Навчальна мета

Знати:

- роль гормонів аденогіпофіза у регуляції фізичного розвитку організму;

- роль гормонів щитоподібної залози у регуляції фізичного та психічного розвитку організму;

- роль стероїдних гормонів у регуляції фізичного та статевого розвитку організму;

- роль інсуліну в регуляції росту організму.

Уміти:

- пояснити роль гормонів аденогіпофіза та щитоподібної залози; диференціювати їх гіпо- і гіперфункцію;

- пояснити роль різних гормонів у регуляції росту та розвитку організму;

- пояснити механізми дії гормонів аденогіпофіза та щитоподібної залози на клітини мішені;

- пояснити механізми регуляції секреції гормонів аденогіпофіза та щитоподібної залози;

- зобразити графічно контури регуляції секреції гормонів аденогіпофіза та щитоподібної залози.

3. Зміст практичного заняття:

Контрольні питання для самостійної роботи:

Методи дослідження функціонального стану аденогіпофіза та щитоподібної залози. Роль гормонів аденогіпофіза у регуляції фізичного розвитку організму. Роль соматотропіну та соматомединів у регуляції процесів росту та розвитку організму. Роль тиреоїдних гормонів у регуляції фізичного та психічного розвитку організму. Роль стероїдних гормонів у регуляції фізичного та статевого розвитку організму. Роль інсуліну в регуляції росту організму. Механізми дії гормонів аденогіпофіза та щитоподібної залози на клітини-мішені. Механізми регуляції діяльності аденогіпофіза та щитоподібної залози. Контур регуляції синтезу й секреції соматотропіну. Контури регуляції синтезу й секреції трийодтироніну (Т₃) та тироксину (Т₄). Гіпо- та гіперфункція гормонів аденогіпофіза та щитоподібної залози. Роль ендокринних залоз у процесах формування, розвитку, прорізування та функціонування зубів (для студентів стоматологічного факультету).

4. Хід виконання практичного заняття.

4.1. Дослідження впливів адреналіну та меланофорного гормону на пігментні клітини жаби.

Інтенсивність пігментного забарвлення шкіри тіла жаби залежить від ступеня звуження або розширення шкірних пігментних клітин-меланофорів, у яких міститься велика кількість дрібних зерен темного пігменту. Розподіл пігменту змінюється завдяки рухові цитоплазми меланофорів. Забарвлення світлішає, якщо пігмент сконцентрований навколо ядер клітин, і темнішає, якщо зерна пігменту розподіляються вздовж відростків клітин у великому просторі тіла. Меланофори жаби не іннервуються, на їх функціональний стан впливають меланофорний гормон (меланін) та адреналін.

Експеримент складається з трьох етапів:

І. Інтактній жабі підшкірно вводять адреналін (через 3-5 хв відбуватиметься швидке переміщення пігменту, через 10-20 хвилин увесь пігмент концентруватиметься навколо ядра – шкіра стане світлішою, але ефект впливу адреналіну буде короткотривалим).

ІІ. Жабі видаляють гіпофіз (шкіра жаби стане значно світлішою, і цей ефект буде тривалішим).

ІІІ. Гіпофізектомованій жабі вводять меланофорний гормон (через 30 хв пігмент почне надходити у відростки, через 2,5 год шкіра жаби стане темнішою).

Результати спостережень оформити у вигляді таблички:

Жаба	Зміна забарвлення шкіри	Латентний період (в хв)
1. Після введення адреналіну 2. Після гіпофізектомії 3. Після введення меланофорного гормону 4. Контрольна

У висновках відповісти на наступні питання:

- пояснити, чому ефект впливу адреналіну є короткотривалим?

- які процеси відбуваються в меланофорах і судинах шкіри жаби після введення адреналіну?

- пояснити, чому після гіпофізектомії шкіра жаби стає світлішою?

- пояснити, чому дія меланофорного гормону проявляється повільно і є довготривалою?

4.2. Зобразити графічно контур регуляції секреції адренокортикотропного гормону.

4.3. Зобразити графічно контур регуляції секреції тиреотропного гормону.

4.4. Зобразити графічно контур регуляції секреції соматотропного гормону.

4.5. Зобразити графічно контур регуляції секреції трийодтироніну (Т₃).

4.6. Зобразити графічно контур регуляції секреції тироксину (Т₄).

4.7. Заповнити таблицю:

Гормон	Механізм дії, залежно від локалізації гормон чутливих рецепторів	Ефекти впливу
Соматотропін
Тиреоїдні гормони
Стероїдні гормони гонад
Кортизол
Інсулін

5. Завдання для самостійної роботи та самоконтролю

1. Основний обмін обстежуваного на 30 % вищий за належний. Про порушення функціонування якої ендокринної залози це може свідчити?

2. У обстежуваного виявлено зниження основного обміну, затримку росту, порушення психіки. Про дисфунцію якої залози це може свідчити?

3. У пацієнта з раннього дитячого віку знижена функція щитоподібної залози. Як це може проявлятися?

4. У обстежуваного виявлено диспропорцію рис обличчя (розростання носа, нижньої щелепи), збільшення китиць і стоп. Чим це можна пояснити? Який механізм розвитку цих порушень?

5. Якщо у самиць щурів, які годують дитинчат, видалити гіпофіз, у них припиниться лактація. Чому? Як можна посилити виділення молока у самиць?

6. Який механізм дії гормонів щитоподібної залози?

7. Яким чином тироксин і трийодтиронін можуть стимулювати ростові процеси в організмі?

8. Назвіть основні білок-синтезуючі гормони. Які з них стимулюють лінійний ріст організму?

9. У дитини простежуються затримка росту, порушення пропорцій тіла, статевого та психічного розвитку. Про порушення функціонування якої залози це може свідчити?

10. У жінки 35 років – екзофтальм, різке схуднення, підвищена збудливість та дратливість, швидка втомлюваність тахікардія, підвищення основного обміну та температури тіла. Про порушення функціонування якої ендокринної залози це може свідчити?

11. Як впливають на стан зубо-щелепової системи гіпо- і гіперфункція гіпофіза та щитоподібної залози? (для студентів стоматологічного факультету)

Модуль 1. Змістовий модуль 6. Роль гормонів у регуляції гомеостазу та адаптації організму до дії стресових факторів.

