У ДРАЙВІ 3 страница

– ВИ СВИНЯЧІ БАЙСТРЮКИ!

Тут‑то й летить перша каменюка. Того, хто кинув перший камінь, так і не було ідентифіковано. Мабуть, це був перший злочин, з якого Нечупара Сем Вердро вийшов сухим.

Джуніор підкинув його майже до центру міста, і Сем, з видіннями танцюючого віскі в голові, вирушив східним берегом Престіл, щоб вибрати собі правильний камінь. Той мусив бути великим, але не задуже, бо він не зможе його кинути точно, навіть якщо колись – століття тому, як йому здавалось іноді, а подеколи, ніби лиш учора – він виступав стартовим пітчером «Вайлдкетс» у першому матчі турніру штату Мейн. Нарешті він його знайшов, неподалік від мосту Миру: фунт, чи півтора вагою і гладенький, мов гусяче яйце.

– І ось ще що, – сказав Джуніор, висаджуючи з машини Нечупару Сема. Це щось не було ідеєю Джуніора, але Джуніор не повідомив Сема про це, бо поводився незгірш за шефа Рендолфа, котрий наказував Веттінгтон і Моррісону залишатися на своєму посту. Інакше було б неполітично.

– Цілься в дівку, – такою була остання настанова Джуніора Нечупарі Сему перед розставанням. – Вона на це заслужила, тож не промаж.

Поки Джина з Герріет у своїх білих уніформах нахиляються до укляклої, плачучої, стікаючої кров'ю старшої медсестри (і увага всього натовпу переключилася теж туди), Сем вигвинчується вгору, як він це був робив колись давно, у 1970‑му, кидає і вперше за останні сорок років прямо поцілює саме туди, куди хотів.

Хоча і в чужу йому ціль. Шматок поцяткованого кварцом граніту вагою двадцять унцій б'є Джорджію Руа прямісінько в губи, ламаючи їй щелепу в п'яти місцях, разом з усіма зубами, окрім чотирьох. Вона дзиґою вдаряється об вітринне скло, щелепа в неї гротескно відвисає ледь не до грудей, з роззявленого рота валує кров.

Моментально слідом летять ще два камені, один кидає Рікі Кіл'ян, другий – Рендол. Камінь Рікі приймає потилиця Вілла Оллната, і шкільний сторож валиться додолу, неподалік від Джинні Томлінсон. «От блядь! – думає Рікі. – Я ж хтів поцілити якогось падлючого копа!» Не лише тому, що отримав такий наказ, така в нього віддавна була власна мрія.

Кидок Рендола виявляється вдалішим. Він вгачує свій камінь точно в лоба Мелу Ширлзу. Мел валиться, немов синій поштовий мішок.

Далі пауза, момент затамованого дихання. Уявіть собі автомобіль, що балансує на двох колесах, наважуючись – перекинутися йому чи ні. Уявіть, як озирається Розі Твічел, ошелешена, перелякана, не певна того, що трапилося, не кажучи вже про те, що їй робити далі. Дивіться, як Енсон обняв її за талію. Почуйте, як крізь свій розверстай рот виє Джорджія Руа, її голосіння дико нагадує той звук, що його видуває мисливець, коли повітря прослизає повз навощену нитку зробленого з бляшанки манка на лося. Вона голосить, а кров ллється з її розідраного язика. Дивіться, ось і підмога. Тобі Велан і Руперт Ліббі (двоюрідний брат Пайпер, хоча вона не хвалиться цим родичем) першими прибувають на місце. Пробігають очима… і задкують. Наступною з'являється Лінда Еверет. Вона підходить пішки, разом з іншим копом на півставки Марті Арсенолтом, котрий пихтить у неї в кільватері. Вона починає протискуватися крізь натовп, але Марті – котрий навіть форму не одягав, а просто скотився вранці з ліжка й заліз у старі сині джинси – хапає її за плече. Лінда майже виривається з його руки, але згадує про своїх донечок. Соромлячись власної несміливості, вона дозволяє Марті відвести її туди, звідки на розвиток подій споглядають Руп і Тобі. З усієї цієї четвірки тільки Руперт має при собі пістолет, а чи стане він стріляти? Хера він стане; серед натовпу він помічає свою дружину з її матір'ю, вони тримаються за руки (підстрелити тещу Руперт був би не проти). Дивіться, ось і Джулія Шамвей прибуває слідом за Ліндою й Марті, вона геть засапалася, але вже націлює камеру, впустивши долі знятий з об'єктива ковпачок, аби лиш скоріше почати знімати. Дивіться, як Френк Делессепс опускається навколішки біля Мела, тим самим уникнувши чергового каменя, котрий свистить повз його голову і проламує діру в дверях супермаркету.

