Теорії вартості та поведінки

До цього моменту ми коротко розглянули широкий внесок чотирьох найбільших історичних фігур та обов’язкові головні характеристики властиві капіталістичній філософії. Слід зауважити, що в основі цих поглядів лежать припущення щодо людської поведінки, соціальних (класових) стосунків в поєднанні з «метафізичною» логікою ринку, яка полягає в тому, що все буде справно працювати при умові, що учасниками ринку будуть прийняті певні цінності та в загальному «егоїстична» точка зору в поєднанні з невеликими «обмеженнями» самого ринку.

В якості короткого відступу варто зауважити, що ніде в роботах цих мислителів, так само як і в більшості робіт пізніших теоретиків, які відстоювали ідеї вільного ринкового капіталізму, не обговорювалася фактично існуюча структура та процеси виробництва і розподілу.

228 Там же, ст.263-264

229 Там же, ст.267

230 Джерело: Economic Possibilities for Our Grandchildren, John Maynard Keynes, 1931

231 Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962 р., ст.81

Між «промисловістю» та «бізнесом» є очевидна різниця, так як перша стосується технічних та наукових процесів справжнього розвитку економіки, в той час як останній стосується лише системної ринкової динаміки і переслідування прибутку. Як буде більше обговорюватися трохи пізніше, головною проблемою, яка властива капіталістичному методу виробництва є те, що досягнення «промислового підходу», які можуть дозволити полегшити вирішення проблем і в подальшому досягнути достатку, блокуються традиційними і на перший погляд безальтернативними доктринами «бізнесового підходу». Останній скеровує дії першого в напрямку зменшення його потенціалу.

Таке протиріччя або звужена точка зору також простежується в інших областях, як наприклад, у панівних теоріях праці, вартості та людської поведінки, які безсумнівно служать для виправдання інститутів капіталізму. Як зазначалося раніше, «трудова теорія вартості», яка в загальному стала популярною завдяки роботам Локка, Сміта та Рікардо є узагальненим припущенням, що вартість товару пов’язана з працею, яка необхідна для його виробництва чи здобуття. Оскільки ця ідея в загальному походить з інтуїтивної точки зору, то коли мова йде про кількісний вимір на багатьох рівнях виникає невизначеність. Існує багато історичних заперечень, що стосуються того, як різні види праці, які потребують різних типів вмінь та рівнів зарплати не можуть поєднуватися належним чином, разом з тим, як прийняти до уваги при таких розрахунках природні ресурси і сам «робочий» інвестиційний капітал.

Розвиток «засобів виробництва» (232) в 20му столітті, що виражається наприклад, у машинній автоматизації праці, також кидає виклик спрощеній концепції трудової теорії вартості, при якій вартість походить із праці, оскільки після певного моменту, вартість праці виробничих машин, які сьогодні часто задіяні у виробництві ще більшої кількості машин з постійним зменшенням залучення праці людини, являє собою в цьому контексті постійне зникання передачі вартості. Беручи до уваги швидкий розвиток в області інформаційних та технологічних наук, деякі економісти сьогодні вважають, що використання машинної автоматизації в поєднанні зі штучним інтелектом може дуже легко в повній мірі вивести людей з поняття традиційної робочої сили. Тож можна сказати, що капітал раптово став працею (233).

Така невизначеність також стосується і конкуруючих теорій вартості, які без доказів приймаються економістами, включаючи найбільш видатну з них, яка називається теорією корисності. В той час як теорія праці в основному розглядає вартість з точки зору праці та виробництва, теорія корисності виходить з того, що ми називаємо «точкою зору ринку», що означає, що вартість походить не від праці, а від результату (або корисності), який витікає з його користі (споживчій вартості) для споживача, в результаті його сприйняття.

Французький економіст Жан-Батіст Сей (1737-1832) є визначною фігурою по відношенню до теорії корисності. Самопроголошений послідовник Адама Сміта, він розходився зі Смітом щодо питання вартості, зазначаючи: “Після появи…вдосконалень, за які наукова та політична економіка завдячує др. Сміту, мабуть буде не зайвим вказати на…деякі моменти в яких він помилявся… Здатність створення вартості він приписував виключно лише людині. Це є помилкою (234)”.

Він продовжує пояснювати як «мінова вартість» (ціна) будь якого товару або послуг цілковито залежить від «споживчої вартості» (корисності). Він стверджує: «Вартість, якою людський вид наділяє об’єкти походить від користі, які вони для нього

232 “Засоби виробництва” в загальному визначається як: будь-які матеріальні активи, які організація використовує для виробництва товарів чи надання послуг, такі як, наприклад, офісні будівлі, обладнання та устаткування. Кінцевим результатом такого виробничого процесу є споживчі товари.

