Падають рожеві зірки 3 страница

– І платник податків. Не забуваймо.

Расті не поворухнувся, так і сидів, дивився на нього.

– Я їх не маю, – сказав Ренні.

Расті звів брови.

– Правда? А мені здавалося, ви тримаєте руку на пульсі нашого міста. Хіба не так ви говорили останнього разу, коли балотувалися на виборного? А тепер кажете мені, що не маєте пояснень щодо того, куди подівся міський пропан? Я вам не вірю.

Отут уже Ренні вперше проявив роздратування:

– Мене не цікавить, віриш ти чи ні. Для мене це новина, але… – на цих словах він злегка стрельнув очима вбік, немов перевіряючи, чи не пропала зі стіни фотокартка з автографом Тайгера Вудса: класична гримаска брехунів.

– У лікарні ось‑ось закінчиться пропан, – сказав Расті. – Без палива ми, жменька нас, котрі ще залишилися працездатними, опинимося в умовах польового шпиталю в наметі часів Громадянської війни. Якщо генератор перестане подавати електрику, наші поточні пацієнти – включно з одним пост‑коронарним і одним серйозним випадком діабету, де, можливо, постане питання ампутації – опиняться під серйозною загрозою. Потенційний ампутант Джиммі Серойс. На парковці стоїть його машина. На ній і зараз ще є наліпка: ГОЛОСУЙМО ЗА ВЕЛИКОГО ДЖИМА.

– Я проведу розслідування, – сказав Великий Джим. Тоном людини, котра дарує свою ласку, сказав: – Пропан, що належить місту, ймовірно зберігається в якомусь іншому з міських складів. А щодо вашого, я певен, тут мені нема чого сказати.

– Які ще інші міські склади? Є пожежна частина і є купа піску, перемішаного з сіллю, на дорозі Божий Ручай – там навіть навісу нема, – але ні про які інші склади мені не відомо.

– Містере Еверет, я зайнята людина. Ви мусите мені зараз вибачити.

Расті підвівся. Пальці його хотіли стиснутися в кулаки, але він їм не дозволив.

– Я поставлю знову вам це запитання, – промовив він. – Прямо і недвозначно. Ви знаєте, де зараз ті, зниклі, балони з пропаном?

– Ні, – цього разу Ренні глипнув очима в бік Дейла Ернгардта. – І зараз я не збираюся робити якихось припущень на цю тему, синку, бо в інакшому випадку можу про це пожаліти. А тепер чому б тобі не чкурнути, не поглянути, в якому стані перебуває наразі Джиммі Серойс? Передай йому найкращі побажання від Великого Джима, хай завітає на хвильку, коли все це блохошуканство трохи стишиться.

Расті ледве стримувався, щоб не зірватися, але цю битву він програвав.

– Чкурнути? Ви, певне, забули, що перебуваєте на службі в громади, а не є тут приватним диктатором. На даний час я в цьому місті головний медик, і волію почути відпо…

Задзвонив телефон Великого Джима. Він одразу ж за нього вхопився. Послухав. Зморшки навкруг кутів його опущених донизу губ пожорсткішали.

– Гаспидство! Кожного разу, варто мені лишень, до дідька, відвернутися… – він знову послухав, а тоді промовив: – Якщо маєш своїх людей зараз у конторі, Піте, зачини пастку, поки не пізно, і міцно замкни. Подзвони Енді. Я зараз же буду у вас, і втрьох ми все вирішимо.

Він вимкнув телефон і підвівся.

– Моя присутність зараз потрібна в поліцейській дільниці. Там або надзвичайний випадок, або чергове блохошуканство, допоки сам не побачу, не можу сказати. А тобі слід поспішати або до лікарні, або до амбулаторії, так мені здається. Там якісь проблеми у преподобної Ліббі.

– Що? Що з нею трапилося?

Зі своїх щільних нірок його зміряли холодні очі Великого Джима:

– Я певен, ти сам про все дізнаєшся. Не знаю, наскільки правдива ця історія, але я певен, ти її почуєш. Отже, катай, займайся своєю роботою, юначе, і дозволь мені займатись моєю.

