ВЕЛИКИЙ ДЖИМ У ДІЛІ!

Вона обігнала кількох підлітків на велосипедах, і знову в неї промайнула думка, чи скоро всі почнуть на них їздити. Хоча до цього не дійде. Хтось розбереться з цією ситуацією, як у тих фільмах‑катастрофах, які вона так любила дивитися по телевізору обкуреною: виверження вулканів у Лос‑Анджелесі, зомбі в Нью‑Йорку. А коли справи повернуться до свого нормального стану, Френкі й Тібодо також знову стануть тими ж, ким вони були раніше: містечковими лузерами з дріб'язком або й зовсім без монет у кишенях. Ну а поки що, найкраще, що вона може робити, це триматися в тіні.

І взагалі, вона раділа, що не патякала нічого про Доді.

Расті почув пікання монітора кров'яного тиску і зрозумів, що вони втрачають хлопчика. Насправді вони почали втрачати його ще в санітарній машині. Ґвалт, з тієї самої миті, як куля зрикошетила і поділила в нього, але пікання монітора підтвердило цю істину великими літерами. Рорі слід було б одразу ж повітряною санітарною службою доправити у Шпиталь Центрального Мейну, прямо з того місця, де його так страшно поранило. Натомість він лежав у бідній на обладнання операційній, де було занадто жарко (кондиціонери вимкнуті заради економії пропану), прооперований лікарем, який давно мусив би вийти на пенсію, котрому асистували фельдшер абсолютно без досвіду в нейрохірургії і виснажена медсестра, що якраз промовила:

– Фібриляція, докторе Гаскелле.

Подав голос кардіомонітор. Тепер обидва співали хором.

– Знаю, Джинні. Я ще не оглуп, – він зітхнув. – Не оглух, я хотів сказати. Боже.

Якусь мить вони з Расті мовчки дивилися один на одного понад накритим простирадлом тілом хлопчика. Очі в Гаскелла були на диво ясними, живими – це був зовсім не той понурий привид, котрий останні пару років тинявся коридорами лікарні «Кеті Рассел» зі стетоскопом на шиї, аби лише якось убити час, але водночас виглядав він жахливо постарілим і кволим.

– Ми зробили все, що могли, – мовив Расті.

По правді, Гаскелл зробив більше того, на що він, як здавалося, був спроможний.

Він нагадав Расті героя тих бейсбольних романів, які він так любив читати в дитинстві, коли з майданчика вибігає літній пітчер й виборює славу своїй команді в сьомій грі Світової серії. На жаль, тільки Расті та Джинні Томлінсон спостерігали цей високий клас, хоча цього разу старий боєць й не зажив хеппі‑енду.

Расті підключив крапельницю з сумішшю фізрозчину й маніту[161], щоб зменшити набряк мозку. Гаскелл бігом полишив операційну, щоби зробити клінічний аналіз крові в лабораторії далі по коридору. Саме Гаскелл, бо Расті не мав для цього кваліфікації, а лаборантів не було. У лікарні імені Кетрін Рассел тепер жахливо не вистачало персоналу. Расті подумав, що хлопчик Дінсморів – це лише перший внесок з тієї суми, яку змушене буде заплатити місто за нестачу персоналу.

Що гірше, у хлопчика виявилася друга група з негативним резусом, саме такої крові не було серед їхніх невеличких запасів. Але була кров першої групи – універсальний донор – і вони ввели Рорі чотири одиниці, таким чином у запасі залишилося всього дев'ять. Витрачати кров на хлопчика, напевне, було все одно що вилити її в каналізацію, але ніхто з них цього не промовив. Поки кров надходила до тіла, Гаскелл послав Джинні вниз, до комори, розміром не більшої за шафку, яка слугувала шпитальною бібліотекою. Вона повернулася з пошарпаним томом «Нейрохірургія. Короткий опис». Гаскелл оперував, зазираючи в розкриту книгу, її сторінки, щоб не перегорталися, притиснули отоскопом. Расті думав, що ніколи йому не забути виск пилки, запах пиляної кістки в теплому повітрі й масний згусток крові, що з'явився, коли Гаскелл прибрав випиляну черепну пластинку.

Кілька хвилин Расті все ще дозволяв собі надію. Коли крізь трепанаційний отвір мозок було звільнено від тиску гематоми, життєві показники Рорі стабілізувалися чи принаймні спробували це зробити. А тоді, коли Гаскелл намагався з'ясувати, чи зможе він дістати фрагмент кулі, все знову покотилося шкереберть, і то швидко.