(http://www.investopedia.com/terms/c/capitalgoods.asp#axzz2Gxg1RmR6)

233 Посилання: The End of Work: The Decline of the Global Labor Force and the Dawn of the Post-Market Era, Jeremy Rifkin, Putnam Publishing Group, 1995 р.

234 Джерело: A Treatise on Political Economy, Jean-Baptiste Say, Philadelphia: Lippincott, 1863, p.xi (Переклад взятий з четвертого французького видання, опублікованого в 1821 році).

створюють… Що стосується властивої певним речам відповідності або можливості задовольняти різноманітні бажання людства я буду використовувати закріплену назву «корисність»… Корисність речей є основою їхньої вартості, а їхня вартість складає багатство… Хоча ціна є виміром вартості речей, а їх вартість вимірюється їхньою корисністю, було б абсурдом робити висновок, що примусове збільшення їх ціни може збільшити їхню корисність. Мінова вартість або ціна є показником визначення корисності речей (235).

Теорія корисності відрізняється від теорії праці не лише в своєму відхиленні щодо визначення вартості, але також у своєму застосуванні відповідного типу суб’єктивної раціоналізації при прийнятті людиною рішень на ринку. Утилітаризм (236), який став глибокою характеристикою мікроекономічних припущень, які просуваються сьогодні неокласичними економістами, часто моделюється комплексними математичними формулами в спробі пояснити як люди на ринку «максимізують свою корисність», особливо що стосується ідеї збільшення щастя та зменшення страждань.

В основі цих ідей, які стосуються людської поведінки, як і в більшості самої економічної теорії лежать традиціалізовані припущення. Економіст Сеніор Нассау (1790–1864) підтримував загальноприйняту тему, яка сьогодні часто повторюється і полягає в тому, що людські бажання є нескінченними: «Ми хочемо зазначити, що жодна людина не може відчувати, що всі її бажання задоволені в достатній мірі; кожна людина має якісь незадоволені бажання, які, як вона вірить, могли б бути задоволені додатковим багатством (237)». Такі заяви щодо природи людини є постійними виходячи з таких міркувань як поняття жадібності, страху та інших гедоністичних рефлексивних механізмів, під якими серед іншого, мається на увазі, що матеріальне придбання, збагачення та здобуток пов’язані зі щастям.

Сьогодні, панівна та в більшості прийнята мікроекономікою точка зору полягає в тому, що вся поведінка людини зводиться до раціональних, стратегічних спроб максимізувати прибуток або дохід та уникнути болю і втрати. Тому все більш розростаючі утилітаристичні аргументи такого роду, все ще продовжують використовуватися для морального виправдання конкуруючого, ринкового капіталізму. Одним із прикладів цього є поняття «добровільності» та припущення, що всі дії, які відбуваються на ринку є невимушеними, а тому кожен може вільно приймати свої власні рішення задля своєї власної вигоди чи втрат. Ця ідея є надзвичайно поширеною сьогодні, нібито такий «вільний обмін» відбувається без будь-якого іншого синергістичного тиску; нібито потреба виживання в системі з чіткими тенденціями до базової класової війни та стратегічного дефіциту не створюють відповідний примус для того, щоб змусити робітників коритися експлуатації капіталістів (238).

В цілому, модель утилітарної (гедоністичної, конкурентної та «завжди незадоволеної») природи людини є найбільш поширеним захистом капіталістичної системи сьогодні. Така модель в більшості випадків, які стосуються психологічної теорії того, як себе веде людина та етичної теорії того, як людина повинна себе вести, притримується зворотної логіки, що часто ставить ринкову теорію попереду реалій людської поведінки, погоджуючи останню з попередньою.

235 Там же, ст.62

236 Джеремі Бентам, видатний захисник "класичного утилітаризму", стверджує: “Природа поставила людство під керівництво двох всевладних господарів - страждання і задоволення. Ось чому тільки вони вказують нам на те, що ми повинні робити… Під принципом корисності мається на увазі прин­цип, який схвалює чи не схвалює будь-яку дію відповідно до того чи виявляємо ми в ній тенденцію до збільшення чи до зменшення щастя тих, чиїх інтересів вона сто­сується; або ж іншими словами - сприяє чи перешкоджає такому щастю. Я кажу, що йдеться про будь-яку дію, а, отже, не тільки про дію приватної особи, а й про будь-яке починання уряду” (An Introduction to the Principles of Morals and Legislation, Jeremy Bentham, 1789, Dover Philosophical Classics, 2009 р. ст.1).

