Падають рожеві зірки 1 страница

Барбі з Расті вийшли надвір, насолоджуючись свіжим повітрям. У ньому відчувався присмак диму від нещодавно погашеної пожежі на західній околиці міста, але після генераторного вихлопу в сараї дихати ним було вельми приємно. В'ялий вітерець торкав їхні щоки м'якими котячими лапками. У коричневому пакеті для покупок Барбі ніс знайдений ним у старому бомбосховищі лічильник Ґайґера.

– Це лайно не можна так залишати, – промовив Расті. Обличчя в нього було похмуре й рішуче.

– Що ти збираєшся з цим робити? – спитав Барбі.

– Зараз? Нічого. Повернуся до шпиталю, зроблю обхід. Але пізніше ввечері я хочу постукати у двері Джима Ренні й вимагатиму в нього пояснень. Краще б він їх мав, і краще б він десь мав захованими решту наших балонів, бо вже післязавтра в лікарні пропан закінчиться, навіть при тому, що всі другорядні служби відключено.

– Післязавтра може все закінчитися.

– Ти в це віриш?

Замість відповіді Барбі сказав:

– Виборний Ренні може бути небезпечним, якщо йому зараз різко поставити це питання.

– Тільки зараз? Ці слова видають у тобі новачка в нашому місті краще за будь‑що інше. Я чув таке про Джима Ренні впродовж усіх тих десяти тисяч з лишком років, що він керує нашим містом. Він або каже людям «мотай звідси», або закликає до терплячості. «Заради добра міста», – каже він. Це вислів номер один у його хіт‑параді. Березневі міські збори це було взагалі курям на сміх. Питання про встановлення нової каналізаційної системи? Вибачте, місто не потягне податків. Питання про комерціалізацію зонування. Чудова думка, місту потрібні прибутки, давайте дозволимо збудувати «Волмарт»[235]на шосе 117.

Лабораторія дослідження екології малих міст з Мейнського університету повідомляє, що в озері Честер великий рівень забруднення води? Виборні рекомендують відкласти це питання, бо всі ж знають, що подібними науковими дослідженнями керують радикальні гуманісти, м'якосерді атеїсти. Але лікарня, вона на добро місту, як ти вважаєш?

– Вважаю, так, – Барбі трохи здивувався такій запальності.

Расті, з руками, засунутими в задні кишені джинсів, втупився очима в землю. Потім звів очі.

– Я так розумію, що Президент підштовхує тебе до захоплення повної влади. Гадаю, зараз найкращий момент тобі це зробити.

– Це ідея, – усміхнувся Барбі. – Хіба що… Ренні й Сендерс мають власні поліцейські сили, а в мене вони звідки?

Расті не встиг відповісти, як задзвонив його мобільний. Він розкрив слухавку і подивився на маленьке віконце.

– Ліндо? Що?

Вислухав.

– Добре, розумію. Якщо ти певна, що з ними обома зараз все гаразд. А ти точно впевнена, що саме Джуді? Не Дженілл? – Він ще трохи послухав, а тоді промовив: – Я вважаю, що насправді це гарна новина. Я дивився двох інших дітей сьогодні вранці – в обох були короткочасні судороги, які швидко минулися, задовго до того, як я їх побачив, і обоє почуваються після того гарно. Ще з приводу трьох нам сьогодні телефонували. Джинні Т. оглядала іншу дитину. Це може бути побічний ефект тієї сили, яка підтримує цей Купол.

Він знову почав слухати.

– Тому що в мене не було нагоди, – відповів він. Тоном терплячим, несуперечливим. Барбі уявив собі те питання: «Діти цілісінький день в судорогах, а ти мені оце розказуєш?»

– Ти забереш дітей? – запитав Расті. Знову послухав. – Гаразд. Добре. Якщо відчуєш, що щось не так, телефонуй мені терміново. Я вмент прилечу. І не забудь, Оді мусить бути поряд із ними. Так. Угу. І я тебе кохаю. – Він причепив телефон на пояс і обома долонями пригладив собі волосся так сильно, що очі в нього на мить зробилися зовсім китайськими.

