У ЛЬОХУ 2 страница

– Так, це просто сором, – погодився Великий Джим.

– Хтось спеціально цілився в моїх офіцерів. І не один хтось, я гадаю. Великий Джиме, ми дійсно можемо знайти ще волонтерів?

– Гадаю, ти знайдеш достатньо бажаючих серед добропорядних юнаків нашого міста, – сказав Великий Джим. – Фактично, я сам знаю декого з наших парафіян Святого Спасителя. Кіл'янові хлопці, наприклад.

– Джиме, у Кіл'яна сини тупі, як дрова.

– Знаю, але вони дужі хлопці й виконують накази, – він зробив паузу. – І вони вміють стріляти.

– А хіба ми озброїмо нових поліцейських? – у голосі Рендолфа чувся сумнів і водночас надія.

– Після того, що трапилося сьогодні? Обов'язково. Я думаю, чоловік десять добрих, найнадійніших молодих людей, для початку. Френк із Джуніором допоможуть нам таких підібрати. А якщо ця штука стоятиме і через тиждень, нам знадобляться ще люди. Зарплату видаватимеш грошовими розписками. Видаси їм першим картки на продукти, коли і якщо почнеться розподілення. Їм і їхнім родинам.

– Гаразд. То ви пришлете Джуніора чи ні? Френк тут, і Тібодо також. Його трохи зачепили біля маркету, довелося навіть міняти пов'язку, але зараз він уже, як огірок. – Рендолф понизив голос. – Каже, це Барбара там йому міняв пов'язку. Добре впорався.

– Дуже мило, але містеру Барбарі дуже довго не доведеться міняти якихось пов'язок. А для Джуніора в мене є інша робота. І для офіцера Тібодо. Пришли його до мене.

– Навіщо?

– Аби тобі це треба було знати, я б сказав. Просто пришли його сюди. Джуніор із Френком складуть список можливих нових рекрутів пізніше.

– Ну… якщо ви так ка…

Рендолфа перебив новий спалах галасу. Там щось упало чи кинули щось. І, судячи зі звуку, ще щось потрощилося.

– Зараз же припиніть! – заволав Рендолф.

Усміхаючись, Великий Джим відніс телефонну слухавку подалі від себе. Він і так чудово все чув.

– Ану, хапайте отих двох… та не тих, ти, ідіот. ІНШИХ двох… Ні, не треба вони мені під арештом! Мені треба, щоб вони забралися звідси! Хай хоч на сраках скачуть, якщо ногами не в змозі ворушити!

За хвильку він уже знову балакав із Великим Джимом:

– Нагадайте мені, навіщо я погодився на цю роботу, бо сам я щось уже забув.

– Усе владнається, усе буде гаразд, – заспокоїв його Великий Джим. – Завтра ти отримаєш п'ятірку додаткових служак – свіженьких молодих бичків – і ще п'ять нових у четвер, а то й раніше. П'ять – це щонайменше. А тепер пошли сюди Тібодо. І будь готовий запроторити до камери в підвалі її нового мешканця. Містер Барбара оселиться в ній ще до кінця дня.

– За яким звинуваченням?

– Як щодо чотирьох убивств, плюс підбурювання до бунту в місцевому супермаркеті? Годиться?

Він вимкнув телефон раніше, ніж Рендолф устиг йому щось відповісти.

– Яку роботу ти збираєшся доручити нам із Картером? – запитав Джуніор.

– Сьогодні? По‑перше, невеличка розвідка і планування. З останнім я допоможу. Потім ви візьмете участь в арешті Барбари. Гадаю, тобі це буде приємно.

– Так, приємно.

– А коли Барбара опиниться в льоху, ви з Тібодо мусите гарненько повечеряти, бо справжня робота на вас чекає вночі.

– Що?

– Спалити редакцію «Демократа» – цікаво звучить?

Джуніор вибалушив очі:

– Навіщо?

Те, що його син таке питає, стало для нього розчаруванням.

– Тому, що в найближчому майбутньому існування газети не в інтересах міста. Маєш якісь зауваження?

– Тату, а тобі ніколи не спадало на думку, що ти міг сказитися?

– Аякже, – кивнув Великий Джим. – Мені пальця до рота не клади.

