Божевілля, сліпота, зчудування серця

Джо Опудало прокинувся пізно, бо пізно ліг. Фактично, він не спав усю ніч.

Цей тринадцятирічний Джо Макклечі мав також інші прізвиська – Король штукарів і Скелетик – і жив він на Мілл‑стрит в будинку № 19. Зростом під метр вісімдесят, він важив усього лише трохи більше шістдесяти восьми кіло, тож дійсно був схожим на скелет. І мав він бездоганний розум. У восьмому класі Джо вчився тільки тому, що його батьки були рішуче проти «перестрибування наперед».

Самому Джо це було по цимбалах. Його друзям (а мав він їх на диво чимало, як для сухореброго тринадцятирічного генія) також. Уроки йому давалися, як собаці бігти, а навкруги було повно комп'ютерів – їх у Мейні кожний школяр має. Деякі з найкращих сайтів, звісно, були заблоковані, але Джо легко вирішував такі проблеми. І радо ділився інформацією з найближчими друзями, до яких належали Норрі Келверт і Бенні Дрейк (Бенні, зокрема, був великим шанувальником сайту «Блондинки в білих трусиках», на якому він регулярно пасся під час щоденних занять у бібліотеці). Безумовно, така щедрість до якоїсь міри пояснювала популярність Джо, але не повністю; його просто вважали класним хлопцем. Липучка на його наплічнику містила напис, який сягав пояснення найближче: БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ ЩОДНЯ.[123]

Джо мав відмінні оцінки, був надійним, а подеколи й яскравим центральним форвардом у шкільній баскетбольній команді (вже в сьомому класі брав участь у міжшкільних турнірах!), а також витіюватим гравцем у європейський футбол. Умів бринькати на піаніно і два роки тому отримав другий приз на щорічному міському конкурсі талантів за невимовно кумедний, розслаблений танець під забійний хіт Гретхен Вілсон «Біла сільська трудівниця».[124]Дорослі в залі аплодували, аж заходячись від сміху. А Лісса Джеймісон, головна міська бібліотекарка, сказала, що, аби схотів, він міг би цим заробляти собі на життя, проте амбіції Джо не простягалися аж так далеко, щоб наслідувати долю Наполеона Динаміта[125].

– Чиста змова, – похмуро сказав Сем Макклечі, вертячи в руках медаль, яку його син отримав за друге місце. Мабуть, це було правдою: переможцем того року оголосили Дагі Твічела, котрий, ну чисто випадково, виявився братом третьої виборної. Співаючи «Місячну ріку»[126], Твіч ще й жонглював півдесятком циркових булав.

Джо не обходило, була там змова чи ні. Він втратив інтерес до танців точно так же, як раніше втрачав його до інших справ, у яких досягав якогось рівня майстерності. Навіть його любов до баскетболу, про котру ще в п'ятому класі він думав, що вона буде вічною, почала бліднути.

Схоже, тільки пристрасть до інтернету, цієї електронної галактики безмежних можливостей, не згасала в нім.

Його омріяною метою, про яку він навіть своїм батькам не прохоплювався й словом, було стати Президентом Сполучених Штатів. «Може так статися, – думав він, – я утну танок Наполеона Динаміта на своїй інавгурації. Це шоу довічно буде висіти на Ютубі [127]».

Всю першу ніч Купола Джо просидів в інтернеті. Родина Макклечі не мала генератора, але ноутбук Джо був повністю заряджений і готовий до вжитку. Крім того, він мав ще десяток запасних акумуляторів. Колись він намовив чоловік вісім друзів, котрі належали до його неформального комп'ютерного клубу, теж робити запаси, – отже, знав, де зможе дістати ще акумуляторів, якщо вони йому знадобляться. А може, й не знадобляться: у школі працював крутий генератор, тож він гадав, що без проблем зможе підзарядитися там. Якщо навіть Міллівську середню школу на якийсь час закриють, містер Оллнат, шкільний сторож, беззаперечно його підключить; містер Оллнат також був фаном сайту blondesinwhitepanties.com. Не кажучи вже про сайти, з котрих можна було качати кантрі музику, безкоштовний доступ до яких йому теж забезпечував Опудало Джо.

Тієї, першої, ночі Джо ледь не уграв свою Wi‑Fi‑карту[128], навіжено‑збуджено, мов та жаба по гарячому камінню, перестрибуючи з блогу на блог. Кожний новий блогер[129]видавав інформацію, жахливішу за свого попередника. Фактів було обмаль, натомість теорії змови буяли рясним цвітом. Джо цілком погоджувався зі своїми мамою й татом, котрі отих навіжених, що жили в інтернеті (і заради нього), називали «людьми під жерстяними ковпаками», але він і сам вірив у слушність приповістки: якщо бачиш багато конячого лайна, значить, десь поблизу знайдеться й коник.