Тоді…

Тоді хтось кричить. Хто саме – ніколи так і не з'ясувалося, навіть щодо статі крикуна не дійшли згоди, хоча більшість гадали, що голос був жіночий, а Розі пізніше казатиме Енсону, що вона майже певна, що то була Лісса Джеймісон.

– ХАПАЙТЕ ЇХ!

Хтось інший реве:

– ПРОДУКТИ!

І натовп кидається вперед.

Фредді Дентон один раз стріляє зі свого пістолета в повітря. І опускає дуло, в паніці він уже майже готовий стріляти в натовп. Не встигає, бо хтось викручує йому руку. Він пригинається, кричить з болю. А тоді носок великого старого фермерського чобота – Алдена Дінсмора – цілується з його скронею. Світ не цілком померх в очах офіцера Дентона, але помутився значно, а на той час, коли йому розвиднилося, Великий Супермаркетовий Бунт уже завершився.

Кров проступає крізь пов'язку в Картера Тібодо на плечі, й маленькі трояндочки розквітають на грудях його блакитної сорочки, проте він – принаймні поки що – не відчуває болю. І не робить спроби втекти. Стоїть міцно на ногах і дістає першого, хто попадає в його радіус дії. Ним стає Чарльз Стаббі Норман, котрий тримає антикварну крамницю на шосе 117 на краю міста. Стаббі валиться, хапаючись руками за рот, з якого ринула кров.

– Назад, виблядки! – кричить Картер. – Назад, курв'ячі відморозки! Не грабувати! Назад!

Марта Едмандс, бейбіситерка Расті, намагається допомогти Стаббі й отримує кулаком від Френка Делессепса собі у вилицю, боляче. Вона хитається, тримаючись рукою за обличчя, і, не вірячи власним очам, дивиться на молодика, котрий її щойно вдарив… а тоді крижем падає прямо на Стаббі, збита з ніг хвилею оскаженілих «покупців».

Картер і Френк починають сипати по них ударами, але встигають роздати хіба що штуки зо три, як тут же їх відволікає дикий, виючий крик. Це міська бібліотекарка, волосся розвивається навкруг її зазвичай умиротвореного обличчя. Вона штовхає поїзд візків, і схоже, що кричить «банзай!». Френк відскакує з її траєкторії, зате візки поціляють у Картера, перекидаючи його. Він змахує руками, намагаючись утриматися на ногах, і йому це, либонь, вдалося б, аби не ноги Джорджії. Він перечіплюється об них, приземляється на спину, і натовп біжить прямо по ньому. Він перекидається на живіт, сплітаючи пальці в себе на голові, і чекає, поки це скінчиться.

А Джулія Шамвей клацає й клацає. Напевне, знайдуться кадри з лицями знайомих їй людей, але зараз вона бачить крізь видошукач лише чужаків. Орду чужаків.

Руп Ліббі витягає свою службову зброю і чотири рази палить у повітря. Постріли скочуються у тепле вранішнє повітря, пафосно пласкі, ніби озвучені перед аудиторією знаки оклику. Тобі Велан пірнає назад до машини, стукаючись головою, збиваючи з неї свого картуза (ЧЕСТЕР МІЛЛ ЗАСТУПНИК написано спереду жовтими літерами). З заднього сидіння він хапає мегафон, прикладає до рота і кричить:

– НЕГАЙНО ПРИПИНИТИ! НАЗАД! ПОЛІЦІЯ! СТОП! ЦЕ НАКАЗ!

Джулія його знімає.

Натовп не зважає ні на постріли, ні на мегафон. Вони не зважають на Ерні Келверта, коли той виходить з‑за рогу будівлі у своєму зеленому халаті, котрий майже сягає здутих колін його штанів.

– Ходіть на задні двері. Не треба цього робити. Я відчинив крамницю ззаду.