– Скільки часу я провела в цьому приміщенні, але жодного разу не могла собі уявити, що сама можу опинитися на цьому столі, – промовила Джинні Томлінсон своїм новим, розгубленим голосом.

– А якби навіть могла, то напевне не уявляла б, що обробляти тебе буде той, хто вранці готує для тебе стейк із яєчнею. – Барбі намагався підтримувати жартівливий тон, хоча він латав та перев'язував тут безперервно з тої миті, як приїхав до лікарні імені Кетрін Рассел першим рейсом санітарної машини, і вже втомився. Мав підозру, що значною мірою це було від стресу: він смертельно боявся, щоб комусь від його роботи не стало гірше замість покращення. Таку ж тривогу спостерігав він на обличчях Джини Буффаліно і Герріет Біґелоу, але попри все дівчатам було легше, у їхніх головах не цокотів годинник, запущений Джимом Ренні.

– Здається мені, я ще не скоро зможу з'їсти стейк, – сказала Джинні.

Расті щонайперше вправив їй ніс, а потім уже взявся за інших пацієнтів. Барбі йому асистував, тримав її за голову якомога делікатніше і шепотів щось підбадьорливе. У ніздрі їй Расті заклав тампони, просякнуті медичним кокаїном. Почекав десять хвилин, поки анестезія почне діяти (за цей час він встиг накласти пов'язку на дуже розтягнуте зап'ястя і еластичний бандаж на коліно одній тлустій жінці), а тоді витяг тампони і вхопив скальпель. Фельдшер діяв з вартою захвату швидкістю. Перш ніж Барбі встиг порадити Джинні промовити вилка, Расті сковзнув держаком скальпеля понад розширювачем ніздрів, зафіксував його і, упершись у носову перегородку, використав, як важіль.

«Ніби автомобільне колесо монтує», – подумав Барбі, слухаючи, як, хоч і тихо, але явно потріскує, повертаючись до більш‑менш нормальної позиції, ніс Джинні. Вона не кричала, але нігті її продірявили папір, яким було застелено оглядовий стіл, і сльози ручаями бігли по її щоках.

Тепер вона була спокійна – Расті дав їй пару пігулок перкоцету, – але з того її ока, що не так напухло, не переставали литися сльози. Щоки були на вигляд, як пурпурові пампушки. Барбі подумав, що вона зараз схожа на Рокі Бальбоа після бою з Аполло Крідом[291].

– Дивися на яскравий бік життя, – порадив їй Барбі.

– А він десь є?

– Безсумнівно. Виглядає на те, що міс Руа не менш як місяць сидітиме тільки на супі та молочних коктейлях.

– Джорджія? Я чула, що їй дісталося. Тяжко?

– Житиме, але красу собі поверне дуже нескоро.

– Вона ніколи не могла претендувати на титул Міс Яблунева Квітка[292]. – А тоді тихіше: – То було її верещання?

Барбі кивнув. Здавалося, що вся лікарня заповнена тільки криками Джорджії.

– Расті вколов їй морфін, але вона довго не могла вимкнутися. У неї організм, як у коняки.

– А свідомість алігатора, – додала Джинні своїм безпорадним голосом. – Я нікому б не побажала такого, як трапилося з нею, але все одно це збіса гарний приклад відплати карми. Скільки я вже тут? Мій годинник розбився к чорту.

Барбі поглянув на свій.

– Зараз чотирнадцята тридцять. Отже, я гадаю, ти десь на п'ять з половиною годин уже наблизилась до одужання.

Різко крутнувшись, він почув, як йому хруснуло у спині, а потім трохи попустило. Барбі вирішив, що Том Петті таки мав рацію: чекання – це найважча річ[293]. Він припускав, що, опинившись у камері, почуватиметься легше. Якщо взагалі залишиться живим. Раптом мозок йому прохромила думка, що бути застреленим за спротив під час арешту – можливо, найзручніший для нього вихід.

– Про що ти думаєш, що так усміхаєшся? – спитала вона.

– Ні про що, – він уже тримав у руці пінцет. – А тепер лежи тихо, поки я займатимуся делікатною справою. Раніше почнемо – раніше закінчимо.

– Мені слід встати і включитися в роботу.

