися, жінка, що лежала коло вікна, відкрила обличчя, яке було все у синцях, і повернула голову до сусіди по палаті. Довго мовчки дивилася на неї. Раптом підборіддя у жінки затремтіло, і вона вперше дала волю сльозам, здригаючись усім тілом. Добре виплакавшись, вперше за три дні заговорила до сусіди по палаті.
- Добрих дітей маєте, пані добродійко - Вчора одна, нині -друга донька.
- Ні, панюсю, то не донька моя, то невісточка. А маю їх всіх аж п'ятеро: дві доньки і троє синів. Всі дуже добрі і для мене, і для людей, та самі між собою дружні і щирі. Що правда, то правда; люди мені заздрять, але я багато з ними намучилася, поки вони стали вирозумілими. У мене в сім'ї діти не говорили: "Ні, не хочу". Так вчив небіжчик Василь, чоловік мій, так і я їх навчила. Пам'ятаю, вже з армії прийшов мій Федір, і якось привели його п'яного, та ще й в хаті паскудне слово сказав. Я йому тоді дала, напевно, з десять палиць, аж утік з хати... Понині я його п'яного не виділа. Але найголовніше - молитва. Молюся за дітей щиро. А у вас, панюсю, що, дітей нема, що ви такі слабі і ніхто до вас не приходить? Ви, певно, десь упали, що так лице побили?
Слаба сусідка довго дивилася у стелю, думаючи щось своє, і, нарешті, відважилася на відверту розмову:
-Я, пані добродійко, сама себе побила, хоч і встидно мені зізнатися, але легше на душі буде... Маю я двох дітей - доньку і сина, а п'ятеро дітей вбила, коли ще на світ не народилися. Боялася нестатків, хотіла веселого життя.
Син мій оженився з учителькою, дуже доброю і щирою дівчиною, і на вроду надто файною. Жили вони добре і дружно, поки не втрутилася я. Не могла змиритися з тим, що вона була з села, та ще й з убогої сім'ї.
Я почала робити різні штуки, видумувати всілякі неправди, щоб підбурити сина проти неї, аби вони розлучилися. Я навіть не хотіла брати на руки внука. Невістка мені стояла кісткою поперек горла, і лише через те, що була убога та з села. Коли хтось з її братів чи сестер, а, особливо, родичі, приїжджали до неї, я старалася створити таку "погоду" різними вигадками, щоб вони забули дорогу до мого дому. Спочатку син заступався за неї. Пізніше став випивати, а я йому в цьому сприяла.
Почалася зневага до Лесі, себто невістки, потім часті бійки, і це було найбільшим моїм задоволенням. Коли Леся вдруге завагітніла, син її тяжко побив. Вона потрапила до лікарні, і дитинка зійшла з неї. З лікарні Лесю забрали на квартиру її подруги. Син декілька разів ходив, просив, щоб вона повернулася. Вона давала згоду лиш на окрему квартиру. А я сина потішала, що ще таку жебрачку знайде під першим-ліпшим парканом. А коли він сильно тужив за нею, я купувала горілку, в ній і втопила свого сина.
- Що, помер? - з острахом запитала співрозмовниця. -Та ні, лише спився. То він мене так побив... Але тепер я йому все прощаю, бо то не він, то я сама себе так побила своїм поводженням.
- Йой! Свят, свят, свят! - перехрестилася співрозмовниця. -Та ж то великий гріх-бити своїх родичів, особливо маму.
- Йому гріх прощений, - мовила каянниця, дивлячись в одне й те саме місце, - бо я своїх дітей молитви не вчила, і страху перед Богом не прищепила.
- А за що ж син вас, панюсю, так покарав?
- Були в його малого уродини. Син поніс йому подарунок, який той чомусь не прийняв. І він, прийшовши додому, почав мене обзивати та докоряти, що я зруйнувала йому життя. Потім випив півпляшки горілки і в білій гарячці бив мене до тих пір, поки я не знепритомніла.
- Ну, а донька чому не приходить?
- Донька виявилася мудрішою за сина. Коли я почала заважати їй в житті, то вона першого року покинула мене і з чоловіком поїхали на Східну Україну. Живуть дружно, виховують трьох діточок. Часто пише мені, але приїжджає рідко.
Найгірше те, що мучить совість: Олег з Лесею були шлюбні, а я їх розлучила. Леся знову віддалася, має ще двох діточок... А мій будинок на шість кімнат стоїть пусткою. Я в лікарні, син в міліції, а хата замкнена.
- Йой, - співчувала співрозмовниця, -та дайте хоч телеграму доньці, бо ще ті алкоголіки обкрадуть все, що є в хаті.
- Ні, ні, встидно: донька застала кінець бійки.
Дата добавления: 2015-10-30; просмотров: 138 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
ЇЖ, ПИЙ, ДУШЕ, І ВЕСЕЛИСЯ... | | | СПОВІДЬ ПЕРЕД АНГЕЛЯТКОМ |