Натовп воліє прорватися, вломитися. Люди б'ються у двері з написами ВХІД і ВИХІД та ЩОДЕННО НИЗЬКІ ЦІНИ. Двері спершу тримаються, а потім розчахуються під тиском гуртової ваги юрми. Перших відвідувачів розмазує по дверях, вони отримують поранення: у двох поламані ребра, у одного вивихнуто шию, двоє зі зламаними руками.

Тобі Велан підносить було знову до губ мегафон, та потім просто кладе його, надзвичайно обережно, на капот автомобіля, в якому він сюди приїхав разом з Рупертом. Піднімає свій картуз ЗАСТУПНИКА, струшує з нього пил, одягає на голову. Вони з Рупом рушають до дверей, потім зупиняються, безпорадні. До них приєднуються Лінда й Марті Арсенолт. Лінда бачить Марту і підводить її до маленького гурту полісменів.

– Що трапилося? – питає з вибалушеними очима Марта. – Мене хтось ударив? Так мені пече обличчя, отут, збоку. А хто наглядає за Джуді й Дженілл?

– Твоя сестра взяла їх сьогодні зранку, – каже Лінда, обіймаючи її. – Не хвилюйся.

– Кора?

– Венді.

Кора, старша сестра Марти, вже багато років живе далеко, в Сіетлі. Лінда переживає: невже в Марти струс мозку?. Треба, щоб доктор Гаскелл її оглянув, але тут же згадує, що Гаскелл зараз лежить або в шпитальному морзі, або в похоронному салоні Бові. Тепер залишився сам‑один Расті, і сьогодні в нього буде дуже багато роботи.

Картер волочить Джорджію до машини № 2. Вона все ще видає ті моторошні лосячі крики. До Мела Ширлза повернулася якась мутна видимість свідомості. Френкі веде його в бік Лінди, Марти, Тобі й решти копів. Мел намагається підвести голову, та знову похиляє її на груди. З розваленого лоба в нього дзюрить кров, уже вся сорочка просякла.

Люди потоком вливаються у маркет. Мчать уздовж полиць, штовхаючи перед собою візки або хапаючи кошики зі штабеля поряд з вітриною з деревним вугіллям (ВЛАШТУЙТЕ СОБІ ОСІННІЙ ПІКНІК! – закликає напис). Мануель Ортега, робітник Дінсмора, і його добрий друзяка Дейв Даглас зразу прямують до кас і починають лупити по кнопках АНУЛЯЦІЯ, хапають гроші, запихають собі до кишень і при цім регочуть, мов дурники.

У супермаркеті вже повно народу; як у Чорну П'ятницю. У відділі заморожених продуктів дві жінки зчепилися за останній лимонний торт «Пепперідж Фарм»[275]. У делікатесах один чоловік ляскає іншого польською ковбасою, закликаючи його залишити й іншим людям хоч щось із м'ясного товару. М'ясолюбний клієнт обертається і чвакає володаря ковбаси просто в ніс. Невдовзі вони вже качаються на підлозі, мелькають кулаки.

Сварки повсюди, і вони ширяться. Ренс Конрой, власник і єдиний працівник сервісно‑постачального бізнесу «Західний Мейн. Електрообладнання» (гасло: «Посмішки – наш фах») відштовхує пенсіонера Брендана Еллербі, колишнього викладача фізики Мейнського університету, коли фізик мало не встигає раніше за нього вхопити останній великий пакет цукру. Еллербі валиться додолу, але десятифунтовий пакет Доміно[276]з рук не випускає, а коли Конрой нахиляється по нього, Еллербі з вигуком «Ось тобі, солоденького!» швякає йому пакетом в обличчя. Пакет репається, мов від вибуху, вкриваючи Ренса Конроя білою хмарою. Електрик б'ється спиною об ряд полиць з лицем білим, як у міма, і верещить: «Я нічого не бачу; я осліпнув!» Карла Венціано з дитиною, яка, сидячи в наплічнику, лупить оченята над матусиним плечем, турляє Генріету Клевард від вітрини з рисом «Тексматі»[277]. Маленький Стівен любить рис, він також любить гратися з порожніми пластиковими баночками, отже, Карла бажає затаритися сповна. Генріета, котрій у січні виповнилося вісімдесят чотири, гепається на той кістлявий твердий вузлик, на місці якого в неї колись була дупа. Лісса Джеймісон відштовхує зі свого шляху власника салону «Тойота» Вілла Фрімена, щоб устигнути вихопити останнє курча з морозильної вітрини. А дзуськи, курча хапає якесь юне дівча у майці з написом ШАЛ ПАНКІВ і, весело показавши Ліссі пірсингованого язика, вистрибом скаче геть.