– Заради Христа‑стрибучого, хто така Оді?

– Наша собака, породи золотавий ретривер.

– Розкажи‑но мені про ці судороги.

Расті розповів, не забувши про те, що Дженні казала про Гелловін і що Джуді казала про рожеві зірки.

– Слова про Гелловін нагадують те, що промовляв крізь ридання хлопчик Дінсморів, – зауважив Барбі.

– Авжеж, хіба ні?

– А інші діти? Хтось з них балакав про Гелловін? Чи про рожеві зірки?

– Батьки, з якими я сьогодні бачився, казали, що їхні діти лопотіли щось, поки тривали судороги, але вони самі були надто налякані, щоби звертати увагу на слова.

– А самі діти не пам'ятають?

– Діти навіть не знають, що в них були судороги.

– І це нормально?

– Це не ненормально.

– А не може бути так, що твоя молодша дочка копіює старшу? Може… ну, я не знаю… ревнує до уваги?

Расті не розглядав такої можливості, не було на це часу, взагалі‑то. Тепер він обдумав цей варіант.

– Можливо, але навряд чи, – він кивнув на жовтий старосвітський лічильник Ґайґера у торбі. – Збираєшся зайнятися дослідженнями з цією штукою?

– Я? Ні, – заперечив Барбі. – Ця дитинка – власність міста, правителям котрого я не вельми подобаюся. Не хотілося б мені бути впійманим з цією машинкою, – він простягнув пакет Расті.

– Я не можу. Саме зараз я буду дуже зайнятий.

– Знаю, – сказав Барбі й почав пояснювати Расті, що він хоче, щоб той зробив. Расті уважно слухав, злегка посміхаючись.

– Окей, – погодився він. – Мені це підходить. А сам ти що збираєшся робити, поки я виконуватиму твоє завдання?

– Готувати вечерю в «Шипшині». Сьогоднішня фірмова страва – курчата а‑ля Барбара. Хочеш, пришлю тобі порцію в лікарню?

– Апетитно звучить, – кивнув Расті.

По дорозі до шпиталю Расті зупинився біля редакції «Демократа» і передав лічильник Ґайґера Джулії Шамвей.

Вона вислухала інструкції Барбари з лагідною посмішкою.

– Цей чоловік знає, як передавати повноваження, треба віддати йому належне. Я подбаю про цю річ з приємністю.

Расті хотів було попередити її, щоб лічильник у неї не потрапив на очі кому не варто, але потреби в цім не було. Пакет з приладом зник в проміжку для ніг між тумбами її письмового столу.

Дорогою до шпиталю він набрав Джинні Томлінсон і спитав у неї про той дзвінок з приводу судорог, на який вона відповідала.

– Маленький хлопчик на ім'я Джиммі Вікер. Дзвонив його дідусь. Здається, Білл Вікер?

Расті його знав. Білл приносив їм пошту.

– Мати хлопчика залишила його на дідуся, поки сама їздила заправитися. До речі, в «Паливі & Бакалії» звичайний бензин майже закінчився, і Джонні Карвер мав нахабство задерти ціну до одинадцяти доларів за галон. Одинадцяти!

Расті слухав терпляче, гадаючи, що краще б йому було про це говорити з Джинні віч‑на‑віч. Він уже був майже біля самої лікарні. Коли вона закінчила жалітися, він запитав, чи не промовляв щось Джиммі в той час, як в нього трапилися судороги?

– Авжеж, говорив. Білл сказав, ніби він щось базікав. Пригадую, ніби щось про рожеві зірки. Чи про Гелловін. Чи, може, я плутаю з тим, що говорив Рорі Дінсмор після того, як його підстрелило. Люди потім ще про це балакали.

«Звісно, балакали, – похмуро подумав Расті. – І ще балакатимуть, якщо складуть до купи те й інше. А так воно, певне, й буде».

– Добре, – промовив він. – Дякую тобі, Джинні.

– А ти коли повернешся, Ред Райдер[236]?

– Я майже вже на місці.

– Добре. Бо в нас новий пацієнт. Саммі Буші. Її було зґвалтовано.