237 An Outline of the Science of Political Economy, Nassau Senior, 1836, London, Allen and U., 1938 р., ст.27

238 Ця тема буде більш детально розглядатися в есе «Структурний класицизм».

На справді ж, при повному розгляді утилітарної точки зору виникають дві серйозні проблеми. Перша полягає в тому, що практично неможливо віднайти яку-небудь передбачуваність у межах «насолоди та болю» після певного етапу на соціальному рівні. Немає ніяких емпіричних засобів порівняння інтенсивності відчуття насолоди одного індивідуума порівняно з іншим індивідуумом, крім лише самих базових припущень щодо надання переваги «прибутку» над «втратами». В той час як теорія корисності може бути логічною в чистій абстракції при її загальному огляді без кількісного виміру, механіка такої емоційної динаміки насправді піддається сильній варіації.

При порівнянні всього життєвого досвіду однієї особи порівняно з іншою особою, можуть виявитися деякі дуже базові спільні основи щодо їхніх персональних умов для виникнення задоволення і болю, але рідко коли можна віднайти паралельну узгодженість при їх детальному розгляді. Оскільки задоволення індивідуума вважається первісним «моральним» критерієм в утилітаризмі, то в дійсності ж не існує жодного методу, щоб робити будь-які судження про задоволення двох окремих індивідуумів.

Економіст Джеремі Бентам, який часто розглядається як батько утилітаризму, насправді мимохідь визнавав це в своїх роботах: «Якщо відкинути упередження, то можна сказати, що гра з булавками рівна за вартістю з мистецтвом та наукою або музикою і поезією. Якщо гра доставляє більше задоволення, то вона є ціннішою за все інше (239)».

Другою проблемою є непередбачуваний характер припускаємої емоційної реакції. Історично люди проявляли інтерес до страждання в теперішньому задля того, щоб отримати (або сподіватися отримати) щось в майбутньому. Альтруїзм, який пережив широкі філософські дебати, цілком може мати коріння у формі «задоволення», яке отримується через самовіддані (болючі) дії заради користі для інших. Як буде обговорюватися пізніше, передумови болю чи задоволення, які висуваються в таких дискусіях та які підкріплюються імпульсивною реакцією на прибуток, стали моделлю соціальної винагороди. Це сформувало ментальність при якій шукається короткочасна винагорода, яка часто отримується ціною довготривалих страждань.

В той час як в абстракції утилітаризм також пропонує досить дивний вид урівноваження, який може розглядатися з точки зору «взаємного обміну», таким чином капіталізм завжди розглядається скоріше як система соціальної гармонії ніж боротьби. Повертаючись до порівняння теорії праці та теорії корисності, перша чітко зображує конфлікт, оскільки теорія праці враховує підвищення ефективності витрат, яке капіталісти прагнуть здійснити за рахунок зменшення заробітної плати робітників. Теорія корисності, з іншої сторони, не бере ці ідеї до уваги взагалі та стверджує, що кожен прагне того ж самого, а відтак, поза межами структури, кожен є рівним. Іншими словами, всі види обміну стають взаємовигідними для всіх у вузькій, абсурдно абстрактній узагальненій логіці. Всі людські дії зводяться до цієї системи «обміну», а тому, всі політичні чи соціальні розбіжності з цієї теорії зникають.

Розквіт «соціалістів»

Соціалізм, так само як і капіталізм, не має універсального загальноприйнятого визначення для загальних публічних дискусій, але часто він технічно визначається як «економічна система, яка характеризується суспільною формою власності на засоби виробництва та кооперативним управлінням економікою (240)».

Корінь соціалістичної думки бере свій початок у Європі 18го століття та пов'язаний зі складною історією «реформаторів», які кидали виклик зародженню капіталістичної системи. Гракх Бабеф (1760-1797) є визначним теоретиком в цій сфері завдяки своїй роботі «Зговір рівних», яка становила загрозу падіння для французького уряду. Він зазначав: «Суспільство повинно функціонувати таким чином, щоб викорінити раз і

239 Rationale of Reward, Jeremy Bentham Book 3, Chapter 1

240 Джерело: Britannica.com

(http://www.britannica.com/EBchecked/topic/551569/socialism)

назавжди бажання будь-якої людини ставати багатшим, мудрішим чи більш могутнішим за інших (241)». Французький соціаліст-анархіст П'єр Жозеф Прудон (1809-1865) став відомим через своє гасло, що «власність це крадіжка» у своєму памфлеті «Дослідження про принцип права і влади».