Ендокринна система регулює широкий спектр фізіологічних функцій. Дія низки гормонів спрямована на попередження різких змін внутрішнього середовища організму. Зміни водно-електролітного балансу, артеріального тиску, вмісту глюкози, а також енергорезервів активують гормональні системи, що реагують впродовж хвилин і є життєво необхідними для підтримання динамічної сталості внутрішнього середовища організму. Дія багатьох гормонів характеризується різноманітними ефектами, що можуть модулюватися єдиним механізмом. З іншого боку, більшість механізмів, що забезпечують основні гомеостатичні константи, регулюються складною системою гормональних взаємодій, що забезпечує підтримання функцій та гарантує збереження постійності внутрішнього середовища і швидку адаптацію до впливу стрес-факторів.

Роль гормонів підшлункової залози в забезпеченні підтримання концентрації глюкози в крові

Концентрація глюкози в крові у людини підтримується у відносно вузьких межах – 3,3-5,5 ммоль/л, незважаючи на суттєві відмінності в харчуванні та рівні фізичної активності. Це забезпечує тканини мозку достатньою кількістю глюкози – основного метаболічного субстрату. Підтримання концентрації глюкози в цих вузьких межах регулюється складною системою гормональних факторів, до яких відноситься інсулін, що не тільки запобігає суттєвому зростанню її концентрації в крові, але й забезпечує глюкозою внутрішньоклітинний метаболізм. Серед інших гормонів – глюкагон, кортизол, катехоламіни, гормон росту, відіграють життєво важливу роль у підтриманні необхідної концентрації глюкози в період голодування та її підвищеного споживання.

Інсулін і глюкагон продукуються ендокринними скупченнями клітин у підшлунковій залозі – острівцями Лангерганса, β- та α-клітинами, відповідно. Період півіснування інсуліну в крові становить 6-10 хвилин, проте тривалість біологічного впливу значно більша. Основним стимулятором секреції інсуліну є глюкоза, проте глюкозозалежний механізм виділення інсуліну до кінця не з’ясований. Більш імовірно, що β-клітини розпізнають глюкозу через продукти її метаболізму. Метаболізм глюкози і секреція інсуліну пов’язані таким чином. Глюкоза транспортується в бета-клітини шляхом полегшеної дифузії за допомогою білків-переносників глюкози GLUT 2 (Glucose Transporter). Збільшення концентрації глюкози, що залучається в реакції гліколізу, призводить до збільшення АТФ → закриття К_{АТФ-залежних} каналів плазматичної мембрани (МБ)→ деполяризації МБ → активації потенціал-залежних кальцієвих каналів → ↑ транспорту кальцію в клітину, що стимулює екзоцитоз секреторних гранул. Існує три джерела надходження глюкози в кров. Екзогенне джерело – їжа, що надходить в організм; два інших – ендогенні і пов’язані зі здатністю печінки розщеплювати глікоген (глікогеноліз) і утворювати нові молекули глюкози (глюконеогенез).

Збільшення концентрації глюкози в крові супроводжується нетривалим викидом інсуліну (рання фаза), і, у випадку, якщо рівень глюкози залишається стабільно високим, виділення інсуліну знижується, проте потім поступово зростає (пізня фаза). При стабільно високих концентраціях глюкози виникає тимчасова нечутливість β-клітин до глюкози.

Фактори, що безпосередньо стимулюють виділення інсуліну:

-Компоненти їжі (глюкоза, амінокислоти, жирні кислоти, кетонові тіла).

-Гормони кишково-шлункового тракту (холецистокінін-панкреозимін, гастроінгібуючий пептид тощо).

-Глюкагон.

-Ацетилхолін.

-Гіперкаліємія.

Фактори, що опосередковано стимулюють виділення інсуліну:

- Контрінсулярні гормони (кортизол і СТГ індукують резистентність периферичних клітин до інсуліну, внаслідок чого концентрація глюкози в крові зростає).

Фактори, що пригнічують виділення інсуліну:

-Соматостатин (паракринний ефект, що здатний запобігти надлишковій дії інсуліну).

-Катехоламіни.

-Фізичне навантаження, стрес.

Реалізація численних ефектів інсуліну відбувається тільки після його взаємодії зі специфічним глікопротеїновим рецептором на мембрані клітини, що характеризується високою спорідненістю і специфічністю до цього гормону. Рецептори до інсуліну присутні в більшості тканин, але переважно біологічна активність інсуліну проявляється в печінці, скелетних м’язах і жировій тканині. Головний мозок і еритроцити не потребують інсуліну. Після зв’язування інсуліну з рецептором, частина інсулінорецепторних комплексів переміщується всередину клітини, де вони активують процеси транспорту глюкози і синтезу внутрішньоклітинних білків, вуглеводів і ліпідів.

Інсулін + рецептор → ↑активності тирозинкінази →каскад фосфорилювання і дефосфорилювання серину → кінцеві біологічні ефекти: транспорт глюкози, синтез глікогену, синтез ліпідів, синтез білків, експресія генетичної інформації (схема 1).

Схема 1. Механізм дії інсуліну

Клітинна мембрана непроникна для полярних молекул, таких як глюкоза, тому транспорт цієї речовини здійснюється за допомогою мембранних білків-переносників. Відомі два класи білків-переносників глюкози – натрій-залежні і ті, що полегшують транспорт - Glucose Transporter (Glut). Останні наявні у всіх клітинах, проте ізоформи цих переносників неоднаково представлені в тканинах, що і визначає характер розподілу глюкози при різних фізіологічних станах. Переносники Glut 1 (еритроцити) і Glut 3 (мозок) відповідальні за базальне надходження глюкози. Переносники Glut 2 (печінка) забезпечує двобічний транспорт у гепатоцитах. Переносники Glut 4 в скелетних м’язах, кардіоміоцитах і жировій тканині чутливі до інсуліну і опосередковують стимулювання інсуліном транспорту глюкози. Переносник Glut 5 (тонка кишка) може брати участь в трансклітинному транспорті глюкози епітеліальними клітинами, що здійснюють всмоктування.

Основні органи-мішені інсуліну: печінка, скелетні м’язи, клітини жирової тканини. Функції інсуліну різноманітні, основні з них наведені в таблиці 1.