Расті застогнав.

– Їй уже краще. Її привезла Пайпер Ліббі. Я не змогла дізнатися від неї, хто це зробив, але, гадаю, Пайпер дізналася. Вона від неї вийшла такою, ніби в неї волосся палає, ніби її хтось за сраку… – пауза. Джинні так гучно позіхнула, аж Расті почув. – Вкусив.

– Джинні, серденько, коли ти спала останній раз?

– Я в порядку.

– Іди додому.

– Ти смієшся? – нажаханим голосом.

– Ні. Іди додому. Поспи. І не вмикай будильник, – раптом йому зринула нова думка. – Але зайди по дорозі до «Троянди‑Шипшини», ти ж зможеш? Вони сьогодні смажать курчат. Я чув це з надійних джерел.

– Саманта Буші…

– Я огляну її вже за п'ять хвилин. А ти, бджілко, мусиш на той час відлетіти собі геть.

Вона не встигла запротестувати, як він склав телефон.

Великий Джим Ренні почувався чудово, як для людини, котра минулої ночі замордувала іншу людину. Почасти завдяки тому, що він не вважав це вбивством, так само, як не вважав убивством смерть своєї покійної дружини. Її вбив рак. Неоперабельний. Так, можливо, в останній тиждень він давав їй забагато болетамівних пігулок, а наприкінці ще й допоміг їй подушкою на лице (утім, легесенько, повільно перекриваючи їй дихання, він передав її в руки Ісуса), але зробив він це з любові й через свою доброту. Те, що трапилося з преподобним Коґґінсом, було трохи брутальнішим, це треба визнати, але той сам на нього так наїхав. Абсолютно нездатен був поставити добро міста попереду власної вигоди.

– А втім, він вечеряє з Господом Богом Христом сьогодні, – промовив Великий Джим. – Ростбіф, картопляне пюре з підливою, соковите яблуко на десерт.

Перед ним якраз стояла велика тарілка фетучінні альфредо, дякувати компанії «Stouffer's»[237]. Звісно, забагато холестерину, але поблизу не було доктора Гаскелла, котрий би його цим докоряв.

– Я тебе пережив, старий засранцю, – повідав Великий Джим своєму порожньому кабінету і щиро розреготався. Тарілка з пастою і склянка з молоком (Великий Джим не вживав алкоголю) стояли на блотері. Він часто їв за письмовим столом і не вбачав потреби в тому, Щоби змінювати власні звички тільки тому, що в його кабінеті зустрів свій кінець Лестер Коґґінс. Крім того, в кабінеті ще раз було прибрано, і вичищено, і все випрано. О, він підозрював, що якась із тих слідчих бригад, як ото показують в телевізорі, змогла б знайти достатньо кривавих плям із їхнім люмінолом, спеціальними лампами та всяким таким обладнанням, але ніхто з них не з'явиться тут в найближчому майбутньому. А щодо Пітера Рендолфа в ролі детектива… сама думка про це відгонила абсурдом. Рендолф просто ідіот.

– Проте, – повідомив Великий Джим порожньому кабінету лекторським тоном, – він мій ідіот.

Він усмоктав останні стрічечки локшини, промокнув своє обширне підборіддя серветкою і знову почав строчити на лінованих аркушах жовтого блокнота, що лежав поряд з блотером. Від суботи він уже понаписував чимало, бо ж так багато справ треба було зробити. А якщо Купол залишатиметься на своєму місці, їх буде ще більше.

Великий Джим мав невисловлену надію, що той таки залишатиметься, принаймні якийсь час. Купол створював виклики, на які він відчував у собі здатність достойно відповісти (з Божою поміччю, звісно). Перший закон бізнесу – консолідувати всю владу в своїх руках. Для цього йому потрібен був не просто офірний цап, йому потрібен був монстр. Якнайкраще годився на цю роль Барбара, чоловік, котрого об'єднані коммі[238]начальників штабів демократичної партії пропхнули, щоб він замістив Джеймса Ренні.