– Якщо спробуєш, твоє включення вмент завершиться падінням на підлогу.

Вона звернула увагу на пінцет:

– Ти добре знаєш, що збираєшся з цим робити?

– Ще б пак. Я колись завоював золоту медаль на Олімпіаді по вийманню скла.

– У тебе коефіцієнт патякання дурниць ще вищий, ніж у мого колишнього чоловіка, – вона вже трішечки посміхалась.

Барбі здогадувався, як їй боляче, навіть зі знеболювальним у крові, і йому подобалася її витримка.

– Ти ж не збираєшся виявитися тим медиком, що сам, опинившись в ролі пацієнта, тут же перетворюється на тирана? – спитав він її.

– Таким був доктор Гаскелл. Він якось загнав собі скабку під ніготь великого пальця, а коли Расті запропонував йому її витягти, Чудотворець сказав, що довіриться тільки спеціалісту, – розсміялася вона, але тут же здригнулась і застогнала.

– Якщо тебе це хоч трішечки розрадить, скажу, що коп, котрий тебе вдарив, отримав собі камінь в голову.

– Знову ж таки, карма. А він уже на ногах?

– Атож.

Мел Ширлз ще дві години тому самотужки вийшов із лікарні з перев'язаною головою.

Коли Барбі нахилився до неї з пінцетом, вона інстинктивно відвернула голову. Він повернув її на місце, натиснувши рукою – дуже делікатно – на її менш розпухлу щоку.

– Я розумію, ти мусиш, – промовила вона. – Просто я, немов та дитина, коли справа торкається очей.

– Зважаючи на те, як сильно він тебе вдарив, тобі ще пощастило, що скло застрягло навкруг очей, а не потрапило в них.

– Так, я знаю. Але прошу, не роби мені боляче, гаразд?

– Гаразд, – погодився він. – Ти вже невдовзі будеш на ногах, Джинні. Я все зроблю скоренько.

Він витер руки, воліючи, щоб вони були геть сухими (рукавичок не надягав, сумнівався, що зможе в них як слід утримувати пінцет), тоді нахилився ближче. У бровах і навкруг очей застрягло з півдесятка скалок від лінз її розбитих окулярів, але той крихітний кинджал, що непокоїв його найбільше, стирчав у куточку її лівого ока. Барбі був певен, що Расті сам би його витяг, аби помітив, але він концентрувався на її носі.

«Зроби це швидко, – нагадав він собі. – Хто вагається, той і обсирається».

Він витяг осколок і кинув його у пластиковий лоток на столі. На тому місці де той щойно стирчав, набубнявіла крихітна насінина крові. Барбі видихнув:

– Окей. Решта – то ніщо. Легкий хліб.

– Твої б слова та до Бога, – сказала Джинні.

Тільки‑но він витяг останню скалку скла, як відчинилися двері, до оглядової ввійшов Расті й сказав Барбі, що потребує його допомоги. Фельдшер тримав у руці бляшану коробку.

– Допомоги з чим?

– Там один ходячий геморой, – пояснив Расті. – Цей сракоголовий тип хоче піти звідси зі своєю незаконною здобиччю. За інших умов я б радо спровадив його геть за двері, але саме тепер я можу його використати.

– Джинні? – спитав Барбі. – Ти в порядку?

Вона махнула рукою в бік дверей. Він вирушив услід за Расті, але тут вона його покликала:

– Агов, красунчику…

Він обернувся, і вона послала йому повітряний цілунок. Барбі його вловив.

У Честер Міллі був лише один дантист. На ім'я Джо Боксер. У кінці Страут‑лейн розташовувався його зуболікарський офіс, де з вікон кабінету відкривався мальовничий вид на річечку Престіл і міст Миру. Приємний краєвид, знаєте, якщо сидиш прямо. Більшість відвідувачів вищевказаного кабінету проводили там час у напівлежачому стані, тож насолоду їхнім очам забезпечували кілька десятків приклеєних до стелі фотографій улюбленої собачки Джо Боксера породи чихуахуа.

