РОЗДІЛ VIII 6 страница

і незрушний, і кожен, хто бачив його в ту пору, достеменне
міг посвідчити, що в цього чоловіка місце в житті надійне
й непохитне.

У цей час ішов вулицею Микола Платонович Біляшів-
ський. Я вразився з нової зміни, яка сталась у цьому чоло-
вікові. Вже нічого не нагадувало в ньому того забезпече-
ного, добропорядного чиновника з круглим обличчям і ви-
димим черевцем — волосся зовсім побіліло і вибивалося
з-під капелюха. Однак голову Микола Платонович тримав
гордо, очі палали, і саме ці очі спинилися на застигло-по-
важній фізіономії начальника інвалідної команди, а відтак
і на мені, пропікши нас наскрізь. Я трохи переполошився,
сидів-бо поруч Іщинського зовсім невидимий, але сумні-
ватися не випадало: ми дивилися один одному у вічі, і я таки
був певний, що Біляшівський бачить мене. Захотілося скор-
читися, змаліти і перетворитись у жучка, бо такого ще
в моєму житті не траплялося, навіть давнішня розмова із
Бергеном не йшла тут у паралель. Щоб перевірити остаточ-
но це своє враження, я зняв кашкета і вклонився Біляшів-
ському, на що той підніс руку до капелюха й ледь-ледь
його припідняв. Я всміхнувся до нього доброзичливо, від-
так відкинувся на спинку сидіння і зімітував той-таки ви-
раз обличчя, що його мав Іщинський,— мертва усмішка,
масні очі, які не роздивляються перехожих, а прилипають
до них; зрештою, що з того, коли б навіть Микола Плато-
нович мене побачив? їхати з Іщинським мені не заборо-
нено, та й хто зна, чи пов'язує він цей мій образ із тим, що
воює зараз з підростаючим поколінням? Через це моя стур-
бованість майже щезла, хоч неприємного почуття я позбу-
тися не зміг — це було те саме, що відчуває злодій, коли
його застає при таємному обшуці шухляд господар.

Карета почала спускатись униз по Чуднівській вулиці,
і я відразу ж здогадався, куди мій супутник прямує. Ну,
звісно, все відбувалося, як по розпису: відчинилися двері,
і начальник інвалідної команди знову був віч-на-віч із чем-
но усміхненим фактором, хоч цього разу в очах у фактора
зламалося по іскринці, і він не втерпів, щоб не зауважити:

— Надто часто ви ощасливлюєте мене своїми візитами,
ваше благородіє.

— А тобі чому це в носі крутить?—не зовсім чемно
обізвався Іщинський.

— Крутить не крутить,—сказав фактор,—а ваше бла-
городіє в місті надто показна особа.

Аполлон Григорович уже сидів у фотелі, спустивши по-
гляд на неметену підлогу, шкіра на обличчі була жовто-

сіра, бо він уже розповів фактору причину свого наглого
приїзду, і вони обоє замовкли, наче віддаючи шану поганій
звістці чи, може, з приводу того сумуючи. Фактор ходив по
захаращеній всяким добром кімнаті, а що вільного простору
тут було небагато, то він, ходячи, вигинався туди й сюди,
наче був гутаперчевий, а може, він і справді був гутаперче-
вий, адже треба було виявити неабияку гнучкість і добре-
таки поворушити мізками. Підлога рипіла під пантофлями
фактора, він ходив і замислено пощипував собі лівого пейса,
бо так чинив завжди, коли треба було поламати го-
лову.

— Чи дуже строгий ваш корпусний?—спитав зрештою.

— Звір, дикий і жорстокий. Знаєш, що він каже на смот-
рах?

— Скажете.

— Він каже на смотрах, що дозволяє засікти дев'ять чо-
ловік, щоб десятий був вишколений, як належить.

— Це справді так? — радісно підскочив фактор.

— Нема чого радіти,— похмуро обізвався Іщинський.
Але фактор уже не ходив, а бігав по кімнаті, спритно ви-
гинаючись у проходах, щоб не вдаритись об гострі ріжки
комодів, столу, шаф, стільців і підставок. Підлога співала
під ногами, а Іщинський пильно стежив за ним, як стежить
кіт за пташкою, котра відводить його від свого гнізда.