Двері кабінету відчинилися. Великий Джим підняв голову від своїх записів, в одвірку стояв його син. Обличчя в нього було бліде, безвиразне. Щось було не те з Джуніором останнім часом. Навіть вельми зайнятий міськими справами (і тим бізнесом, котрий теж вимагав його контролю) Великий Джим це помітив. Проте він все одно не сумнівався в своєму сині. Навіть якщо Джуніор його підведе, Великий Джим був певен, що якось цьому зарадить. Він усе життя поклав на створення власної удачі; не мусить тепер усе перемінитися.

Крім того, хлопець прибрав труп. Таким чином став співучасником. Що на краще – фактично, в цьому суть життя в малому місті. У малому місті кожен мусить бути співучасником усього. Як там співається у тій ідіотській пісеньці? Ми одна команда, мусиш розуміти.

– Синку? – спитав він. – Все гаразд?

– Зі мною – так, – відповів Джуніор. Він почувався не найкраще, але все одно краще, ніж до того, останній ядучий головний біль врешті послабшав. Допомогло перебування з подружками, як він і знав. У комірчині Маккейнів не вельми приємно пахло, але, посидівши там якийсь час, потримавши їх за руки, він звик до того запаху. Гадав, що згодом той йому навіть почне подобатися.

– Ти що‑небудь знайшов у його квартирі?

– Так, – Джуніор розповів батькові, що він знайшов.

– Це просто чудово, синку. Дійсно чудово. А ти вже можеш сказати мені, де ти заховав тру… де ти поклав його?

Джуніор повільно похитав головою туди‑сюди, але його очі при цім не поворухнулися – вони не відривалися від батькового обличчя. Це виглядало трохи страшнувато.

– Не варто тобі знати. Я тобі вже казав. Місце безпечне, і цього достатньо.

– Отже, тепер це ти мені вказуєш, що мені варто знати, – хоча промовив він це без звичайного запалу.

– У даному випадку – так.

Великий Джим уважно придивлявся до свого сина.

– Ти певен, що з тобою все гаразд? Чогось ти блідий.

– Я в порядку. Просто боліла голова. Вже проходить.

– Чому б тобі не поїсти? У холодильнику є ще фетучінні, а мікрохвильовка чудово їх готує, – він посміхнувся. – Можемо порозкошувати, поки є час.

Уважний погляд темних очей на мить перемістився на калюжку білого соусу на тарілці Великого Джима, а потім знову втупився в батькове обличчя.

– Я не голодний. Коли я мушу виявити трупи?

– Трупи? – вирячився Великий Джим. – Що ти маєш на увазі, трупи?

Джуніор усміхнувся, губи його задерлися достатньо, щоб продемонструвати гострячки зубів.

– Не переймайся. Тобі тільки довіри більше буде, якщо здивуєшся не гірше за всіх інших. Скажімо так – тільки‑но ми натиснемо на курок, все місто буде готове повісити Бааарбі на найближчій кривій яблуні. Коли тобі треба, щоб я це зробив? Цього вечора? Бо все готове.

Великий Джим розмірковував. Він дивився вниз, на свій жовтий блокнот, усіяний записами (і заляпаний соусом альфредо), але лише Два слова були обведені: газетна курва.

– Не сьогодні. Ми зможемо використати його не лише з Коґґінсом, якщо правильно все розіграємо.

– А якщо Купол пощезне, поки ти будеш розігрувати?

– Все буде добре, – промовив Великий Джим, тим часом думаючи: «А якщо містер Барбара якимсь робом зуміє вислизнути з пастки – хоч і навряд чи, проте таргани вміють знаходити шпарини, коли вмикається світло – в запасі завжди є ти. Ти і ті твої інші трупи». – А зараз усе‑таки дістань собі чогось поїсти, хоч би трохи салату.

Та Джуніор не поворухнувся.

– Не тягни занадто довго, тату, – промовив він.

– Не буду.

Джуніор зважив його слова, зважив його самого тими своїми темними очима, котрі зараз здавалися такими дивними, і врешті, схоже, втратив інтерес. Позіхнув.

– Я піду до себе в кімнату, трохи посплю. Поїм пізніше.

– Тільки не забудь. Ти дуже схуд.