На той час, як перша Ніч Купола перейшла в його другий день, на всіх блогах запанувала загальна версія: коника наразі зіграли не терористи, не прибульці з космосу і не Великий Ктулху, а наш старий рідний військово‑промисловий комплекс. Деталі на різних сайтах відрізнялися, але три базових теорії були тотожними. За одною, Купол – це жорстокий експеримент, у якому мешканці Честер Мілла виступають усього лиш лабораторними мишками. За іншою, це експеримент, який вийшов з‑під контролю (точнісінько, як у фільмі «Мряка»[130], написав якийсь блогер). За третьою, це зовсім не експеримент, а холоднокровно запланований і створений привід для розв'язування війни з визначеними ворогами Америки. «І ми переможемо! – писав той блогер під ніком ToldjaSo87 – Бо з такою новою зброєю ХТО ЗМОЖЕ ВСТОЯТИ ПРОТИ НАС? Друзі, МИ В НОВІЙ АНГЛІЇ ПАТРІОТИ НАЦІЙ!!!»[131].

Джо не знав, котра з цих теорій краща, якщо взагалі хоч одна з них слушна. Та його це й не обходило. Його цікавило інше: інтернет погоджувався на тому, що за цим стоїть уряд.

Саме час для проведення демонстрації, котру, звісно, очолить він. І не в місті, а на шосе 119, де вони зможуть висловити свій протест напряму системі. Спочатку участь візьмуть, мабуть, тільки його друзі, але згодом приєднаються й інші. Він щодо цього не сумнівався. Либонь, система все ще не підпускає сюди пресу, але навіть у свої тринадцять років Джо мав уже достатньо розуму, аби усвідомлювати, що це не так вже й важливо. Бо там, одягнені у військову форму, стоять люди і в декого з них принаймні за беземоційним виразом обличчя прихована робота мозку. Нехай присутність військових у цілому демонструє силу системи, проте серед того цілого ховаються особистості, з котрих дехто може виявитися потаємним блогером. Вони викладуть в інтернет свої свідчення, а хтось і проілюструє їх зробленими телефоном знімками: Джо Макклечі та його друзі несуть плакати з написами: ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ. СТОП ЕКСПЕРИМЕНТ. СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ тощо, тощо…

Плакати варто розвішати й по місту, пробурмотів він. Ну, це не проблема. Всі його друзі мають принтери. І велосипеди.

Лишень почало світати, як Опудало Джо вже розіслав мейли. Потім він сяде на велосипед, заїде по Бенні Дрейка і вони почнуть діяти. А може, й Норрі Келверт заодно залучать. У вихідні колеги Джо зазвичай вставали пізно, але Джо вважав, що цього ранку в місті ніхто довго не спатиме. Ясно, що система скоро прикриє інтернет, як зробила це вже з телефонним зв'язком, але поки що інтернет – зброя Джо, зброя народу.

Настав час боротися з системою.

– Хлопці, підніміть руки, – промовив Пітер Рендолф. Перед новобранцями він стояв втомлений, з невиспаними очима, але почувався одночасно похмуро й радісно. Зелений автомобіль шефа на поліцейському паркінгу стояв заправлений, готовий возити його.

Новобранці (Рендолф у своїх офіційних рапортах міським виборним волів би називати їх позаштатними підручними) слухняно підняли руки. Стояло їх п'ятеро, і не тільки хлопці, була серед них і приземкувата молода жінка на ім'я Джорджія Руа. Безробітна перукарка, подружка Картера Тібодо. Це Джуніор підказав своєму батькові, що добре було б включити до їхнього гурту також жінку, щоб таким чином усіх заспокоїти. І Великий Джим зразу з цим погодився. Рендолф спершу був проти, але тільки‑но Великий Джим продемонстрував новому шефові одну зі своїх найзліших посмішок, як той одразу ж здався.

І, мусив визнати він, приймаючи в новачків присягу (з повноцінним виразом доглядача порядку на обличчі), на вигляд усі вони були досить міцними. Джуніор трохи схуд за літо і геть втратив свою колишню форму небезпечного форварда шкільної футбольної команди, проте все одно явно важив близько дев'яноста кіло, та й інші, навіть дівчина, виглядали натуральними бичками.

Вони повторювали услід за ним фразу по фразі текст присяги: Джуніор стояв крайнім зліва поряд зі своїм другом Френкі Делессепсом; далі стояли Тібодо й Руа, а останнім Мелвін Ширлз. У Ширлза на лиці блукала відсторонена усмішка сільського гультяя. Рендолф геть стер би цей ідіотський вираз з його обличчя за три тижні тренування (та що там, хоч би тиждень), але він не мав на це ніякого часу.