— Може, я зовсім дурний,— сказав нарешті фактор,—
але коли такий він звір, хе-хе...—Він підморгнув Іщинсько-
му, і око його виросло для стривоженого начальника інва-
лідної команди в щось величезне й багатозначне:—Я, ваше
благородіє, прожив трохи на світі. І знаєте, що я вам ска-
жу, о, почекайте, не перепиняйте, бо в мене отута починає
так гарно крутитися,— він показав пальцем на голову, бо са-
ме там почало так гарно в нього крутитися.— Еге ж, коли
він такий звір — це значить, ваше благородіє, що він... стри-
вайте, стривайте, я зараз скажу, що він, хе-хе... під череви-
ком у своєї жінки. А тепер кажіть, що хотіли...

Але Іщинський нічого не хотів — він реготав.

— А ти — зух, побий мене качалка!

— Ну, що ж,— задоволене озвався фактор.— Треба нам
якось рятувати шкуру. А може, вона, пані генеральша, ча-
сом і модниця?

— Модниця, модниця,— заплескав себе руками по колі-
нах Іщинський.

— То я це діло візьму на свої кволі, старі плечі,— ска-
зав фактор.—Видатки ми з вами поділимо, трохи дам я,
а більше ви, бо не я до вас прийшов, а ви до мене, та й не

такий зараз час, щоб за копійку стояти. І знаєте що,— він
перестав бігати,— не приїздіть поки що до мене, а я до вас.
Коли захочете зі мною перебалакати, шепніть шинкарю Хо-
лоденку, а треба буде мені, то хтось до вас прийде. Скаже,
що він од м'ясника... ви щось хотіли сказати?

— Скільки?—спитав Іщинський.

— Три тисячі ваші, а тисяча моя. Чи, може, замало?
Іщинського перекривило.

— Пані генеральша на менше не спокусяться. Менший
хабар — менший виграш.

— Роби, як знаєш,— сказав, зводячись, Іщинський.—
Правду кажучи, обдереш мене, як липку.

— Ще жодна липа з того не всохла. З неї деруть, а нова
кора наростає.

— Заткни пельку! —ліниво обізвався Іщинський.

— Зараз, зараз, ваше благородіє. Я добре знаю: легко
брати, а важко давати. Може, вам жаль грошей, то вига-
дайте щось розумніше.

Але Іщинський уже впадав у лихий настрій. Він блим-
нув на фактора, який чемно йому усміхався, а ще чемніше
кланявся, і тільки вряди-годи поблискував вивідчим оком,
отож, начальник інвалідної команди блимнув на фактора
і рушив до дверей, котрі самі відчинилися і відслонили чо-
тирикутний шмат простору. Іщинський зирнув туди і аж
зупинився: в повітрі повільно кружляв сніг. Сіре небо об-
лягло прирічкові горби, наче впиралося об них краями, і по-
вільно сіяло рідкі сніжини, що спадали на землю, м'яко
кружляючи, але до землі не долітали, бо розчинялись у по-
вітрі чи лишали крихітні мокрі цятки на кам'яних лобах
бруківки.

— Ну от, і зима на носі,— сказав фактор, підставляючи
долоню під сніжини.

Була та рука жовта, покрита схожою на відшліфований
пергамен шкірою, і мені подумалося, що долоня пошліфу-
валася так від безкінечного рахунку грошей. Така вже його
робота, лічити, заради цього він і живе, в той час, як його
компаньон живе, щоб ті гроші тратити. Але мають вони
однаковий клопіт, бо ні одному, ні другому їх не вистачає:

факторові їх мало, щоб задовольнити жадобу рахування, а
Іщинському так само мало, бо не покривають потреб. Через
це вони й дивилися так чудно на сніг, адже подумали вод-
ночас, що коли б мали стільки монет, скільки висить оце
в повітрі сніжин, вони б ще сяк-так задовольнилися, пер-
ший лічив би їх до кінця віку свого, а другий до кінця віку
свого їх би розметував. Але вони знали, що це тільки ма-

ревна забаганка, тому зітхнули водночас і відвернулися
один від одного.