Расті подумав про батьків, котрі чекають і надіються без надії. А тепер, замість того щоб вивезти Рорі з операційної на каталці наліво по коридору, до відділення інтенсивної терапії, куди можна було б дозволити нишком зазирнути його рідним, виходило так, що треба його везти направо, до моргу.

– Якби це була ординарна ситуація, я б підтримував його життєво важливі функції і спитав би батьків, чи не погодяться вони на донорство органів, – сказав Гаскелл. – Але ж, звісно, за ординарної ситуації він до нас і не потрапив би. А якби навіть потрапив, я б не намагався його оперувати, заглядаючи… у чортів довідник «Тойота для чайників» [162]. – Він вхопив отоскоп і пожбурив його через операційну. Вдарившись об стіну, той відколупнув шматочок зеленої кахлі і впав додолу.

– А ви не накажете вколоти йому адреналіну? – спитала Джинні спокійно, незворушно й зосереджено… хоча на вигляд була вкрай виснажена, зморена до такого стану, що ось‑ось сама впаде бездиханна.

– Хіба я не ясно сказав? Я не бажаю продовжувати хлопчику агонію. – Гаскелл потягнувся до червоної кнопки, якою вимикалася система штучного дихання. Якийсь жартівник, мабуть, Твіч, приклеїв там маленьку наліпку з написом «НАЇВСЬ!» – Чи ви маєте протилежну думку, Расті?

Расті зважив, і лише тоді повільно похитав головою. Тест на рефлекс Бабинського[163]був позитивним, що означало обширне ушкодження мозку, але основна причина полягала в тім, що вже не було ніяких шансів. По правді, їх від самого початку не було.

Гаскелл клацнув вимикачем. Рорі Дінсмор самостійно зробив один важкий вдих, здавалося, ніби зробить ще й другий, але ні, хлопчик затих.

– Я зробив це… – Гаскелл поглянув на великий настінний годинник. – О сімнадцятій п'ятнадцять. Джинні, запишете час у свідоцтво про смерть?

– Так, докторе.

Гаскелл стягнув з себе маску, і Расті відзначив собі, що губи в старого геть сині.

– Давайте підемо звідси, – сказав він. – Ця спека мене вб'є.

Проте не в спеці була справа, а в його серці. Він упав, не подолавши й половини коридору, коли йшов повідомити Алдену й Шеллі Дінсморам печальну новину. Тепер вже Расті вколов йому адреналін, але користі з цього не було. Не допоміг і закритий масаж грудини. І дефібриляція теж.

Час смерті – сімнадцята сорок дев'ять. Рон Гаскелл пережив свого останнього пацієнта рівно на тридцять чотири хвилини. Расті сидів на підлозі, спершись спиною об стіну. Джинні сама все повідомила батькам Рорі; Расті, сидячи долі з затуленим долонями лицем, почув сповнене жалю й розпуки голосіння матері. У майже порожній лікарні звук розносився добре. Вона ридала так розпачливо, що, здавалося, не перестане ніколи.

Барбі подумав, що шефова вдова напевне була колись надзвичайно вродливою жінкою. Навіть зараз, із чорними смугами під очима та абияк вбрана (сині джинси та, він був цього певен, піжамна сорочка), Бренда Перкінс залишалася вражаюче привабливою. Він подумав, що, либонь, розумні люди рідко втрачають зовнішню привабливість – тобто якщо вони її колись мали, – і помітив у її очах ясний блиск інтелекту. І ще чогось. Хоча вона й перебувала в жалобі, це не знищило в ній цікавості. І зараз об'єктом її цікавості був саме він.

Вона поглянула повз нього на машину Джулії, котра здавала задом по під'їзній алеї, і махнула їй рукою.

– Куди це ви їдете?

Джулія вихилилася з вікна, гукнувши:

– Мені треба пересвідчитися, що газета виходить! І ще треба заскочити до «Троянди‑Шипшини», повідомити погану новину Енсону Вілеру – сьогодні він на сендвічах! Не хвилюйтесь, Брен, Барбі цілком безпечний!

І перш ніж Бренда встигла щось відповісти або висловити незгоду, Джулія вже була на Морін‑стрит і поїхала геть, цілеспрямована жінка. Барбі хотілося б зараз бути поряд з нею, хотілося, щоб єдиною його ціллю залишалося приготування сорока сендвічів з шинкою й сиром та сорока з тунцем.

Провівши поглядом Джулію, Бренда знову втупилась у нього. Їх розділяли сітчасті двері. Барбі відчував себе кимсь, хто прийшов найматися на тимчасову роботу.

– То ви правда? – спитала Бренда.

– Перепрошую, мем?

– Безпечний?