Расті пройшов до передпокою, вийшов з будинку, йому гатило у скроні. На західному обрії призахідне сонце давало своє помпезне криваве шоу. Повітря було майже цілком застиглим, але несло в собі той самий димний присмак. Зійшовши з ґанку, Расті підняв палець і наставив його на громадського службовця, котрий чекав, поки він покине межі його приватної території, щоби вже після цього йому, Ренні, покинути її самому. Ренні насупився, побачивши цей жест, але Расті не опустив палець.

– Ніхто не мусить нагадувати мені, щоб я робив свою роботу. Але справу з пропаном я теж не позбавлю своєї уваги. І якщо знайду його в неналежному місці, комусь доведеться виконувати вашу роботу, виборний Ренні. Обіцяю.

Великий Джим зневажливо махнув на нього рукою.

– Забирайся геть звідси. Іди працюй.

У перші п'ятдесят п'ять годин існування Купола судороги пережили понад два десятки дітей. Деякі випадки, як це було з дочками Еверетів, були зафіксовані. Але більшість пройшли непоміченими, а в наступні дні судорожна активність узагалі швидко зійшла нанівець. Расті порівнював це зі слабкою дією електрики, котру люди відчували, наближаючись до Купола. Попервах вони переживали справжній електричний трепет, від якого волосся на голові ставало дибки, але потім більшість людей не відчували взагалі нічого. Ніби вони вже отримали щеплення.

– Ти хочеш сказати, що Купол – це щось на кшталт вітрянки? – перепитала його тоді Лінда. – Пережив раз – і отримав імунітет на решту життя?

Дженілл пережила два епілептичні напади, і маленький хлопчик на ім'я Норман Соєр також два, але в обох випадках другі судороги були слабшими за перші й не супроводжувалися ніякою балаканиною. Більшість дітей, котрих устиг оглянути Расті, мали лише по одному нападу, жодних наслідків у них не простежувалося.

Тільки двоє дорослих мали судороги в перші п'ятдесят п'ять годин. Обидва випадки трапилися ввечері в понеділок, близько заходу сонця, і в обох легко простежувалися причини.

У Філа Буші, він же Майстер, причина була майже цілком продуктом його власної творчості. Приблизно в той час, коли розставалися Расті з Великим Джимом, Майстер Буші сидів надворі перед складським сараєм РНГХ, замріяно дивлячись на вечірню зорю (тут, неподалік від місця ракетного обстрілу, небо було ще темнішого пурпурного кольору, завдяки сажі на Куполі), розслаблено тримаючи в руці свою «кришталеву» люльку. Його ковбасило, але десь аж на рівні іоносфери, ніби за сотні миль звідси. У хмарах, котрі невисоко пливли того чортового вечора, він бачив обличчя своєї матері, батька, діда, також він бачив Саммі й Малюка Волтера.

Усі хмари‑лиця кровоточили.

Коли в нього почала сіпатись права ступня, а потім їй у такт вступила й ліва, він не звернув на це уваги. Сіпання – невід'ємна частина кумарення, кожний це знає. Але потім у нього почали тремтіти руки і люлька випала у високу траву (жовту, зів'ялу внаслідок роботи фабрики, що містилася в нього за спиною). За мить уже й голова його почала смикатися з боку в бік.

«Ось воно, – подумав він спокійно, навіть трохи полегшено. – Нарешті і я перебрав. Конаю. Так воно, мабуть, і на краще».

Але він не сконав і навіть не зомлів. Він повільно скособочився, продовжуючи смикатись, і в той же час дивився, як у небі зростає чорна кулька. Вона розрослася до розміру тенісного м'ячика, потім роздулася до волейбольного. Вона не зупинялася, аж поки не заповнила собою все червоне небо.

«Кінець світу, – подумав він. – Так воно, мабуть, і на краще».

На мить йому здалося, що він помилився, бо виринули зірки. Тільки вони були неправильного кольору. Рожеві вони були. А тоді, о Господи, вони почали падати вниз, залишаючи по собі довгі рожеві смуги.

А далі прийшов вогонь. Ревуча піч, ніби хтось відтулив потаємну заслінку і впустив саме пекло до Честер Мілла.