На початку 19го століття, соціалістичні ідеї швидко набирали обертів, в загальному як відповідь на відчутні моральні та етичні проблеми пов’язані з капіталізмом, такі, як наприклад, класовий дисбаланс та експлуатація. Список найбільш впливових мислителів є широким та складним, тому тут будуть обговорюватися лише три особи, які зробили відносно найбільший вклад: Вільям Томсон, Карл Маркс та Торстейн Веблен.

Вільям Томсон (1775-1833) мав сильний вплив на соціалістичну думку. Він підтримував ідею «кооперативів», яка стала відомою завдяки Роберту Оуену у якості альтернативи капіталістичній бізнес-моделі і в плані філософії мала утилітарну точку зору коли мова заходила про поведінку людини. На нього значний вплив справив Бентам, але їхнє застосування та інтерпретація утилітаризму трошки відрізнялося. Наприклад, він вірив, що якщо до всіх членів суспільства ставитися однаково, а не займатися класовою боротьбою та експлуатацією, то всі б вони мали рівні можливості щоб зазнати щастя (242).

Він широко аргументував ринковий соціалізм у своїй роботі «Дослідження найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатств» де переважали егалітаризм та рівність. Він дав зрозуміти, що капіталізм був системою експлуатації та небезпечності, зазначаючи: «Тенденція існуючого порядку речей щодо багатства полягає в збагаченні небагатьох за рахунок маси виробників, що робить бідність бідних ще більше безнадійною (243)». Тим не менше, він продовжував визнавати, що навіть якщо такий гібрид капіталізму та соціалізму і з’явиться, основні передумови конкуренції все ще залишалися серйозною проблемою. Він з усіма подробицями писав про проблеми, які властиві природі ринкової конкуренції, підкреслюючи п’ять проблем, які стали спільними для риторики соціалістичної думки з тих часів.

Першою проблемою було те, що кожен «працівник, ремісник та торговець (вбачав) конкурента та суперника в кожному іншому…(і цей кожен вбачав те ж саме); другий тип конкуренції та суперництва виникає між… (його чи її професією) та громадськістю (244)». Він продовжував стверджуючи, що «в інтересах всіх медиків було те, щоб хвороби існували та поширювалися, інакше їхня торгівля б зменшилася в десять, або сто разів та припинилася б (245)».

Другою проблемою було характерне пригнічення жінок та спотворення сімей, беручи до уваги, що поділ праці та переважаюча етика конкурентного егоїзму призводила б до тяжкої праці жінок в домашньому господарстві та гендерної нерівності (246).

Третьою проблемою пов’язаною з конкуренцією була властива нестабільність, яка створювалася в самій економіці. Він зазначав: "Третім злом тут, яке приписують самому принципу індивідуальної конкуренції є те, що вона може іноді приводити до неприбуткових та нерозсудливих способів індивідуальних зусиль… кожна людина повинна судити сама про можливість успіху того роду занять, яким вони займається. То ж які засоби вона має, щоб робити такі судження? Кожен, хто має успіх в своєму покликанні, зацікавлений приховувати свій успіх, оскільки конкуренція буде зменшувати його прибуток. Хто може судити чи ринок, який часто знаходиться на великій відстані,

241 Джерело: The Defense of Gracchus Babeuf before the High Court of Vendôme, University of Massachusetts Press, 1967, p.57

242 Посилання: An Inquiry into the Principles of the Distribution of Wealth Most Conducive to Human Happiness, William Thompson, London, William S. Orr, 1850 р., ст.17

243 Там же, p.xxix

244 Там же, p.259

245 Там же.

246 Там же, ст.260-261

а інколи навіть в іншій півкулі планети є переповнений, або близький до того, товаром, спад кількості якого може привести особу до його виробництва?... і які будуть наслідки якщо помилка в такому судженні… приведе її до маси непотрібних, а відтак, неприбуткових зусиль? Проста помилка в такому рішенні… може закінчитися в страшним горем, якщо не повним розоренням. Випадки подібного роду здаються неминучими при схемі індивідуальної конкуренції в її найвищій формі (247)»

Четвертою поміченою проблемою є те, як егоїстична природа конкурентного ринку представляє небезпеку для підтримки базового життєзабезпечення, як наприклад, відсутність гарантії безпеки у людей похилого віку, хворих або постраждалих від нещасних випадків (248).