Єдиним, у чому він не поступився Великому Джиму, було право на зброю. Ренні наполягав на дозволі, наголошуючи на тому, що «вони врівноважені, богобоязні хлопці», казав, що сам готовий їх забезпечити, якщо необхідно.

Рендолф мотав головою.

– Ситуація занадто непевна. Спершу подивимося, як вони себе покажуть.

– Якщо хтось із них постраждає, поки себе показуватиме…

– Ніхто не постраждає, Великий Джиме, – запевнив Рендолф, щиро на це сподіваючись. – Це Честер Мілл. Якби тут був Нью‑Йорк, все могло б бути інакше.

Нарешті Рендолф промовив:

– Також я віддано служитиму мешканцям цього міста і захищатиму їх.

Цю фразу вони повторили лагідно, мов учні недільної школи в батьківський день.

Навіть Ширлз, попри свою ідіотську усмішку, спромігся. І виглядали вони добре. Зброї не буде поки що, але рації вони матимуть. Гумові киї із вмонтованими ліхтариками також. Стейсі Моґґін, котра й сама тепер долучиться до патрулювання, знайшла формені сорочки для всіх, окрім Картера Тібодо. Зі складу йому нічого не підійшло – занадто широкий в плечах, але проста блакитна робоча сорочка, яку він знайшов у себе вдома, цілком годилася. Хоч не статутна, проте чиста. І сріблястий значок, приколотий над лівою кишенею, сповіщатиме кожному саме те, що має сповіщати.

Цього вже мусить вистачити.

– Тож допоможи мені Господи, – промовив Рендолф.

– Тож допоможи мені Господи, – повторили вони.

Боковим зором Рендолф помітив, як відчинилися двері. Зайшов

Великий Джим. Приєднався до Генрі Моррісона, астматика Джорджа Фредеріка, Фреда Дентона й недовірливо усміхненої Джекі Веттінгтон у дальнім кінці приміщення. Ренні з'явився, щоб побачити, як його син присягає, зрозумів Рендолф. І, оскільки він усе ще почувався незатишно після того, як відмовив новачкам у зброї (відмова Великому Джиму в будь‑чому суперечила політично пристосованській натурі Рендолфа), новий шеф вдався до імпровізації, головно, щоб потішити другого виборного.

– І не дозволятиму нікому мене обсирати.

– І не дозволятиму нікому мене обсирати! – повторили вони. Піднесено. Усміхнено. Нетерпляче. Готові контролювати місто.

Великий Джим кивав і показував йому великого пальця, попри почуте лайливе слово. Рендолфу спав камінь з серця. Звідки він міг собі уявити, яким боком йому обернуться ці слова: «Я не дозволятиму нікому мене обсирати»?

Коли Джулія Шамвей того ранку прийшла до «Троянди‑Шипшини», більшість завсідників уже поснідали і розійшлися, хто до церкви, хто на імпровізовані форуми на міському майдані. Була дев'ята година. Барбі працював сам, ні Доді Сендерс, ні Ейнджі Маккейн на роботу не з'явилися, що нікого не здивувало. Розі відбула до «Фуд‑Сіті». І Енсон разом з нею. Залишалося сподіватись, що вони повернуться навантажені продуктами, проте Барбі не тішив себе надіями на це, поки не побачить покупок на власні очі.

– У нас закрито до обіду, – сказав він. – Але кава є.

– А цинамоновий рулет? – запитала з надією Джулія.

Барбі похитав головою.

– Розі їх не готувала. Намагається зекономити пальне для генератора, щоб працювати якомога довший час.

– У цьому є сенс, – погодилась Джулія. – Тоді просто кави.

Він приніс кавник і зауважив, наливаючи каву:

– У вас утомлений вигляд.

– Барбі, цього ранку кожен має втомлений вигляд. Усі жахливо налякані.

– Як справи з газетою?

– Я думала, випущу її на десяту, але виглядає на те, що вийде вона лише близько третьої дня. Це буде перший надзвичайний випуск «Демократа» з того часу, як наша Престіл якось була розлилася втричі вшир.

– Проблеми з друком?

– Та ні, поки живий мій генератор. Просто я хочу сходити до бакалії, подивитися, чи не зібралася там орда. Якщо так, додати про це в репортаж. Піт Фрімен уже мусить там знімати.

Барбі не сподобалося це слово – орда.

– Господи, я сподіваюсь, люди будуть поводитися пристойно.

– Будуть. Це ж, врешті‑решт, Мілл, а не Нью‑Йорк.

Барбі не був певен, що є істотна різниця між загнаними в кут польовими й міськими мишами, але промовчав. Вона краще за нього знала місцевий люд.

