Демократ» Честер Мілла

рік заснування – 1890

На службі «Маленького міста, схожого на чобіток»!

Гасло теж дезінформувало. Честер Мілл не був схожим на чобіток, бо нагадував дитячу спортивну шкарпетку, до того ж таку брудну, що могла стояти сама по собі. Хоча й тяжіючи до набагато більшого й заможнішого міста Касл Рок[18], що лежало на південному заході (проти п'ятки шкарпетки), географічно Честер Мілл перебував в оточенні чотирьох інших містечок, більших за нього площею, але менш залюднених: Моттон з південного сходу; Гарлоу з північного сходу; з півночі ТР‑90, населений пункт без статусу міста; а на заході – Таркер Мілл. Містечка Честер і Таркер називали фабрики‑близнята[19], це було, коли вони на пару (у ті часи в центральному й Західному Мейні на всі заставки гатило чимало папероробних підприємств) перетворювали річку Престіл на брудну, обезриблену стічну канаву, яка майже щодня змінювала свій колір, до того ж у різних місцях по‑різному. У ті часи можна було вирушити на каное від Таркера зеленою водою, а досягши Честер Мілла, плисти вже по яскраво‑жовтій Престіл аж до Моттона. До того ж, якщо ви пливли дерев'яним каное, з нього нижче ватерлінії облазила власна фарба.

Утім, остання з тих високоприбуткових загиджувальних фабрик закрилася ще у 1979 році. Престіл звільнилася від чудних кольорів, і риба до річки повернулася, хоча суперечки, чи годиться вона для вживання людьми, так і продовжувалися. («Демократ» щодо цього тримався думки: «Атож!»)

Кількість мешканців у місті залежала від сезону. Між Днем пам'яті й Днем праці[20]їх бувало до п'ятнадцяти тисяч. В інші місяці людей тут жило трохи більше або трохи менше від двох тисяч, відповідно до балансу народжень і смертей у лікарні імені Кетрін Рассел, яка вважалася найкращим медичним закладом на північ від Люїстона[21].

Аби ви спитали в сезонних мешканців Мілла, скільки доріг веде до нього й звідти, більшість із них назвали б вам дві: шосе 117 – на Норвей і Саут‑Періс[22], та шосе 119, що йде на Люїстон, проходячи перед тим через центр Касл Рока.

Хто прожив тут років з десять, міг би згадати щонайменше штук на вісім більше двосмужних асфальтованих шляхів: починаючи з Чорної Гряди та Глибокої Просіки, що тягнуться до Гарлоу й закінчуючи тією, що в'ється в напрямку ТР‑90 і зветься Гарненька Лощина (така ж красива дорога, як і її назва).

Люди з тридцятирічним і більшим досвідом життя в цій місцевості, та якби їм іще дати час на роздуми (найвигідніше, у задньому приміщенні крамниці Брауні, де й зараз топиться дров'яна піч), пригадали б щонайменше ще дюжину путівців, чиї назви варіювалися від сакральної – Божий Ручай, до профанної – Мала Курва (хоча на місцевих мапах ця дорога позначалася всього лише номером).

Найстаршим мешканцем Честер Мілла на той день, що його відтоді іменували Днем Купола, був Клейтон Брессі. Він також був найстарішим чоловіком на весь округ Касл, а відтак і володарем ціпка «Бостон Пост»[23]. На жаль, Клейтон уже не тямив, що воно таке – ціпок «Бостон Пост», та й хто він сам такий – не вельми пам'ятав. Іноді сприймав власну прапраправнучку Неллі за свою, вже сорок років як мертву, дружину, і «Демократ» ще за три роки перед цим перестав брати щорічне інтерв'ю у «найстаршого громадянина». (Під час останньої такої бесіди на питання про секрет його довголіття Клейтон відреагував вигуком: «Де к чорту мій обід?») Деменція почала оволодівати ним невдовзі після його сотого дня народження; двадцять першого жовтня цього року йому виповнилося сто п'ять. Колись він був висококласним майстром, столяром, що спеціалізувався на шафах, балюстрадах, фасонній різьбі. Останніми часами до його спеціальностей додалися беззаперечне поїдання пудингу‑желе та спроможність подеколи встигнути до унітаза раніше, ніж з нього вивергнеться з півдесятка закаляних кров'ю камінчиків.