П’ятою проблемою, яка була помічена Томсоном стосовно ринкової конкуренції було те, що вона сповільнює розвиток знань. «Отже індивідуальну конкуренцію супроводжує приховування від конкурентів того, що є новим та ефективним… тому що найбільш сильний персональний інтерес є протилежним до принципу доброзичливості (249)»

Карл Маркс (1818-1883), разом з усіма іншими, перебував під впливом робіт «Томсона» і є мабуть одним із найбільш відомих економічних філософів сьогодні. Оскільки його ім’я часто застосовують в принизливій манері з натяком на небезпеку радянського комунізму або «тоталітаризму», Маркс є також одним із можливо найбільш неправильно зрозумітих із усіх популяризованих економістів. В той час як Маркс є найбільш відомим у загальній громадській думці за свої соціалістично-комуністичні ідеї, більшість свого часу він насправді проводив над вивченням тематики капіталізму та його функціонування.

Його внесок у розуміння капіталізму є більшим ніж багато хто може собі уявити, разом з багатьма загальноприйнятими економічними термінами та фразами, які сьогодні використовуються в розмовах про капіталізм і які насправді беруть свій початок в літературних трактатах Маркса. Його точка зору була в більшості історичною та характеризується надзвичайно детальною обізнаністю щодо еволюції економічної думки. Через величезні розміри його робіт, тут ми будемо розглядати лише деякі важливі питання.

Одним із таких питань, яке варте уваги стосується його обізнаності щодо того як така капіталістична риса як «обмін» була принциповою та виступала у якості первісної основи для соціальних стосунків. В своїх «Основах критики політичної економії (нім. Grundrisse)» він зазначав: «Насправді, оскільки товар або праця розглядаються виключно у якості мінової вартості, а стосунки при яких різноманітні товари між собою контактують розглядаються у якості обміну цими міновими вартостями… то індивідууми… розглядаються просто лише як обмінювачі. Допоки до уваги не береться їхній формальний характер, між ними немає абсолютно ніякої різниці… Тому, як суб’єкти обміну, вони є рівними у своїх стосунках (250)».

«Незважаючи на те, що індивід А відчуває потребу в товарі індивіда В, він не привласнює його силою, що також не відбувається і в зворотному порядку. Вони скоріше взаємно розглядають один одного у якості власників… Ніхто не захоплює чужого силою. Кожен позбавляється своєї власності добровільно (251)».

Знову таки, як зазначалося раніше, що стосується людських стосунків та класових припущень (або заперечень), Маркс наголошував на тому, що можна розглядати у якості

247 Там же, ст.261-263

248 Там же, ст.263

249 Там же, ст.267

250 Джерело: Grundrisse, Karl Marx, tr. Martin Nicolaus, Reprint Vintage Books, New York, 1973 p.241

251 Там же, ст.243

трьох основних помилок: ілюзія свободи, рівності та соціальної гармонії, які зводилися до надзвичайно вузьких асоціацій з ідеєю «взаємовигідного обміну», який повинен був бути єдиним реальним економічним видом стосунків за яким би в цілому оцінювалося суспільство.

«Характерним для грошових стосунків – оскільки до цього моменту вони проявлялися у всій своїй чистоті, і не беручи до уваги більш складні виробничі стосунки - є те, що всі протиріччя властиві буржуазному суспільству розчиняються в грошових стосунках, які сприймаються у простій формі; буржуазна демократія ж знаходить собі притулок в цьому аспекті навіть набагато більше ніж буржуазні економісти… для того, щоб створити апологетику для існуючого виду економічних стосунків (252)».

В своїй роботі «Капітал: критика політичної економії», Маркс широко аналізував багато факторів капіталістичної системи, а саме природу самих товарів, динаміку між вартістю, споживчою вартістю, міновою вартістю, теорію праці та корисності, разом з глибоким вивченням того, що означає сам «капітал», те як система еволюціонувала і зрештою природу ролей в межах такої моделі. Важливою темою на яку варто звернути увагу це його точка зору на «додаткову вартість», яка виражена в «трудовій теорії вартості» Рікардо і являє собою присвоєну вартість, яка привласнюється капіталістами у формі прибутку та яка є надбавкою над вартістю (витратами), яка стосується самої праці та виробництва.

Для спростування виникнення цієї «надбавки» при обмінні, він зазначає: «Як не крути, але факт залишається незмінним. В результаті обміну рівноцінних величин, не виникає ніякої додаткової вартості. В процесі обміну нерівноцінних величин додаткова вартість також не виникає. Кругообіг товарів не породжує вартості (253)». Потім він коротко обговорює різницю між «трудом» та «трудовою силою», остання з яких складається зі «споживчої вартості» та «мінової вартості», а також те, що робітник отримує компенсацію лише задля задоволення потреб для існування, що представлена його зарплатою в той час як все що понад вартістю є надбавкою, яка теоретично переходить в «прибуток», який створює капіталіст і який зрештою проявляється у якості «націнки» при ринковому обміні (254).