Таблиця 1. Ефекти дії інсуліну у печінці, жировій тканині, м’язах

Ефекти інсуліну	Печінка	Жирова тканина	М’язи
Анаболічні	Стимулювання синтезу глікогену	Стимулювання транспорту, синтезу і етерифікації жирних кислот	Стимулювання транспорту амінокислот, синтезу білка і глікогену
Катаболічні	Гальмування глікогенолізу, глюконеогенезу і кетогенезу	Гальмування ліполізу	Гальмування протеолізу, утворення амінокислот

Глюкагон, що синтезується α-клітинами острівців Лангерганса під контролем гена-регулятора на 2-ій хромосомі, змінює доступність субстратів в інтервалах між прийомами їжі. Стимулюючи глікогеноліз, глюкагон забезпечує достатній вихід глюкози з печінки. В міру виснаження запасів глікогену в печінці, глюкагон разом з кортизолом стимулює глюконеогенез і забезпечує підтримання нормальної (натще) концентрації глюкози в крові.

Під час нічного голодування глюкоза синтезується виключно в печінці і більшу її частину споживають клітини головного мозку. Глікогеноліз забезпечує приблизно 75 % нічної продукції глюкози в печінці; решту – глюконеогенез. Основними субстратами для глюконеогенезу є лактат, піруват і амінокислоти, особливо аланін.

Отже, глюкагон призводить до збільшення концентрації глюкози в крові внаслідок стимулювання глікогенолізу, глюконеогенезу, пригнічення гліколізу. Крім цього глюкагон виявляє кетогенний ефект. Стимулюють секрецію глюкагону: амінокислоти, гіпоглікемія, інсулін, фізичне навантаження, голодування, кортизол, β-адренергічні стимулятори. Гальмують секрецію глюкагону: глюкоза, інсулін, соматостатин, вільні жирні кислоти, кетонові тіла, α-адренергічні стимулятори.

Таким чином, концентрація глюкози в крові жорстко регулюється низкою гормонів і фізіологічних процесів.

- Інсулін, білковий гормон з коротким періодом півіснування, утворюється в β-клітинах острівців Лангерганса підшлункової залози. Глюкоза стимулює синтез і виділення інсуліну. Основні функції інсуліну – участь в транспорті глюкози всередину клітини і посилення глікогенезу, синтезу білків і ліпідів.

- Інсулін і фізичне навантаження – це головні фактори зниження концентрації глюкози в крові.

- При зниженому споживанні або підвищеній утилізації глюкози її вміст в крові підтримується за допомогою гормонів зворотної регуляції – глюкагону, кортизолу, адреналіну, гормону росту.

- При недостатності інсуліну, чи при неефективності його дії, або з цих двох причин розвивається цукровий діабет – найбільш поширений клінічний прояв порушення метаболізму глюкози.

- Ускладнення діабету проявляються в різних формах. Найбільш важкі серед них – ретинопатії, нейропатії, мікро- та макроангіопатії; коми.

Роль гормонів у регулюванні кальцієвого гомеостазу

Концентрація кальцію в крові підтримується в дуже вузьких межах (2,23-2,75 ммоль/л), що життєво важливо для нормального функціонування фізіологічних систем. Внутрішньоклітинна концентрація Са²⁺ становить близько 1/10000 порівняно з позаклітинною. Проведення нервового імпульсу через нейро-нейрональні та нервово-м’язові синапси, скорочення м’яза, зсідання крові залежать від нормального вмісту іонізованого кальцію в крові. Він є кофактором багатьох ферментативних реакцій і поєднувальною ланкою між збудженням і скороченням м’яза. Крім того, міцність і структура скелетної системи залежить від наявності солей кальцію в білковому матриксі кістки.

Концентрація кальцію регулюється передовсім паратиреоїдним гормоном. Паратгормон (ПТГ) секретується паращитоподібними залозами у відповідь на зниження концентрації іонізованого кальцію (норма - 1,15-1,27 ммоль/л) в позаклітинній рідині. Регулює секрецію ПТГ кальцієвий рецептор на поверхні паратиреоїдної клітини. Він належить до класу рецепторів, зв’язаних з G-білком. Таким чином, гіпокальціємія посилює секрецію паратгормону; гіперкальціємія – зменшує. За хімічною будовою ПТГ– це білковий гормон, період піврозпаду становить біля 10 хвилин. Механізм реалізації ефекту ПТГ аналогічний до дії багатьох інших пептидних гормонів: мембранолокалізований рецептор, вторинний посередник - цАМФ, а також інозитолтрифосфат. Клітини-мішені – кісткова тканина і епітелій звивистих канальців нефрона.

Отже, під впливом ПТГ збільшується вміст кальцію в крові внаслідок:

- активації остеокластів і стимулюванні вимивання кальцію з кісток;

- підвищення реабсорбції кальцію в ниркових канальцях, що призводить до зниження його екскреції; при цьому зменшується реабсорбція фосфату в ниркових канальцях, що супроводжується підвищенням його екскреції з сечею і зниженням вмісту фосфату в позаклітинному середовищі

- активації вітаміну D₃ шляхом стимулювання 1-гідроксилювання 25-гідрокси-вітаміну D, внаслідок чого підвищується абсорбція кальцію в кишково-шлунковому каналі.

При гіпопаратиреозі спостерігається гіпокальціємія (тетанія, судоми, можливий летальний наслідок).

При гіперпаратиреозі - гіперкальціємія (втомлюваність, м’язова слабість, поліурія, полідипсія).

Кальцитонін (тиреокальцитонін) – гормон, що секретується парафолікулярними або С-клітинами щитоподібної залози. Це пептид, що складається з 32 амінокислот. Кальцитонін синтезується у відповідь на підвищення концентрації іонізованого кальцію у позаклітинній рідині. Основний ефект гормону – це пригнічення остеокластів і відповідне зменшення остеокластичної резорбції кістки, внаслідок чого демінералізація кістки і відтік з неї кальцію знижуються.

Роль гормонів у регуляції водно-електролітного балансу

Визначальну роль у підтриманні водно-електролітного балансу відіграють мінералокортикоїди (альдостерон), нейрогіпофізарний гормон – вазопресин, а також атріопептид тощо.