І Джулія, ніби прочитавши його думки, промовила:

– Звичайно, я можу помилятися. Тому‑то й послала Піта. – Вона роззирнулася навкруги. За стійкою ще сиділо кілька чоловік, докінчували свої яєчні, допивали каву, і, звісно, за столом в кутку – «баляндрасником» на жаргоні янкі – затяті старигани пережовували події, що трапилися, і дискутували про те, що може трапитися надалі. Утім, у центрі ресторану залишилися тільки вона й Барбі.

– Маю до вас пару слів, – промовила вона стишено. – Перестаньте нависати, як той Кельнер Віллі[132], і сядьте.

Барбі слухняно сів, налив і собі кави. Йому дісталися залишки з денця кавника, тож і на смак вона була, як солярка… але ж, звісно, саме на денці й гуртуються головні сили кофеїнового воїнства.

Джулія засунула руку в кишеню сукні, витягла мобільний і штовхнула телефон по стільниці в його бік.

– Ваш полковник Кокс знову дзвонив о сьомій ранку. Гадаю, він теж не дуже виспався цієї ночі. Попросив мене передати вам оце. Він не знає, що у вас є власний.

Барбі не поворухнувся, щоб узяти телефон.

– Якщо він уже чекає на доповідь, то серйозно помилився в моїх можливостях.

– Він цього не казав. Сказав, що йому треба з вами поговорити і хоче мати з вами постійний зв'язок.

Це схилило Барбі до рішення. Він відштовхнув від себе телефон у її бік. Вона аж ніяк не здивувалась.

– Іще він сказав, що, якщо ви не отримаєте його дзвінка сьогодні до п'ятої вечора, мусите йому зателефонувати самі. Він матиме новини. Сказати вам той його забавний код?

– Давайте, – зітхнув він.

Вона написала код на серветці – крихітні акуратні циферки.

– Мені здається, вони хочуть щось спробувати зробити.

– Що саме?

– Він не сказав, у мене просто було відчуття, що в них є якісь варіанти.

– Звісно, вони мусять їх мати. Що у вас ще на думці?

– А хто вам сказав, що в мене є щось на думці?

– Просто таке в мене відчуття, – промовив він, усміхнувшись.

– Гаразд, лічильник Ґайґера.

– Я збирався побалакати про це з Елом Тіммонсом.

Ел Тіммонс був завсідником «Троянди‑Шипшини» і доглядачем при міськраді. У Барбі з ним були гарні стосунки.

Джулія похитала головою.

– Ні? А чому?

– Вгадайте, хто надав Елові персональний безвідсотковий кредит, щоб він послав свого молодшого сина до університету «Християнська Спадщина» в Алабамі?

– Хочете сказати, Джим Ренні?

– Правильно. А тепер давайте перейдемо до ризику подвійної кримінальної відповідальності за один і той самий злочин. Вгадайте, хто тримає вексель на Елів снігоочисник.

– Здогадуюсь, що знов таки ж Джим Ренні.

– Точно. А оскільки ви те собаче лайно, якого виборний Ренні не в змозі геть зчистити зі своєї підошви, звертатися до залежних від нього людей вам не випадає, – вона нахилилася ближче. – Проте так трапилося, що я знаю, у кого повний набір ключів від усього цього королівства: міська рада, лікарня, амбулаторія, школи… від геть усього.

– Хто?

– Наш покійний шеф поліції. І, так трапилося, що я в добрих стосунках з його дружиною – вдовою. Вона не палає любов'ю до Джима Ренні. До того ж вона вміє тримати таємницю, якщо хтось переконає її в тому, що та того варта.

– Джуліє, її чоловік ще навіть не захолов.

Джулія з огидою згадала атмосферу похоронного салону Бові й скривила лице в сумній і відразливій гримасі.

– Можливо, й так, але кімнатної температури він уже досяг. Однак я приймаю ваше зауваження і аплодую вашій здатності до співчуття. Але… – вона вхопила його за руку. Барбі здивувався, але не відчув відрази. – Це не звичайні обставини. І тут не важливо, як сильно в неї болить душа, Бренда Перкінс усе зрозуміє. Ви мусите робити свою роботу. Я зможу її переконати в цьому. Ви секретний агент.

– Секретний агент, – повторив Барбі, і раптом його накрило парочкою небажаних спогадів: спортивний зал у Фаллуджі й заплаканий іракець, майже голий, лише в пошматованому хиджабі [133]. З того дня, після того спортзалу, він уже не бажав залишатися секретним агентом. І от, знову те саме.

– Тож я…

Ранок був теплим як для жовтня, і хоча ресторан вже закрився (клієнти могли виходити, але не заходити), вікна було прочинено. Крізь вікно, що виходило на Мейн‑стрит, долетів лункий металічний ляск і крик болю. Слідом почулися протестуючі крики.