– На одній із тих фоток та чортова собака, схоже, ніби випорожнюється, – розповідав після чергового візиту до дантиста Дагі Твічел своєму приятелеві Расті. – Може, ця порода просто завжди сидить у такій позі, але я так не думаю. Думаю, я пролежав півгодини, саме споглядаючи на те, як заслинена тваринка вичавлює з себе гівно, поки той її кобель Боксер виколупував у мене зі щелепи два зуби мудрості. Викруткою, судячи з моїх відчуттів.

Поперечна вивіска, що майоріла поряд із дверима офісу доктора Боксера мала вигляд баскетбольних трусів розміру достатнього, щоб налізти на якогось казкового велетня. Пофарбована вона була кричуще золотим і зеленим – кольори місцевих «Вайлдкетс». Напис на ній повідомляв: «ДЖОЗЕФ БОКСЕР, доктор зуболікарської хірургії». А нижче: «БОКСЕР – ЦЕ МИТТЮ». Він дійсно працював фантастично швидко, з цим погоджувалися всі, але не визнавав ніяких медичних страховок і приймав плату тільки готівкою. Якщо, скажімо, до нього з'являвся якийсь лісоруб із нагноєними яснами і щокою надутою, як у білки, котра напхала собі повний рот горішків, та починав щось казати про зуболікарську страховку, Боксер радив йому спершу отримати живі гроші в «Синього Хреста» або «Антема»[294], а тоді вже приходити до нього.

Мінімальна конкуренція змусила б його пом'якшити свою драконівську політику, але з півдесятка дантистів, котрі намагалися укорінитися в Честер Міллі від початку дев'яностих, не витримали і здалися. Ходили чутки, що це добрий друг Боксера Джим Ренні міг докласти руку до унеможливлення зуболікарської конкуренції в місті, але ніяких конкретних доказів не було. Тим часом Боксера можна було щодня побачити за кермом «Порше», наліпка на бампері якого повідомляла: «ІНША МАШИНА В МЕНЕ ТАКОЖ ПОРШЕ!»

Коли Расті, а слідом і Барбі, тягнучись за ним, з'явилися з коридору, Боксер уже вирушив до вихідних дверей лікарні. Тобто намагався, бо Твіч іще тримав його за руку. У другій руці Боксера висів кошик, заповнений вафлями «Еґґо»[295]. Самі лише коробки вафель і більше нічого. У Барбі майнула думка (і то не вперше): а чи не лежить він зараз часом у якійсь канаві поза паркінгом «Діппера», збитий на лайно, і переживає жахливі видіння свого пошкодженого мозку?

– Я не залишуся! – дзявкнув Боксер. – Я мушу віднести оце додому і покласти в холодильник! Тим паче те, що ви пропонуєте, майже напевне не має ніяких шансів, тому приберіть геть від мене свої руки.

Барбі відзначив пластир у формі метелика, що сидів у Боксера на одній з брів, і більшу пов'язку в нього на правій руці. Скидалося на те, що дантист захопив ці вафлі в серйозній битві.

– Скажіть цьому держиморді, щоб прибрав від мене свої руки, – звернувся він, побачивши Расті. – Поранення мені обробили, тепер я йду додому.

– Ще не тепер, – сказав Расті. – Вам надали безкоштовну медичну допомогу, тож я чекаю від вас віддяки.

Боксер був невеличким дядечком, футів п'ять і чотири дюйми заввишки, але тут уже він витягнувся на повний зріст, напнувши груди:

– Чекайте й будьте прокляті. Я не розцінюю оральну хірургію – на яку, до речі, я не отримав сертифіката від штату Мейн – як рівноцінну відплату за пару пластирних пов'язок. Я заробляю собі на життя роботою, Еверете, і очікую, що мою працю буде оплачено.

– Плату ви отримаєте на небесах, – промовив Барбі. – Чи не так би сказав ваш друг Ренні?

– Він не має ніякого стосунку до…

Барбі підступив ближче і втупився у зроблений із зеленого пластику продуктовий кошик у руці Боксера. Там, на держаку, ясно читалися друковані літери: «ВЛАСНІСТЬ "ФУД‑СІТІ"». Боксер спробував, щоправда, без особливого успіху, затулити від нього кошик своїм тілом.

– Оскільки мовиться про оплату, нам цікаво, ви заплатили за ці вафлі?