Вазопресин (аргінін вазопресин, антидіуретичний гормон – АДГ) синтезується, як і окситоцин, в супраоптичному і паравентрикулярному ядрах гіпоталамуса, далі ці гормони транспортуються в задню частку гіпофіза, звідки і секретуються в кров. Основна функція АДГ – регулювання обміну води (підтримання постійного осмотичного тиску рідких середовищ організму), що відбувається в тісному зв’язку з обміном натрію. Ефекти вазопресину реалізуються за рахунок зв’язування гормону з двома типами рецепторів – V₁ і V₂. Стимулювання V₂-рецепторів базолатеральної мембрани клітин збірних трубочок нефронів через вторинний посередник цАМФ призводить до підвищення проникності клітин для води. Цей процес забезпечує збереження в організмі води і утворення концентрованої сечі. Реабсорбована вода не виводиться і залишається в організмі людини, знижуючи осмоляльність плазми і сприяючи підтриманню як об’єму крові, так і загального об’єму рідини в організмі. Вплив АДГ на нирки проявляється при відносно низьких концентраціях гормону. При більш високих концентраціях гормон виявляє вазоконстрикторну дію, підвищуючи артеріальний тиск. Вазоактивні ефекти АДГ опосередковуються V₁-рецепторами, локалізованими на непосмугованих м’язових клітинах стінок судин. Зв’язування АДГ з V₁-рецептором призводить до активації фосфоліпази С, за участю якої утворюється інозитолтрифосфат і диацилгліцерол. Останній активує протеїнкіназу С, а інозитолтрифосфат мобілізує внутрішньоклітинний кальцій, що забезпечує скорочення м’язових клітин.

Секрецію АДГ стимулюють: гіперосмоляльність через осморецептори гіпоталамуса, гіповолемія через барорецептори каротидного синуса, перехід у вертикальне положення, стрес, біль, гіпоксія, гіперкапнія, стан тривоги. Пригнічують: гіпоосмоляльність, гіперволемія, алкоголь, α-адренергічні агоністи, глюкокортикоїди.

Отже, секреція АДГ залежить від осмоляльності сироватки крові, а також від об’єму циркулюючої крові (ОЦК) і артеріального тиску. Зменшення ОЦК на 5-10 % супроводжується значним збільшенням концентрації АДГ до величин, при яких гормон проявляє як виражену вазопресивну, так і антидіуретичну дію. При зниженні середнього артеріального тиску на 5 % або більше секреція АДГ дещо збільшується. Цей феномен частково пояснює підвищення вмісту АДГ під час сну.

Взаємодія між системами баро- і осморецепторів давно цікавить науковців. За звичайних умов, при невеликих коливаннях об’єму крові система осморецепторів є основним регулятором секреції АДГ. При зменшенні об’єму циркулюючої крові системи осмо- і барорецепторів функціонують інтегровано. Зменшення об’єму знижує осмотичний поріг, зсуваючи криву залежності рівня АДГ від осмоляльності вліво, тоді як при збільшенні об’єму – відзначається зсув її вправо. Значне зменшення об’єму крові супроводжується барорецепторною стимуляцією секреції АДГ, не зважаючи на гіпоосмоляльність. В результаті об’єм крові зберігається незмінним за рахунок тонічності.

При гіпосекреції АДГ або нездатності нирок реагувати на нього розвивається нецукровий діабет (поліурія, гіпоосмотична сеча, гіперосмоляльність, відчуття спраги)

Альдостерон – основниймінералокортикоїд, регулює електролітний баланс і сприяє підтриманню нормального об’єму крові та артеріального тиску. Синтезується у корі наднирників у зовнішній, клубочковій, зоні, де відсутній фермент 17-гідроксилаза, необхідний для утворення кортизолу та андрогенів, а тому ця зона є основним місцем синтезу альдостерону. Альдостерон циркулює у крові в незв’язаному стані, тому період його піврозпаду не перевищує 15 хвилин. Клітинний механізм дії альдостерону, як і інших стероїдних гормонів, реалізується через цитозоль-залежні рецептори на рівні ядра. Цікаво, що ядерний рецептор мінералокортикоїдів однаково чутливий, як до кортизолу, так і до альдостерону. Хоч кортизол, як правило, присутній в значно вищих концентраціях, він зазвичай не активує мінералокортикоїдний рецептор. У дистальних канальцях нефрону альдостерон стимулює реабсорбцію Na⁺ та екскрецію K⁺ і Н⁺. Альдостерон збільшує кількість каналів, крізь які іони натрію реабсорбуються. Провідність апікальних відділів епітеліальних клітин для калію зростає, як і синтез Na⁺/K⁺-АТФ-ази, що створює електрохімічний градієнт для іонного обміну, стимульованого альдостероном. Кінцевим результатом дії альдостерону є обмін трьох іонів Na⁺ на два іони K⁺ і один іон Н⁺.

Секреція альдостерону контролюється трьома механізмами (схема 2). Головними регуляторами секреції альдостерону є концентрація калію в сироватці крові і активність ренін-ангіотензивної системи. Механізм стимулювання секреції альдостерону калієм до кінця не з’ясований, проте відомо, що високі концентрації калію (2), слугують потужним стимулом для секреції альдостерону. Низькі концентрації калію, все ж таки, не пригнічують секрецію альдостерону, стимульованої ренін-ангіотензивною системою або АКТГ. У регуляції секреції альдостерону АКТГ відіграє відносно невелику роль.

Ренін – протеолітичний фермент, що секретується гранулярними клітинами юкстагломерулярного апарату нирки. Секреція реніну збільшується у відповідь на зменшення об’єму крові, гіпотензію і стимулювання β₁-адренергічних рецепторів. Зниження концентрації натрію в дистальних відділах нефрону, що виникають при зменшенні ОЦК, збільшують секрецію реніну. Послідовність подальших процесів, стимульованих реніном, що призводить до збільшення секреції альдостерону, представлена у схемі 2(1).

АКТГ стимулює секрецію альдостерону при активації гіпоталамо-гіпофізарно-кортикальної системи у відповідь на дію стресових факторів.

Схема 2. Механізми регулювання секреції альдостерону

Гіперсекреція альдостерону призводить до гіпернатріємії, гіпокаліємії, гіпертензії. Гіпосекреція альдостерону зазвичай спостерігається при дефіциті кортизолу. Звичайними симптомами є гіпонатріємія, гіпотензія.

Роль глюкокортикоїдів у регулюванні гомеостазу.

Глюкокортикоїди синтезуються у пучковій зоні кори наднирників, є похідними холестерину. Кортизол – основний глюкокортикоїдний гормон, дія якого реалізується, як і всіх інших стероїдів, через цитозоль-залежні рецептори, впливаючи на ядерний хроматин, що призводить до зміни швидкості білкового синтезу. Секретований кортизол транспортується білками плазми крові. Рецептори до глюкокортикоїдів знайдені практично у всіх тканинах. У більшості з них – важливим виключенням є печінка – глюкокортикоїди пригнічують синтез ДНК, РНК, багатьох білків і посилюють катаболізм білків. Кортизол характеризується багаточисленними ефектами на метаболізм і функції (табл.2).