– Отакі нам ласощі, – промурмотів він.

Притиснута до руки люлька пропалювала йому шкіру, опік він побачить і відчує пізніше. Він судорожно сіпався, лежачи в сухій траві, з виряченими білками на місці очей, у котрих відбивалася жахлива вечірня зоря.

– Наші гелловінські ласощі. Спершу каверзи… а потім ласощі.

З вогню сотворилося обличчя, оранжевий варіант тих червоних облич, які він бачив у хмарах перед тим, як його скорчило. То було обличчя Ісуса. Ісус хмурився на нього.

І балакав. Балакав з ним. Говорив йому, що відповідальність за наслання вогню лежить на ньому. На ньому. Вогню і… і…

– Чистоти, – промурмотів він, лежачи в траві. – Ні… очищення.

Тепер Ісус уже не виглядав таким сердитим. І Він почав щезати.

Чому? Бо Майстер усе зрозумів. Спершу з'являються рожеві зірки, потім очищувальний вогонь, а тоді вже випробування мусить закінчитися.

Він застиг, коли судороги перейшли в сон, перший справжній сон, якого він не мав уже багато тижнів, а то й місяців. Коли він прокинувся, навкруги стояла суцільна темрява – ані сліду чогось червоного в небі. Він промерз до кісток, але залишився сухим. Під Куполом більше не випадала роса.

У той час як Майстер спостерігав лице Христа на заході хворобливого сонця, третя виборна Ендрія Ґріннел сиділа в себе на дивані, намагаючись читати. Генератор її мовчав, та чи й працював він у неї коли‑небудь узагалі? Вона цього не пам'ятала. Натомість вона мала невеличкий прилад, що зветься «Майті Брайт»[244], її сестра поклала цю річ їй до різдвяної панчохи минулого року. Дотепер їй не випадало нагоди ним скористатися, але виявилося, що працює він чудово. Просто прищеплюєш його до книжки і вмикаєш. Легко й зручно. Отже, зі світлом проблем не було. На жаль, зі словами було інакше. Рядки слів корчилися черв'яками на сторінці, іноді навіть міняючись місцями, і проза Нори Робертс[245], зазвичай кришталево прозора, тепер здавалася їй абсолютно безглуздою. Проте Ендрія не полишала своїх намагань, бо не могла придумати, чим би їй іще зайнятися.

У хаті тхнуло навіть з навстіж прочиненими вікнами. Вона страждала на діарею, а унітаз більше не змивався. Вона була голодна, але не могла їсти. Десь близько п'ятої вечора вона спробувала зїсти сендвіч – простий бутерброд із сиром – і вже через пару хвилин вирвала його у сміттєве відро на кухні. Який сором, бо з'їсти той сендвіч коштувало їй багато сил. Вона страшенно пітніла – вже не раз перевдягалася вся цілком, треба їй, мабуть, знову перевдягтися, якщо подужає, – а ступні в неї безперестанно смикалися й тремтіли.

«Недарма це називають синдромом неспокійних ніг, – думала вона. – Ні, я неспроможна з'явитися на надзвичайне засідання сьогодні, якщо Джим ще не передумав його проводити».

Зважаючи на те, як пройшла її остання розмова з Великим Джимом і Енді Сендерсом, так, либонь, навіть буде краще; бо, якщо вона туди прийде, вони знову почнуть її тероризувати. Змушувати робити те, чого вона не хоче робити. Краще триматися від них подалі, поки вона не очистилася від… від…

– Від того лайна, – промовила вона, відкинувши собі з очей вогке волосся. – Від того сраного лайна в моєму організмі.

Коли вона знову стане сама собою, отоді‑то вона повстане проти Джима Ренні. І так уже забарилася. Вона це зробить, попри біль у її бідній спині, котрий мучить її зараз без оксиконтину (але й зблизька не так нестерпно, як вона боялася – який приємний сюрприз). Расті хотів було, щоб вона ковтала метадон. Метадон, Господи помилуй! Героїн під псевдонімом!

«Якщо ти гадаєш, що матимеш щось на кшталт похмілля, забудь, – казав він їй. – У тебе будуть корчі».