– Не смішіть мене. Усі там брали собі що завгодно. А я взяв усього лиш оце, – він з викликом поглянув на Барбі. – У мене дуже великий холодильник, і, так вже трапилося, я дуже полюбляю вафлі.

– Те, що всі там брали собі що завгодно, не дуже допоможе вам захиститися від звинувачень у грабунку, – ласкаво промовив Барбі.

Боксеру просто ніяк уже було тягнутися вище, проте якось він це зробив. Обличчя в нього почервоніло майже до пурпуровості.

– Тоді ведіть мене до суду! Звідки тут суд? Справу закрито! Га?

Він уже було ледь не відвернувся, але Барбі його вхопив, але не за руку, а за кошик.

– У такому разі я це конфіскую, ви згодні?

– Не маєте права!

– Ні? Тоді ведіть мене до суду, – усміхнувся Барбі. – О, я забув, звідки тут суд?

Доктор Боксер глипнув на нього, вищиривши свої мілкі, перфектні зубки.

– Ми запросто приготуємо ці вафельки в тостері в нашому кафетерії, – сказав Расті. – Смакота буде.

– Угу, треба скоріше ввімкнути тостер, поки в нас ще працює електрика, – промурмотів Твіч. – А як вимкнеться, можна наштрикнути їх на виделки і підсмажити в інсинераторі на задньому дворі.

– Ви не маєте права.

– Дозвольте мені цілком прояснити для вас ситуацію, що склалася, – почав Барбі. – Якщо ви не зробите того, що від вас хоче Расті, я не маю наміру відпускати ваші «Еґґо».

Зареготав Чез Бендер, у котрого було заліплено пластиром перенісся й щоку. Не по‑доброму зареготав:

– Платіть готівкою! Хіба не так ви самі постійно кажете, док?

Боксер перевів свій палаючий погляд спершу на Бендера, потім на Расті.

– Те, чого ви бажаєте, майже не має шансів на здійснення. Ви й самі мусите це розуміти.

Расті відкрив бляшану коробку і простягнув до нього. Усередині лежало шість зубів.

– Торі Макдоналд позбирала їх біля супермаркету. Повзала навколішках і намацувала пальцями в калюжах крові, що натекла з Джорджії Руа. Тож, якщо ви бажаєте найближчим часом снідати вафлями «Еґґо», докторе, ви мусите вставити ці зуби назад в голову Джорджії.

– А якщо я просто піду собі геть?

Чез Бендер, учитель історії, зробив крок вперед. З міцно стиснутими кулаками.

– У такому випадку, мій любий користолюбцю, я виб'ю з вас лайно на парковці.

– А я допоможу, – докинув Твіч.

– Я не допомагатиму, але залюбки вас потім огляну, – запевнив Барбі.

Почувся сміх, дехто зааплодував. Барбі одночасно стало і смішно, і гидко.

Плечі в Боксера поникли. Якось враз він став маленьким чоловічком, котрий потрапив у завелику для нього ситуацію. Він узяв у руки бляшану коробку, подивився на Расті:

– Виконана за оптимальних умов оральна хірургічна операція з реімплантації цих зубів могла б увінчатися успіхом, вони могли б дійсно укорінитися, але я б не наважився гарантувати щось цій пацієнтці. Якщо я зроблю операцію, це буде щастя, якщо в неї приживеться один‑два зуби. Більш імовірно, що вони попадуть з вдихом їй у трахею і вона вдавиться.

Кремезна жінка з копицею яскраво‑рудого волосся штовхнула Боксера в плече.

– Я сидітиму поряд з нею і слідкуватиму, щоби цього не трапилося. Я її мати.

Доктор Боксер зітхнув.

– Вона при свідомості?

Не встиг він сказати ще щось, як на майданчик перед лікарнею підкотили два поліцейські екіпажі, один з них був зеленим джипом шефа. З передньої машини вилізли Фред Дентон, Джуніор Ренні, Френк Делессепс і Картер Тібодо. Із другої – Рендолф і Джекі Веттінгтон. І дружина Расті з заднього сидіння. Всі були озброєні і, наблизившись до дверей шпиталю, витягли пістолети.

Невеличкий натовп, що спостерігав конфронтацію з дантистом, відринув трохи назад, дехто з цих людей не сумнівався, що зараз їх будуть заарештовувати за крадіжки.