– Худий в масть, – відповів йому син разом з фальшивою усмішкою, яка тривожила ще більше за його очі. Великому Джиму вона здалася усмішкою скелета. Це наштовхнуло його на згадку про людину, котра називала себе тепер Майстром і цим ніби перекреслювала колишнє власне життя під ім'ям Філ Буші. Коли Джуніор вийшов з кабінету, Великий Джим зітхнув з полегшенням, сам того не усвідомивши.

Він обхопив пальцями ручку: так багато всього треба зробити. І він усе це зробить, і зробить добре. Нічого неймовірного нема в тому, що, коли все це закінчиться, його портрет може з'явитися на обкладинці журналу «Тайм».

Поки її генератор ще перебував на ходу – хоча навряд чи він протримається довго, якщо вона не дістане запасних балонів з пропаном – Бренда мала можливість завести принтер свого чоловіка і зробити паперові копії усього, що містилося у папці ВЕЙДЕР.

Неймовірний список порушень, складений Гові, якому він напевне вже збирався дати хід, але не встиг через свою смерть, на папері їй здавався реальнішим, ніж на комп'ютерному екрані. І чим довше вона читала цей список, тим більше ті порушення в її розумінні личили Джиму Ренні, котрого вона знала більшість свого життя. Вона завжди знала, що він монстр, лише не знала, що він такий великий монстр.

Навіть матеріали щодо Коґґінсової церкви Ісуса‑стрибучого доводили… хоча якщо вона правильно все зрозуміла, це й не церква зовсім, а велика святенницька хімчистка, де замість білизни перуть гроші. Гроші з виробництва наркотиків, за словами її чоловіка – «чи не одного з найбільших за всю історію Сполучених Штатів».

Але існували проблеми, з якими зіткнулися шеф місцевої поліції Гові Дюк Перкінс і генеральний прокурор штату. Ці проблеми й спричинилися до того, що в операції «Вейдер» так надовго затягнулася фаза збирання доказів. Джим Ренні був не просто великим монстром; він був хитрим монстром. Саме тому він завжди волів залишатися другим виборним. Стежину для нього протоптував Енді Сендерс.

Він же виконував роль підставної фігури. Довший час Гові мав тверді докази тільки проти одного Енді. Він був головним фігурантом, сам про те навряд чи підозрюючи, цей йолоп, завжди готовий радісно поручкатися з будь‑ким. Енді був першим виборним, першим дияконом Святого Спасителя, першим в серцях мешканців міста, і його підписи стояли першими на муніципальних документах, котрі врешті‑решт зникали в туманних фінансових болотах на Великому Каймановому острові та в Нассо на Багамах. Якби Гові з генпрокурором штату поспішили, він, певне, став би й першим, кому б довелося сфотографуватися, тримаючи в руці свій номер. Можливо, і єдиним, якщо вірив незмінним обіцянкам Великого Джима, що все буде добре, якщо Енді триматиме язика за зубами. Імовірно, він би так і діяв. Хто краще зможе грати дурника, ніж йолоп?

Цього літа справа розвинулася до тієї межі, за якою Гові вже вбачав кінець гри.

Тоді ім'я Ренні почало з'являтися на деяких паперах, що потрапили до прокурора, і найцікавіші з них були пов'язані з зареєстрованою в Неваді корпорацією «Таун Венчерз». Гроші цієї корпорації зникали не на сході, на островах Карибського басейну, а на заході – в материковому Китаї, країні, де ліки проти нежиті, антиконгестанти, можна купувати хоч тоннами, і ніхто тобі не ставитиме незручних запитань.

Чому Ренні дозволив собі таким чином виринути на поверхню? Гові Перкінс мав на це лише єдину відповідь: грошові потоки стали занадто великими, занадто швидкими, з ними вже не могла впоратися одна пральня. Поступово ім'я Ренні проявилося на паперах, які стосувалися з півдесятка інших фундаменталістських церков на північному сході. «Таун Венчерз» і ті церкви (не кажучи вже про кілька інших релігійних радіостанцій, FM та середньохвильових, проте жодна з яких не сягала потужності РНГХ) були першими справжніми помилками Ренні. Від них потягнулися ниточки.