Це твердження, яке він в подальшому розширює в контексті та динаміці, які стосуються кругообігу та застосування різних форм капіталу (капітал все ще визначається як засоби виробництва, але в даному випадку виражений в більшості у грошовій формі) приводять до висновку, що експлуатація робітників є невід’ємною при створенні «додаткової вартості» або «прибутку». Іншими словами, тут мається на увазі, що в систему капіталізму вбудована форма базової нерівності і поки одна маленька група «власників» контролює додаткову вартість, яка створюється робочим класом, завжди будуть існувати багаті та бідні, багатство та бідність.

В подальшому Маркс розширює цю ідею до переоцінки поняття «власності», яка тепер по суті була легальним фундаментом самого «капіталу», який дозволяв відкриту примусову експропріацію «додаткової праці» (ту частину праці яка створює додаткову вартість). Він стверджує: «Спочатку здавалося, що право власності базується на власній праці людини. Принаймні, ми повинні були прийняти дане припущення, оскільки лише власники товарів з рівними правами протиставлялися один одному, а єдиним способом за допомогою якого людина могла стати власником чужого товару було відчуження (відмова) від свого власного товару, який міг бути створений лише завдяки праці. Тим не менше, тепер виявляється, що власність перетворюється на право капіталіста привласнювати чужу неоплачену працю (додаткову працю) або її продукт, а для робітника ж це перетворюється на неможливість привласнювати собі свій власний продукт.

252 Там же, pp.240-241

253 Джерело: Capital, Karl Marx, Foreign Languages reprint, Moscow, 1961, том. 3, ст.163

254 Там же, ст.176

Відокремлення власності від праці є неминучим наслідком закону, який, як здавалося, брав свій початок у їхній тотожності (255)»

Макс інтенсивно розвивав такого роду аргументи в своїх роботах, включаючи ідею, що праця робочого класу не може бути «добровільною» в цій системі, а лише примусовою, оскільки прийняття остаточних рішень по застосуванню найнятої праці було в руках капіталістів. Він зазначав: «Тому робітник тільки поза працею почуває себе самим собою, а в процесі праці він почуває себе відірваним від самого себе. У себе він тоді, коли він не працює; а коли він працює, він уже не у себе. Через це його праця не добровільна, а вимушена: це — примусова праця. Це не задоволення потреби в праці, а тільки засіб для задоволення інших зовнішніх потреб, аніж потреби в праці (256)»

Зрештою, його турбувала саме складна багатогранна деградація, експлуатація та дегуманізація середнього робітника, що штовхало його до реформ. Він навіть винайшов фразу «закон зубожіння» для того щоб описати як загальне щастя робочої верстви населення стояло в протилежності до багатства класу капіталістів. В кінці кінців, Маркс був переконаний, що властивий системі тиск приведе робочий клас до повстань проти капіталістичного класу, що призведе до переходу до нового «соціалістичного» методу виробництва де, зокрема, робочий клас буде працювати задля своїх власних вигод.

Торстейн Веблен (1857-1929) буде останнім так званим «соціалістом», чиї впливові ідеї щодо розвитку та пороків капіталізму будуть тут розглядатися. Так само як і Маркс, він провів багато часу над вивченням історії економіки. Веблен викладав економіку в багатьох університетах в свій час, в достатку видаючи літературу на різноманітні соціальні теми. Веблен був дуже критичним до неокласичних економічних припущень, особливо стосовно застосовуваних утилітарних ідей, які стосувалися «людської природи», вбачаючи ідею зведення всієї людської економічної поведінки до гедоністичної взаємодії само-максимізації та збереження абсурдно спрощеною (257). Можна сказати, що він мав «еволюційний» погляд на історію людства, з деякими відхиленнями від того загальноприйнятого, що переважав у соціальних інститутах. Щодо тогочасного стану (який він називав «матеріалістичним») він зазначав наступне:

«Як і всі людські культури ця матеріальна цивілізація є системою інститутів – інституційної структури та інституційного росту… Розвиток культури є накопиченою послідовністю звикань, а шляхами та засобами для цього є звичайна реакція людської природи на гострі потреби, які постійно та в сукупності змінюються, але щось у такій відповідній послідовності в сукупних змінах залишається і надалі; постійно, тому що кожен новий крок створює нову ситуацію, яка викликає подальші нові зміни у звичній реакційній манері; в сукупності, тому що кожна нова ситуація є змінами того, що було раніше до цього та містить в собі як причинний фактор все те, що зазнало змін всім тим, що було раніше; відповідно, тому що базові характеристики людської природи (схильності, здібності та протилежне їм) в силу яких виникає реакція і на базі яких виникають звички, залишаються по суті незмінними (258)».