Але в свої кращі часи – десь коли йому було років вісімдесят п'ять – він міг перелічити геть усі шляхи, що вели до Честер Мілла й з міста, і всіх разом їх нараховувалося тридцять чотири. Більшість – ґрунтівки, чимало з них всіма забуті, і багато з цих позабутих путівців вилися крізь хащі вторинних лісів, що належали компаніям «Даймонд Матч», «Контінентал Пейпер» та «Амерікен Тімбер»[24].

Тож у День Купола, незадовго перед полуднем, кожна з них виявилась наглухо заблокованою.

На більшості з тих доріг не трапилось нічого й зблизька такого видовищного, як вибух «Сенеки‑V» і наступної за тим катастрофи лісовоза, хоча деякі пригоди були. Звісно, що були. А як могло обійтися без них, коли навкруг міста виросло щось на кшталт невидимої кам'яної стіни.

У ту ж мить, коли розпався на дві половинки байбак, те саме трапилося з опудалом на гарбузовому полі Едді Чалмерса, неподалік від дороги, що звалася Гарненькою Лощиною. Опудало стояло точнісінько на лінії, яка формально відмежовувала місто Мілл від селища ТР‑90. Проміжна позиція власного страшила завжди веселила Едді, котрий звав його Опудалом Без Своєї Сторони, коротко – містер ОБСС. Половина містера ОБСС упала на територію Мілла, половина, як сказали б місцеві, «дісталася ТР».

За кілька секунд зграя ворон, що пікірували на гарбузи Едді (ворони ніколи не боялися містера ОБСС), зіштовхнулася з чимось таким, чого раніше ніколи не бувало. Більшість із них зі зламаними шиями попадали в чагарі й на поля обабіч Гарненької Лощини. По обидва боки Купола розбивалися й падали мертвими птахи; потім їхні тільця стали одним із засобів, завдяки яким було з'ясовано контур бар'єра.

При Божому Ручаї копав картоплю Боб Руа. Він вирішив зробити перерву на ланч (який у тих місцях зазвичай називають «обідом») і повертався додому на своєму старому тракторі «Дір»[25], слухаючи новенький «Ай‑Под»[26], подарований йому дружиною на його останній, як виявилося, день народження. Будинок Боба стояв усього за півмилі від картопляного поля, але, на його нещастя, поле знаходилося на території Моттона, а будинок в Честер Міллі. Боб вдарився об бар'єр зі швидкістю п'ятнадцять миль за годину, слухаючи Джеймса Бланта[27], той якраз співав «Ти красива». Він ледь торкався керма, бо добре бачив усю дорогу попереду, аж до самого свого дому, і на ній не було нікого й нічого. Тож, коли його трактор раптом у щось врізався й застиг, а підчеплений іззаду картоплекопач підкинуло вгору і різко опустило, Боба кинуло через капот прямо на Купол. У широкій нагрудній кишені його комбінезона вибухнув «Ай‑Под», але Боб цього не відчув. Він уже встиг скрутити собі в'язи й розтрощити череп об те ніщо, на яке наштовхнувся, і незабаром помер на землі біля високого колеса свого трактора, котре так і не перестало ліниво обертатися. Ну, ви ж знаєте, ніщо не обертається краще за «Дір».

Дорога, що звалася Моттонською, аж ніяк не проходила через місто Моттон; вона існувала лише в межах Честер Мілла. На ній стояли нові житлові будинки, і цей квартал десь року з 1975 називався Східним Честером. Володіли тими будинками тридцяти‑сорокарічні люди, здебільшого «білі комірці», пов'язані з Люїстоном‑Оберном, куди вони їздили працювати за гарні зарплати. Усі ці доми містилися на території Мілла, проте чимало з їхніх задніх дворів заходили на територію Моттона. Так було і в Джека й Майри Еванс, котрі жили в садибі № 379 на Моттон‑роуд. Позаду будинку Майра мала город і, хоча більшість урожаю давно було зібрано, поза літніми гарбузами (вже майже зогнилими) ще залишалася грядка з кількома дебелими плодами сорту Блу Габбард[28]. Майра якраз була простягнула руку до одного з цих гарбузів, коли впав Купол, і, хоча на колінах вона стояла в Честер Міллі, так трапилося, що той Голубий Габбард, по який вона потягнулася, ріс за фут далі від Моттонської межі.