Десь осипається скло, на цей звук відгукується радісний хор голосів, здебільшого чоловічих (але не тільки). То проломили пивний кулер. Багацько клієнтів – мабуть, вони таки надумали ВЛАШТУВАТИ СОБІ ОСІННІЙ ПІКНІК – пускаються в тому напрямку. Замість Від‑чи НЯЙ, лунає нова мантра: Пи‑Во! Пи‑Во!

Інші добродії роблять рейди до комор у підвалі й назад. Незабаром уже і чоловіки, і жінки запаковані вином: у кого дзбанок, а в когось і ящик. Декотрі рухаються, поставивши картонні коробки з винними пляшками собі на голову, немов носії‑аборигени в якомусь давнім голлівудському кіні.

Джулія, у вже посічених скалками скла панчохах, знімає, і знімає, і знімає.

Надворі підтягуються решта міських копів, серед них і Джекі Веттінгтон з Генрі Моррісоном, котрі за взаємною згодою покинули свій пост біля «Палива & Бакалії». Вони приєднуються до інших полісменів, що стоять гуртом, безпорадно нудячись, бо можуть лише на все це спостерігати. Джекі бачить вражене обличчя Лінди Еверет і пригортає її до себе. До них приєднується Ерні Келверт, він гірко схлипує: «Таке неподобство! Такий сором!» – і сльози струменять по його пухких щоках.

– Що нам тепер робити? – питає Лінда, притискаючись щокою до плеча Джекі. Впритул до неї стоїть Марта, зиркаючи на маркет, вона притискає долоню до своєї знекровленої щоки, котра розпухає просто на очах. Перед ними у «Фуд‑Сіті» тривають вигуки, вибухи сміху і випадкові крики болю. Там кидають деякі речі; Лінда бачить рулон туалетного паперу, що серпантином розгортається в леті в тому крилі, де хатній інвентар.

– Сонечко, – каже Джекі. – Я просто не знаю.

Енсон вихоплює в Розі список покупок і біжить із ним усередину маркету, перш ніж хазяйка встигає його зупинити. Розі в тривозі стоїть біля ресторанного фургона, зчіплюючи‑розчіплюючи пальці, вагаючись, іти їй услід за ним чи ні. Тільки‑но вона вирішила залишитись тут, як чиясь рука лягає їй на плече. Вона аж підскакує, але, озирнувшись, бачить позаду Барбі. Глибоке полегшення на душі їй підкошує ноги. Розі чіпляється за його руку – почасти з радості, почасти, щоби не зомліти.

Барбі посміхнувся, втім, невесело.

– Людям така радість, а ти що ж, подружко?

– Просто не знаю, що мені робити, – каже вона. – Енсон там, усередині… геть усі там… а копи лише стоять і дивляться.

– Либонь, бояться, щоб не побили їхніх ще більше, бо ж декого з них уже встигли побити. І я їх не засуджую. Все добре сплановано і гарно виконано.

– Про що це ти?

– Не звертай уваги. Хочеш спробувати зупинити їх, поки не дійшло до гіршого?

– Як?

Він узяв мегафон, котрий так і лежав на капоті сусідньої машини, там, де його поклав Тобі Велан. Але, коли простягнув мегафон Розі, вона відсторонилася, затуляючи собі груди руками.

– Краще ти це зроби, Барбі.

– Ні, це ти годувала їх роками, тебе вони знають, тільки тебе вони послухають.

Вона взяла мегафон, хоча й вагаючись.

– Я не знаю, що казати. Нічого не спадає на думку такого, що могло б їх зупинити. Тобі Велан уже намагався. Та їм байдуже.

– Велан намагався їм наказувати, – сказав Барбі. – Наказувати натовпу все одно, що намагатися керувати мурашником.

– Все одно я не знаю, що мені…

– Я тобі розкажу, – Барбі говорив спокійно, таким чином заспокоюючи її. Він зробив доволі довгу паузу, щоб покликати жестом Лінду Еверет. Лінда наблизилась разом з Джекі, обнімаючи одна одну за талії.

– Ви можете зв'язатися з вашим чоловіком? – запитав Барбі.

