Розвиток феодального права. Стоглав.

Стоглав — церковно-правовий документ Московської держави, рукописна збірка постанов і ухвал Стоглавого собору 1551 року, що охоплювали як релігійно-церковні, так і державні, економічні, земельні тощо питання, містили роз'яснення щодо співвідношення норм державного, кримінального права, судочинства тощо з церковним правом у Московії.

тоглав отримав свою назву за кількістю (100, проте насправді 101) ухвал-рішень, з яких складається. Ця назва утвердилася за документом наприкінці XVI століття. У самому тексті пам'ятки містяться інші назви — соборна ухвала (рос. соборное уложение) і царська та святенницька ухвала (рос. царское и святительское уложение) (Див. Главу 99).

Укладення Собору 1551 року торкалося всіх сторін церковного життя: у ньому були зібрані й систематизовані всі норми чинного права Російської церкви. Джерелами, крім канонічної літератури, були Статут святого Володимира, ухвалення Собору 1503 року, послання митрополитів, світські документи — кормчі книги тощо.

Постанови «Стоглаву» стосуються архієрейських податей, церковного суду, дисципліни духовенства, монахів і мирян, богослужіння, монастирських вотчин тощо.

Попри постанову Собору 1503 року «Стоглав» дозволив стягування ставленицьких податей, але встановив для них, як і для треб, тверду таксу. При цьому було вирішено, що всі податі збираються не архієрейськими чиновниками, а попівськими старостами з десятськими.

Собор був змушений визнати існування безладів і аморальності (дивіться у вище наведеному переліку питань групи 2 і 3).

Тому одним з найважливіших нововведень Собору є повсюдне запровадження інституту попівських старостів. Це були особи, вибірні зі священиків. Кількість попівських старостів у кожному місті визначалася окремо, імовірно, єпископами за царським повелінням. Собор визначив кількість старостів лише для Москви — 7 (сім). Цьому числу відповідало число соборів, тобто центральних за значенням у данній окрузі храмів. Попівські старости мали служити в соборах. На допомогу їм, згідно зі «Стоглавом», вибирались зі священиків десятські. В селах і волостях вибирались тільки десятські священики. «Стоглав» зафіксував, що в обов'язки цих виборних осіб входив контроль у підзвітних церквах за благочинієм священиків.

Собор 1551 року ухвалив важливе рішення щодо «подвійних» монастирів, тобто таких, де спільно проживали ченці обох статей: монастирям приписувалося суворо додержуватися відокремленості чоловіків і жіноцтва й ретельно виконувати монастирський статут. Слід визнати, що на практиці ці положення Собору виявилися порожніми постулатами.

У соборній постанові засуджувалися розповсюджені серед мирян у побуті пережитки і забобони язичництва й світські розваги: ордалії, театральні вистави, азартні ігри, пияцтво, нехристиянське поводження і святкування, зокрема на Радуницю.

Інша ухвала Собору засуджувала безбожні книги та єретиків, що їх читали. Такими книгами, і це показує мракобісся тодішньої Російської церкви, оголошувалися переважно прогресивні на свій час наукові трактати і решта світської літератури: «Secveta secvetovum», збірка середньовічної мудрості, відома в Московії під назвою «Аристотель», астрономічні карти Еммануїла Бена Якоба, відомі під назвою «Шестикрил» тощо. Ще одне рішення, яке доводить вузькість мислення тогочасних церковних ієрархів — накладення повної заборони на спілкування з іноземцями (в першу чергу, литвинами, тобто українцями і білорусами, а також німцями і поляками), і це тоді, коли самі ж московські урядники запрошували іноземців на царську службу.

Чимало ухвал «Стоглаву» стосуються церковної служби. Обговорення і вирішення деяких з них були зініційовані Іваном Грозним (поза сумнівом у цьому питанні мав вплив митрополит Макарій).

Стоглав офіційно узаконив двоперсне (двопальцове) хресне знамення у Московській церкві. Соборний авторитет данних рішень потому став основним аргументом старообрядництва.

Імовірно, під вливом Максима Грека Собор зайнявся питанням виправлення священих книг і ухвалив відкрити у Москві типографію, де мали друкуватися церковні книги (та ця типографія існувала недовго).

«Стоглав» скасував «несудимі» грамоти, зробивши відтак усі монастирі і парафіяльні причти підсудними своїм єпископам. Світським судам він заборонив судити духовних осіб. До цього церковний суд за повіренням єпископів вчинявся боярами, дякам, десятниками, і викликав постійні нарікання. Однак про касування цих посад не йшлося — вони існували і при митрополитах Петрі та Олексії. Тому було вирішено дати священикам право на участь у судах через своїх виборних старостів і сотських, хоча законодавці і не визначали роль цих представників.

На Соборі не могли обминути обговорення цього питання, але спочатку його не було включено до Стоглаву. Лише пізніше до основного тексту додали 101-у главу — «Присуд про вотчини». Це рішення, явно компромісне між царем та церковниками, відобразило намагання Івана Грозного обмежити зростання церковного землеволодіння.

Зокрема, «Присуд про вотчинни» закріпив такі п'ять положень церковного землеволодіння:

1. архієпископам, єпископам і монастирям забронялося купувати вотчини без особистої згоди на те царя;

2. земельні внески на поминання душі допускалися, але за попередньої угоди про умови і порядок їх викупу в подальшому родичами заповідача;

3. володарям вотчин у деяких областях заборонялося продавати вотчини людям з інших місцевостей і дарувати їх монастирям без доповіді особисто царю;

4. присуд не має зворотної сили й не поширює свою чинність на угоди дарування, купівлі-продажу або заповідання, що укладені до Стоглавого собору;

5. встановлюється санкція за майбутні порушення присуду: конфіскація вотчини на користь государя і неповернення грошей продавцю.