— Щасти вам,— буркнув Іщинський і пішов до карети.

— Хай вам біс, ваше благородіє,—сердечно обізвася
фактор.

Я урочисто ішов за Іщинським, намагаючись ступати із
ним у слід. Було мені радісно, і я з кислим співчуттям зга-
дав отого, видимого, себе, який сидить зараз у класі й мо-
розить крижаним поглядом недоростків. Ці недоростки, зда-
ється, ненавидять мене, але в них немає супроти мене сили
й волі, і жоден із них не помислить супроти мене постати-
Зрештою, саме такий западу я їм у пам'ять, і вони проне-
суть мій образ крізь своє життя, адже і їм колись доведеться
научати; пам'ятатимуть вони мою науку так само чітко, як
і свої брудні витівки, які згодом обростуть у них роман-
тичним ореолом. Така вже наша вчительська доля, що нас
можуть любити, ненавидіти чи боятись, учителя можуть
зневажати, але ніколи й ніхто з учнів його не жалітиме.
Саме тому вчитель належить у цьому світі до особливої ка-
тегорії людей, і не диво, що серед них так багато озлоблених
та самотніх. Я вибрав собі цей терен недаремно і, здається,
не шкодую (а це мені не один звіщав, що мене в цьому світі
не люблять). Не любові прийшов я шукати, а щоб створи-
ти велике дітище свого духу, мою сокровенну "Чорну кни-
гу". Через це я й відчував таке задоволення, ледве не сту-
паючи на п'яти Іщинському,— був це злочинець, якому не-
має спасіння. Він заплутавсь у тенетах, які сам-таки сплів,
і мусив колись у них попасти. З усіх людей, яких я тут
описав, тільки один поки що не вкладається в моє розу-
міння, тільки один мене турбує й непокоїть — отой дивний
Біляшівський. Хто він і що хоче, яку маячливу думку посе-
лив собі в голову, чому так пильно дивиться на мене при
зустрічах? Ми з ним люди, здається, неспівмірні, хоч спо-
чатку я бачив його, як вишню в кришталевім келиху. Ні,
я сподіваюся, що його доброчесність видима, а коли так —
він, як і всі,— мій. Все ж бо роблене чи видиме— це та сама
порожня оболона без ядра. Зрештою, в мене є ще один
шлях: я протиставляю його доброчинності всю масу зібра-
них отут історій і уявно кидаю їх йому у вічі. Хай пізнає
через них себе самого, хай засумнівається і відчує в собі
лють. Він проповідує своє дивацтво, як щось протилежне
всьому, що називається в цьому світі нормальним. Через
це стає вилущений з цього світу, юродствує. Але існує не-
заперечна істина: шкаралуща ніщо без ядра, але не збе-

режеш ядро без неї. Через це його юродство видається мені
не провісником світлого, а гідним насміху. Я радію з того, бо
цим самим він все-таки дорівнюється до решти моїх персо-
нажів, зрештою, весь оцей ліс людей — я. Це душа моя, роз-
кладена на образи, а що вони без кінця воюють,— ознака
моєї житейської сили. Коли б не мав я тут рації, не міг би
отак любо й радісно наступати на п'яти комусь такому, як
Іщинський. Тоді завелися б у мені, як черви, сумніви і сто-
чили б моє нутро—я відчув їх отієї ночі, коли був такий
розчулений та розм'якшений і змушений був викреслювати
зі своєї душі Охоцьку. Тепер я знову на коні, я знову йду
за черговою своєю жертвою, через те й прозоріший тіні.
Можу знову писати свою книгу, бо задоволене і цілісно
живу!..

