Мальтус і Рікардо

Томас Мальтус (1766-1834) і Давид Рікардо (1772-1823) були двома добре відомим, провідними теоретиками політичної економіки на початку 19 століття. Між ними було «дружнє суперництво» на певному рівні, але їхні широкі погляди на історію були практично однакові та тісно пов’язані з Адамом Смітом.

Пізня революція в Європі та Америці була періодом величезних конфліктів між працівниками та власниками капіталу. Чисельні повстання та страйки у відповідь на огидні та образливі умови праці не лише для чоловіків, але й також для жінок і дітей були загальнопоширеними.

Це дало поштовх до швидкого зростання робітничих спілок, які сьогодні є загальнопоширеними, а загальна боротьба між «робітниками та власниками» триває ще й досі. Доказом посилення цієї класової війни, в Англії, є Акт про об’єднання 1799 року, який по суті забороняв будь-які об’єднання робітників в групи для отримання влади, щоб по суті, здійснювати вплив чи перешкоджати інтересам своїх роботодавців (215).

Історик Поль Манту, який писав про цей період відзначив «абсолютну та безконтрольну владу капіталістів. В цю героїчну еру великих починань, її було прийнято, схвалено і навіть проголошено з жорсткою відвертістю. Цей бізнес належить лише роботодавцю, він робить так як хоче і не вважає необхідним виправдовувати якимось чином свою поведінку. Він повинен платити зарплату своїм робітникам і поки вона

212 Там же.

213 Там же.

214 Там же, Частина IV.9.51

215 Така здатність капіталістичних інтересів в багатьох випадках бути залученим або ставати урядом для служби своїм власним конкурентним перевагам буде описана в есе «Розлад системи цінностей».

платиться, люди не повинні мати до нього жодних претензій (216)». Саме в цей час Мальтус і Рікардо незмінно контекстуалізували свої економічні та соціальні погляди.

Почнемо з Мальтуса та його класичної роботи «Досвід про закон народонаселення», яка по суті орієнтувалася навколо двох припущень. Перше це те, що класова структура багатих власників та бідних робітників з’явиться неминуче незалежно від того які реформи будуть прийняті (217). Він розглядав це як закон природи. Друга ідея, випливала з першої і означала, що бідність та страждання, а відтак і економічний поділ були невідворотними наслідками закону природи (218).

Його теза про народонаселення базується на дуже простому припущенні, що «народонаселення при відсутності контролю зростає у геометричній прогресії. Засоби ж існування зростають лише в арифметичній прогресії (219)». Відтак, якщо стандарт життя кожного члена суспільства підвищити, то це призведе до того, що кількість народження дітей у переважної більшості теж збільшиться. В свою чергу, через те, що зростання народонаселення почне випереджати виробництво засобів існування це дуже скоро призведе до збіднення народонаселення. Це було лише питанням «моральної стриманості» (220), соціальною рисою, яка, як він вважав, належить лише до більш гідного вищого класу, де ця проблема контролюється поведінкою. Очевидно, різниця між багатими та бідними була в вищих моральних характеристиках перших та низькою моральністю останніх (221).

Знову ж таки, як було зазначено раніше в цьому есе, підсвідомий культурний стан мав багато спільного з пануючими передумовами мислення, які привели економічну діяльність до її сучасного стану. В той час, як багато хто може ігнорувати Мальтуса та ці цілком застарілі ідеї, їхнє насіння було засаджено в економічних вченнях, цінностях та класових стосунках, які мали місце впродовж та після цього часу. Як факт, люди з більш «консервативним» способом мислення все ще широко цитують варіації його теорії народонаселення коли мають справу з економічно менш розвинутими країнами. Мальтус, разом з Локком та Смітом також притримувалися глибоких християнських переконань в своїй точці зору незалежно від того чи були вони взяті зі священних писань чи базувалися на власних інтерпретаціях. Мальтус cформував свої «моральні обмеження» з розрахунку, що справжній християнин справедливо осудив би базові пороки, а також схвалив би невідворотні страждання необхідні для того, щоб утримати населення від випереджання виробництва ресурсних засобів існування. Подібно до того як сьогодні точаться величезні дебати щодо законів які стосуються намірів та самого використання програм «добробуту» чи «соціальної допомоги» для допомоги бідним (222), Мальтус, звичайно був палким прихильником скасування того, що пізніше було названо «законами про бідних», так само як і Давид Рікардо.