Понад кавовими чашками, з ідентичними виразами на обличчях – здивування й побоювання – Барбі з Джулією обмінялися поглядами.

«Ось воно й починається», – подумав Барбі. Він розумів, що це не так – усе почалося ще учора, коли встановився Купол, – але водночас він знав, що все починається саме зараз.

Люди, що сиділи за стійкою, кинулися до дверей. Барбі підвівся і теж приєднався до них, за ним і Джулія.

Далі по вулиці за північним краєм міського майдану, скликаючи вірних до служби, почав бовкати дзвін на верхівці Першої Конгрегаційної церкви.

Джуніор Ренні почувався класно. Цього ранку лише тінь болю була присутня в його голові, і сніданок легко осів у його шлунку. Він гадав, що, либонь, навіть зможе з'їсти обід. Це було добре. Останнім часом його відвертала їжа, часто навіть від самого лише її вигляду йому хотілося ригати. А от цього ранку ні. Вівсяні млинці з беконом, бейбі.

«Якщо це апокаліпсис, – подумав він, – хай би наставав швидше».

Кожний позаштатний підручний діяв у парі з повноцінним офіцером. Джуніору дістався Фредді Дентон, і це теж було добре. Дейтон, лисий, але все ще стрункий у свої п'ятдесят, мав репутацію серйозного авторитета… але траплялися винятки. Коли Джуніор ще грав у шкільній команді, Фредді був президентом Клубу забезпечення «Вайлдкетс» і люди переказували, нібито він без винятку карав однаково всіх футболістів. За всіх Джуніор відповідати не міг, але знав, що одного разу Фредді пробачив провину Френкі Делессепсу, а самого Джуніора приватно двічі умовляв отим стандартним: «Цього разу я тебе штрафувати не буду, але надалі поводься розважливіше». Джуніору в партнери могла дістатися Веттінгтон, котра, напевне, мріяла вже під кінець першої зміни запустити якогось із хлопців собі в труси. Станок у неї – що треба, але в усьому іншому невдаха. Його не збентежив той холодний погляд, яким вона його обдарувала після присягання, коли він із Фредді проходив повз неї, вирушаючи на чергування.

«Там, у коморі, вистачить місця й для тебе, Джекі, якщо потрахаєшся зі мною», – подумав він і розсміявся. Господи, як це чудово, відчувати тепле світло в себе на обличчі! Казна‑коли він почувався так гарно.

Фредді спитав, не розуміючи:

– Щось смішне, Джуніоре?

– Та нічого особливого, – відповів той. – Просто в мене все класно, от і все.

Їх завдання, принаймні цього ранку, полягало в патрулюванні Мейн‑стрит («Щоб показати нашу присутність», – пояснив Рендолф), спершу пройти по одному її боці, а потім назад по іншому. Приємна служба під теплим жовтневим сонечком.

Вони проходили повз «Паливо & Бакалію», коли почули зсередини голосну суперечку. Один голос належав Джонні Карверу, завмагу і співвласнику крамниці. Другий бубонів щось, наче глину жував, і Джуніор не міг його впізнати, але Фредді Дентон підкотив очі.

– Нечупара Сем Вердро, щоб я так жив, – промовив він. – Гадство! А ще ж навіть і пів на десяту немає!

– Хто це, Сем Вердро? – перепитав Джуніор.

Вуста Фредді перетворилися на суцільну білу лінію, пам'ятну Джуніору ще з його футбольних часів. Це був той самий вираз обличчя Фредді: от, курва, нарвалися. А разом з тим: та бля, заткнися.

– Ти ще не знайомий зі сметанкою вищого товариства нашого міста, Джуньо. Зараз матимеш нагоду надолужити.

Голос Карвера мовив:

– Семмі, я й сам знаю, що вже на десяту, і бачу, що гроші в тебе є, але все одно не можу продати тобі ніякого вина. Ні зараз вранці, ні сьогодні вдень, ані пізніше ввечері. Може, й завтра теж не зможу, поки не закінчиться ця чортівня. Це наказ самого Рендолфа. Він у нас новий шеф.

– Хер з бугра він! – відгукнувся інший голос, але так нерозбірливо, що Джуніор почув це, як хевбуаін. – Піт Рендолф – це крихта лайна біля дірки в гузні Дюка Перкінса.

– Дюк помер, а Рендолф заборонив продаж випивки. Вибач, Семе.

– Тільки одну пляшечку «Громовиці»[134], – проскиглив Сем. – Мені треба. Їііх, я можу заплатити. Давай же. Скільки я мушу тут іще торгуватися?

– Ну, чорт з тобою.