Фактор виїхав у Київ у цей-таки день, взявши з собою
немалий запас тканин, які він, однак, ніде не купував, при-
наймні за той час, відколи я за ним стежив. Я, затишно
вмостившись у балагулі фактора, покотився разом із ним
у Київ, в той час, як видима моя половина лишилася заби-
вати знання в ослячі лоби підростаючого покоління. Від
того я мав і певну невигоду, бо, розполовинившись отак,
не міг лишатися цільною істотою, чим зуміли скористатися
діти Охоцької (вже зараз вони носили нові костюмчики і
у вільний час навідувалися до директора гімназії, вивчаючи
там роль синів Ковнірчука), так от, ці увірвителі простягли
на залізних сходах, якими я мав спускатися, йдучи на ро-
боту, шворку, і я, перечепившись, покотився кумельгом, доб-
ре потовкши собі боки, адже не мав звичної прозорливості.
Я побачив тільки кілька дитячих спин, обтягнутих новими
костюмчиками, які тікали через подвір'я. Напасть викли-
кала в мені цілком справедливе обурення, і я метнувся до
дверей Охоцької, загупавши в них кулаками. Охоцька з'я-
вилася, як богиня, і спокійно вислухала мої скарги.

— А чому ви переконані, що це мої діти? — спитала во-
на, ледве стримуючись, щоб не розсміятися.— А може, це
вам колега Міхневич мститься за скарб? До речі, мені він
уже влаштовував скандал.

— Ніякий це не Міхневич,—сухо зауважив я.—Це ваші
хлопці, яких мені вдалося побачити.

Я розповів Охоцькій про спини увірвителів, обтягнуті
новими костюмчиками.

— На що ви натякаєте?—холодно зауважила Охоць-
ка.— І взагалі, що ви від мене хочете?

Я здумів на таку безапеляційність і сказав, що я вима-

гаю покарати винних, коли вона не хоче, щоб покарав я їх
сам.

— Коли покинути все на так,— зауважив я,— тоді жити
не дадуть.

Говорив цілком очевидні речі, але Охоцьку вони, зда-
ється, не зачепили.

— А коли не захочу їх карати і не дозволю чинити це
вам? — спитала вона не без виклику.

— Тоді, шановна пані,— сказав крізь зуби,— я змуше-
ний буду оборонятися від ваших дітей, як знайду можливим,
а від сьогодні відрікаюся від столування у вас...

Я говорив це з такою похмурою урочистістю, що Охоцька
розсміялася.

— Бог з вами, Киріяку Автомоновичу,—сказала вона
фамільярно.—Я покараю тих увірвителів, і вони ніколи не
чинитимуть вам збитків. А коли хочете покинути столува-
тись у мене, я не буду уражена, відтепер мої справи пішли
на ліпше. І взагалі,—додала вона зарозуміло,—вам анітро-
хи не вигідно зі мною сваритися, навряд чи це вийде вам
на руку.

Вона заплеснула двері перед моїм носом, і я тільки не-
втямковито закліпав очима. Охоцька набиралася пихи, а це
значить, що з Ковнірчуком у неї зайшло далеко. Бувши зай-
нятий спостереженням інших людей, я згубив з визору цю
пару і тепер шкодував. Але не міг поповнити нестачу,
оскільки невидима частина мого єства мандрувала в цей час
до Києва і мусила поки що марнуватись, бо фактор, який
хоч і обробляв дорогою на поштових станціях тисячі обо-
рудок, був для мене, як груба стіна, оскільки єврейської
мови я не розумів і в суть безконечних перемовлянь увійти
не міг. Я, правда, бачив, як в його балагулу щось клали, а
щось забирали, причому чинилося це з усіма засобами осто-
роги, з чого виснував: всі ці махінації навряд чи законні.
Але це мене обходило мало, я мав свій інтерес, через що
міг спокійно собі подрімувати аж до Києва, до речі, й гадки
не маючи про пригоди, які несподівано спіткали мене в Жи-
томирі.