Поміж низки метаболічних ефектів для кортизолу характерна потужна протизапальна дія. Кортизол і його синтетичні аналоги часто використовуються в клініці як протизапальні засоби. Глюкокортикоїди пригнічують міграцію клітин запалення до пошкоджених тканин і пригнічують вивільнення цитокінів. На жаль, метаболічні та анатомічні ефекти глюкокортикоїдів нерозривно пов’язані з побічними реакціями.

Таблиця 2. Ефекти глюкокортикоїдів у різних тканинах

Тканини/Функції	Ефект глюкокортикоїдів
Печінка/продукція глюкози	Стимулюють глюконеогенез, як безпосередньо, так і потенціюючи ефекти інших глюконеогенетичних гормонів Збільшують доступність субстратів для глюконеогенезу
Периферичний метаболізм глюкози	Зменшують транспорт глюкози до м’язової та жирової тканин
Жирова тканина	Посилюють ліполіз і вивільнення гліцерину та вільних жирних кислот
Сполучна тканина	Надлишок пригнічує активність фібробластів
Кістка	Надлишок пригнічує утворення кісткової тканини, знижує синтез колагену, білка та гіалуронідату
Метаболізм кальцію	Надлишок зменшує всмоктування кальцію в ЖКТ (ефект, протилежний вітаміну D); з розвитком вторинного гіперпаратиреозу збільшує екскрецію кальцію з сечею
Ріст	Необхідні для нормального росту Надлишок пригнічує процес росту у дітей (знижує секрецію СТГ, соматомедину)
Клітини крові	Надлишок призводить до підвищення кількості циркулюючих гранулоцитів, збільшуючи їх вивільнення з кісткового мозку і період піврозпаду, зменшуючи вихід із судинного русла і міграцію клітин запалення Надлишок призводить до зменшення кількості лімфоцитів, еозинофілів і моноцитів у периферичній крові
Імунологічні ефекти	Надлишок послаблює процесінг антигенів, знижує вироблення антитіл і порушує вивільнення ефекторних молекул
Функції серцево-судинної системи	Підтримують ХОК і судинний тонус, посилюють ефект вазоконстрикторів
Функції нирок	Підтримують швидкість клубочкової фільтрації Надлишок призводить до гіпокаліємії
Центральна нервова система	Глюкокортикоїди легко надходять до головного мозку Надлишок призводить до ейфорії, дратівливості, депресії, емоційної лабільності Дефіцит призводить до апатії, депресії, дратівливості
Гонади	Надлишок пригнічує функцію гонад, пригнічуючи секрецію гонадотропіну

Регуляція секреції кортизолу

У відповідь на дію різних чинників гіпоталамус секретує кортиколіберин, що через гіпоталомо-гіпофізарну портальну систему надходить до передньої частки гіпофізу, де стимулює утворення і секрецію АКТГ. Вазопресин, якщо він виробляється у великих кількостях, також може стимулювати секрецію АКТГ.

АКТГ стимулює не тільки утворення і секрецію стероїдних гормонів, а такожі синтез ДНК, РНК і білка в корі наднирників. При гіперсекреції АКТГ розвивається гіпертрофія надниркових залоз, при дефіциті АКТГ – їх атрофія.

АКТГ зв’язується з мембранними рецепторами клітин кори наднирників і через вторинний посередник – цАМФ - призводить до активації фосфопротеїнкіназ, що каталізують перетворення холестерину в прегненолон і запускають каскад синтезу стероїдних гормонів. Фосфопротеїнкінази також активують холестерин-ефіргідролазу, збільшуючи доступність вільного холестерину для синтезу стероїдів.

Описано чотири основні механізми регулювання функції гіпоталамо-гіпофізарно-кортикальної системи:

· циркадний ритм;

· стрес;

· пригнічення за участю кортизолу за принципом негативного зворотнього зв’язку;

· стимулювання цитокінами.

За звичайних умов, при відсутності стресу, гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникова система функціонує в добовому режимі. Збільшення частоти імпульсів секреції АКТГ спостерігається в період з 4 до 8 год. ранку, а пік концентрації кортизолу в плазмі крові відзначається вкінці цього інтервалу. Найнижчі рівні АКТГ і кортизолу реєструються, починаючи з півночі і до 4 год. ранку. На ритм секреції кортизолу впливає ряд факторів, в тому числі цикл сну, режим діяльності впродовж доби, світловий режим. Деякі симптоми, викликані зміною часових поясів, очевидно, пов’язані з тим, що для перебудови того або іншого ритмів організму потрібний певний час.

Добовий ритм секреції АКТГ і кортизолу може бути в будь-який час порушений під впливом стресу – фізичного (гіпоглікемія, гіпотензія тощо) або психологічного. Стимули з вищих центрів головного мозку і симпатичної нервової системи збільшують секрецію кортиколіберину. Це стимулює секрецію АКТГ, що призводить до збільшення секреції кортизолу, який за принципом негативного зворотнього зв’язку пригнічує роботу системи. Кортизол, якщо знаходиться в адекватних кількостях, знижує або повністю ліквідує добову і стресову стимуляцію АКТГ. Приймання екзогенних глюкокортикоїдів (кортизолу або одного з його синтетичних аналогів) призводить до значного зменшення утворення і секреції кортиколіберину і АКТГ. Тривалий прийом екзогенних глюкокортикоїдів або автономна, нерегульована гіперпродукція ендогенного кортизолу можуть призвести до функціональної або анатомічної атрофії системи.

Встановлено, що запальні цитокіни, фактор некрозу пухлин і інтерлейкіни посилюють секрецію кортиколіберину і вазопресину з наступним збільшенням секреції АКТГ і концентрації кортизолу. Кортизол пригнічує запальну реакцію і вивільнення цитокінів. Ці недавно отримані дані дозволяють припустити існування додаткової петлі зворотнього зв’язку, що бере участь у регуляції секреції кортизолу.

Катехоламіни утворюються в мозковій речовині надниркових залоз. Синтезуються з тирозину в такій послідовності: тирозин (перетворення тирозину каталізує тирозин-гідроксилаза) → ДОФА (ДОФА-декарбоксилаза) → дофамін (дофамін-β-гідроксилаза) → норадреналін (енілетаноламін- N- метилтрансфераза) → адреналін.