Веблен кидав виклик базовому фундаменту капіталістичного методу виробництва поставивши під сумнів багато факторів, які були по суті «вихідними» або вважалися емпіричними впродовж століть економічних дебатів. Тепер застарілі інститути «зарплати», «ренти», «права власності», «вигоди» та «праці» були порушені в своїй гаданій простоті тією точкою зору, що жоден з них не можна вважати інтелектуально життєздатним поза межами чисто категоріальних зв’язків з екстремальними межами застосування. Він жартував на рахунок того як «група аулетських острів’ян що

255 Там же, том 1, ст.583–584

256 Джерело: Economic and Philosophic Manuscripts of 1844, Karl Marx, Moscow, Progress, 1959 р., ст.69

257 Посилання: “Why Economics Is Not an Evolutionary Science,” Place of Science in Modern Civilization and Other Essays, Thorstein Veblen, ст.73-74

258 Джерело: “The Limitations of Marginal Utility,” The Place of Science in Modern Civilization and Other Essays, Thorstein Veblen, New York, Russell and Russell, 1961 р., ст.241-242

бовтаються у водоростях та прибоях з граблями та магічними заклинаннями для ловлі молюсків розглядається з точки зору таксономічних реалій як така, яка має відношення до гедоністичної рівноваги ренти, зарплати та вигоди. І що нібито все це є для них характерним (259)».

Він розглядав виробництво та саму промисловість як соціальний процес з розмитими межами, оскільки він невідворотно включав в себе спільне використання знань (узуфрукт) та вмінь. В багатьох аспектах, він розглядав категоріальні характеристики капіталізму як такі які були властиві лише капіталізму, а не фізичній реальності, а отже як такі, які були переважно вигадкою. Він помітив, що панівні неокласичні теорії існували частково для того, щоб затьмарювати фундаментальну класову війну та властиву їй ворожість та для того, щоб в подальшому оберігати інтереси тих, кого він називав «привілейованими колами» або «відсутніми власниками» (тобто капіталістами) (260).

Він відкидав ідею про те, що приватна власність була «природним правом», як вважав Локк, Сміт та інші, часто жартуючи про абсурдність мислення яким керуються «відсутні власники» що проголошують «власністю» товари, які в реальності, виробляються трудом «звичайного робітника» та вказуючи на абсурдність давно прийнятого правила, що власність походить із праці (261). Далі він описує властиву виробництву соціальну природу і те, як справжня природа накопичення знань та вмінь повністю позбавляла чинності припущення про право власності. Він зазначав:

«Ця теорія про природне право власності перетворює творчі зусилля ізольованого самостійного індивіда основою власності, яка закріплена за ним законом. При цьому випускається з уваги той факт, що ізольованого самостійного індивіда не існує… Виробництво має місце тільки в суспільстві і тільки через співпрацю промислової спільноти. Така промислова спільнота може бути великою або маленькою…але вона завжди містить в собі достатньо велику групу людей, щоб містити в собі та передавати традиції, інструменти, технічні знання та звичаї без яких не може бути ніякої промислової організації і ніяких економічних стосунків індивідів один з одним або з їхнім оточенням… Не може бути виробництва без технічних знань; отже ні накопичення ні багатства не мають бути привласнені уособлено чи якось інакше. Немає ніякого технічного знання окремо від промислової общини. Оскільки немає ніякого індивідуального виробництва і ніякої індивідуальної продуктивності, упередженість щодо природності такого права…зводиться до абсурдності, навіть в межах логіки своїх власних припущень (262).

Так само як і Маркс, він не бачив ніякого іншого критерію розділяти два найголовніші класи суспільства ніж на тих, хто працює і на тих, хто експлуатує цю роботу (263) за допомогою тієї частини прибутку в капіталізмі («бізнесі»), яка повністю відокремлена від самого виробництва («промисловості»). Він проводить межу між бізнесом та промисловістю, вказуючи на те, що перший функціонує як засіб для «саботажу» промисловості. Він бачив абсолютне протиріччя між моральними намірами загального суспільства забезпечувати ефективне виробництво та надавати якісний сервіс та законами приватної власності, які мали можливість спрямовувати таке виробництво виключно заради одного лише прибутку, зменшуючи таку ефективність та наміри. Термін «саботаж» в такому контексті визначався Вебленом як «свідоме перешкоджання ефективності (264)».

Він зазначав: «Індустріальний завод більшою мірою працює вхолосту або напівхолосту використовуючи переважно невелику частку своєї виробничої потужності.