Стоглав зафіксував порядок церковної служби, прийнятий у Московській державі: «А хто не хреститься двомя перстами, яко Христос і апостоли, та буде [йому, їм] анафема» (Стоглав Глава 31); «не подобає святия аллілуї трегубити, але двічі глаголити аллілуйя, а втретє — слава тобі Боже…» (Стоглав Глава 42).

Наведені вище норми діяли до 1652 року, коли патріархом Ніконом було запроваджено «церковну реформу», що призвела до наступних змін, чинних у Московській церкві донині:

· Заміна двоперсного хрестного знамення трьохперсним;

· Повернення до трегубої алілуї (вимовляння тричі);

· Проведення хресної ходи проти сонця, а не за сонячним напрямком, як раніше.

Як відомо, саме ця «реформа» поклала початок російського старообрядництва.

Ще трохи пізніше, зокрема на Великому Московському церковному соборі 1667 року положення Стоглавого собору взагалі були визнані писаними нерозсудно, простотою и незнанням ^[1]; понад це — справжність Стоглаву було піддано сумнівам.

Проте до середини XIX століття пануючою в Церкві лишалась думка щодо автентичності Стоглаву як соборного укладення 1551 року. Аж у 1829 році митрополит Іларіон, не піддаючи сумнівам факт проведення Собору в 1551 році, засумнівався в автентичності тексту Стоглава^[2].

У передмові до першого в історії видання Стоглаву, що було здійснено у 1862 році, вказується:

ця книга (Стоглав) — укладена кимось, імовірно, навіть членом Стоглавого собору (1551 рік), але вже після собору, з чернеток, які були приготовлені лише для розгляду на соборі, але в цілому не розглянуті й не зведені у форму церковних ухвал, не затверджені підписами й не обнародувані для государя. ^[3]

Така точка зору пояснювалася небажанням визнати за правду факт офіційного ухвалення рішень Собором, які Російська Церква у майбутньому визнає помилковими й почне касувати, що породить розкольництво.

Лише після досліджень І. Беляєва та його знахідок, зокрема наказних реєстрів Стоглаву, було беззаперечно доведено і визнано справжність прийняття Стоглаву на Соборі 1551 року^[4].

Відтак, у подальшому історики розглядають Стоглав як унікальну пам'ятку московського (російського) права XVI століття, що дає уявлення про тодішній спосіб життя і стан супільства і духовенства в Московській державі.

Варто тако́ж зазначити, шо на початок XX століття були відомими не менше 100 рукописних редакцій Стоглаву

3. Підготовка та прийняття Соборного Уложення 1649 року.

Початок 17-го століття характеризується політичним та економічнимзанепадом Росії. Значною мірою цьому сприяли війни зі Швецією та
Польщею, що закінчилися поразкою Росії в 1617 році.

Після підписання мирного договору в 1617 році зі Швецією Росія втратилачастину своїх територій - узбережжя Фінської затоки, Карельський перешийок,протягом Неви і міста на її узбережжя. Вихід Росії до Балтійського моря бувзакрито.

Крім того, після походу на Москву в 1617-1618 роках польсько-литовськоговійська і підписання перемир'я до Польщі відійшли Смоленська земля і великачастина Північної України.

Наслідки війни, що вилилися в занепаді і розорення господарства країни,вимагали термінових заходів по його відновленню, але вся тяжкість лягла, головнимчином, на черносошенних селян і посадських людей. Уряд широкороздає землі дворянам, що призводить до безперервного росту кріпацтва.
Перший час, з огляду на розорення села, уряд дещо зменшилопрямі податки, зате зросли різного роду надзвичайні збори ("п'ятаденьга "," десяту деньга "," козацькі гроші "," стрілецькі гроші "і т.д.),більшість яких вводилося майже безперервно засідав Земськимсоборами.

Однак, скарбниця залишається порожньою і уряд починає позбавлятигрошового жалування стрільців, гармашів, городових козаків і дрібнийчиновний люд, вводиться руйнівний податок на сіль. Багато посадські людипочинають іти на "білі місця" (звільнені від державних податківземлі великих феодалів і монастирів), експлуатація ж іншої частининаселення збільшується.

У такій ситуації неможливо було уникнути великих соціальних конфліктіві протиріч.

1 червня 1648 спалахнуло повстання в Москві (так званий "солянийбунт "). Повсталі протягом кількох днів утримували місто в своїхруках, руйнували будинки бояр і купців.

Слідом за Москвою влітку 1648 розгорнулася боротьба посадських і дрібнихслужбових людей у Козлові, Курську, Сольвичегодськ, Великому Устюге, Воронежі,
Нариме, Томську та інших містах країни.

Практично, протягом усього правління царя Олексія Михайловича
(1645-1676 р.) країна була охоплена дрібними і великими повстаннямиміського населення. Необхідно було зміцнити законодавчу владукраїни та 1 вересня 1648 року в Москві відкрився Земський собор, роботаякого завершилася прийняттям на початку 1649 року нового зведення законів -
Соборне Укладення. Складено проект був спеціальною комісією, а цілкомі по частинах його обговорювали члени Земського собору ("по палатах").
Надрукований текст був розісланий до наказів і на місця.

Дата добавления: 2015-10-30