Барбі завагався. Два дні тому він відповів би «так», звісно, що так, але сьогодні він вже почувався радше солдатом у Фаллуджі, ніж кухарем у Честер Міллі. Нарешті відповів, що він добропристойний, викликавши в неї посмішку.

– Гаразд, я сама це вирішу, – промовила вона. – Хоча наразі моє судження може бути не зовсім коректним. Я зазнала тяжкої втрати.

– Я знаю, мем. Мені дуже жаль.

– Дякую. Похорон буде завтра. З того вбогого похоронного салону Бові, що якимсь чудом ще животіє, хоча ледь не всі в Честер Міллі користуються послугами Кросмена в Касл Року. Люди прозвали цей заклад Погрібним сараєм Бові. Стюарт просто ідіот, а його брат Ферналд ще гірший, але зараз лише вони доступні нам. Мені, – вона зітхнула, немов жінка, на котру очікує якась величезна робота.

«А так воно й є, – подумав Барбі. – Смерть коханої людини може обернутися будь‑чим, але робота обов'язково входить до того будь‑чого».

Вона здивувала його, прочинивши двері і приєднавшись до нього на веранді.

– Ходімо за мною в обхід, містере Барбара. Може, я запрошу вас потім досередини, але не раніше, як матиму щодо вас певність. Зазвичай я приймаю судження Джулії без вагань, але зараз непростий час.

Вона повела його повз будинок по акуратно підстриженій траві, з якої було повизбирано всі до одного осінні листочки. Праворуч стояв штахет, що відділяв обійстя Перкінсів від сусіднього, ліворуч містився гарно доглянутий квітник.

– Квіти належали до компетенції мого чоловіка. Гадаю, таке хобі в працівника органів правопорядку здається вам дивним.

– Насправді зовсім ні.

– Мені теж. Але ми в меншості. Маленькі міста зумовлюють малість уяви. Грейс Металіос і Шервуд Андерсон[164]мали щодо цього цілковиту рацію. А також, – продовжила Бренда, коли вони обігнули дальній ріг будинку і потрапили на задній двір, – тут не так швидко темніє. Я маю генератор, але він заглух ще вранці. Гадаю, закінчилося пальне. Є запасний балон, але я не знаю, як їх міняти. Зазвичай я дорікала Гові за цей генератор. Він хотів навчити мене з ним поратися. А я відмовилася. Просто на зло. – З її ока викотилася сльозинка і скрапнула на щоку. Вона витерла її машинально. – Аби могла, я б вибачилася перед ним тепер. Визнала б його правоту. Ох, якби ж то змога, де її взяти?

Барбі умів вгадувати суть риторичних запитань.

– Якщо справа лише в балоні, – запропонував він, – я можу його поміняти.

– Дякую, – відповіла вона, підводячи його до садового столика, біля якого стояв кулер фірми «Іглу»[165]. – Я збиралася попросити Генрі Моррісона, а ще хотіла купити кілька балонів про запас у Берпі, але, коли поїхала туди сьогодні вдень, там було зачинено, і Генрі також з усіма іншими перебував на полі Дінсмора. Як ви гадаєте, я зможу купити балони завтра?

– Можливо, – кивнув Барбі, хоча мав щодо цього сумніви.

– Я чула про те, що там трапилося з хлопчиком, – сказала вона. – Моя сусідка, Джина Буффаліно, повернувшись звідти, мені розповіла. Це жахливо, мені так жаль. Він виживе?

– Не знаю. – Й оскільки інтуїція підказувала йому, що чесність – найпряміший шлях до отримання довіри цієї жінки (либонь, лише початок шляху), він додав: – Але мені здається, що навряд.

– Так, – зітхнула вона і знову втерла собі очі. – Так, з того, що я почула, там дуже тяжке поранення. – Вона відчинила «Іглу». – Тут є вода і дієтична кола. Освіжаючі напої, які я тільки й дозволяла пити Гові. Вибирайте, що хочете.

– Воду, мем.

Вона відкоркувала дві пляшки «Джерела Поланда»[166], і вони випили. Бренда дивилася на нього сумними очима, але зацікавлено.

– Джулія мені сказала, що вам потрібні ключі від міської ради, і я розумію навіщо. І розумію, чому ви не бажаєте, щоб про це знав Джим Ренні…

– Йому доведеться. Ситуація змінилася. Розумієте…

Вона похитала головою, зупиняючи його піднятою рукою. Барбі замовк.

– Перш ніж ви розкажете про це, я хочу, щоб ви розповіли мені, що там за неприємності були у вас із Джуніором і його друзями.