– Якщо в нього ввімкнутий мобільний.

– Скажіть йому, щоб прибув сюди – на санітарній машині, якщо можливо. Якщо він не відповість на дзвінок, сідайте в поліцейську машину і катайте прямо до шпиталю.

– У нього там пацієнти…

– Пацієнти в нього є і тут. Він просто про це ще не знає. – Барбі показав на Джинні Томлінсон, котра тепер сиділа, привалившись спиною до шлакоблочної стіни маркету, закриваючи собі руками скривавлене обличчя. Джина і Герріет Біґелоу присіли навпочіпки біля неї, але, коли Джина спробувала складеною хусточкою зупинити кровотечу з її радикально понівеченого носа, Джинні скрикнула від болю й відвернула голову.

– Починаючи з однієї з тих двох фахових медиків, котрі в нього залишилися, якщо я не помиляюсь.

– А ви що збираєтеся робити? – спитала в нього Лінда, знімаючи з пояса телефон.

– Ми з Розі збираємося вгамувати натовп. Правда, Розі?

Розі застигла в дверях, загіпнотизована хаосом, що відкрився її очам. У повітрі висів сльозоточивий запах оцту, змішаний з ароматами розсолу і пива. Лінолеум у проході секції № 3 було заляпано гірчицею й кетчупом, немов його хтось від душі заблював. Хмара з цукру і борошна повисла над секцією № 5. Люди, котрі штовхали свої візки крізь той прохід, кашляли, витирали собі очі. Деякі з візків буксували, наїжджаючи на розсипи сухих бобів на долівці.

– Постій там секунду, – сказав Барбі, хоча Розі й так не подавала ознак руху; вона стояла, паралізована видовиськом, притиснувши мегафон собі між грудей.

Барбі помітив Джулію, котра фотографувала розграбовані касові апарати.

– Кидайте цю справу й ходімо зі мною, – погукав він.

– Ні. Я мушу робити свою роботу, більше ж нікому. Я не знаю, куди подівся Піт Фрімен і Тоні…

– Ви не знімати це мусите, а зупинити. Перш ніж гіршого чогось не сталося, – показував він на Ферна Бові, котрий чимчикував повз них з навантаженим кошиком в одній руці й пивом у другій. У нього була розсічена брова і кров стікала по обличчю. Одначе вигляд Ферн мав задоволений.

– Як?

Він підвів її до Розі.

– Ти готова, Розі? Час починати.

– Я… ну…

– Не забудь, інтонація безтурботна. Не намагайся їх зупинити, лише спробуй знизити температуру.

Розі глибоко зітхнула і підняла до рота мегафон:

– УСІМ ПРИВІТ, ЦЕ Я ГОВОРЮ, РОЗІ ТВІЧЕЛ, З «ТРОЯНДИ‑ШИПШИНИ».

Вона заслужила собі вічну шану, бо дійсно говорила безтурботно. Почувши її голос, люди заозиралися – не тому, що він звучав настирливо, як це знав Барбі, а якраз тому, що навпаки. Він уже бачив таке в Таркіті, Фаллуджі, Багдаді. Найчастіше після вибухів бомб у залюднених громадських місцях, коли прибувала поліція і машини з солдатами.

– ПРОШУ, ЗАКІНЧУЙТЕ СКУПЛЯТИСЯ ШВИДШЕ І ЯКОМОГА СПОКІЙНІШЕ.

Дехто на це зреагували гигиканням, але, озирнувшись одне на одного, люди немов очуняли. У секції № 7 Карла Венціано з соромом, що був просто написаний на її лиці, допомагала підвестися Генріетті Клевард. «Тут повно «Тексматі», вистачить нам обом, – думала Карла. – Що це, Господи прости, на мене найшло?»

Барбі кивнув Розі – продовжуй, – показавши беззвучно губами: кава. Звіддаля він почув цвірінчання санітарної машини, що наближалася.

– КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ, ПРИХОДЬТЕ ДО «ТРОЯНДИ‑ШИПШИНИ» НА КАВУ СВІЖУ Й ГАРЯЧУ І ЗА РАХУНОК ЗАКЛАДУ.

Кілька чоловік зааплодували. Хтось із вилудженою горлянкою заволав.

– Кому потрібна та кава? У нас є ПИВО!

Репліку зустріли захопленим реготом.