216 Джерело: The Industrial Revolution in the Eighteenth Century, Paul Mantoux, Harcourt Brace Jovanovich, New York, 1927 р., ст.417

217 Він зазначає: “Ніякі можливі жертви багатих, а особливо гроші, не можуть на довгий час відвернути повторення страждань серед нижчих членів суспільства, ким би вони не були” (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798 р., Частина 5)

218 Він зазначає: "Було виявлено, що через незмінні закони нашої природи, деякі людські істоти повинні страждати через бажання. Це є нещасні особи, які, у великій лотереї життя, витягнули програш” (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798 р., Частина 10).

219 Джерело: An Essay on the Principle of Population, Thomas Malthus, 1798, Chapter 1

220 З другої редакції есе «Досвід про закон народонаселення», 1836 року, Принципи політичної економіки, том. 1, ст.14. Нью-Йорк, Augustus M. Kelley, 1964 р.

221 Варто зазначити, що теорія про народонаселення Мальтуса є насправді дуже неточною стосовно факторів, які стосуються росту населення виходячи з сьогоднішнього статистичного розуміння. Крім того оскільки ефект технологій відображається в експоненціальному розширенні виробничої потужності та ефективності, особливо щодо того, що стосується продуктів харчування, узагальнення ніби вищий рівень життя пропорційно підвищує темпи приросту населення не підтверджується регіональним порівнянням. Статистично в бідних країнах рівень народжуваності сьогодні набагато вищий ніж у багатих. Як виявляється ця проблема полягає в культурному, релігійному та освітньому явищі, а зовсім не у твердих «законах природи», як стверджував Мальтус.

222 Посилання: Abolishment of Welfare: An Idea Becomes a Cause

(http://www.nytimes.com/1994/04/22/us/abolishment-of-welfare-an-idea-becomes-a-cause.html)

Переходячи до Рікардо, він по суті схвалював теорію народонаселення Мальтуса і його висновки стосовно природи та причин бідності, але не погоджувався з певними економічними теоріями, наприклад з такими елементами теорії Мальтуса як вартість, теорія насичення та деякими класовими припущеннями. Оскільки детальний розгляд більшості цих незгод є зайвим для даної дискусії (до того ж вони є вірогідно в загальному застарілими), ми сфокусуємося тут на найбільш видатних внесках Рікардо в економічну думку.

В 1821 році Рікардо завершив третю редакцію своєї впливової роботи «Принципи політичної економії та оподаткування». В передмові, він стверджує свою мету: «Продукти землі…все що походить з її поверхні через об’єднане застосування праці, устаткування та капіталу розділяється між трьома класами суспільства, а саме, власником землі, власником основного капіталу для її обробки та робітниками, працею яких вона обробляється. Визначення законів, які регулюють цей розподіл є основною проблемою в політичній економії (223)».

В той час як він критикує деякі аспекти трудової теорії вартості Адама Сміта він все ще підтримує її базові характерні ознаки, стверджуючи: «Отримуючи корисність, товари одержують мінову вартість з двох джерел: від рівня їх дефіциту та від кількості праці необхідної для її отримання (244)». Так само як і Сміт, він розвиває цю ідею: «Якщо кількість праці реалізована в товарі регулює його мінову вартість, то кожне посилення кількості праці повинно супроводжуватися підвищенням вартості товару для виготовлення якого ця праця застосовувалася, так само як кожне зменшення кількості праці повинно цю вартість знижувати (225)»

В результаті, Рікардо розглядає суспільство та класовий поділ свого часу з точки зору праці, яка цілком логічно приводить до протиріччя між інтересами робітників та капіталістів. «Якщо зарплати виростуть» як він часто зазначав «тоді…прибуток обов’язково впаде (226)». Проте, хоча ця дисгармонія пов’язана з основним інтересом кожного класу, що полягає в отриманні переваг над іншим класом заради прибутку, що часто призводить до загального дисбалансу в більшій мірі через можливість капіталістів контролювати працю (та вести свою політику) в поєднанні з розвитком механізації (застосуванням машин), які систематично зменшили потребу в людській праці в прикладних галузях, він посилався на переконання, що теорія капіталізму при правильному застосуванні повинна в кінцевому рахунку завжди створювати повну зайнятість.