– Мем, хіба ваш чоловік не…

– Гові рідко говорив про свою роботу, але про цю справу він мені таки розповів. Гадаю, вона його непокоїла. Я хочу побачити, чи збігатиметься його розповідь із вашою. Якщо так, ми будемо говорити й про все інше. Якщо ні, я попрошу вас піти звідси, але пляшку води ви зможете прихопити з собою.

Барбі показав на невеличкий червоний сарайчик біля лівого рогу будинку.

– Там ваш генератор?

– Так.

– Ви зможете вислухати мою розповідь, поки я мінятиму балон?

– Так.

– І ви хочете почути все від початку?

– Авжеж. А якщо ви ще хоч раз звернетесь до мене «мем», мені доведеться розтрощити вам голову.

Дверцята сарайчика, де містився генератор, були замкнені на сяючий начищеною міддю гачок. Чоловік, котрий до вчорашнього дня жив тут, піклувався про такі речі… хоча єдиний запасний балон – це ганьба. Барбі вирішив, хай яким боком не обернеться їхня розмова, а завтра він все одно спробує дістати для неї ще кілька балонів.

«Між тим, – подумки промовив він сам собі, – треба розказати їй все, що вона хоче знати про той вечір». А розказувати про таке легше, відвернувшись до неї спиною; йому неприємно було розповідати, що до бійки спричинилася Ейнджі Маккейн, бо побачила в ньому трохи підстаркуватого курваля.

«Правда – найкраща тактика», – нагадав собі він і почав оповідку.

З минулого літа йому найкраще запам'яталося те, що чомусь ледь не повсюдно гралася стара пісня Джеймса Макмертрі – «Розмова біля заправки Тексако» звалась вона. І найкраще з неї йому запам'ятався рядок про те, що в маленькому місті «кожен з нас мусить знати своє місце». Коли Ейнджі почала ставати майже впритул до нього в кухні ресторану, притискатися грудьми до його руки, коли він по щось тягнувся, на думку йому спливала саме ця фраза. Він знав, хто її бойфренд, і знав, що цей Френкі Делессепс належить до кола тих, хто править бал у цьому містечку, нехай навіть лише завдяки його дружбі з сином Великого Джима Ренні. Натомість Дейл Барбара був тут усього лиш перекотиполем. У світі Честер Мілла він не мав власного місця.

Одного вечора вона сягнула рукою йому до матні й легенько потисла. У нього трохи встав, і по тому, як грайливо вона вищирилася, він зрозумів, що вона відчула його ерекцію.

– А давай‑но ще разок встане, ти ж хочеш, – промовила вона. Вони якраз були самі в кухні, і вона підсмикнула вгору свою й без того коротеньку сукню, продемонструвавши ажурні рожеві трусики. – Все по‑чесному.

– Я пас, – сказав він, а вона на це показала йому язик.

З цими трюками він стикався і в інших ресторанних кухнях, подеколи навіть включався в гру. Це могла бути лише минуща хіть молодої жінки до старшого і ще порівняно гарного на вигляд колеги. Але невдовзі між Ейнджі й Френкі відбувся розрив, і одного вечора, коли після закриття Барбі на задньому дворі вивалював у бак сміття, вона зробила вже серйозніший крок у його бік.

Обернувшись, він побачив її перед собою, вона обхопила його за плечі й почала цілувати. Спершу він відповів на її поцілунок. Ейнджі на мить відірвалася від нього рукою і поклала його долоню собі на ліву грудь. Це повернуло його до тями. Грудь була пружна, молода, кріпка. І можливі неприємності теж. Джерелом неприємностей могла стати сама Ейнджі. Він спробував відірватися від неї, а коли вона повисла на ньому одною рукою, втопивши нігті йому в шию під потилицею, він її відштовхнув, хоча зробив це трохи дужче, ніж сподівався. Вона вдарилася об сміттєвий бак, вирячилась на нього, помацала собі джинси на заду і очі її витріщилися ще дужче.

– Дякую! Тепер у мене всі штани в лайні!

– Треба було вчасно відпустити, – м'яко промовив він.

– Тобі ж сподобалося.

– Можливо, – зауважив він, – але мені не подобаєшся ти. – Помітивши образу й злість у неї на обличчі, додав: – Тобто я хотів сказати, що сама ти подобаєшся, але я не хочу робити цього таким чином.

Та, звісно ж, люди висловлюють свої справжні думки саме в першу стресову мить.

Через чотири дні ввечері в «Діппері» хтось вилив ззаду йому за комір склянку пива. Обернувшись, він побачив Френкі Делессепса.