Джулія смикнула Барбі за рукав. Чоло в неї було наморщене – ну суто на республіканський манер, як подумалось Барбі.

– Вони не скупляються, вони грабують.

– Ви бажаєте займатися редактурою, чи вивести їх звідси раніше, ніж когось тут вб'ють за пакет «Голубої гори»[278]сухого обсмажування? – спитав він.

Вона на мить задумалась, а потім кивнула, серйозність на її обличчі поступилася місцем тій притаманній їй, зверненій до самої себе посмішці, яка йому дедалі більше подобалася.

– Ви маєте рацію, полковнику, – погодилася вона.

Барбі обернувся до Розі, зробив рукою жест, ніби малює коло, і вона заговорила знову. Він повів обох жінок по проходах, почавши з найбільш оголених секцій делікатесів і молочних продуктів, пильнуючи, щоб їм не завадив ніякий надто заводний пияк з тих, хто вже встиг тут надудлитися. Нікого такого не стрілося. Розі почувалася впевненіше, а маркет тихшав. Люди йшли надвір. Багато хто штовхав поперед себе візки з награбованим, проте Барбі все одно вважав це добрим знаком. Що швидше вони вийдуть, то краще, не важить, скільки вони винесуть звідси різного мотлоху… бо ключовим в цьому дійстві було те, що вони чули, що до них звертаються не як до злодіїв, а як до покупців. Поверніть людині, жінці або чоловікові, самоповагу і в більшості випадків – не всім, але більшості особистостей – ви повернете здатність мислити, хоч з якоюсь ясністю.

До них, штовхаючи перед собою заповнений продуктами візок, приєднався Енсон Вілер. Обличчя мав трохи засоромлене, рука в нього кровоточила.

– Хтось ударив мене банкою з оливками, – пояснив він. – Я тепер тхну, як якийсь італійський сендвіч.

Розі передала мегафон Джулії, котра почала повторювати майже те саме звернення, тим самим приємним голосом: «Покупці, закінчуйте і спокійно, порядком виходьте».

– Ми не можемо цього забрати, – промовила Розі, показуючи на Енсонів візок.

– Але ж нам все це потрібне, Розі, – не погодився він, хоча й вибачливим голосом, але вперто. – Нам це дійсно потрібно.

– Тоді ми залишимо тут гроші, – сказала вона. – Якщо хтось уже не поцупив мій гаманець із фургона, звісно.

– Далебі… не думаю я, щоб у цьому був сенс, – сказав Енсон. – Якісь дядьки крали гроші прямо з кас. – Він бачив, хто саме це робив, але називати їх не хотів. Особливо, коли поряд з ним іде редакторка місцевої газети.

Розі вжахнулася:

– Що ж тут трапилося? Що тут, заради Бога, трапилося?

– Я не знаю, – знітився Енсон.

Надворі вже під'їхала санітарна машина, стишуючи виск сирени до гарчання. Через пару хвилин, коли Барбі, Розі та Джулія з мегафоном усе ще обходили секції (натовп вже значно порідшав), хтось позаду них промовив:

– Достатньо. Віддайте мені мегафон.

Барбі не здивувався, побачивши діючого шефа Рендолфа, вирядженого в повну уніформу. Уродився, як той огірок, хоч і пізно, зате невчасно. Точно по графіку.

Розі промовляла, підносячи достоїнства безплатної кави в «Шипшині». Рендолф, вирвавши гучномовець в неї з руки, моментально почав віддавати накази й сипати погрозами.

– Негайно виходьте! Говорить шеф Пітер Рендолф. Я наказую вам: негайно виходьте! Покиньте, що тримаєте в руках, і негайно виходьте! Якщо покинете все і негайно вийдете, ви можете уникнути звинувачень!

Розі подивилася на Барбі, збентежено подивилася. Він знизав плечима. Головне минулося. Дух дикої зграї розчинився. Копи, що залишилися неушкодженими – і навіть Картер Тібодо, похитуючись, але на ногах – почали тіснити народ. Декого з «покупців», котрі не кинули свої навантажені кошики, повалили на долівку, а Френк Делессепс перекинув чийсь візок. Обличчя в нього було похмуре, бліде, люте.

– Ви збираєтесь щось зробити, щоб оті хлопці перестали таке творити? – спитала Джулія Рендолфа.