Барбі обернувся до Расті Еверета.

– Подивися на мене.

– Що ти маєш на ува…

– Дивися на мене! – Барбі підняв руки, крутячи ними на всі боки. Тоді задер майку, показуючи свій плаский живіт, потім спину. – Ти бачиш якісь сліди? Забої?

– Ні…

– Не забудь їм про це повідомити так, щоб вони зрозуміли, – сказав Барбі.

Тільки на це в нього й вистачило часу. Рендолф завів своїх офіцерів у двері.

– Дейл Барбара? Виступіть наперед.

Не встиг Рендолф підняти пістолет, як Барбі зробив крок. Бо трапляються лихі пригоди. Іноді заплановані.

Барбі побачив подив на лиці Расті, і через цю душевну невинність фельдшера він відчув до нього ще більшу симпатію. Він побачив Герріет Біґелоу і Джину Буффаліно, вони стояли, витріщивши очі. Але головну увагу він приділяв Рендолфу і його підручним. У всіх були кам'яні лиця, але в очах Тібодо й Делессепса він помітив очевидне задоволення. Для них це відплата за ту ніч біля «Діппера». І відплата мусить бути повноцінна.

Расті виступив поперед Барбі, наче прикриваючи його.

– Не роби цього, – пробурмотів Барбі.

– Расті, ні! – зойкнула Лінда.

– Пітере? – спитав Расті. – У чому справа? Барбі тут допомагає нам і збіса добре робить свою роботу.

Барбі боявся відсовувати дебелого фельдшера вбік чи навіть торкатися його. Натомість він підняв руки, дуже повільно, з розкритими долонями.

Побачивши це, Джуніор і Фредді Дентон кинулися на Барбі, і то вихором. Попутно Джуніор штовхнув Рендолфа і затиснута в кулаку шефа «Беретта» вистрелила. Звук у фойє пролунав оглушливо. Куля поцілила в підлогу за три дюйми від носка правого черевика Рендолфа, пробивши на диво велику діру. Моментально тривожно запахло порохом.

Джина з Герріет скрикнули і кинулися назад у головний коридор, хутко перестрибнувши доктора Боксера, котрий рачкував у тому самому напрямку з похиленою головою, і зазвичай акуратно зачесане волосся метлялося йому перед обличчям. Брендан Еллербі, котрому перед тим вправили трохи вибиту щелепу, копнув дантиста в передпліччя, коли той проповзав поряд. Металева коробка викотилася в того з руки, вдарилася об стійку рецепції й відкрилася, зуби Джорджії Руа, котрі так ретельно була повизбирувала Торі Макдоналд, розкотилися по підлозі.

Джуніор з Фредді вхопилися за Расті, котрий не робив ніяких спроб пручатися. Він виглядав абсолютно дезорієнтованим. Вони відштовхнули його вбік. Расті поточився по фойє, намагаючись утриматися на ногах. Його підхопила Лінда, і додолу вони завалилися разом.

– Що за херня? – заревів Твіч. – Що це за херня тут твориться?

Картер Тібодо, трохи накульгуючи, наблизився до Барбі, котрий зрозумів, що буде далі, але рук не опустив. Опустити їх означало бути застреленим. І, можливо, не лише йому. Після того, як пролунав перший постріл, шанси на те, що почнуть стріляти й інші пістолети, значно підвищилися.

– Привіт, хуйло, – промовив Картер. – Кажуть, ти тут такий зайнятий пацан. – І вгатив йому в живіт.

Барбі напружив м'язи, очікуючи на це, але все одно від удару переломився навпіл. Дужий був цей сучий син.

– Припиніть! – заревів Расті. Він все ще виглядав розгубленим, але тепер ще й злим. – Припиніть це негайно, чорти б вас забрали!

Він намагався підвестись, але Лінда, обхопивши свого чоловіка обома руками, утримала його на підлозі.

– Не треба, – сказала вона. – Не треба. Він небезпечний.

– Що? – обернувся Расті до неї, недовірливо вирячившись. – Ти сказилася?

Барбі так і тримав руки піднятими, показуючи долоні копам. У його зігнутому стані це скидалося на те, ніби він нахилився у привітанні «салам».