– Тобі сподобалося, Бааарбі? Скажи так, і я можу повторити, сьогодні той вечір, коли великий кухоль коштує усього два бакси. Ну, а якщо тобі це не до смаку, ми можемо розібратися надворі.

– Не знаю, що вона тобі розповіла, але все неправда, – сказав Барбі.

Голосно грав музичний автомат – ні, не пісню Макмертрі, – але в Барбі в голові крутилася та фраза: «Кожен з нас мусить знати своє місце».

– Розповіла вона мені, що казала тобі «ні», але ти все'дно її притис і виїбав. На скільки ти її важчий? На сотнягу фунтів? Як на мене, це вельми схоже на зґвалтування.

– Я цього не робив, – він розумів, що виправдовуватися марно.

– Ти вийдеш надвір, мазефакер, чи пересрав?

– Пересрав, – погодився Барбі, і, на його подив, Френкі пішов геть. Барбі вирішив, що цього вечора йому вже досить музики та пива і вже було підвівся, щоб і собі йти, але тут повернувся Френкі, і не зі склянкою, а з кухлем пива.

– Не треба, – попросив Барбі, та звісно ж той не звернув уваги. Хлюп у лице. Злива світлого бадвайзера. Кілька п'яних голосів зареготали, почулися оплески.

– Тепер ти можеш вийти, розібратися зі мною, – мовив Френкі. – Або я почекаю. Невдовзі тут уже закривають, Бааарбі.

Барбі пішов, розуміючи, що рано чи пізно все'дно доведеться, і сподіваючись, що, якщо він вирубить Френкі швидко, раніше, ніж це встигне побачити забагато народу, на тому все й скінчиться. Він навіть зможе вибачитися потім і повторить, що ніколи не мав нічого з Ейнджі. Не розповідатиме, що це Ейнджі сама підкочувалася під нього, хоча, гадав він, про це знає чимало людей (Розі й Енсон так напевне). Можливо, з закривавленим носом Френкі очуняє і второпає те, що здавалося таким очевидним для Барбі: це вигадка молодої дурепи, щоби йому помститися.

Спершу виглядало на те, що буде за його сподіваннями. Френкі, розставивши ноги, стояв на гравії, у світлі натрієвих ліхтарів його фігура відкидала дві тіні в протилежні боки парковки, стиснуті кулаки він тримав на манер Джона Л. Саллівена[167]. Гордовитий, сильний, і дурний – звичайний містечковий бичок. Звиклий збивати з ніг своїх противників одним потужним ударом, щоб потім їх підняти і дубасити ще, допоки ті не запросять пощади.

Він ступив вперед і розсекретив свою не таку вже й секретну зброю: аперкот, котрого Барбі уник, просто злегка нахиливши вбік голову. Барбі відповів прямим джебом у черевне сплетіння. Френкі з ошелешеним виразом обличчя обвалився додолу.

– Нам не варто було… – почав Барбі, й у цю ж мить Джуніор Ренні вдарив його ззаду по нирках, скоріш за все, руками, зведеними докупи в один кулак. Барбі поточився вперед. Там, виринувши з‑проміж двох припаркованих автомобілів, ударом навідліг його зустрів Картер Тібодо. Либонь, зламав би Барбі щелепу, якби попав, але Барбі встиг відбити його кулак. Так він отримав найгірший зі своїх синців, котрий ще залишався неприємного жовтого кольору в День Купола, коли він намагався покинути це місто.

Второпавши, що це спланована засідка, він крутнувся, розуміючи, що треба вшиватися, поки ніхто не постраждав серйозно. І не обов'язково цим хтось буде він. Він волів би втекти; був негордий. Встиг зробити три кроки, та тут йому підставив ногу Мелвін Ширлз. Барбі розтягнувся черевом на гравії, і почалося копання ногами. Він накрив руками голову, але важкі черевики гамселили його по стегнах, сідницях і ліктях. Діставши удар і по ребрах, він врешті зумів на колінах просунутися поза фургон, яким Стаббі Норман возив свої старі меблі.

Отоді‑то його й полишив здоровий глузд, він перестав думати про втечу. Барбі підвівся, повернувся до них обличчям і, простягнувши руки, почав підзивати до себе, ворушачи розчепіреними пальцями піднятих долонь. Прохід, де він опинився, був вузьким. Підходити до нього вони могли лише по одному.

Першим спробував Джуніор; його ентузіазм було винагороджено ударом ногою в живіт. На Барбі були кросівки «Найк», а не важкі черевики, проте удар був жорстким і Джуніор склався навпіл поряд із фургоном, хапаючи ротом повітря. Через нього переступив Френкі, і Барбі двічі зацідив йому в лице – болючі удари, але не дуже сильні, щоб щось не зламати. Здоровий глузд уже почав повертатися.