За ниточки можна було смикнути і рано чи пізно – зазвичай це трапляється рано – відкрилася б уся сцена.

«Ти ж неспроможний зупинитися, правда? – думала Бренда, сидячи за письмовим столом свого чоловіка, читаючи роздруковані папери. – Ти вже нагромадив мільйони, можливо, десятки мільйонів, і ризики жахливо підвищилися, але зупинитися ти не можеш. Як та мавпа, що не здатна вибратись з пастки, бо не може розчепити пальці, випустити здобуту їжу. Ти нагромадив величезні від чорта гроші, але живеш у тому самому старому триповерховому будинку, гендлюєш старими машинами на тому своєму торговищі при шосе 119. Чому?»

А втім, вона знала чому. Не в грошах справа, справа в місті. У місті, яке він уважав своїм власним. Сидячи десь на пляжі в Коста‑Риці, або в розкішному маєтку з найнятими охоронцями в Намібії, Великий Джим перетворився б на Малого Джима. Бо людина без хоч якоїсь цілеспрямованості, навіть із напханими грошима банківськими рахунками, завжди дрібна.

Якби вона спробувала прищемити його з усім цим, що вона на нього має, чи вдалося б їй з ним домовитися? Змусити його піти у відставку в обмін на її мовчання? Певності не було. І вона побоювалася такої зустрічі віч‑на‑віч. Окрім того, що гидко, це може бути й небезпечно. Треба взяти з собою Джулію Шамвей. І Барбі. От тільки на Барбі зараз теж намальована мішень.

У її голові зазвучав голос Гові: «У тебе є час ще трохи почекати – я сам чекав на кілька остаточних доказів, аби мати цілковиту певність, але я б не чекав занадто довго. Бо чим далі триває ця облога, тим небезпечнішим він стає».

Вона згадала, як Гові почав здавати назад машиною, а потім зупинився, щоб поцілувати її під ясним сонцем, згадала його губи, такі знайомі їй і такі ж рідні, як її власні. І як він гладив у ту мить їй шию. Ніби знав, що наближається кінець, і одним останнім доторком намагався віддячити їй за все. Як не шалено романтично і, безперечно, зарозуміло це було, але вона майже в це повірила і очі її сповнились сльозами.

Раптом усі папери, з усіма зафіксованими в них махінаціями, перестали здаватись їй важливими. Навіть Купол став не таким уже й важливим. Важила тепер лиш та діра, що так зненацька з'явилася в її житті, діра, котра всмоктувала в себе усю ту радість, яку до того вона сприймала за буденність. Їй подумалося, чи відчуває зараз щось схоже бідний Енді Сендерс. Мабуть, що так, вирішила вона.

«Відкладу це на добу. Якщо завтра ввечері Купол ще стоятиме, піду з усім цим до Ренні – з копіями цих матеріалів – і скажу, що він мусить подати у відставку на користь Дейла Барбари. Скажу йому, якщо відмовиться, що тоді він усе про свої оборудки з наркотиками прочитає в газеті».

– Завтра, – прошепотіла вона, заплющуючи очі. За дві хвилини вона вже спала у кріслі Гові. У Честер Міллі настав час вечері. Деякі зі страв (включно з курчатами а‑ля кінг – порцій сто), були приготовлені на електричних або газових конфорках, завдяки тим генераторам, які ще працювали в місті, але були також люди, котрі повернулися до використання своїх дров'яних печей, хто заради економії палива, а хто й через те, що, окрім дров, не мав іншого вибору. Із сотень коминів у застигле повітря здіймався дим.

І розповзався.

Передавши лічильник Ґайґера (адресат прийняв його радо, навіть піднесено, пообіцявши розпочати його використовувати вже у вівторок вранці), Джулія з Горесом на повідку попрямувала в універсальну крамницю Берпі. Ромео говорив їй, що має на складі пару абсолютно нових ксероксів фірми «Кіосера»[239], обидва ще в оригінальній заводській упаковці. Сказав, що вони в її розпорядженні.