– Тібодо, – наказав Рендолф, – відійди. Досить.

– Прибери геть свій пістолет, ідіоте, – закричав Расті на Рендолфа. – Убити тут когось хочеш?

Рендолф кинув на нього погордливо‑презирливий погляд, а потім обернувся до Барбі.

– Стань прямо, синку.

Барбі розігнувся. Було боляче, але він спромігся. Він розумів, що, якби не підготувався до стусана Тібодо, корчився б зараз на долівці, хапаючи ротом повітря. Цікаво, чи спробував би Рендолф носаками змусити його підвестися на рівні ноги? Чи приєдналися б до нього інші копи, незважаючи на глядачів у фойє, дехто з яких уже почали підступати ближче, щоб краще бачити? Безумовно, бо зараз у них кров буяє. Як завжди в таких випадках.

Рендолф сказав:

– Я заарештовую вас за вбивство Анджели Маккейн, Дороті Сендерс, Лестера А. Коґґінса і Бренди Перкінс.

Кожне з цих імен вражало Барбі, але останнє найважче. Останнє, як кулаком. Ця добра жінка. Вона забула про обережність. Барбі не міг її звинувачувати – вона все ще перебувала у глибокій жалобі за своїм чоловіком, – а от себе він мусив звинувачувати за те, що дозволив їй піти до Ренні. За те, що її підбадьорив.

– Що трапилося? – спитав він Рендолфа. – Люди, що це, заради Бога, ви там такого наробили?

– А то сам не знаєш, – мовив Дентон.

– Що ти сам за психопат такий? – спитала Джекі Веттінгтон. Лице в неї скривилося у ненависну маску, очі палали жаринками гніву.

Барбі проігнорував їх обох. Так і тримаючи руки вгору, він не відривав очей від обличчя Рендолфа. Достатньо найменшого приводу – і вони всі разом кинуться на нього. Навіть Джекі, зазвичай найприємніша з жінок, може взяти участь, хоча для неї потрібна причина, а не просто привід. А може, й ні. Іноді й добрих людей перемикає.

– Краще я уточню питання, – мовив він до Рендолфа. – Що ви дозволили наробити Ренні? Бо це його мутні діла, ви самі це розумієте. Усе в цім замацано його пальцями.

– Заткнися. – Рендолф обернувся до Джуніора. – Візьми його в кайданки.

Джуніор підступив до Барбі, але перші ніж він встиг торкнутися його піднятого зап'ястя, Барбі сховав руки за спиною і розвернувся. Расті з Ліндою все ще залишалися на підлозі, Лінда так і обіймала чоловіка за груди утримуючим захватом.

– Згадай, – кивнув Барбі фельдшеру в той час, як на ньому замикалися пластикові кайданки, затягуючись дедалі тугіше, щільніше, аж поки не вгрузли в тонку шкіру трохи вище долонь.

Расті підвівся. Лінда намагалась його затримати, але він відштовхнув власну дружину, кинувши на неї такий погляд, якого вона від нього раніше ніколи не бачила. У ньому була присутня суворість, Докір, проте також і журба.

– Пітере, – промовив він, а коли Рендолф почав відвертатися, підвищив голос до крику. – Я це тобі говорю! Дивись на мене, коли я це роблю!

Рендолф обернувся. З лицем, як камінь.

– Він знав, що ви з'явилися сюди по нього.

– Звісно, що так, – сказав Джуніор. – Може, він і божевільний, але аж ніяк не дурний.

Расті на нього навіть не глянув.

– Він показав мені свої руки, обличчя, задер майку і показав свій живіт і спину. На ньому нема жодної подряпини, хіба що з'явиться синець після підлого стусана Тібодо.

Подав голос Картер:

– Три жінки! Три жінки і проповідник! Він заслужив на це.

Расті не відвів погляду від Рендолфа.

– Це нісенітниця.

– З усією моєю повагою, Еріку, це не твоя парафія, – засунув до кобури і застебнув пістолет Рендолф. На загальне полегшення.

– Це так, – погодився Расті. – Я просто ліпило, не коп, і не законник. Тож я тобі й кажу: якщо в мене буде оказія оглянути його знову, коли він перебуватиме у вас у камері, і в нього виявляться забої і подряпини, нехай тоді тобі допомагає Бог.