При активації симпатичної нервової системи хромаффінні клітини викидають в кров катехоламіни (переважно адреналін). Разом з катехоламінами з гранул виділяються АТФ і білки. Адреналін-вмісні клітини містять також опіоїдні пептиди (енкефаліни) і секретують їх разом з адреналіном.

• Метаболізм адреналіну і інших біогенних амінів відбувається під дією катехол- О -метилтрансферази і моноамінооксидаз. Період піврозпаду катехоламінів становить 1-3 хвилини.

Катехоламіни мають широкийспектр ефектів(активація глікогенолізу, ліполізу, глюконеогенезу, суттєвий вплив на серцево-судинну систему тощо). Ефекти катехоламінів, що реалізуються через α- і β-адренергічні рецептори на поверхні клітин органів-мішеней, опосередковані різними підтипами цих рецепторів, популяція яких переважає в тому чи іншому органі. Звичайно, адренорецептори локалізовані на мембрані, вони є серпантиноподібні. З ними зв’язуються катехоламіни і різні адренергічні лікарські засоби: активуючі – агоністи, адреноміметики, інгібуючі – антагоністи, адреноблокатори.

Через α₁- адренорецептори опосередковується посиленняглікогенолізу, скорочення непосмугованих м’язових волокон кровоносних судин, сечостатевої системи.

Активація α₂- адренорецепторів зумовлює розслаблення непосмугованих м’язових волокон кишково-шлункового тракту, пригнічення ліполізу, пригнічення секреції інсуліну і реніну.

Через β₁- адренорецептори опосередковується збільшення частоти і сили серцевих скорочень, посиленняліполізу; шляхом активації β₂- адренорецепторів – розслаблення непосмугованих м’язів бронхів, кровоносних судин, сечостатевої системи, посилення секреції інсуліну, глюкагону, реніну, активація глікогенолізу іглюконеогенезу в печінці, активація глікогенолізу в м’язах.

Загальне уявлення про неспецифічну та специфічну адаптацію організму до стресової ситуації. Роль гормонів у неспецифічній адаптації.

Стресова ситуація (стрес, стан напруги) виникає в організмі кожного разу, коли на нього діє надзвичайний за силою подразник або коли організм перебуває в стані емоційного напруження (емоційний стрес).

Адаптація організму до дії надзвичайних подразників відбувається в двох напрямках:

- специфічна адаптація – сукупність пристосувальних реакцій, що дозволяють організму адаптуватися до дії саме цього надзвичайного подразника. Наприклад, в умовах дії ззовні на організм низької температури збільшується теплоутворення та знижується тепловіддача, що призводить до стабілізаціїя температури ядра тіла, незважаючи на низьку температуру зовнішнього середовища.

- неспецифічна адаптація – сукупність стереотипних (тих, що не залежать від природи діючого надзвичайного подразника) пристосувальних реакцій, що підвищують стійкість організму до дії будь-якого надзвичайного подразника (стресора). Неспецифічна адаптація проявляється в послідовній активації симпато-адреналової системи (САС) та гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи (ГГНС). Активація цих систем призводить до зміни функції органів та систем організму, до зміни обміну речовин, що супроводжуються підвищенням фізичної та розумової діяльності, і покращує здатність організму адаптуватися до дії будь-якого стресора.

При будь-якому стресі збільшується секреція вазопресину. Діючи на нирки, він сприяє затриманню води в організмі, а отже збільшенню ОЦК. Це, з одного боку, посилює пресорну реакцію (підвищення систолічного артеріального тиску (САТ)), з іншої боку, збільшує стійкіть організму до крововтрати, ймовірність якої в стані напруження завжди більша, ніж в стані відносного спокою.

Секреція соматотропіну також збільшується при будь-якому стресі. Вважають, що основний адаптивний його вплив в цих умовах пов’язаний з посиленням ліполізу і підвищення рівня жирних кислот в крові, що покращує субстратне забезпечення скелетних м’язів та міокарда при їх посиленій роботі, а отже підвищення рівня фізичної працездатності.

Роль симпато-адреналової системи (САС) в регуляції неспецифічної адаптації організму до стресової ситуації.

До складу САС входять:

· симпатичний відділ автономної нервової системи;

· мозкова речовина наднирників.

Активація САС в стресових ситуаціях відбувається дуже швидко. При дії стресора інформація швидко нервовим шляхом (за механізмом умовних чи безумовних рефлексів) надходить в інтегративні центри гіпоталамуса, активується ретикулярна формація стовбура мозку, активують симпатичні центри спинного мозку, посилюється вплив симпатичної нервової системи на органи та тканини. Оскільки мозкова речовина наднирників отримує симпатичну інервацію, то швидко збільшується виділення в кров катехоламінів, що доповнює вплив симпатичного відділу автономної нервової системи. В результаті відбувається ерготропна перебудова функцій організму (збільшується частота та сила серцевих скорочень, збільшується тонус артеріальних та венозних судин), посилюється розвиток пресорної реакції; розширюються бронхи; пригнічується секреторна та рухова активність органів системи травлення; збільшується збудливість рецепторів та структур ЦНС, підвищується працездатність клітин кори головного мозку; збільшується працездатність скелетних м’язів.

Дуже важливим в забеспеченні адаптації є вплив САС на обмін речовин:

1 – активація глікогенолізу (розщеплення глікогену в печінці), що призводить до підвищення рівня глюкози в плазмі крові (гіперглікемія).

2 – активація ліполізу (розпад нейтрального жиру) в жировій тканині, що призводить до підвищення рівня жирних кислот в крові. Такі зміни обміну речовин створюють субстратне забезпечення посиленої роботи клітин нервової системи та м’язів.

Всі зміни в організмі при активації САС забезпечують високий рівень фізичної та розумової працездатності організму та адаптацію до стресової ситуації.

Адаптація, яку зумовлює активація САС, відбувається швидко, але вона короткотривала. Це пов’язано з тим, що запаси глікогену в печінці невеликі (у дорослої людини 180-200 г), тому в умовах активації САС вони швидко виснажуються. Відповідно, гіперглікемія за рахунок лише активації САС не може підтримуватися тривалий час, а тому не може довготривало підтримуватися високий рівень розумової та фізичної працездатності.

Довготривала адаптація розвивається, якщо активація САС супроводжується активацією гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникової системи.

Роль гіпофізарно-наднирникової системи в регуляції неспецифічної адаптації організму до стресової ситуації.