259 Джерело: “Professor Clark’s Economics”, Place of Science in Modern Civilization, Thorstein Veblen, ст.193

260 Посилання: Absentee Ownership and Business Enterprise in Recent Times, Thorstein Veblen, Augustus M. Kelley, New York, 1964 р., ст.407

261 Посилання: “The Beginnings of Ownership”, Essays in Our Changing Order, Thorstein Veblen, ст.32

262 Там же, ст.33-34

263 Посилання: “The Instinct of Workmanship and the Irksomeness of Labor”, Essays in Our Changing Order, Thorstein Veblen, ст.188-190

264 Джерело: The Engineers and the Price System, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965 р., ст.1

Робітників звільняють… В той час коли всі ці люди відчувають потребу в усіх видах товарів та послуг, які ці неробочі заводи та звільнені працівники могли би виробляти. Але з міркувань бізнесової доцільності дозволити цим неробочим заводам та безробітним робітникам працювати є неможливим, - тобто з міркувань невідповідності прибутку бізнесменів, які в ньому зацікавлені, або іншими словами, з міркувань невідповідності доходу для широкого кола матеріально зацікавлених осіб (265)»

Більше того, Веблен, на відміну від переважної більшості людей сучасності, які засуджують акти «корупції» на основі етичних міркувань, не розглядав проблеми зловживань та експлуатації у якості «моральних» чи «етичних» проблем. Він розглядав ці проблеми як такі які вбудовані і є притаманними самій природі капіталізму. Він зазначав: «Порочним є не те, що ці капітани великого бізнесу користуються цією благотворною краплею саботажу у виробництві. І не те, що вони націлені на скорочення людського життя або посилення людського дискомфорту, що виникає через посилення приватизації серед їхніх побратимів… Питання не в тому чи є цей потік приватизації гуманним, а в тому чи є це розумним управлінням у бізнесі (266)».

Щодо природи уряду, точка зору Веблена була дуже чіткою. Уряд за самою своєю політичною структурою існував для захисту існуючого соціального порядку та класової структури шляхом посилення законів приватної власності та, як прямий наслідок, підсилення непропорційного власницького (правлячого) класу. Як він зазначав: «Законодавство, міліцейський нагляд, адміністрування судів, армія та дипломатична служба, всі вони головним чином пов’язані з бізнес-стосунками, особами з грошовими інтересами, та всі вони мають не більше ніж випадкове відношення до інших людських інтересів (267)».

З його точки зору ідея демократії була також дуже спотворена капіталістичною владою, оскільки він зазначав, що «конституційний уряд це є бізнес-уряд (268)». В той час як Веблен був знайомий з явищем «лобіювання» та «купування» політиків, що зазвичай сьогодні можна побачити у вигляді «корупції», він не розглядав їх у якості справжньої сутності проблеми. Скоріше державний контроль з боку бізнесу аж ніяк не був чимось ненормальним. Уряд просто зображувався таким за своїм задумом (269). За самою своєю природою, як інституалізований засіб соціального контролю, уряд таким чином завжди захищав «багатих» від «бідних». Оскільки «бідні» завжди переважали в кількості «багатих», жорстка законодавча структура, яка була прихильною до багатих («заможних осіб») існувала для того, щоб зберігати класовий поділ та незайманість вигод капіталістів (270).

Більше того, він також визнавав те, наскільки важливим було для уряду капіталістичної держави утримувати соціальні цінності в узгодженні з його інтересами – це те, що Веблен назвав «грошовою культурою». Тому, хижі, егоїстичні та конкурентні характерні риси типові для «успіху» в основній соціальній боротьбі, яка властива капіталістичній системі цілком природно за замовченням підтримували ці цінності. В цьому контексті, бути щедрим та вразливим не допомагало «успішності», оскільки лише безжальні та конкурентоздатні були об’єктами поклоніння та соціальної винагороди (271).

В широкому розумінні, Веблен працював над критичним аналізом основної структури та цінностей капіталістичної моделі, виставляючи те, що було суперечливим як певні ґрунтовні, соціологічно прогресивні висновки що стосувалися протиріч, технічної неефективності та розладу цінностей, які були властиві даній моделі. Вивчення його

265 Там же, ст.12

266 Джерело: Absentee Ownership and Business Enterprise in Recent Times, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1964 р., ст.220-221

267 Джерело: The Theory of Business Enterprise, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965 р., ст.269

268 Там же, ст.285

269 Там же, ст.286-287

270 Там же, ст.404-405

271 Посилання: The Theory of the Leisure Class, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965 р., ст.229-230

роботи рекомендується всім тим, хто цікавиться історією економічної думки, а особливо для тих, хто ставиться скептично до передумов вільного ринку.

Дата добавления: 2015-07-10