– І що ти такого зробиш? Подзвониш у Спілку громадянських прав[296]? – спитав Френк Делессепс. Губи в нього були білі від люті. – Цей твій дружок забив на смерть чотирьох людей. У Бренди Перкінс зламана шия. Одна з дівчат була моєю коханою, він її сексуально домагався. Імовірно, і після смерті, а не лише до того, отак воно виглядає.

Натовп, що був загалом розсіявся після пострілу, а потім згуртувався поближче, щоб краще бачити, що відбувається, видав сполоханий стогін.

– Це його ти захищаєш? Тоді й ти мусиш сісти до в'язниці!

– Френку, стули пельку! – крикнула Лінда.

Расті подивився на Френка Делессепса, хлопця, котрого він лікував від вітрянки і кору, виводив у нього вошей, яких той назбирав собі повну голову в літньому таборі, лікував йому зламаний під час перебігання на другу базу зап'ясток, а одного разу в нього, ще дванадцятирічного, був доволі тяжкий випадок ураження отруйним плющем. Дуже мало знаходив він спільного між тим хлопчиком і дим парубком.

– Ну, а якщо мене замкнуть? Що тоді, Френкі? Що буде, якщо в твоєї матері знову трапиться напад гострого холециститу, як минулого року? Я лікуватиму її в тюрмі в дозволений для побачень час?

Френк ступив уперед, піднявши руку, щоби його чи то ляснути, чи стукнути. Джуніор її перехопив.

– Він своє отримає, не переймайся. Кожний, хто на стороні Барбари, своє отримає. На все свій час.

– Отже, різні сторони? – Расті говорив щиро здивованим голосом. – Про які це ви сторони тут розводитесь? Це вам не футбольний матч.

Джуніор посміхнувся так, ніби знав якусь таємницю.

Расті обернувся до Лінди:

– Це твої колеги таке говорять. Тобі це подобається?

Якусь мить вона не була в змозі підняти на нього очі. Потім, через силу, подивилася.

– Вони знавісніли, от і все, і я їх не звинувачую. Бо я теж ледь не здуріла. Чотири людини, Еріку, хіба ти не дочув? Він убив їх і майже напевне зґвалтував принаймні двох з тих жінок. Я допомагала діставати їх з катафалку в Бові. Я бачила плями.

Расті потрусив головою.

– Я весь день з ранку з ним поряд, я бачу, як він допомагає людям, а не мучить їх.

– Не сперечайся, – промовив Барбі. – Перестань, парубче, ти ж великий. Це не той…

Джуніор тицьнув його під ребра. Жорстко.

– Ти маєш право на мовчання, гівноїде.

– Він це зробив, – сказала Лінда. Вона потягнулася до Расті, побачила, що той не збирається взяти її руку, і безвільно її впустила. – Вони знайшли його армійські жетони в руці Ейнджі Маккейн.

Расті мовчав. Він тільки дивився, як Барбі поштовхами ведуть до машини шефа і замикають на задньому сидінні з так само скутими за спиною руками. Була лиш одна мить, коли очі Барбі впіймали погляд Расті. Барбі хитнув головою. Тільки раз, але різко й твердо.

А тоді його повезли.

У фойє застигла тиша. Джуніор і Френк поїхали з Рендолфом. Картер, Джекі й Фредді Дентон сідали до другої поліцейської машини.

Лінда стояла й дивилася на свого чоловіка: благально й водночас сердито. Потім сердитість з її очей зникла. Вона пішла до нього, піднявши руки, бажаючи, щоб він її обняв, хоча б на кілька секунд.

– Ні, – сказав він.

Вона зупинилась.

– Що не так з тобою?

– Що з тобою не так? Ти не бачила, що тут оце щойно відбулося?

– Расті, вона стискала в руці його армійські жетони!

Він повільно кивнув.

– Вельми запобігливо, тобі не здається?

Її обличчя, на якому разом були присутні образа і надія, враз заледеніло. Схоже було, вона лиш тепер помітила свої простягнуті до нього руки і тепер опустила їх.

Дата добавления: 2015-09-02