Але він говорив, що це займе десять днів, а вона гадала, що не може чекати так довго. Не тепер, коли місто потерпає під цим жахливим Куполом. Треба покінчити з цим якомога швидше. Дійшовши цього висновку, вона викинула в унітаз і змила всі свої ліки – не лише метадон, а й останні кілька пігулок оксиконтину, які знайшла в глибині шухляди свого нічного столика. Це трапилося за два змиви до того, як унітаз зітхнув востаннє, і от тепер вона сиділа тут, вся тремтіла і намагалася переконати себе, що зробила правильно.

«Це була єдина дія, – думала вона, – яка могла прибрати геть вибір між правильним і неправильним».

Вона хотіла перегорнути сторінку, але її дурна рука зачепила лампу «Майті Брайт». Та покотилася на підлогу. Сніп яскравого світла збризнув на стелю. Ендрія задивилася туди, а тоді раптом почала здійматися зсередини себе. І то дуже швидко. Немов на якомусь невидимому швидкісному ліфті. Часу в неї стачило лише на те, щоб кинути миттєвий погляд униз, де вона побачила власне тіло, яке безпомічно корчилось, залишаючись там само, на дивані. З рота на підборіддя текла піниста слина. Вона помітила вологу пляму на джинсах у себе між ніг і подумала: «Йой, мені доведеться знову перевдягатися, ну то й хай. Звісно, якщо я оце переживу».

Потім вона пролетіла крізь стелю, крізь спальню над нею, крізь горище, заставлене темними ящиками і старими лампами, а звідти – просто в ніч. Над нею розкинувся Чумацький Шлях, але він був неправильний. Чумацький Шлях став рожевим.

А тоді почав опадати.

Десь дуже звіддаля, знизу, Ендрія почула голос тіла, яке вона там полишила. Воно кричало.

Барбі гадав, що вони з Джулією обговорять те, що трапилося з Пайпер Ліббі, поки їхатимуть за місто, але, занурені у власні думки, вони здебільшого мовчали. Ніхто з них не прохопився словом про те, як полегшало на душі після того, як врешті почала відцвітати та шалена вечірня зоря, але обоє це відчули.

Джулія спробувала ввімкнути радіо, нічого не знайшла, окрім РНГХ, де гоцав «Весь намолений»[246], і знову його вимкнула.

Барбі заговорив тільки раз, коли вони звернули з шосе 119 і поїхали на захід вужчою Моттонською асфальтівкою, обабіч якої тісно тулилися дерева.

– Чи правильно я зробив?

На думку Джулїї, він зробив чимало дуже правильних речей під час конфронтації у кабінеті шефа поліції – включно з успішним обслуговуванням двох пацієнтів із вивихами, але вона знала, про що саме він говорить.

– Так. Це був дуже неслушний момент, щоби спробувати перебрати на себе командування.

Він був з цим згодний, але почувався втомленим, пригніченим і негодящим для тієї роботи, котра почала перед ним вимальовуватись.

– Я певен, що вороги Гітлера казали майже так само. Вони казали це в тисяча дев'ятсот тридцять четвертому і мали рацію. У тридцять шостому, і теж були праві. А тоді у тридцять восьмому. «Неслушний момент кидати йому виклик», – казали вони. А коли зрозуміли, що слушний момент настав, протестували вони вже в Освенцимі й Бухенвальді.

– Це не одне й те саме, – зауважила вона.

– Ви так гадаєте?

Вона йому не відповіла, але зрозуміла його думку. Гітлер колись був шпалерником, принаймні так про нього пишуть; Джим Ренні – торговець уживаними машинами. Один печений, другий смажений.

Попереду крізь дерева виткнулися яскраві пальці світла, вирізьбивши глибокі тіні на латаному асфальті Моттонської дороги.

По інший бік Купола стояло кілька армійських вантажівок – ця околиця міста називалася Гарлоу – і десь сорок солдатів старанно рухалися туди‑сюди. У кожного біля пояса висів протигаз. Срібляста автоцистерна з довгим написом – НАДЗВИЧАЙНО НЕБЕЗПЕЧНО, НЕ НАБЛИЖАТИСЬ – здавала задом, поки ледь не вперлася у контур (формою і розміром десь як двері), намальований аерозольною фарбою на поверхні Купола. До штуцера ззаду цистерни приладнали пластиковий шланг. Двоє чоловіків вправлялися з цим шлангом, котрий закінчувався жалом, не більшим за авторучку «Бік». Одягнені вони були в сяючі скафандри й шоломи. На спинах у них висіли балони зі стиснутим повітрям.