Зарипів гравій. Він обернувся вчасно, щоби прийняти удар Тібодо, котрий зайшов із тилу. Удар припав у скроню, Барбі побачив зірки.

«А може, то була комета», – розповідав він Бренді, відкручуючи затвор нового балона. Тібодо ворухнувся вперед. Барбі різко влупив його ногою по щиколотці, і посмішка Тібодо перетворилася на гримасу. Він упав на одне коліно, схожий на футболіста, якому дістався м'яч і він чекає на свисток. От лише футболісти в такому разі не хапають себе за щиколотки.

Як це звучало не абсурдно, Тібодо скрикнув:

– Курва, це підло!

– Ти диви, хто це гово… – тільки й встиг почати Барбі, як Мелвін Ширлз перемкнув йому перегином ліктя горло. Барбі садонув йому власним ліктем у корпус і почув, як той гучно відригнув. Засмерділо пивом, тютюном, «слім джимами»[168]. Він крутнувся, розуміючи, що Тібодо напевне нападе на нього знову раніше, ніж він устигне вирватися з проходу між двома автомобілями, куди сам себе і загнав, але це його вже не хвилювало. Обличчя йому боліло, ребра боліли, і раптом він вирішив – це здалося йому цілком заслуженим, – що відправить їх усіх чотирьох до шпиталю. Там вони зможуть обговорити, що собою являє справжня підла бійка, демонструючи один одному її результати.

От тоді‑то і з'явився шеф Перкінс, котрого викликали чи Томмі, чи Вілла Андерсон, він в'їхав на стоянку з працюючою мигалкою, вишукуючи там і тут лобовим прожектором. Бійці перетворилися на акторів на яскраво освітленій сцені.

Перкінс раз ревонув сиреною, вона заглухла, не завершивши руладу. Тоді він виліз із машини, підтягуючи ремінь на своєму чималому череві.

– Чи не зарано для цього посеред тижня, хлопці?

На що відповів Джуніор.

Для знаття, що було далі, Бренді не потрібен був Барбі, решту вона чула від Гові, і її це не здивувало. Навіть малим хлопець Великого Джима був пащекуватим, особливо, коли це якось торкалося його вигоди.

– На що він відповів: «Це кухар усе розпочав». Так?

– Йо, – Барбі натиснув стартер генератора, і той загудів, повертаючись до життя. Посміхнувшись Бренді, Барбі відчув, як йому розпашіли щоки. Історія, яку він щойно розповів, не належала до його улюблених. Хоча не порівняти з тією, що трапилася з ним колись у спортивному залі в Фаллуджі.

– От і все: мотор, камера, поїхали.

– Дякую. На скільки його вистачить?

– Лише на пару днів, але ця ситуація на той час може вже закінчитися.

– Або ні. Я гадаю, ви розумієте, що врятувало вас тієї ночі від подорожі до окружної в'язниці?

– Звісно. Ваш чоловік побачив, як воно було. Чотири на одного. Цього важко було не помітити.

– Будь‑який інший коп міг би цього не помітити, навіть якби все розгорталося перед його очима. На щастя, того вечора трапився Гові; чергувати мав Джордж Фредерік, але він подзвонив, що в нього запалення шлунка, – вона зробила паузу. – Можете замість везіння назвати це провидінням.

– Мабуть, що так, – погодився Барбі.

– Зайдемо до будинку, містере Барбара?

– Чом би не посидіти тут? Якщо ви не проти. Тут гарно.

– Я не проти. Невдовзі вже погода погіршає. Чи ще нескоро?

Барбі відповів, що не знає.

– Коли Гові доправив вас усіх у дільницю, Делессепс сказав йому, що ви зґвалтували Ейнджі Маккейн. Так?

– Це була його перша версія. Тоді він сказав, що, можливо, то було не зовсім зґвалтування, але, коли вона злякалася і попросила мене зупинитися, я не послухався. Таким чином, здається, це вважалося б зґвалтуванням другого ступеня.

Вона злегка усміхнулася.

– Боронь Боже, щоб ви казали про різні ступені зґвалтування при якихось феміністках.

– Постараюсь цього не робити. До речі, ваш чоловік допитував мене в кімнатці, котра, схоже, зазвичай використовується як комірка для швабр…

Тепер уже Бренда направду розсміялася.