Вона не скрикнула, бо не відчула болю – спершу його не було. Усе трапилося занадто швидко, гостро, чисто.

Джек Еванс був у кухні, збивав яйця для обідньої фріттати[29]. «LCD Soundsystem» грали свого «Північноамериканського покидька»[30], і Джек їм підспівував, аж тут в нього за спиною чийсь знічений голос промовив його ім'я. Спершу він не впізнав голосу власної дружини, з котрою прожив уже чотирнадцять років, спершу йому здалося, його зве якась дитина. Але, обернувшись, він побачив свою Майру. Вона стояла в дверях, підтримуючи лівою рукою праву. Вона забруднила гряззю підлогу, що дуже не було на неї схоже.

Звичайно вона скидала з себе садові черевики ще на ґанку. Лівою рукою в замащеній робочій рукавичці вона няньчила собі праву руку, і щось червоне витікало крізь її брудні пальці. Спершу йому зринула здогадка – журавлиновий сік, та вона не протрималася й секунди. То була кров. Джек упустив додолу чашу, яку так і тримав у руках. Вона розлетілася на друзки.

Майра знову промовила його ім'я, тим самим кволим, тремтячим, здитинілим голоском.

– Що трапилося, Майро? Що трапилось з тобою?

– Зі мною сталося щось недобре, – відповіла вона, показуючи йому праву руку. От лишень не було в неї на правій руці брудної садової рукавички, яка б складала пару лівій, і самої правої долоні не було. А був там якийсь фонтануючий оцупок. Майра тихенько посміхнулася своєму чоловіку і промовила: «Вжик». Очі в неї закотилися. Потемнішала матня її джинсів від попущеної сечі. А вже тоді їй підломилися коліна і вона впала. Кров вихлюпувалася з її обрізаного зап'ястка – ідеальна анатомічна ампутація, – змішуючись з ґоґель‑моґелем на підлозі.

Джек укляк поряд з нею, гострий скалок від розбитої чаші глибоко вп'явся йому в коліно. Він ледь на це завважив, хоч шкутильгатиме відтоді всю решту свого життя. Схопив її руку і стиснув. Жахливий потік з її зап'ястка стишився, але не припинився. Він вирвав ремінь з тренчиків своїх штанів і затягнув його петлею на її передпліччі. Це допомогло, але він не міг туго зафіксувати петлю, далеко була дірочка від пряжки.

– Господи Ісусе, – промовив він до порожньої кухні. – Господи.

Він усвідомив, що потемнішало. Вимкнулась електрика. З кімнати почулися дзвіночки, сигнали біди подавав комп'ютер. Натомість із «LCD Soundsystem» усе було гаразд, бо невеличкий бумбокс на столі живився від батарей. Та Джека це вже не обходило, він втратив смак до техно.

Так багато крові. Так багато.

Питання, яким чином вона втратила руку, вилетіло йому з голови. Наразі перед ним стояли більш термінові питання. Він не міг випустити ремінну петлю, щоб дістатися до телефону; знову почнеться кровотеча, а Майра, можливо, вже на межі повної втрати крові. Вона мусить залишатися з ним поряд. Він спробував потягнути її за сорочку, але та спершу висковзнула їй з джинсів, а потім Майру почало душити коміром – він почув її хрипіння. Тож він ухопив її за волосся і поволік до телефону на манер печерного коханця.

Телефон був сотовим, і він працював. Джек набрав 911, але 911 був зайнятий.

– Це неможливо! – прокричав він в пустоту кухні, де тепер не було електричного світла (хоча музика з бумбокса продовжувала звучати). – 911 не може бути зайнятий!

Натиснув перенабір.

Зайнято.