Гіпофізарно-наднирникова система виділяє такі гормони, що забезпечують тривалу адаптацію організму до дії стресових чинників:

- гормони гіпофіза: соматотропін, вазопресин;

- гормони кіркової речовини наднирників: глюкокортикоїди та мінералокортикоїди.

Основу цієї системи складають кортиколіберин гіпоталамуса, кортикотропін аденогіпофіза, глюкокортикоїди кори наднирників.

Активація цієї системи відбувається за допомогою двох механізмів:

- за рахунок отримання нейросекреторними клітинами гіпоталамуса інформації про дію стресора (за механізмом безумовних та умовних рефлексів);

- за рахунок дії на ці клітини високих концентрацій катехоламінів – активація САС.

Основні механізми забезпечення адаптації за участю глюкокортикоїдів:

- потенціюють вплив катехоламінів;

- впливають на обмін речовин, а саме:

а) вплив на білковий обмін – пригнічують біосинтез у багатьох тканинах (сполучна, м’язова), а у лімфоїдній тканині вони посилюють розпад білка; результатом таких впливів на білковий обмін є підвищення рівня амінокислот у плазмі крові;

б) вплив на вуглеводний обмін – стимулюють процеси глюконеогенезу в печінці (утворення глюкози з амінокислот, котрі посилено надходять до печінки за рахунок впливу глюкокортикоїдів на білковий обмін), утворена глюкоза витрачається у двох напрямках:

- частина виділяється у кров – підтримання гіперглікемії;

- частина використовується на синтез глікогену – підтримання достатніх його запасів у організмі;

в) посилюють ліполіз, що зумовлений дією катехоламінів.

Таким чином, глюкокортикоїди підтримують гіперглікемію на фоні збереження запасів глікогену в організмі, що і є причиною тривалої адаптації, що розвивається за рахунок активації гіпоталамо-наднирникової системи. Проте адаптація, що при цьому розвивається, потребує тривалого часу для своєї реалізації (система повільно активується, оскільки механізм впливу глюкокортикоїдів на клітини-мішені реалізується через цитоплазматичні рецептори, за участю хроматину ядра, через зміну процесів біосинтезу білка у клітинах. Тому вплив цієї системи є довготривалим, але повільно розвивається.

Роль мінералокортикоїдів в адаптації полягає в тому, що вони впливають на роботу нирок, внаслідок чого відбувається затримка Nа+ і води в організмі, що призводить до збільшення ОЦК і посилення пресорної реакції. Окрім того, при збільшенні ОЦК, організм краще зможе перенести крововтрату, що може виникнути в стресових ситуаціях.

Як уже відзначалося, стан стресу або напруження організму виникає як наслідок дії на організм різної природи, в тому числі екстремальних та ушкоджуючих факторів. Основоположником вчення про стрес як неспецифічну реакцію організму є Ганс Сельє (1907-1982), який опублікував перші спостереження про хворих з різними соматичними розладами (втрата апетиту, м’язова слабкість, підвищений артеріальний тиск, втрата мотивації до активності), які він визначив як “синдром просто хвороби” або стандартну (неспецифічну) реакцію у відповідь на дію будь-якої природи подразників. (Надалі він довгі роки – до кінця свого життя – працював в інституті експериментальної медицини і хірургії в Монреалі, який пізніше став Міжнародним інститутом стресу).

Відповідно нині розрізняють гострий та хронічний стрес; дистрес, для якого властивий негативний прояв реакції за дії сильних фізичних (фізичний стрес) або психологічних (психогенний або емоційний стрес) факторів, що зустрічається частіше, та, рідше, позитивну реакцію – еустрес (фізіологічний стрес) (наприклад, велика радість), що перебігає без втрат для організму. Великої сили стресори, що зумовлюють несприятливий перебіг пристосувальних реакцій, визначають як екстремальні фактори, а ситуацію, що виникає при цьому – як екстремальну. Нині послідовники вчення Сельє стресовими чинниками вважають всі фактори зовнішнього та внутрішнього середовища, що зумовлюють стрес-реакцію, можуть бути небезпечними для здоров’я та цілісності організму

Сельє було також доведено, що стандартні порушення при впливі екстремальних чинників описуюються наступною тріадою: збільшення кіркової речовини наднирників та підвищення її активності, виснаження лімфоїдної тканини (лімфатичних вузлів, тимусу), точкові крововиливи та виразкування слизових оболонок шлунка та кишечника. Нині вважається, що за умов дії навіть достатньо сильних факторів патологічні зміни у організмі можуть не розвиватися, якщо стресор недостатньо сильний, а резистентність організму висока. Нині стрес розглядається як неспецифічний компонент адаптації, завдяки якому мобілізуються енергетичні та пластичні резерви організму для специфічної пристосувальної перебудови різних систем організму, що складається з трьох фаз: мобілізації (тривоги), резистентності, виснаження.

У реалізації адаптаційних реакцій організму, спрямованих на протидію ушкоджуючому чиннику, приймають участь різні механізми.

Сукупність механізмів, які розвиваються при тривалій дії стресового чинника, були визначені Г.Сельє як загальний адаптаційний синдром, а у останні роки об’єднані під назвою стрес-реалізуючі системи. Серед них симпатична нервова система, мозкова та коркова речовини надниркових залоз (продукція адреналіну, норадреналіну, глюкокортикоїдів, мінералокортикоїдів), аденогіпофіз (СТГ) і щитоподібна залоза (Т3, Т4). Відповідно, механізми, що запобігають розвитку стрес-реакції, або знижують її побічні негативні ефекти, отримали назву стрес-лімітуючі системи або системи природної профілактики стресу (Меєрсон, Агаджанян). До них відносять ГАМК-ергічну систему, ендогенні опіати, простагландини, антиоксидантну систему і парасимпатичну нервову систему.

Детальніше задіяння різних нейро-ендокринних систем до реалізації стрес-реакції може бути представлене наступним чином. Подразнення, яке в кінцевому результаті зумовлює стрес, спочатку опрацьовується у мозку: інформація від рецепторів потрапляє у неокортекс і одночасно у ретикулярну формацію, лімбічну систему та гіпоталамус. У неокортексі два потоки – “нейтральний” та “емоційно забарвлений” сходяться, на основі чого відбувається оцінка значимості інформації для організму з можливістю виникнення сильного емоційного збудження у випадку загрози для організму. Сильне емоційне збудження зумовлює насамперед активацію вищих вегетативних центрів, в т.ч. ерготропних, в основному задніх ядер гіпоталамуса, і активацію симпатичної нервової системи (з підвищенням функціональних можливостей серцево-судинної і дихальної систем, скелетних м’язів). Одночасно підвищується і автивність трофотропних ядер гіпоталамуса, що підвищує тонус парасимпатичної нервової системи – це забезпечує високі можливості відновних процесів, спрямованих на збереження гомеостазу в організмі. Таким чином, активація симпатичної та парасимпатичної нервової системи – це 1-ий етап у системі загального адаптаційного синдрому.