Сердячись на самого себе, Джонні відвернувся до заставленої пивними і винними пляшками довжелезної, на всю стіну, полиці, якраз у ту мить, коли по пандусу до крамниці піднялися Джуніор із Фредді. Мабуть, він вирішив, що єдина пляшка «Грому» не буде завеликою ціною, лиш би спровадити геть старого п'яницю, тим більше кілька покупців зацікавлено чекали на продовження шоу.

Написане вручну друкованими літерами оголошення на полиці повідомляло однозначно: АЛКОГОЛЬ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ, але цей страхопуд все одно потягнувся по пляшку, серед тих, що стояли посередині полиці. Саме там вишикувалось найдешевше пійло. Джуніор служив у поліції менше двох годин, але зрозумів, що бачить вельми нехороший приклад. Якщо Карвер піддасться цьому розпатланому алконавту, інші, більш пристойні, клієнти вимагатимуть і собі такого ж привілею.

Вочевидь, такої ж думки тримався й Фредді Дентон.

– Не роби цього, – попередив він Джонні Карвера, а тоді до Вердро, котрий дивився на нього червоними очицями обсмаленого польовим вогнем крота: – Не знаю, чи достатньо збереглось живих клітин в твоєму мозку, щоб прочитати, що там написано, але знаю, що ти чув, що тобі було сказано цим чоловіком: ніякого алкоголю сьогодні. Отже, катай на свіже повітря. Засмердів тут усе.

– Не маєш права, офіцере, – промовив Сем, витягуючись на весь свій зріст п'ять з половиною футів[135]. На ньому були брудні полотняні штани, майка «Led Zeppelin»[136]і старі капці з затоптаними задниками. Підстригався він останній раз, либонь, ще коли Буш II високо стояв у соцопитуваннях. – Маю право. Вільна країна. Так написано в Конституції Незалежності.

– У Міллі дію Конституції відмінено, – сказав Джуніор, сам не уявляючи того, що промовляє зараз чисте пророцтво. – Тож давай, ушивайся звідси геть.

Боже, як він гарно почувався! За якийсь день він перейшов від мороку безнадії до осяйного завзяття.

– Але…

У Сема затремтіли губи, він намагався сформулювати якісь аргументи.

Джуніор з відразою й захопленням помітив, що на очах старого пердуна виступили сльози. Сем простягнув уперед руки, які тремтіли ще гірше за його розтулені губи. Він мав лише один аргумент, хоч як важко йому було користатися ним на очах у публіки. Але нічого іншого не залишалося.

– Джонні, мені дуже треба. Серйозно. Хоч трішечки, щоб подолати трясучку. Останню, і все. Я ні в що не встряватиму. Клянуся іменем моєї матері. Відразу ж піду додому.

Домом Сему Нечупарі слугувала халупа посеред гидотно лисого, утиканого старими автозапчастинами подвір'я.

– То, може б, я… – почав Джонні Карвер.

Фредді його проігнорував.

– Нечупаро, у тебе в житті не може бути останньої пляшки.

– Не називай мене так, – скрикнув Сем Вердро. Сльози пролилися йому з очей і поповзли по щоках.

– Старигане, в тебе матня розстебнута, – промовив Джуніор і в ту мить, як Сем нахиляв голову, щоб поглянути на свої м'яті штани, Джуніор ткнув пальцем йому під відвисле підборіддя і тут же ущипнув за шнобель. Авжеж, древній шкільний трюк, але незмінно чарівний. Джуніор навіть примовку, популярну в початкових класах, згадав: – Брудний одяг, маєш носа!

Фредді Дентон реготнув. Засміялися й кілька інших людей. Посміхнувся навіть Джонні Карвер, хоча й нехотя.

– Забирайся звідси, Нечупаро, – наголосив Фредді. – День стоїть гарний. Ти ж не хочеш його згаяти в камері.

Проте щось – чи то кличка Нечупара, чи те, що його вщипнули за ніс, чи й те, й інше разом – звільнило залишки тієї люті, яка була наганяла жах на Семових колег, коли він сорок років тому працював лісорубом на канадському березі річки Мерімачі. Його губи і руки припинили тремтіти, принаймні на якийсь час. Очі, якими він втупився у Джуніора, спалахнули, він кволо, проте явно зневажливо прокашлявся. Коли Сем заговорив, у голосі його не чутно було й сліду колишньої плаксивості.

– Пішов ти нахер, пацан. З тебе ніякий коп, і футболіста з тебе ніколи справжнього не було. Тебе в коледжі навіть у запасну команду не взяли, як я чув.

Він перевів погляд на офіцера Дентона.

– А ти, Псюро Депутатський[137]. У неділю після дев'ятої ранку продаж дозволено законом, ухваленим ще в сімдесятих. І не треба тут нікому казки правити.

Тепер він уже дивився на Джонні Карвера. Усмішка зникла в того з лиця, і покупці в крамниці притихли. Одна жінка обхопила собі горло рукою.