Він сидів долі, спершись спиною об кухонний стіл, тримаючи ремінний джгут затягнутим якомога тугіше, втупившись в калюжу крові впереміш з яєчною бовтанкою, і періодично вдаряв по кнопці перенабір на телефоні, кожного разу отримуючи у відповідь те саме ідіотське да‑да‑да. Щось вибухнуло не дуже віддалік, але він ледь зауважив цей звук серед дійсно заводного гатіння «LCD Soundsystem» (а вибуху «Сенеки» він не чув узагалі). Йому б хотілося вимкнути музику, але, щоб дістати до бумбокса, треба було підтягти вгору Майру. Або її підважити, або на пару секунд відпустити ремінь. Він не наважився робити ні того, ні іншого. Так він і сидів, і після «Північноамериканського покидька» пішов «Хтось великий», а потім він поступився «Всім моїм друзям» і врешті ще після кількох треків компакт‑диск «Звук срібла» закінчився. Коли музика замовкла, коли навкруг нього залишилася тільки тиша, віддалені поліцейські сирени та безкінечний передзвін комп'ютера, Джек зрозумів, що його дружина більше не дихає.

«Але ж я збирався приготувати тобі ланч, – подумав він. – Такий смачний ланч, на який тобі не соромно було б запросити Марту Стюарт».

Сидячи спиною до столу, з потемнілою від його власної крові правою холошею штанів, він довго не відпускав ремінь (розтискання пальців виявилося вельми болючим), потім Джек Еванс притиснув голову дружини собі до грудей, почав її колисати і плакати.

Неподалік, біля покинутої лісової просіки, якої, либонь, не пам'ятав навіть старий Клей Брессі, на прибережній драговині біля Престіл скубла молоді пагони лань. Так трапилося, що в ту мить, коли опускався Купол, вона якраз потягнулася губами за моттонську межу, тож у неї відпала голова. Шию їй перерубало так акуратно, як це могло б зробити хіба що лезо гільйотини.

Зробивши тур навкруг шкарпетки Честер Мілла, ми з вами знову прибули на шосе 119. І, завдяки магії оповіді, тут не минуло й миті з того моменту, як шістдесяти‑з‑чимось‑річний чоловік з «Тойоти» розбив собі лице й зламав ніс об щось невидиме, але дуже тверде. Він сидів і дивився зачудованими, ошелешеними очима на Дейла Барбару. Якась чайка, мабуть, виконуючи свій щоденний рейс зі смачного фуршету на звалищі Моттона до не менш смачного буфету на смітнику Честер Мілла, каменем гупнулась на землю за пару футів від бейсболки з логотипом «Морських Псів», тож дядько підхопив картуза, обтрусив і знову надів його собі на належне місце.

Обидва чоловіки подивилися туди, звідки звалився птах, і побачили чергову незбагненну річ, якими цей день виявився так щільно заповненим.

Перше, що подумалось Барбі: він бачить залишкове зображення вибуху літака, як ото бува, коли хтось блимне тобі фотоспалахом просто в обличчя, а потім перед очима плаває велика синя цятка. Тільки тут була не цятка, і не синя, й до того ж замість поплисти в той бік, куди він наразі перевів погляд – тобто на свого нового знайомого – пляма, що висіла в небі, залишилася там же, де й була.

Морський Пес задивився вгору, потім протер очі. Схоже було, він геть забув про свій зламаний ніс, розпухлі губи й закривавлений лоб. Дядько схопився на рівні й так високо задер голову, що ледь не втратив рівновагу.

– Що воно таке? – промовив він. – Що там збіса таке, містере?

Велика чорна підпалина (ввімкнувши власну уяву ви, звісно, вже здогадалися, що формою вона нагадувала свічне полум'я) забруднювала синє небо.

– Це… це хмара? – спитав Морський Пес. Його непевний тон промовисто виказував, що він і сам розуміє, що ніяка там не хмара.

Барбі почав.

– Я гадаю, – йому не хотілося б продовжувати, але… – Я гадаю, це те місце, куди врізався літак.

– Що, що? – перепитав Морський Пес, та, перш ніж Барбі встиг повторити, величенький гайворон ринув униз із висоти п'ятдесяти футів. Ударився він об ніщо – абсолютно нічого там не було видно – і впав на землю неподалік від чайки.