– Ні, міс Шамвей, не збираюся, – відповів Рендолф. – Ці люди грабіжники, так з ними й поводяться.

– Хто в цьому винен? Хто закрив маркет?

– Відійдіть геть, – насупився Рендолф. – Не заважайте мені працювати.

– Шкода, що вас не було тут, коли вони увірвалися, – зауважив Барбі.

Рендолф скинув на нього оком. Погляд був недружній, але задоволений. Барбі зітхнув. Десь цокотів годинник. Він знав це, і Рендолф також. Невдовзі проб'є тривогу. Якби не Купол, він міг би втекти. Щоправда, якби не Купол, нічого б цього й не трапилося.

Прямо перед ними Мел Ширлз намагався забрати переповнений товаром візок у Ела Тіммонса. Ел не віддавав, і тоді Мел його вирвав… а тоді штовхнув ним старого, збивши його з ніг. Ел скрикнув від болю, сорому й гніву. Шеф Рендолф зареготав. Це були короткі, рубані, непривітні звуки: ГАВ! ГАВ! ГАВ! – і в них Барбі почулося те, чим скоро стане Честер Мілл, якщо не зніметься Купол.

– Ходімо, леді, – сказав він. – Давайте вийдемо звідси.

Расті й Твіч перев'язували поранених – усього близько дюжини – під шлакоблочною стіною маркету, коли Барбі, Розі та Джулія вийшли надвір. Енсон стояв біля фургона «Шипшини», прикладаючи паперовий рушник до своєї рани на руці.

Лице в Расті було нахмурене, але, побачивши Барбі, він трохи просяяв.

– Агов, колего. Ти сьогодні зі мною. Фактично, ти мій новий медбрат.

– Ти вельми переоцінюєш мої медичні вміння, – відповів Барбі, але попрямував до Расті.

Повз Барбі промчала Лінда Еверет, кинувшись в обійми до Расті. Він лише коротко притиснув її до себе.

– Я можу допомогти, милий? – спитала вона. Дивилася вона при цім на Джинні, і то з жахом. Джинні вловила її погляд і втомлено заплющила очі.

– Ні, – сказав Расті. – Роби свою роботу. Зі мною Джина і Герріет, а ще я тепер маю медбрата Барбару.

– Робитиму, що зможу, – сказав Барбі, ледь не додавши: «Допоки мене не заарештують, тобто».

– Ти впораєшся, – кивнув Расті. І додав притишеним голосом: – Джина і Герріет – найкращі в світі помічниці, але, коли справа заходить далі годування пацієнтів пігулками і наліплювання пластирів, вони здебільшого губляться.

Лінда нахилилася до Джинні.

– Мені так жаль, – мовила вона.

– Зі мною буде все гаразд, – відповіла їй Джинні, проте не відкриваючи очей.

Лінда подарувала своєму чоловікові поцілунок і чуйний погляд, а тоді вже пішла туди, де стояла з блокнотом Джекі Веттінгтон і брала показання в Ерні Келверта. Говорячи, Ерні раз у раз витирав собі очі.

Десь годину Расті з Барбі працювали пліч‑о‑пліч, а тим часом копи натягнули вздовж фасаду маркету жовту поліцейську стрічку. Прийшов оглянути руйнування Енді Сендерс, він квоктав і трусив головою. Барбі дочув, як він питався у когось, куди котиться світ, якщо мешканці твого міста, сусіди, можуть зчинити таку бучу. Також він потиснув руку Рендолфу, вітаючи його з тим, що той гарно зробив величезну роботу.

Диявольськи гарну роботу.

Коли ти в драйві, зникають мерзенні перешкоди. Суперечності стають тобі друзями. Нещастя обертаються джек‑потом. Ти не сприймаєш ці речі з вдячністю (ця емоція притаманна слимакам і лузерам, на думку Великого Джима Ренні), а як належне. У драйві ти ніби линеш на якійсь магічній гойдалці й мусиш (знову ж таки, на думку Великого Джима) ширяти гордовито.

Якби він виринув зі старої великої садиби на Мілл‑стрит трішечки пізніше або трішечки раніше, то не побачив би того, що сотворив, і, мабуть, поводився б із Брендою Перкінс абсолютно інакше. Але він вийшов точно в потрібний час. Отак воно й пре, коли ти в драйві; захисні блоки руйнуються, і ти прориваєшся крізь магічні отвори, легко закидуючи в кошик м'яч.