З боку Честер Мілла був присутній лише один глядач. Поряд зі старомодним дамським велосипедом «Швінн»[247], над заднім крилом якого містився ящичок‑багажник для молока, стояла міська бібліотекарка Лісса Джеймісон. На ящичку виднілася наліпка з написом: КОЛИ ВЛАДА ЛЮБОВІ СТАНЕ СИЛЬНІШОЮ ЗА ЛЮБОВ ДО ВЛАДИ, У СВІТІ НАСТАНЕ МИР. ДЖИМІ ГЕНДРІКС[248].

– Ліссо, що ви тут робите? – спитала Джулія, вийшовши з машини. Вона прикривала собі долонею очі від яскравого світла прожекторів.

Лісса нервово шарпала єгипетський хрест анкх, який висів у неї на шиї на срібному ланцюжку. Переводила погляд то на Джулію, то на Барбі.

– Коли мені неспокійно або тривожно, я зазвичай виїжджаю на велосипедну прогулянку. Подеколи їжджу до глибокої ночі. Це заспокоює мою пневму. Я побачила світло, отже, і приїхала на світло, – цю довгу фразу вона озвучила так, ніби промовляла заклинання, а потім, залишивши нарешті у спокої свій хрестик, накреслила в повітрі якийсь складний символ. – А що ви робите тут?

– Приїхали подивитися на експеримент, – відповів Барбі. – Якщо він увінчається успіхом, ви можете стати першою, хто покине Честер Мілл.

Лісса посміхнулася, схоже, трохи силувано, але Барбі сподобалося, що вона взагалі на це спромоглася.

– Зробивши так, я скучала би за фірмовою стравою, яку подають на вечерю у «Троянді‑Шипшині» щовівторка. М'ясний рулет, як звичайно, так же?

– М'ясний рулет заплановано, – погодився він, не уточнюючи, що, якщо Купол стоятиме й у наступний вівторок, скоріш за все spécialité de la maison буде кабачковий кіш‑пиріг.

– Вони не відповідають, – сказала Лісса. – Я намагалася.

З‑за автоцистерни на світло вийшов приземкуватий пожежний гідрант у людській подобі. На ньому були штани‑хакі, брезентова куртка і картуз з емблемою «Чорних Ведмедів Мейну»[249]. Першим, що вразило Барбі, було те, що полковник Кокс набрав вагу. Другим – що його товста куртка була застебнута на зіпер аж до підборіддя, яке в нього перебувало в небезпечній близькості від означення «подвійне». Ніхто з них трьох – ні Барбі, ні Джулія, ні Лісса – не були одягнені в куртки. У них не було потреби по цей бік Купола.

Кокс віддав честь. Барбі відповів; він навіть відчув якесь задоволення, роблячи цей різкий жест.

– Привіт, Барбі, – гукнув Кокс. – Як там Кен?

– Кен у порядку, – сказав Барбі. – А я залишаюся тією курвою, якій дістається найкрутіше лайно.

– Не цього разу, полковнику, – запевнив Кокс. – Цього разу, здається, тебе трахнуть у авто‑фаст‑фуді.

– Хто це? – прошепотіла Лісса. Вона знову посмикувала свій анкх. Джулія подумала, що так вона скоро й ланцюжок на собі обірве, якщо не заспокоїться. – І що вони там роблять?

– Хочуть нас звільнити звідси, – сказала Джулія. – І після доволі ефектного провалу попередньої спроби, я б сказала, що тепер в них вистачило розуму робити це тихо. – Вона виступила наперед. – Привіт, полковнику Кокс, це я, ваша улюблена редакторка газети. Доброго вечора.

Посмішка в Кокса – це йому в плюс, подумала вона – вийшла лише ледь‑ледь кислою.