Морський Пес спитав:

– Ти це бачив?

Барбі кивнув, відтак показав на смугу палаючого сіна ліворуч себе. Звідти, та ще від кількох ділянок сухої трави правобіч дороги здіймалися стовпи густого чорного диму, поєднуючись угорі з димом від розкиданих шматків «Сенеки», але вогонь не ширився; напередодні пройшов сильний дощ і трава залишалася ще доволі сирою. Вже удача, бо інакше пожежа зараз розповзалася б в обох напрямках.

– А оце ти бачиш? – запитав Барбі в Морського Пса.

– Щоб мені всратися! – видихнув Морський Пес після довгенького споглядання. Вогонь уже випалив шматок розміром із шістдесят квадратних футів і, рухаючись вперед, дійшов майже до того місця, де стояли один проти одного й балакали Барбі з Морським Псом. Але вже звідти вогонь починав розповзатися – на захід, до узбіччя траси, та на схід, вклинюючись у невеличке, акри з чотири, пасовисько якогось фермера‑молочаря – і то не уривчасто, не так, як зазвичай поширюється степова пожежа, коли якісь язики вогню вириваються наперед, а інші трохи відстають, а рівно, немов по лінійці.

З'явилася ще одна чайка, вона летіла в їхній бік, тільки тепер курсом із Мілла на Моттон.

– Дивись, – гукнув Морський Пес. – Дивися уважно на пташину.

– Може, з цією все буде гаразд, – задер голову Барбі, прикриваючи дашком долоні собі очі. – Може, ця штука, хтозна, що воно таке, не дає проходу тільки тим, котрі летять з півдня.

– Щось мало мені віриться, судячи з отого он розбитого літака, – не погодився Морський Пес. Голос у нього звучав зачудовано, як у людини, збентеженої до глибини душі.

Чайка‑емігрантка врізалася в бар'єр і впала прямісінько на найбільший з уламків літака, що догоряв.

– Ходу нема в обох напрямках, – підсумував Морський Пес тоном людини, що отримала доказ на підтвердження свого стійкого, хоча не доведеного фактами переконання. – Це щось на кшталт силового поля, як у фільмі «Стар трюк» [31].

– «Трек», – виправив Барбі.

– Га?

– Ох, бля, – скрикнув Барбі, втупившись повз Морського Пса.

– Га? – Морський Пес кинув погляд через плече. – Ох ти ж, бля!

Наближався лісовоз. Великий, навантажений грубезними колодами явно понад дозволену норму. І мчав він зі швидкістю, також вищою за легальну. Барбі хотів було прикинути, який же гальмівний шлях може бути в такого бегемота, але годі було й намагатися.

Морський Пес рвонув до своєї «Тойоти», яку він був полишив косо стояти на білій роздільній смузі. Його побачив водій лісовоза – може, він був на пігулках, може, обдовбаний метом[32], може, просто юний, а відтак меткий аж до відчуття власної невмирущості – і наліг на гудок. Швидкості при цім ніскільки не зменшив.

– Розтуди мене упоперек! – заволав Морський Пес, стрибаючи за кермо. Завів мотор і задом, з дверцятами навстіж, погнав з дороги. Маленький джип застряг у рівчаку, задерши до неба свого квадратного носа. Морський Пес миттю вискочив із кабіни. Спотикнувся, впав на коліно, та зразу ж підхопився й рвонув у поле.

Барбі, попри те, що пам'ятав про літак і птахів – незважаючи на розуміння сенсу тієї чорної плями, яка напевне була місцем летального контакту «Сенеки», – і собі також метнувся на пасовисько через смугу низького, кволого полум'я, здіймаючи хмари сірого попелу. Помітив чоловічу кросівку – як на жіночу, вона була завелика, – з якої стирчав шматок ноги.

«Пілот, – майнула думка, а затим інша: – Та навіщо це я тікаю?»

– ТИ, ІДІОТЕ, ГАЛЬМУЙ! – кричав Морський Пес водієві лісовоза тонким, істеричним голосом, але було вже запізно для будь‑яких настанов.