– Я маю гроші, правдивої ваги монети, і купую те, що бажаю.

Він рушив у прохід за стійку. Джуніор вхопив Сема ззаду за штани й сорочку, крутнув і штовхнув його до дверей крамниці.

– Гей! – гукнув Сем, сковзаючи підошвами по старих замаслюжених дошках підлоги. – Ану, прибери від мене руки! Прибери нахер руки, кажу…

Джуніор, тримаючи старого перед собою, погнав його крізь двері на вулицю. Той був легесенький, мов торба пір'я. Боже, він ще й пердів! Пук‑пук‑пук, наче якийсь іграшковий автомат!

Біля бордюру стояв фургончик Стаббі Нормана з написами на бортах: КУПУЄМО & ПРОДАЄМО МЕБЛІ та НАЙВИЩІ ЦІНИ ЗА АНТИКВАРІАТ. І сам Стаббі стояв поряд з роззявленим ротом. Джуніор не вагався. Він ввігнав старого п'яницю, який щось белькотів, головою просто в борт фургона. Тонкий метал піддатливо бевкнув БОНЬГ!

Джуніору спало на думку, що він міг убити смердючого засранця, тільки коли Нечупара Сем упав, як той сніп, половина тіла на хіднику, половина в ринві. Та Сема Вердро нелегко було вбити якимсь одним ударом об борт старого фургона. І змусити замовкнути теж. Він спершу скрикнув, а тоді почав ридати. Упав на коліна. Руда юшила йому по обличчю з розсіченого скальпа. Він утерся, не вірячи власним очам, подивився собі на руку і розчепірив пальці, з яких скрапувала кров.

Рух на тротуарі вмент припинився, ніби там хтось раптом затіяв дитячу гру «в статуї». Пішоходи виряченими очима дивилися на укляклого чоловіка з закривавленою простягнутою долонею.

– Я засуджу все це йобане місто за поліцейську брутальність! – заволав Сем. – І ВИГРАЮ СУД!

Сходами крамниці спустився Фредді й став поряд із Джуніором.

– Ну, давай вже, кажи, – промовив йому Джуніор.

– Що казати?

– Що я перевищив повноваження.

– А от і ніхера. Ти сам чув, що казав Піт: не дозволяйте нікому себе обсирати. Тут саме той випадок, партнере.

– Партнере!

Від такого звертання у Джуніора підстрибнуло серце.

– У вас нема права викидати мене на вулицю, якщо я маю гроші! – не вгавав Сем. – Ви не маєте права мене бити! Я американський громадянин! Побачимося в суді!

– Щасти тобі, – сказав Фредді. – Суд знаходиться у Касл Року, а дорогу туди, як я чув, заблоковано.

Він рвучко підвів старого на ноги. З Семового носа теж текло, від крові його сорочка вже перетворилася на червону маніжку. Фредді сягнув рукою собі до поперека по пластикові кайданки. («Треба й собі такі отримати», – подумав у захваті Джуніор.) За мить вони замкнулися в Сема на зап'ястях.

Фредді озирнувся навколо на свідків – декотрі стояли на вулиці, кілька людей скупчилися перед дверми «Палива & Бакалії».

– Цього чоловіка заарештовано за порушення громадського порядку, непокору поліцейському офіцеру і замах на напад! – оголосив він тим трубним голосом, що добре був пам'ятний Джуніору ще з його часів на футбольному полі. Почутий з бокової лінії, він щоразу його дратував. Тепер же він звучав просто чарівно.

«Схоже, я старшаю», – подумав Джуніор.

– А також його заарештовано за порушення нового протиалкогольного правила, введеного шефом Рендолфом. Подивіться уважно! – Він струснув Сема. Кров бризнула навсібіч із Семового лиця й брудного волосся. – Громадяни, у нас зараз кризова ситуація, але тепер у місті новий шериф і він її врегулює. Призвичаюйтеся, перебувайтесь, навчіться отримувати задоволення. Така вам моя порада. Керуйтесь нею, і я певен, ми прекрасно переживемо цей стан. А хто буде протидіяти… – він показав на Семові руки, замкнуті за його спиною в кайданки.

Пара глядачів навіть зааплодували. Для Джуніора Ренні ці аплодисменти були, мов ковток холодної води в спекотний день. Але потім, коли Фредді вже почав пхати скривавленого старого поперед себе вулицею, Джуніор відчув на собі чийсь погляд. Відчуття було таким гострим, ніби хтось пальцями штрикнув його в потилицю. Він обернувся і побачив Дейла Барбару. Той стояв поряд з редакторкою газети і дивився на нього примруженими очима. Барбару, котрий добряче потовк його того вечора на паркінгу. Котрий встиг надавати їм усім трьом, аж поки вони гуртом не почали подавляти його масою.