– Міс Шамвей, ви навіть гарніша, ніж я собі уявляв.

– І я про вас скажу дещо, ви великий спритник щодо лайн… Барбі наздогнав її за три кроки від того місця, де стояв Кокс, і вхопив за руку.

– Що таке? – спитала вона.

– Камера. – Вона зовсім забула, що на шиї в неї висить фотокамера, поки він на неї не показав. – Вона у вас цифрова?

– Звісно, це запасний апарат Піта Фрімена, – вона було розкрила рота, щоб запитати в чому проблема, а тоді второпала. – Ви гадаєте, Купол її спалить?

– Це було б найлегше, – відповів Барбі. – Згадайте, що трапилося з серцевим стимулятором шефа Перкінса.

– Чорт, – вилаялася Джулія. – Чорт! Може, дістати з багажника мій старий Кодак?

Лісса з Коксом дивилися одне на одного, як здалося Барбі, із взаємним зачаруванням.

– Що ви збираєтеся робити? – спитала вона його. – Знову будуть вибухи?

Кокс завагався. Йому на допомогу прийшов Барбі.

– Та признавайтеся, полковнику. Якщо не ви, я сам це зроблю. Кокс зітхнув.

– Ви наполягаєте на повній відкритості, так?

– А чом би й ні? Якщо ця річ подіє, мешканці Честер Мілла співатимуть вам осанну. Єдине, чому ви намагаєтеся все робити потай, це сила звички.

– Ні. Такий наказ я отримав від своїх зверхників.

– Вони у Вашингтоні, – нагадав Барбі. – А преса в Касл Року і більшість з них, радше за все, зараз дивляться «Дівчат, що сказилися»[250]по платному каналу. Тут нікого більше нема, окрім нас, курчаток.[251]

Кокс зітхнув, показуючи на фарбований прямокутник у формі дверей.

– От туди люди в захисних костюмах подадуть наш експериментальний розчин. Якщо пощастить, кислота проїсть цей контур і тоді ми зможемо вибити його з Купола, як вибивається шматок скла з шибки після використання склоріза.

– А якщо не пощастить? – запитав Барбі. – Якщо Купол розчинятиметься, виділяючи якийсь отруйний газ, який нас тут усіх уб'є? Для цього ті люди мають при собі протигази?

– Насправді, – пояснив Кокс, – науковці більш схильні до тієї думки, що кислота може розпочати хімічну реакцію, яка спричиниться до того, що Купол загориться. – Помітивши, як його слова вразили Ліссу, він додав: – Обидві можливості вони вважають вельми непевними.

– Їм можна, – промовила Лісса, смикаючи свій хрестик. – Не їх же труїтимуть газом або підсмажуватимуть.

– Я розумію ваше занепокоєння, мем… – почав Кокс.

– Мелісса, – підказав йому Барбі. Йому раптом стало важливим, щоб Кокс усвідомив, що під куполом опинилися живі люди, а не просто кілька тисяч анонімних платників податків. – Мелісса Джеймісон, для друзів Лісса. Міська бібліотекарка. Також вона працює шкільним психологом і викладає йогу, здається.

– З останнім мені довелося розпрощатися, – сказала Лісса, кокетливо посміхнувшись. – Забагато інших справ.

– Дуже приємно з вами познайомитися, пані Меліссо, – промовив Кокс. – Дивіться, це рідкісний шанс.

– А якщо ми маємо іншу думку, це вас може зупинити? – спитала вона.

На це Кокс не відповів прямо:

– Нема ніяких ознак того, щоб ця штука, чим би вона не була, слабшала або розкладалася. Якщо ми не зробимо в ній пролом, ви страждатимете під нею ще невідомо який довгий час.

– У вас є якісь припущення щодо її походження? Хоч якісь ідеї?

– Ніяких, – відповів Кокс, але його очі ворухнулися тим самим чином, який був знайомий Расті Еверету по його розмові з Великим Джимом.

Барбі подумав: «Навіщо ти брешеш? Знову той самий автоматичний рефлекс? Цивільні, вони як гриби, тримай їх у темряві й годуй лайном?» Мабуть, нема сенсу про це думати. Але він відчув огиду.