– …а тоді викликав Ейнджі. Посадовив її прямо переді мною, очі в очі. Та де там збіса, ми з нею ледь не терлися ліктями. Для великої брехні потрібно ментально підготуватися, особливо молодій особі. Я це зрозумів в армії. Ваш чоловік знав про це також. Сказав їй, що справа піде в суд. Попередив про покарання за кривосвідчення. Щоб не затягувати оповідки, вона зреклася. Зізналася, що ніякого злягання не було, не кажучи вже про зґвалтування.

– Гові мав девіз: «Розум поперед закону». Це була основа всіх його дій. Зовсім не так діятиме Пітер Рендолф, почасти тому, що в нього кволий розум, але головно через те, що він неспроможний утримувати в рамках Ренні. Мій чоловік це міг. Гові казав, що коли звістка про вашу… сутичку… досягла містера Ренні, той наполягав, щоб вас притягли хоч за щось. Він буквально оскаженів. Ви це знали?

– Ні, – але його це не здивувало.

– Гові сказав містеру Ренні, що, якщо щось з цього піде до суду, він постарається, аби до суду дійшла вся справа цілком, включно з нападом чотирьох на одного на парковці. І уточнив, що добрий адвокат легко може додати до справи витівки Джуніора і Френкі в їхні шкільні роки. А вони були замішані в кількох ескападах, щоправда, й зблизька не таких, як те, що вчинили з вами.

Вона похитала головою.

– Джуніор Ренні ніколи не був милим хлопчиком, але порівняно безпечним. Він змінився в останні рік чи два. Гові це помітив і його це непокоїло. Я з'ясувала, що Гові багато чого знав про обох: про сина і про батька… – вона завагалася. Барбі бачив, як її шарпають сумніви, продовжувати чи ні, і врешті вона вирішила, що не варто. Обережності вона навчилася як дружина начальника поліції маленького містечка, а ця звичка не з тих, з якими легко прощаються.

– Гові порадив вам покинути наше місто, перш ніж Ренні знайде якийсь інший спосіб вам накапостити, правда? Я здогадуюсь, ви не встигли цього зробити, бо вас зупинив цей Купол.

– Ви праві в обох випадках. Можна мені дієтичної коли тепер, місіс Перкінс?

– Звіть мене Бренда. А я називатиму вас Барбі, якщо вам так сподобається. Прошу, беріть собі самі, пийте.

Барбі так і зробив.

– Вам потрібен ключ до протиатомного бомбосховища, щоби взяти звідти лічильник Ґайґера. Я можу вам з цим допомогти і допоможу. Але здається, ви казали, що мусите про щось повідомити Джима Ренні, так от, ця ваша ідея мене непокоїть. Можливо, це журба туманить мені мозок, але я не розумію, навіщо вам потрібно мірятися з ним хоч чимось. Великий Джим дуріє, коли будь‑хто зазіхає на його авторитет, а вас він взагалі на дух не зносить. І нічим вам не завдячує. Якби шефом і зараз був мій чоловік, тоді б, либонь, ви могли побалакати з Ренні утрьох. Гадаю, мені б це навіть сподобалося.

Вона нахилилася вперед, уважно дивлячись на нього очима в обрамленні темних кіл.

– Утім, Гові помер, тож замість того щоб розшукувати той містичний генератор, ви скоріш за все опинитеся в камері.

– Я все це розумію. Але є новина. Військово‑повітряні сили збираються обстрілювати Купол крилатими ракетами завтра о тринадцятій нуль‑нуль.

– О Господи.

– Вони вже стріляли по ньому іншими ракетами, але тільки для того, щоби визначити, на яку висоту здіймається бар'єр. Радар тут не діє. Ті ракети були з холостими головками. Ці будуть із цілком справжніми. Протибункерними.

Вона різко зблідла.

– У яку частину нашого міста вони зібралися стріляти?

– Контактною точкою призначено те місце, де Купол перетинає дорогу Мала Курва. Ми з Джулією були якраз там минулої ночі. Ракети вибухатимуть приблизно на висоті п'яти футів від рівня ґрунту.

Щелепа в Бренди відвисла, рот роззявився так широко, як не личить леді.

– Неможливо!

– Боюсь, що буде саме так. Ракети запускатимуться з Б‑52[169]і летітимуть запрограмованим курсом. Я маю на увазі, буквально запрограмованим. Огинаючи всі висоти й западини, поки не знизяться до висоти цілі. То жахливі штуки. Якщо така вибухне, не пробивши бар'єр, люди в місті лише злякаються – звук буде, ніби настав Армагеддон. Але, якщо вона прорветься, тоді…

Рука Бренди опинилася в неї на горлі.

– Великі руйнування? Барбі, у нас нема пожежних машин.