А мені в той день увіч не щастило. Падіння, сварка
з Охоцькою зайняли в мене певний час, і я вперше запіз-
нився на уроки, що викликало гостру догану директора.
Я чесно оповів йому свою пригоду, на що Ковнірчук, почер-
вонівши (згадка про новенькі костюмчики вразила його),
заявив мені, що я огидний наклепник, що він цих хлопчи-
ків має честь знати і може гарантувати їхнє достойне вихо-
вання, і що вони не тільки не здатні на лихий учинок, але

й подумати про таке не могли б. Я слухав ці філіппіки увір-
вителям, від яких ледве не звернув собі шиї, і не міг знайти
належного слова, щоб виправдатись, оскільки був в цей час
істотою позбавленою вартішої своєї половини. Тож тільки
промимрив, що Охоцька може засвідчити акт мого падіння
зі сходів, на що директор з убивчою іронією заявив, що я,
певне, був учора п'яний.

— Але ж кожен знає, що я не п'ю!—вигукнув зчудова-
но я, на що директор зімружив праве око, помахав паль-
цем і сказав, що він зна таких: на людях вони не п'ють,
а зачинившись на самоті, набираються до нестями. Це вже
був достеменний на мене наклеп, притому такий зухвалий,
що я тільки рота розтулив. Зрештою, директор збавив на
тоні і попередив мене, щоб це було востаннє, на що я зро-
бив службово-серйозне лице, яке, видимо, сподобалося ди-
ректору, і він відпустив мене милостиво, а коли я відходив,
спинив і попередив, що в гімназію сподіваються візиту са-
мого попечителя учбового округу і що він любить відвідува-
ти уроки новонастановлених учителів.

— Будьте готові і приготуйте як слід учнів,— сказав він, і
я зрозумів причину його благодушності: сваритися під цей
час йому зі мною не було вигідно, оскільки я був певною
мірою втаємничений у його справи, принаймні сприяв його
зв'язку з Охоцькою.

Третя неприємність чекала мене вже ввечері, коли до
мене завітав Міхневич. Він мав сталево-непроникне облич-
чя, а очі такі вузькі, що відних лишилися самі щілини. Так
. само сціплені мав він вуста, крізь які слова цідилися з лю-
тим шипінням. Учитель латинської мови заявив, що хоче зі
мною побалакати, а коли впустив його до себе, спинився на
вступі до кімнати і проголосив, що я людина безчесна, що я
разом із тією пройдою (очевидно, під пройдою він розумів
Охоцьку) нещадно познущалися з нього, звабивши до шу-
кання неіснуючого скарбу, що він, як шляхтич, не потерпить
такого приниження своєї честі і пропонує мені стрілятися
на Голові Чацького¹, бо тільки кров зможе нас розсудити.

Я запропонував Міхневичу сісти і спокійно обговорити
ситуацію, але той не зрушив із порога. Тоді сів у фотель
я і заявив йому, що він не має анінайменших підстав гніва-
тися на мене, бо про скарб я йому не збрехав, а сказав прав-
ду, що в нас не було ніякої домовленості щодо цього скарбу,
і те, що він почав шукати його самотужки, лише його воля.
Скарб може лежати, коли Міхневич не знайшов його в сво-

¹ Голова Чацького — скеля в Житомирі.
484

їй квартирі, або в Охоцької, або в мене, а я поки що нікуди
ііе поспішаю. Коли ж свого часу він відхилив мою пропо-
зицію про спільні пошуки, я не відчуваю себе зобов'язаним
ділитися з ним третьою частиною, коли цей скарб у себе в
квартирі знайду. А насамкінець я сказав, що вважаю пере-
старілим звичай ганебно стрілитися—навряд чи це виви-
щує шляхетську честь,— а окрім того, він чудово знає, що
дуелі тепер заборонено.

— Мені немає діла до заборон,— прошипів Міхневич.—
Я хочу вліпити кулю у вашу безсоромну фізіономію.

— Все-таки хочете мене образити?—спитав я спокій-
но.— Я вам це вибачаю тому, що ви зараз не при доброму
глузді. Я вам вияснив справу і готовий навіть вибачитися
за те, що нерозважно сповістив про той скарб. Підіть про-
холодіться і добре все обміркуйте, а коли й тоді не отями-
теся й наполягатимете на дуелі, я буду до ваших послуг, бо
відчуваю себе несправедливо ображеним і годен вимагати
сатисфакції.