Це ритмічне скандування Від‑чи НЯЙ! Від‑чи НЯЙ! покликало його з кабінету, де він робив нотатки до проекту, який планував назвати КРИЗОВОЮ АДМІНІСТРАЦІЄЮ… титулованим головою якої буде усміхнений, сердечний Енді Сендерс, а Великий Джим буде реальним владцем у тіні його трону. Не лагоди того, що не поламане – було Першим Правилом Великого Джима в його підручнику з політики, а виставляння наперед Енді завжди діяло, як чари. Більшість Честер Мілла знало, що він ідіот, але це не мало значення. В одній і тій самій грі людей можна розводити знову й знову, бо дев'яносто дев'ять відсотків їх ще більші ідіоти. І хоча Великий Джим ніколи ще не планував політичної кампанії такого великого масштабу – йшлося про муніципальну диктатуру – він не мав сумнівів, що все спрацює, як слід.

Він не вніс Бренду Перкінс до свого списку ймовірних ускладнюючих факторів, та це не важливо. Коли ти в драйві, ускладнюючі фактори пропадають самі собою. І це ти також сприймаєш, як належне.

Він ішов тротуаром Мілл‑стрит до рогу Мейн‑стрит, це не більш ніж сто кроків, і його черево мірно погойдувалося поперед нього. Попереду лежав міський майдан. Трохи далі по схилу горба стояла міськрада і поліцейська дільниця, з воєнним меморіалом між ними.

Звідси йому не було видно «Фуд‑Сіті», але він бачив всю ділову частину Мейн‑стрит. І Джулію Шамвей він побачив. Вона вискочила з редакції «Демократа» з камерою в руці. І побігла вулицею в бік скандуючих голосів, намагаючись на ходу накинути на плече ремінець фотоапарата. Великий Джим поспостерігав за нею. Це було дійсно забавно, як вона пнеться встигнути на чергове лихо.

Дедалі забавніше. Вона зупинилась, побігла назад, смикнула двері газетного офісу, вони виявилися незамкненими, і редакторка їх замкнула. А тоді знову побігла, поспішаючи побачити, як там погано поводяться її друзі й сусіди.

«Оце вона вперше починає розуміти, що випущений з клітки на волю звір може вкусити будь‑кого, – подумав Великий Джим. – Та не хвилюйся, Джуліє, я про тебе попіклуюся, як завжди це робив. Либонь, тобі доведеться збавити тон тієї твої обридливої шмати, але хіба це завелика ціна за безпеку?»

Звісно, що так. А якщо вона впиратиметься…

– Подеколи дещо трапляється, – промовив Великий Джим. Він стояв на розі вулиці з руками в кишенях і усміхався. А коли почув перші верески… звук трощеного скла… постріли… його усмішка ще поширшала. Дещо трапляється – Джуніор був висловився не зовсім так, але Великий Джим вважав, що це доволі близько до…

Усмішка його перетворилася на гримасу, коли він помітив Бренду Перкінс.

Більшість людей на Мейн‑стрит поспішали в бік «Фуд‑Сіті», побачити, з якого дива там таке коїться, але Бренда йшла в протилежному напрямку, вгору. Можливо, навіть прямуючи до садиби Великого Джима… що не віщувало нічого приємного.

«Що їй може бути потрібно від мене цього ранку? Що може бути такого важливого, щоб переважувало бунт у місцевому супермаркеті?»

Цілком можливо було, що його особа – останнє, що має Бренда собі на умі, але його радар задзижчав, тож він уважно придивлявся до неї.

Із Джулією вони розійшлися по протилежних боках вулиці. Жодна на помітила іншу. Джулія намагалася бігти, одночасно ладнаючи камеру. Бренда задивилася на облізлу червону махину універмагу Берпі. Біля коліна в неї колихалася полотняна торба, яку вона тримала в руці.

Підійшовши до універмагу, Бренда посмикала двері, проте безуспішно. Тоді відступила назад і озирнулась навколо, як роблять люди, коли щось порушує їхні плани і вони намагаються вирішити, Що їм робити далі. Вона ще помітила б Шамвей, аби озирнулася назад, але Бренда цього не зробила. Вона подивилася праворуч, ліворуч, потім через вулицю, на редакцію «Демократа».

Дата добавления: 2015-09-02