– У мене є також трохи прихованого пропану, – зізнався він, гладячи Гореса. – Я забезпечу вас усім, що треба, у всякому разі стільки часу, скільки зможу. Ми мусимо дбати, аби газета продовжувала виходити, я правий? Зараз це ще важливіше, ніж завжди, як ви тумаєте?

Саме так Джулія й «тумала», так вона йому й відповіла. А на додаток ще й поцілувала його в щоку.

– Я ваша боржниця, Роммі.

– Я очікуватиму на значні знижки на мою щотижневу рекламну вставку про розпродаж, коли це скінчиться, – постукав він собі збоку по носі вказівним пальцем так, ніби вони зараз домовлялися про щось вельми таємне. А може, так воно й було.

Вже вийшовши надвір, вона почула цвірінькання телефону. Діставши телефон з кишені штанів, промовила:

– Привіт, Джулія слухає.

– Доброго вечора, міс Шамвей.

– О, полковнику Кокс, як приємно чути ваш голос, – грайливо сказала вона. – Ви навіть не уявляєте собі, як це зворушливо для нас, провінційних мишок, отримати дзвінок звіддалік нашого містечка. Як там життя поза Куполом?

– У цілому життя, либонь, іде гарно, – відповів він. – Хоча сам я зараз перебуваю на його вбогому боці. Вам відомо про ракети?

– Спостерігала, як вони вдарялися. І відскакували. Добряча пожежа зайнялася від них на вашому боці…

– Це не мій…

– …і трохи менша на нашому.

– Я дзвоню, бо мені потрібен полковник Барбара, – перебив Кокс. – Котрий мусив би тепер носити з собою власний телефон, чорти його забирай.

– Чортячо слушно ви кажете! – підхопила вона ще веселішим тоном. – А люди в чортовому пеклі мусили б отримувати чортові охолоджені напої! – Вона зупинилася перед зачиненою уже на всі замки крамницею «Паливо & Бакалія». Написане вручну оголошення у вітрині повідомляло: «ЗАВТРА ПРАЦЮЄМО 11:00–14:00 ПРИХОДЬТЕ РАНІШЕ!»

– Міс Шамвей…

– Ми поговоримо про полковника Барбару за хвилину, – відповіла Джулія. – А зараз я хочу дізнатися про дві речі. Перша, коли буде дозволено наближатися до Купола пресі? Бо американський народ заслуговує на більше, ніж урядові недомовки на цю тему, як ви гадаєте?

Вона очікувала від Кокса чогось на кшталт: «Я не думаю, щоби «Нью‑Йорк Таймc» або Сі‑Ен‑Ен з'явилися біля Купола в найближчому майбутньому». Але він її здивував.

– Можливо, у п'ятницю, якщо наші інші, наразі поки що секретні, акції не дадуть результатів. Про що ви ще хотіли би дізнатися, міс Шамвей? Кажіть швидко, бо я не в прес‑службі працюю, в мене інший рівень зарплати.

– Це ви мені дзвоните, отже, це я вам потрібна. Догоджайте мені, полковнику.

– Міс Шамвей, з усією моєю повагою, ви не єдина, хто має мобільний телефон у Честер Міллі, я можу подзвонити й декому іншому.

– Не маю щодо цього сумнівів, але не думаю, що Барбі захоче з вами балакати, якщо ви гризтиметеся зі мною. Він узагалі не вельми радий своєму новому призначенню на сумнівну посаду начальника концтабору.

Кокс зітхнув.

– Яке у вас ще питання?

– Я хочу знати, яка зараз температура з південного або східного боків Купола – тобто справжня температура, без урахування пожежі, яку ви там розвели.

– Навіщо…

– Ви маєте такі дані чи ні? Гадаю, ви їх маєте або можете легко отримати. Гадаю, ви саме зараз сидите перед комп'ютером і маєте доступ до будь‑чого, мабуть, включно з інформацією про розмір спідньої білизни, яку я ношу. – Вона помовчала хвильку. – Але якщо ви скажете мені, що там шістнадцять градусів, нашій розмові кінець.