Я встав з холодним лицем, даючи зрозуміти Міхневичу,
що нашу розмову закінчено, на що він їдко блимнув, роз-
вернувся й пішов геть, а я, зачинивши за ним двері, відчув
зрадливий трем у колінах і слабкість у тілі: аж трьох ви-
пробувань у відсутність дійової своєї половини було для
мене забагато. Я не боявся дуелі, бо був стрілець чудовий,
страшила мене колотнеча й те, що кожен дуелянт ставав
у місті скандально відомий, чого мені аж ніяк не хотілося:

моя місія, як я вже не раз зазначав, існувати тихо й непо-
казно. Через це я не міг зажити солодкої нерухомості, якої
завсігди прагну, коли невидима частина мого єства десь
мандрує. Тоді я зачиняюся на всі замки, залажу в ліжко
й, покурюючи сигару, впадаю у дивний транс, майже небут-
тя. Солодко перестаю відчувати себе, поступово гублячи
контроль над окремими частинами тіла: спершу зникали в
мене ноги, потім руки, а відтак розтавав, як крижина вес-
ною, тулуб, залишалася сама тільки голова, яка тихо й лед-
ве помітно тліла, наче каганчик біля образів. Я міг змен-
шувати силу того тління до краю, і саме це давало мені не-
зрівнянне задоволення; тим більше, що я твердо знав: межі
не переступлю, бо хто б хотів собі загибелі? Після того по-
вертався до первісного стану — на такий акт ішов часом
цілий вечір, і мені після всього не лишалося нічого іншого,
як заснути, що я й учиняв також не без задоволення. Сьо-
годні ж не міг цього здійснити, був розтривожений і роз-
ладнаний. Тому лежав непорушне на нерозібраній постелі
і дививсь у стелю, на якій поперемінне з'являлися обличчя

Ковнірчука, Охоцької, Міхневича, Іщинського чи його фак-
тора. Я бачив Біляшівського й Ленсаля, останній тепер ста-
вився до мене з презирливою неувагою. За вікном падав сніг
і стукотів крупою по вікнах, шибки від того сухо потріску-
вали. Я раптом відчув дивну незахищеність у цьому світі,
бо хто я у ньому такий? Навіщо пущено мене в нього і чо-
му ніхто не подивиться на мене люб'язно. Всі, з ким хоч
трохи я сходився, швидко від мене одверталися і ставали
моїми противенцями, хоч живу я без видимої шкоди ближ-
ньому. Здається, найбільшу шкоду учинив я Кулаківсько-
му, бо\зруйнував його самовпевненість, але, коли глянути
глибше, не я йому шкодив, а він собі. Шкодило йому оте
приховане в ньому марновірство, яке я тільки викликав
з його істоти, знявши видиму маску невірства й показного
раціоналізму. Я знову відчув, що навколо мене безпросвіт-
ний ліс людей, і я в ньому серед тих нечисленних, котрим
дано волю рухатися. Кожне з дерев цього лісу знає тільки
своїх сусідів і лише з тими сусідами воює за простір, повітря
та землю. Я теж маю обмежений світ, до якого тісно доти-
каюся, але він ширший звичайного. Є у всіх нас одна при-
реченість, одна є обмеженість, бо хоч і можу я розполови-
нюватись і проникати в потаємні сфери буття, майже нічим
від своїх сусідів не різнюся. Чогось мені бракує, великого
й неодмінного, що могло б висвітлити мені душу. Те "щось"
постійно наближається і несе мені не тільки ояснення, але
й видиму небезпеку — я маю однаково хотіти й боятися того
"щось", і, може, мені полегшає, коли я його остережусь.
У світі є дві породи людей: ті, що усвідомлюють це, і ті, кот-
рі живуть, як трава. Легше другим, бо перші тонуть у без-
настанних сумнівах і тим самим втрачають волю до житей-
ського чину. Вони малодійові, а тільки рефлектують, тоді
як призначення людське—діяти. Одні будують і кріплять
існуючий лад, інші його розладнуюсь і прагнуть знищити —
призначення тих чи інших одне. Є ще й треті в цьому сві-
ті — ті, які спостерігають. Одні дивляться на нього добрим
оком, а інші — лихим. Не ховаюся, що дивлюся на світ ли-
хим оком,— тільки так можу самоствердитися. Але чогось
мені бракує, а самота, яку раптом відчув у цім порожнім по-
мешканні,—наче ножова рана в серці. І я кидаю безсловес-
ний погук у ніч і в сніг, туди, де загубилась у погоні за са-
мим собою невидима частина мого "я". Мені боляче без
неї, бо без неї я не можу наповнити себе гострою енергією,
від якої кожна клітина тіла мого починає торжествувати.
Без тої другої половини — я черв'як, малий і безпомічний,
не людина, а оболона її, що виконує завчені рухи, тоді як