Барбі здалося – він озирнувся через плече (як тут утримаєшся?), – що дроворуб‑ковбой таки намагався загальмувати в останню хвилину. Мабуть, помітив уламки літака. Але нічого з того не вийшло.

Він врізався з моттонського боку в Купол на швидкості шістдесят миль за годину чи трохи більшій, з вантажем колод вагою близько сорока тисяч фунтів[33]. Кабіну сплющило, і вона застигла. Важкий причіп, заручник законів фізики, продовжував рух уперед. Паливні баки, що мчали під колодами, почали дертися й іскрити. Іще до того, як вони вибухнули, злетів у повітря вантаж і тепер сипався на те, що ось лише щойно було кабіною – залізний акордеон зеленого кольору. Стовбури дерев стійма гатилися у невидимий бар'єр і рикошетом розліталися навсібіч. Вогонь із густим чорним димом клубочився над місцем пригоди. Крізь білий день важкою кам'яною брилою котився жахливий гуркіт. По моттонський бік Купола сипався деревний град, колоди стрибали по дорозі й гігантськими опудалами застрягали на сусідніх полях. Одна з них розплющила дах джипа Морського Пса, розтрощене лобове скло діамантовими зернятками вихлюпнулося на капот. Інша колода приземлилася прямо перед самим Морським Псом.

Барбі вже нікуди не біг, тільки стояв і дивився.

Морський Пес звівся на ноги, упав, ухопився за стовбур, що мало не вкоротив йому віку, і знову піднявся. Стояв похитуючись, із вибалушеними очима. Барбі рушив до нього, але не встиг зробити й десяти кроків, як наштовхнувся на якусь тверду, мов кам'яна стіна, перепону. Відхитнувся назад, відчувши, як щось тепле ринуло йому з носа, потекло по губах. Він провів рукою собі по обличчю, не ймучи віри власним очам, побачив повну жменю крові й витер долоню об сорочку.

Машини тепер прибували з обох напрямків – і з Моттона, і з Честер Мілла. Через луг, від фермерської садиби, що виднілася вдалині, бігли три, поки ще крихітні, людські фігури. Деякі з машин гуділи клаксонами, ніби таким чином можна вирішувати будь‑які проблеми. Першим під'їхав автомобіль з боку Моттона і, не наближаючись до палаючого лісовоза, став на узбіччі. Звідти вилізли дві жінки, вони стояли і, прикриваючи собі долонями очі, дивилися на стовп диму.

– Бля, – подав голос Морський Пес. Промовив він це знічено, якось безвиразно. Він підійшов до Барбі через поле, оминувши по східній діагоналі палаючий лісовоз. Водій занадто перевантажив машину і мчав занадто швидко, подумалося Барбі. Але поховальне вогнище принаймні він отримав варте справжнього вікінга. – Ти бачив, де встряла та колода? Мене ледь не прибило. Могло розчавити, як ту комаху.

– У тебе є мобільник? – Барбі довелося прокричати ці слова, щоб бути почутим крізь тріск палаючого тягача.

– У машині, – відповів Морський Пес. – Можу пошукати, якщо хочеш.

– Ні, зачекай, – зупинив його Барбі. З раптовим полегшенням він подумав, що все це може бути сном, ірраціональним кошмаром з отих, де їзда на велосипеді під водою або патякання про власне сексуальне життя мовою, якої ти ніколи не вивчав, здається цілком буденною справою.

Першим, хто прибув до бар'єра з його боку, виявився опецькуватий чоловік за кермом старого пікапа «GMC»[34]. Барбі знав його по «Троянді‑Шипшині»: Ерні Келверт, колишній директор «Фуд‑Сіті», тепер на пенсії. Ерні дивився на палаючу посеред дороги хуру широко розплющеними очима, тримаючи при цім у руці мобільний телефон і щось у нього захоплено коментуючи. Барбі його ледь чув крізь ревіння пожираючого лісовоз вогню, хоча розібрав фразу «виглядає вельми кепсько» і здогадався, що Ерні розмовляє з поліцією. Або з пожежниками. Якщо це він із пожежниками, то Барбі сподівався, що бригада прибуде з Касл Рока. Скромна пожежна дільниця Честер Мілла мала кілька машин, але якщо вони сюди й приїдуть, гадав Барбі, то найбільше, що можуть зробити, це вгамувати тліючу траву, яка ледь жевріла й сама собою вже майже погасла. Палаючий лісовоз був зовсім поряд, але Барбі не вірилося, що їм вдасться до нього дістатися.