Якщо стресор продовжує діяти, то включається реакція битва-втеча, внаслідок чого активується мозкова речовина наднирників. Пусковою реакцією цього механізму є збудження дорсомедіальної частки миндалеподібного ядра(однієї з центральних структур лімбічної системи). Звідси потужний потік імпульсів прямує до грудного відділу спинного мозку, а далі – до мозкової речовини наднирників. У відповідь відбувається викид адреналіну і норадреналіну, внаслідок чого зростає артеріальний тиск, збільшується серцевий викид, знижується кровоплин у непрацюючих м’язах та органах, зростає рівень вільних жирних кислот(активація гліколізу), рівень тригліцеридів, холестерину, глюкози. Тривалість такої реакції приблизно у 10 разів довша, ніж 1-ої (активації симпатичної нервової системи). В цілому перший та другий механізм стрес-реакції називають симпато-адреналовою реакцією.

При недостатності компенсаторних реакцій щодо сили подразника можуть розвиватися наступні етапи стрес-реакції, що передбачають активацію інших ендокринних механізмів: адренокортикальної, соматотропної і тиреоїдної. До прикладу, фізіологічний стрес, зокрема емоційне напруження, може характеризуватися і зниженням активності щитоподібної залози. Гіперфункція щитоподібної залози у відповідь на пошкодження тканин є неспецифічною реакцією компенсації, оскільки тиреоїдні гормони, стимулюючи синтез білків, забезпечують клітинні регенераторні процеси і репарацію ушкоджених структур. Активація гіпоталамо-гіпофізарної системи може мати і ознаки специфічної компенсації, наприклад за умов холодового стресу, як компенсація термічного пригнічення метаболізму. Стрес за екстремальних умов супроводжується активацією і інших гормональних систем – гіпоталамо-гіпофізарно-андрогенної і гіпоталамо-нейрогіпофізарної. Підвищення активності системи гонадоліберини-гонадотропіни-андрогени (одним з проявів є підвищення лібідо) і високий рівень секреції за цих умов андрогенів за рахунок анаболічного ефекту також сприяють репаративним процесам.

За умов емоційного та хірургічного стресу підвищується секреція вазопресину. Компенсаторне значення активації секреції вазопресину полягає в полегшенні консолідації процесів пам’яті, формуванні аналгезії, потенціюванні ефектів кортиколіберину на секрецію кортикотропіну, відновленні порушеної при крововтраті гемодинаміки. Надмірна секреція вазопресину при травмах є прикладом випереджуючої перебудови ендокринних механізмів компенсації, що реалізує надмірний гормональний сигнал для запобігання можливостей втрати води при крововтратах. Реакція гіпоталамо-гіпофізарної системи може бути і специфічною компенсацією порушень водно-сольового та осмотичного гомеостазу (осмотичний стрес), що виникають в організмі.

Гормональні перебудови, що відбуваються при стресі, окрім активації енергетичного забезпечення тканин і, відповідно, функціональної активності органів, сприяють місцевим тканинним компенсаторним реакціям – регенерації та репарації. Особливу роль в організації тканинних компенсаторних процесів відіграють місцеві “тканинні гормони”. Серед них: продукти пероксидного окиснення арахідонової кислоти (лейкотрієни, епоксиди, простагландини), біогенні аміни (гістамін, серотонін) і кініни.

Схема 3. Розвиток загального адаптаційного синдрому при стресовій ситуації.

Стресор

гіпоталамус

		стовбур головного мозку

соматоліберин кортиколіберин головного

озку

аденогіпофіз нейрогіпофіз

спинний мозок

СТГ АКТГ

Симпатична нервово система

печінка кора наднирників симпатична нервова

система

Мозкова речовина наднирників

соматомедини кортизол альдостерон АДГ

катехоламіни

к л і т и н и і о р г а н и – м і ш е н і

ЗАНЯТТЯ № 3

Роль гормонів у регуляції гомеостазу та адаптації організму

до дії стресових факторів

1. Науково-методичне обґрунтування теми.

Серед гормонів, більшість яких характеризується поліфакторністю дії, за їх першочерговою, основною, роллю в організмі виділяють такі, що беруть участь у підтриманні гомеостазу внутрішнього середовища, регулюванні енергоутворення, гомеостатуванні вісцеральних функцій та адаптації організму до змін внутрішнього та зовнішнього середовища. До таких гормонів належать інсулін, глюкагон, паратгормон, антидіуретичний гормон, альдостерон, кортизол, адреналін, СТГ, гормони щитоподібної залози. Багато важливих процесів гомеостазу, фізіологічних функцій, особливо тих, що необхідні для виживання, регулюються декількома гормонами, що забезпечує підтримання функції та гарантує збереження постійності внутрішнього середовища і швидку адаптацію до змін середовища, енергетичних запасів або до впливу стресових факторів. Секреція гормонів регулюється, як відомо, за принципом зворотнього зв’язку. В механізмах регуляції ендокринних систем, зокрема тих, що підтримують гомеостаз, можуть брати участь катіони (наприклад іони кальцію регулюють секрецію паратгормону), метаболічні субстрати (глюкоза регулює секрецію інсуліну та глюкагону), осмоляльність або об’єм позаклітинного середовища (осмотичний тиск плазми крові регулює секрецію вазопресину; ОЦК – визначає секрецію реніну та альдостерону).

Знання механізмів дії гормонів, механізмів зворотнього зв’язку, систем регуляції секреції гормонів необхідні майбутньому лікарю для оцінки клінічних ситуацій в ендокринології. Більшість клінічних ендокринних порушень є результатом гіпер- чи гіпофункції ендокринної залози, серед яких розрізняють первинні, вторинні, відносні. Для виявлення будь-якої ендокринної патології необхідна одночасна оцінка змін у парі „гормон – регульований параметр”, оскільки порушення взаємовідносин між гормоном і контрольованим параметром – основа ендокринних порушень.

Дата добавления: 2015-10-31