душі хочеться відчувати вищий сокровенний смисл у уях
своїх та думках. Так, я тільки коліща, пущене чиєюсь силь-
ною рукою, і воно котитиметься, доки стане в ньому заводу.
Потім воно спиниться й упаде. Саме цього моменту я й бо-
юся, через це крик мій у ніч і в білу січкарню за вікном
повен такої ж туги, як і виття голодного звіра, душу якого
терзають невідомі передчуття...

Фактор тим часом прибув у Київ і почав діяти за роз-
робленим разом з Іщинським планом. Він попросив допо-
вісти генеральші, що багатий купець їде із Польщі в Харків
на ярмарок і везе з собою чудові, золотом та сріблом гап-
товані оксамитну й шовкову тканини. Цього було досить,
щоб генеральша згодилася зустрітися з ним. Фактор роз-
клав перед нею товар і був настільки впевнений у враженні,
яке той мав справити, що подивився на корпусну тільки
тоді, коли вона вражено зойкнула й почала перебирати ма-
терію з таким самим захопленням, з яким любив перебира-
ти фактор грошові банкноти. Може, через це він засміявся
вдоволено і примружив праве око, заявивши, що його то-
вар—товар із товарів, що він добре знає, як догодити да-
мам, але, звісна річ, тканина ця не дешева.

— Скільки?—видихнула генеральша, і в неї були такі
блискучі очі, наче вона хотіла спокусити цілий інвалідський
корпус. Фактор поцмакав губами, подивився на стелю, а
тоді у вікно, я в цей час розвальцем сидів у генеральському
фотелі й милувався нервовими рум'янцями, які проступали
на обличчі корпусної — вона аж ніжкою притупнула:

— Ну, швидше-бо, швидше!

Фактор тільки тепер скосив на генеральшу око, і, може,
також замилувався генеральшиними рум'янцями, бо саме
вони свідчили про успіх його експедиції...

— Як для вас, ваше превосходительство,— назвав він ге-
неральшу чоловіковим титулом, слушно сподіваючись, що
торговець такими розкішними тканинами це може собі доз-
волити,—вісім тисяч!

Тоді я побачив, як поступово зникають рум'янці зі щік
генеральші, і всі роки, які вона намагалася приховати, по-
чинають проступати на її лиці, очі її також погасли і вже
навряд чи могли спокусити корпус інвалідів, вона метнула
поглядом на фактора, який стояв перед нею з блаженною
усмішкою, і це був такий погляд, що зовсім відповідав до
титулу його превосходительства, адже так вона дивилася
й на свого дикого й жорстокого звіра, генерала, коли сер-
дилася і коли чаром отакого позиру перетворювала його

в мишку. Фактор стояв покірно зігнутий, але із перемож-
ним усміхом на вустах, хоч наступної хаилі на тому ж об-
личчі написався страх, і це був страх, здається, зовсім не
роблений.

— Я сказав щось погане?—спитав він.—Хіба ця роз-
кіш того не варта?