Що стосується питання застосування машин в цілях заміщення людської праці задля збільшення прибутку виробників, він зазначає: «Виробник…який…може скористуватися машинами, які…[знижують витрати] на виробництво його товарів може мати виняткові переваги при умові якщо він утримає незмінними ціни на свої товари; але він…буде змушений знизити ціни на товари, інакше капітал перейде у сферу його торгівлі доки прибуток не опуститься до загального рівня. Таким чином громадськість буде мати вигоду від машинізації (227)». Тим не менше, так само як і з іншими аспектами його робіт тут присутнє протиріччя. В той час коли він висловлював основну ідею, що загальна громадськість буде мати вигоду від заміщення людської праці машинами виходячи з припущення, що ринкові ціни почнуть неодмінно знижуватися, а заміщені робітники завжди зможуть спокійно змінити місце роботи, в третьому виданні своїх «Принципів…», Рікардо починає 31 главу зазначаючи: «З тих пір як я вперше звернув свою увагу на питання політичної економії, я притримувався думки, що… застосування машин у будь-якій галузі виробництва повинно мати ефект зниження необхідності праці, що в

223 Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962 р., ст.272.

224 Там же, ст.5

225 Там же, ст.7

226 Там же, ст.64

227 Там же, ст.53

загальному було б добре… але заміна людської праці машинами часто є дуже шкідливою по відношенню до інтересів класу робітників (228)».

Пізніше він перетрактовує свій аргумент заявляючи: “Я сподіваюся, що твердження, які я зробив, не приведуть до висновків, що устаткування не повинно заохочуватися. Щоб роз’яснити цей закон, я засвідчую, що удосконалене устаткування буде з’являтися раптово і застосовуватися досить широко. Але правда полягає в тому, що такі винаходи є поступовими, і означають скоріше підвищення зайнятості капіталу, який при цьому зберігається та накопичується, аніж перешкоджання його фактичному застосуванню (229)”.

Його загальне розкриття проблеми заміщення людської праці машинами, пізніше було названо «технологічним безробіттям» і може простежуватися в загальному в працях багатьох інших економістів, які за ним слідували, включаючи Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), твердження якого збігалися з загальним припущенням Рікардо щодо «адаптації»: «Ми піддаємося новій хворобі, про ім’я якої, деякі з читачів навіть могли і не чути, - а саме, технологічному безробіттю. Воно означає безробіття, яке виникає через винайдення нових засобів економії використання праці, які розвиваються швидше ніж ми можемо знайти нове застосування людській праці. Але такі труднощі адаптації є лише тимчасовою фазою. В кінцевому рахунку все це означає, що людство вирішує свої економічні проблеми (230)».

Це питання розглядається тут лише для акцентування на ньому уваги, оскільки його більш детальний розгляд буде наведено в Частині III цього тексту, де буде представлено контекст технологічних застосувань, які очевидно є нереалізованими або ігноруються більшістю економічних теоретиків сучасної історії, які, знову ж таки, часто замкнені у вузьких рамках мислення.

На завершення, що стосується Рікардо, то йому також приписують вклад в міжнародну «вільну торгівлю». Особливо це стосується теорії порівняльних переваг, разом з увіковіченням фундаментального уявлення про «невидиму руку» Адама Сміта. Рікардо зазначає: «В умовах системи абсолютно вільної торгівлі, кожна країна по суті присвячує свій капітал та працю до тих занять, які є найбільш прибутковими для кожної з них. Це переслідування індивідуальних переваг чудовим чином поєднується з універсальним благом в цілому. Стимулюючи промисловість, винагороджуючи майстерність та використовуючи найбільш ефективно специфічні сили дані природою, воно розподіляє працю найбільш ефективним та економічним чином: посилюючи загальну масу виробництва, воно розповсюджує загальну користь і зв’язує разом спільними узами інтересу та стосунків всесвітнє суспільство народів по всьому цивілізованому світу (231)».

Дата добавления: 2015-07-10