– Вона сильна? – спитала Лісса. – Ваша кислота сильна?

– Найїдкіша з існуючих, наскільки я знаю, – відповів Кокс, і Лісса відступила на пару кроків назад.

Кокс обернувся до чоловіків у космічних скафандрах.

– Ви вже готові, хлопці?

Пара показала йому великі пальці своїх рукавиць. Позаду них припинився всякий рух. Солдати стояли й дивилися, тримаючи напоготові власні протигази.

– Ну, починаємо, – промовив Кокс. – Барбі, я пропоную вам відвести обох леді щонайменше ярдів на п'ятдесят подалі від…

– Погляньте на зорі, – гукнула Джулія. Голосом тихим, благоговійним. Голову вона задерла вгору і в її обличчі Барбі впізнав ту дитину, котрою вона була тридцять років тому.

Він подивився на небо і побачив Малий Ківш, Велику Ведмедицю, Оріон. Усі на своїх місцях… хоча мутнуваті, не в фокусі й рожевого кольору. Чумацький Шлях перетворився на розсип рожевих кульок жуйки на величному куполі ночі.

– Коксе, – позвав він. – Ви це бачите?

Кокс подивився вгору.

– Що я мушу побачити? Зірки?

– Якими вони вам здаються?

– Ну… дуже яскравими, звісно; в цій місцевості не доводиться говорити про світлове забруднення… – Раптом йому розвиднилося, він клацнув пальцями. – А вам вони які? Чи не змінився в них колір?

– Вони гарні, – промовила Лісса. Широко розплющені очі її сяяли. – Але разом з тим лячні…

– Вони рожеві, – сказала Джулія. – Що сталося?

– Нічого, – зауважив Кокс, але промовив він це якось натужно.

– Що? Зливайте вже, – наполіг Барбі і бездумно додав: – Сер.

– Ми отримали рапорт метеорологів о дев'ятнадцятій нуль‑нуль, – сказав Кокс. – Особливу увагу там приділено вітрам. Просто на випадок… ну, просто про всяк випадок. Облишмо це. Швидкі потоки повітря зараз рухаються на захід до Небраски й Канзасу, заглиблюються на південь, а тоді піднімаються вздовж Східного узбережжя. Загалом звичайна картина для кінця жовтня.

– Який стосунок це має до зірок?

– Рухаючись на північ, повітряні маси проходять над багатьма містами і промисловими центрами. Все, що вони назбирали в тих місцевостях, осідає на Куполі, замість того, щоб летіти далі, в Канаду і в Арктику. Цього вже достатньо, щоби утворився свого роду оптичний фільтр. Я певен, ніякої небезпеки він не становить…

– Поки що, – закинула йому Джулія. – А через тиждень, через місяць? Ви будете зі шлангів мити наш повітряний простір на висоті тридцяти тисяч футів[252], коли тут настане темрява?

Кокс не встиг відповісти, як скрикнула Лісса Джеймісон, показуючи на небо. А потім затулила собі рукою обличчя.

Рожеві зірки падали, залишаючи за собою яскраві інверсійні смуги.

– Ще наркозу, – промовила сонно Пайпер, поки Расті слухав їй серце.

Расті поплескав її по правій руці, ліва була серйозно подерта.

– Не буде більше наркозу. Технічно ви перебуваєте в стані наркотичного сп'яніння.

– Ісус бажає, щоби я отримала іще наркозу, – повторила вона тим самим замріяним голосом і замугикала: – В небо хочу я злітати, як та пташка там ширяти.

– Мені пригадується, ніби там інші слова: «Гарно рано‑вранці встати»[253], але ваша версія теж цікава.

Вона сіла. Расті намагався покласти її знову, але наважився тиснути їй тільки на праве плече, а цього виявилося недостатньо.

– А я зможу встати завтра вранці? Я мушу побачитися з шефом Рендолфом. Ті хлопці зґвалтували Саммі Буші.

– І могли вбити вас, – додав він. – Вивих вивихом, але впали ви дуже вдало. Дозвольте мені подбати про Саммі.

– Ті копи небезпечні, – вона поклала праву руку йому на зап'ястя. – Їм не можна залишатися поліцейськими. Вони принесуть горе ще комусь, – вона облизнула губи. – У мене так пересохло в роті.