Генеральша була метикована на таких речах, але не на-
стільки, щоб бути твердо переконаною, варта ця тканина
восьми тисяч чи ні, вона збагнула тільки одну безперечну
істину, раз ставиться така ціна — тканина не може бути по-
гана. Через це заходила покоєм зовсім таким кроком, яким
ходив перед виструнченими інвалідами її "дикий і жорсто-
кий звір", щоки генеральші почали полум'яніти, але вже від
того, що в генерала не було зараз стільки готівки; вона це
так само твердо знала, як і те, що випустити з рук цю тка-
нину не зважиться, інакше дістане серцеву чи якусь іншу
недугу, а це в її віці не завжди безпечно. Тому вона мовчки
ходила покоєм і схвильовано, пришвидшено дихала, вряди-
годи метаючи поглядом на тканини, в той час, як фактор
дивився на неї з тією-таки лагідною покірливістю, з якою
дивиться кішка на мишу, лише на хвилину випустивши її
з пазурів.

— Ну-ну, я можу поступитися вашому превосходительст-
ву,— сказав він.— Нехай уже буде збиток мені. Давайте
сім тисяч вісімсот.

Генеральша тільки зубами скреготнула, адже в генерала
готівкою було вдома тільки три тисячі карбованців і нази-
вати цю суму генеральша тав зважувалася, так само не ба-
жала вона купити тільки частину матерій, адже мала таку
дивну вдачу: коли чогось хотіла, то нероздільно. Через це
ходила й ходила по покою, вже навіть починаючи сердити-
ся, бо в голову їй не приходило нічого розумного; водночас
вона недаремне була жінкою, щось незвідане раптом під-
казало їй, що цей торговець має до неї ще й інше діло, може,
навіть потаємне, що в його поведінці є щось відмітне від
поведінки інших купців, таке, що відчувається у всіх про-
хачів. Фактор був також не дурний і миттю збагнув, що
між ним і цим превосходительством у спідниці налагоджу-
ються тонкі зв'язки, що вона починає потроху здогадува-
тися, чого він хоче.

— Чи довго ви будете в Києві? — спитала згорда гене-
ральша.

— Тільки два дні, ваше-ство! — чемно сказав фактор.

— Аз Харкова повертатиметеся через Київ?

— З Харкова я подамся на Одесу, ваше-ство!

— В мене нема зараз такої готівки,—сказала, трохи нія-
ковіючи, генеральша.—Як ми можемо-заладнати цю справу?

— Пані турбують гроші?—заломив руки фактор.—О,
хіба я питаю вас про гроші? Я радий буду, коли пані в мене
цей товар візьмуть. Можна й без грошей,—хитро схилив
він голову.

— Що ж ти просиш? —холодно спитала генеральша.

— Саму дрібничку,— тихо сказав фактор.— Ну таку
дрібничку, що вам треба тільки поворушити пальчиком.
Може, ви якось те... хіба я знаю, як це сказати, ну є один
добрий чоловік, ну, нехай начальник інвалідної команди в
Житомирі, хороша така людина, ай-ай, Аполлон Григоро-
вич Іщинський. І що він хоче, така дрібниця, просто не знаю
яка, він хоче, щоб його нікуди не переводили, бо чоловік
уже обжився, а людині так важко покидати насиджене
місце...

— І це все? —здивовано звела брови генеральша.

— Ну-ну, ви не дуже турбуйтеся,—теревенив фактор.—
Я такий багатий, такий багатий, що мені зробити вам та-
кий подарунок саме задоволення. Зате вчиню я добре діло,
о, як мало ми думаємо, щоб учинити комусь добре діло,
і ваше Превосходительство зробить добре діло, хіба я що
кажу? Ми захистимо чесного чоловіка, о, який це чесний
чоловік, хотів би я, щоб весь світ був такий чесний, як пан
Іщинський! Він такий добрий, сердешний, що просто
цьом! — Фактор поцілував собі пальці.— Всі його люблять,
а коли люблять, то й вороги не сидять без діла, о, я це знаю
на собі, хіба не? Люди так і заздрять, отож чим добріший
чоловік, тим більше на нього сичать. А він такий добрий,
такий чесний, я сам хотів би бути такий добрий і чесний!

Дата добавления: 2015-10-29