«Це сон, – запевнив він себе. – Якщо повторювати собі, що це сон, якось можна ще діяти».

До двох жінок з боку Моттона додалося з півдесятка чоловіків, котрі також дивилися, прикриваючи собі очі долонями. Машини тепер стояли по обох узбіччях шосе. З них вилазили нові люди і приєднувалися до натовпу. Те саме починалося і з боку Барбі. Скидалося на таке, як ніби поряд влаштували дуель дві конкуруючі, повні заманливо дешевих товарів товкучки: один базар з моттонського боку міської межі, другий – з боку Честер Мілла.

Прибуло тріо з ферми – батько з двома синами‑підлітками. Хлопці бігли легко, а батько розчервонівся і захекався.

– Свята срака! – вигукнув старший з хлопців, тут же діставши потиличника.

Хлопець не звернув на це ніякої уваги. Очі мав вирячені від здивування. Менший простягнув до брата руку, і, коли той її взяв, малий почав плакати.

– Що тут трапилося? – спитав фермер у Барбі, зробивши паузу на віддих між словами «тут» і «трапилося».

Барбі не утруднився відповіддю. Він повільно рушив до Морського Пса, тримаючи перед собою простягнуту руку з долонею, піднятою в жесті «стоп». Морський Пес мовчки рушив йому назустріч таким же манером. Наблизившись до місця, де, як йому гадалося, мусив знаходитись бар'єр (Барбі достатньо було поглянути собі під ноги на рівну лінію вигорілої землі), він уповільнив крок. Уже раз розбивши собі лице, він не бажав повторення.

Раптом його ніби приском обдало. Мурашки побігли вгору всім тілом від щиколоток аж до потилиці, намагаючись поставити сторч волосся йому на голові. Немов якісь камертони, в нього забриніли яйця, і в роті на мить з'явився металевий присмак.

За п'ять футів від Барбі – за п'ять футів і продовжуючи наближатись – Морський Пес відреагував ще більш розширеними зіницями.

– Ти це відчув?

– Так, – кивнув Барбі. – Але вже минулося. А в тебе?

– Пройшло, – підтвердив Морський Пес.

Вони не торкнулися один одного своїми простягнутими долонями, і Барбі знову подумав про скло, бо це було схоже на те, якби ти привітався з другом, котрий знадвору підійшов до твого вікна, ви звели свої пальці разом, але не відчули живої плоті.

Він відірвав руку, то якраз була та, котрою він перед тим витирав собі кров з носа, і побачив червоні відбитки власних пальців, вони зависли просто серед повітря. І кров на тих плямах почала сповзатися в краплини. Як воно й буває на склі.

– Святий Боже, що це може означати? – прошепотів Морський Пес.

Барбі не мав відповіді. Раніше, ніж він встиг хоч щось на це сказати, його поплескав по спині Ерні Келверт.

– Я телефонував копам, – повідомив він. Вони вже їдуть, а от у пожежній частині ніхто не відповідає. Тільки запис мені каже, що треба дзвонити в Касл Рок.

– Окей, так і зроби, – погодився Барбі. Аж тут на фермерський луг футів за двадцять від них знову впав і зник серед високої трави пасовища черговий птах. Ця подія викресала в голові Барбі думку, котра, либонь, іскрою зрикошетила від того часу, коли він ще дивився на світ крізь приціл. – А краще спершу подзвони до штабу ВПС Національної гвардії[35]в Бенгорі[36], – порадив він.

Ерні роззявив рота:

– Гвардії?

– Тільки вони можуть встановити над Честер Міллом заборонену для польотів зону, – пояснив Барбі. – І, здається мені, це треба зробити якомога швидше.

Дата добавления: 2015-09-02