– Це ми поправимо, але вам треба лягти.

– Ви взяли зразки сперми з Саммі? Ви можете порівняти їх з копівською? Якщо зможете, я не відстану від Рендолфа, поки він не змусить їх здати зразки ДНК. Я переслідуватиму його і вдень, і вночі.

– У нас нема обладнання для порівнювання ДНК, – сказав Расті і подумки продовжив: «А також зразків сперми. Бо Джина Буффаліно промила Саммі, на її ж прохання». Я принесу вам чогось попити. Всі холодильники, окрім того, що в лабораторії, вимкнуто задля економії генераторного соку, але в сестринській є автономний «Іглу».

– Соку, – сказала вона, заплющуючи очі. – Так, соку випити було б добре. Помаранчевого або яблучного. Тільки не «V8»[254]. Він задуже солоний.

– Яблучний, – сказав він. – Сьогодні вам потрібна тільки рідина.

Пайпер прошепотіла:

– Мені так жаль мого собаку, – і відвернула голову.

Расті подумав, що вона, мабуть, вже спатиме, коли він повернеться до неї з бляшанкою соку.

На півдорозі по коридору він побачив, як з‑за рогу, з сестринської, галопом вискочив Твіч. Очі мав вибалушені, дикі.

– Ходімо надвір, Расті.

– Спершу я мушу принести преподобній Ліббі…

– Ні, зараз же. Ти мусиш це побачити.

Расті поспішив назад до палати № 29 і зазирнув. Пайпер хропла з не гідним для леді гарчанням, що було не дивно, зважаючи на її розпухлий ніс.

Він вирушив услід за Твічем по коридору ледь не бігом, намагаючись приладитися до його широких кроків.

– Та що там? – спитав він, маючи на увазі «що там такого?»

– Не можу описати, а якби навіть зміг, ти б мені не повірив. Ти мусиш сам це побачити, – він штовхнув двері вестибюля.

На під'їзній алеї, вийшовши з‑під захисного козирка, куди підвозять пацієнтів, стояли Джинні Томлінсон, Джина Буффаліно та Герріет Біґелоу, подружка Джини, котру та загітувала допомагати в шпиталі. Усі три стояли в спільних обіймах, немов утішали одна одну, і дивилися в небо.

Небо було заповнене сяйвом рожевих зірок, і чимало з них нібито падали, залишаючи по собі довгі, майже флуоресцентні смуги. Дрож перебіг у Расті за плечима.

«Джуді це передбачила, – подумав він. – Рожеві зірки падають смугами». І ось вони падають. Падають.

Це було так, ніби в них на очах саме небо падало їм на голови.

Коли почали падати рожеві зірки, Аліса й Ейден міцно спали, але Терстон Маршалл і Каролін Стерджес – ні. Вони стояли на задньому дворі Думагенів і дивилися, як зірки яскравими рожевими рисками линуть униз. Деякі з тих рисок перехрещувалися, і тоді, здавалося, в небі постають, щоби невдовзі зникнути, рожеві руни.

– Це кінець світу? – запитала Каролін.

– Аж ніяк, – відповів він. – Це метеорний рій. Доволі звичайне явище для осені в нас, у Новій Англії. Гадаю, зараз трохи запізно для Персеїдів, отже, це, либонь, якийсь приблудний метеорний дощ – можливо, пил з уламками породи якогось астероїда, котрий розбився трильйон років тому. Ти тільки задумайся про це, Каро!

Їй не хотілося.

– А метеорні дощі завжди рожеві?

– Ні. Гадаю, і цей виглядає білим поза Куполом, але ми його бачимо крізь плівку з пилу і різних дрібних частинок. Крізь атмосферне забруднення, іншими словами. Воно змінює колір.

Задивившись на беззвучний рожевий гармидер в небі, вона згадала:

– Терсі, а малюк… Ейден… коли з ним трапилося оте… хтозна, що воно було, він говорив…

– Я пам'ятаю, що він говорив. Рожеві зірки падають, за ними залишаються смуги.

Дата добавления: 2015-09-02