– Я певен, вони приготували протипожежну техніку десь поряд. А щодо руйнувань? – він знизав плечима. – З тієї місцини треба всіх евакуювати, це обов'язково.

– Хіба це розумно? Хіба розумно те, що вони запланували?

– Це питання неактуальне, місіс… Брендо. Вони вже прийняли рішення. Але, боюся, далі буде ще гірше. – І, помітивши її здивований погляд, пояснив: – Мені, не місту. Мене підвищили до полковника. Президентським указом.

Вона підкотила очі.

– Вітаю.

– Від мене очікують, що я оголошу воєнний стан і буквально візьму Честер Мілл у свої руки. Джиму Ренні сподобається така новина?

Вона здивувала його, зайшовшись сміхом. Він і собі подивувався, бо й сам приєднався до неї.

– Розумієте мою проблему? Місто не мусить знати, що я позичив у нього лічильник Ґайґера, але всіх мешканців треба повідомити, що на них летітимуть протибункерні ракети. Якщо не я, цю новину все одно розповсюдить Джулія Шамвей, проте керівники міста мусять її почути від мене. Тому що…

– Я розумію чому, – у червоному сонячному світлі надвечір'я обличчя Бренди втратило свою блідість. Тепер вона задумливо потирала руки. – Якщо ви мусите опанувати владу в місті… чого від вас бажає ваш начальник…

– Гадаю, Кокс тепер мені радше колега, – мовив Барбі.

Вона зітхнула.

– Ендрія Ґрінелл. Спершу ми скажемо про це їй. Потім разом підемо до Ренні й Енді Сендерса. Принаймні нас буде більше: троє проти двох.

– Сестра Розі? Але чому вона?

– Ви не знаєте, що вона в нашому місті третя виборна? – Він похитав головою. – Не соромтесь, багато хто не пам'ятає, хоча вона на цій посаді вже кілька років. Зазвичай вона лише підтакує двом чоловікам‑виборним, тобто – одному Ренні, бо Сендерс і сам тільки те й робить, що йому підтакує… у неї є деякі проблеми… але, пропри все, вона має характер. Чи мала.

– Які проблеми?

Він гадав, що вона не буде входити в деталі, але помилився.

– Залежність від ліків. Знеболювальних. Не знаю, наскільки це серйозно.

– Здогадуюсь, що свої рецепти вона отоварює в аптеці Сендерса.

– Так. Я розумію, що це не найкраще рішення, і вам треба діяти вельми обережно, але… Джим Ренні просто може побачити вигоду для себе у вашому втручанні, на якийсь час. А щодо вашого керівництва? – Вона похитала головою. – Він підітреться будь‑яким папірцем про встановлення воєнного стану, підписаним хоч Президентом, хоч будь‑ким. Я…

Вона застигла. Очі її витріщилися, вона дивилася повз нього.

– Місіс Перкінс? Брендо? Що трапилось?

– Ох, – відітхнула вона. – Ох, Боже мій.

Барбі й собі обернувся і теж заціпенів від побаченого. Сонце сідало червоне, як часто бува наприкінці теплих, погожих, не зашмарованих пізніми зливами днів. Але ніколи за все своє життя він не бачив вечірньої зорі такої, як ця. Йому майнула думка, що подібне щось могли спостерігати тільки люди десь поблизу діючого вулкану.

«Ні, – вирішив він. – І там такого не буває. Це щось абсолютно нове».

Сідаюче сонце не було кулею. Воно мало форму величезної краватки‑метелика з палаючим круглим вузлом. Небо на заході ніби вкрилося тонкою плівкою крові, котра чим вище, то більше блідла, до помаранчевого кольору. Крізь це каламутне сяйво майже не проглядався обрій.

– Господи, помилуй. Це як дивитися крізь забруднене лобове скло, коли їдеш проти сонця, – промовила вона.

Дійсно, було схоже, тільки наразі лобовим склом виступав Купол. На ньому почав накопичуватися пил і бруд. А також штучні атмосферні викиди. І далі буде гірше.

«Треба б його помити», – подумав він і уявив собі шеренги волонтерів з відрами і щітками. Абсурд. Як можна його помити на висоті сорока футів? Чи ста сорока? Чи тисячі?

– Цьому треба покласти край, – прошепотіла вона. – Подзвоніть їм і скажіть, нехай вистрелять найбільшою їхньою ракетою, і к чорту наслідки. Бо цьому треба покласти край.

Барбі на це нічого не відповів. Не був певен, що зможе вимовити хоч слово, навіть аби мав, що сказати. Це гігантське, мутне сяйво забрало в нього всі слова. Це було так, ніби крізь люк дивишся в пекло.

Дата добавления: 2015-09-02