– Ви демонструєте мені ваше почуття гумору чи ви завжди така, міс Шамвей?

– Я втомлена і перелякана. Спишіть на це.

Тепер зависла пауза з боку Кокса. Їй здалося, вона чує клацання клавіш комп'ютера. Нарешті він заговорив.

– У Касл Року сорок сім градусів за Фаренгейтом. Вам достатньо?

– Так, – різниця не була така велика, як вона боялася, але все одно значна. – Я дивлюся на термометр у вітрині крамниці. На ньому п'ятдесят вісім[240]. Отже, одинадцять градусів різниця між населеними пунктами, які розташовані один від одного на відстані двадцяти миль. Якщо цього вечора західним Мейном не просувається якийсь надзвичайно потужний фронт теплого повітря, я сказала б, у нас тут дещо відбувається. Ви згодні?

Полковник не відповів на це питання, але те, що він сказав, змусило її забути про все інше.

– Ми збираємося випробувати дещо нове. Близько дев'ятої вечора, сьогодні. Про це я й хотів повідомити Барбі.

– Залишається сподіватися, що план Б спрацює краще за план А. А президентський висуванець на даний момент часу, як я гадаю, годує силу‑силенну людей у «Троянді‑Шипшині». За чутками, ніби курчатами а‑ля кінг. – Вона подивилася в кінець вулиці, де жевріло світло, і в неї забурчало в шлунку.

– Ви можете мене вислухати і передати йому повідомлення? – Непромовлене ним вона теж почула: «Прискіплива курво?»

– З радістю, – відповіла вона, посміхаючись. Бо й справді була прискіпливою курвою. Коли мусила.

– Ми збираємося випробувати експериментальну кислоту. Фтороводневу хімічну сполуку. У дев'ять разів ядучішу за звичайну кислоту.

– Покращення життя вже сьогодні через хімію.

– Мені повідомили, що теоретично нею можна пропалити діру завглибшки дві милі в геологічному пласті.

– На яких забавних людей ви працюєте, пане полковнику.

– Ми будемо робити це там, де Моттонська дорога… – почулося шелестіння паперів. – Де дорога з Моттона підходить до Гарлоу. Я теж збираюся бути там присутнім.

– У такому разі я скажу Барбі, щоб хтось інший помив посуд замість нього.

– А чи матимемо ми радість побачити і вас в нашій компанії, міс Шамвей?

Вона вже було розкрила рота, щоби сказати «такої події я пропустити не смію», і саме в цю мить десь далі по вулиці вибухнув пекельний гармидер.

– Що там відбувається? – запитав полковник Кокс.

Джулія не відповіла. Закривши телефон, вона вкинула його до кишені й уже бігла вулицею в напрямку збуджених голосів. І чогось ще. Чогось, що звучало, як гарчання.

Постріл прозвучав, коли вона вже була за півкварталу.

Пайпер повернулася до пасторської садиби, де й побачила Каролін, Терстона і малих Епплтонів, що чекали на неї. Вона зраділа негаданим гостям, бо вони відволікали її від думок про Саммі Буші. Принаймні на якийсь час.

Пайпер вислухала розповідь Каролін про судороги Ейдена Епплтона, хоча зараз із хлопчиком було на вигляд усе гаразд – зараз він уже доїдав коробку інжирних «ньютонів»[241]. Коли Каролін спитала, чи варто показати хлопчика лікареві, Пайпер відповіла:

– Хіба що трапиться рецидив, а так, я гадаю, цей випадок можна віднести на рахунок того, що він був голодний і збуджений грою.

Терстон спочутливо посміхнувся.

– Ми всі були збуджені. Було так весело.

Коли дійшло до питання, де б їм пожити, Пайпер спершу подумала про дім Маккейнів, котрий стояв неподалік. От тільки вона не знала, де вони ховають свої запасні ключі.

Аліса Епплтон сиділа навпочіпки, годуючи крихтами «ньютонів» Кловера. Між порціями пес відпрацьовував традиційний ритуал тикання носом у ноги: я‑твій‑найкращий‑друг.

Дата добавления: 2015-09-02