Гарні відчуття почали полишати Джуніора. Він буквально відчував, як вони розлітаються геть, мов птахи, йому з тімені. Або як кажани з дзвіниці.

– А ти тут що робиш? – спитав він Барбару.

– Я маю краще запитання, – втрутилась Джулія Шамвей зі своєю напруженою усмішкою. – Що це ви тут робите, жорстоко знущаючись з людини, котра важить вчетверо менше за вас і втричі від вас старша?

Джуніор загальмував із відповіддю. Він відчував, що кров кинулась йому в обличчя й розквітла плямами на щоках. Раптом він побачив цю газетну курву в коморі Маккейнів, у компанії з Ейнджі й Доді. І Барбару там же. Либонь, лежачим зверху на цій газетній курві, ніби заправляє їй отой свій шпок‑шпок.

На порятунок Джуніору прийшов Фредді. Говорив він спокійно. Зі знайомим усьому світу флегматичним обличчям типового полісмена.

– Усі питання щодо нової політики поліції до нового шефа, мем. А тим часом, краще вам запам'ятати, що наразі ми тут самі по собі. Іноді, коли люди опиняються самі по собі, треба демонструвати приклади.

– Іноді люди, опинившись самі по собі, роблять речі, про які потім їм доводиться дуже жаліти, – відповіла Джулія. – Зазвичай, коли починається слідство.

Кутики рота Фредді опустилися. Він підштовхнув Сема вперед і повів тротуаром.

Джуніор ще затримався очима на Барбі, а тоді сказав:

– Не дуже патякай при мені. І тримайся подалі, – великим пальцем він, ніби ненароком, торкнувся свого новенького, блискучого значка. – Перкінс помер, тепер я тут закон.

– Джуніоре, – промовив Барбі, – у тебе якийсь кепський вигляд. Ти часом не хворий?

Джуніор на це аж трохи вирячився. А потім розвернувся і поспішив услід за своїм новим партнером. Стиснувши кулаки.

У кризові часи люди, щоб віднайти якусь утіху, воліють повертатися до давно знайомого. Це правило залишається дієвим як щодо релігійно налаштованих, так і щодо язичників. Ранок того дня не став сюрпризом для вірних у Честер Міллі; Пайпер Ліббі в Конго проказувала про надію, а Лестер Коґґінс у Церкві Христа‑Спасителя – про пекельний вогонь. Обидві церкви були заповнені вщент.

Пайпер цитувала Євангеліє від Івана: «Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!»

Тим, що заповнили лави в церкві Конго, вона проповідувала, що молитва важлива в кризовий час – молитва, що втішає, молитва, що дає силу, – але не менш важливо допомагати одне одному, покладатися одне на одного і любити одне одного.

– Бог випробовує нас незрозумілими для нас речами, – казала вона. – Подеколи це хвороби. Іноді нагла смерть когось, кого ми любимо. – Вона кинула співчутливий погляд на Бренду Перкінс, котра сиділа з похиленою головою, склавши долоні в себе на колінах, прихованих під темною сукнею. – А тепер це якийсь нез'ясовний бар'єр, що відрізав нас від зовнішнього світу. Він поза нашим розумінням, але так само поза нашим розумінням хвороби і біль, і негадані смерті добрих людей. Ми питаємо в Бога: чому? Але в Старому Заповіті є відповідь, та, яку Він дав Йову: «Чи ти народився людиною першою, чи раніше, ніж згір'я, ти створений?» А в Новому, в більш просвітленому, Заповіті це відповідь Ісуса його учням: «Любіть одне одного, як Я вас любив». Ось саме це ми й мусимо робити сьогодні й кожного дня, поки все не кінчиться: любити одне одного. Допомагати одне одному. І чекати, коли закінчиться це випробування, бо Господні випробування кінчаються завжди.

Цитата Лестера Коґґінса походила з книги Числа (того розділу Біблії, що мало надихає на оптимізм).

– Начувайтеся, зогрішили ви перед Господом, і знайте, що ваш гріх знайде вас!

Як і Ліббі Пайпер, і Лестер так само скористався ідеєю випробування – одвічний проповідницький хіт під час всяких хріновертей упродовж усієї людської історії, – але головним чином він зосередився на заразливості гріха і на тому, як Бог розправляється з такою заразою, у нього це скидалося на те, що Господь вичавлює її Власними Пальцями, як людина чавить собі якийсь прикрий прищ, аж поки той не бризне гноєм, як святий Колгейт.

А оскільки навіть при ясному світлі гарного жовтневого ранку він залишався більш ніж певним, що гріх, за який покарано місто, це його гріх, Лестер був напрочуд красномовним. У багатьох в очах стояли сльози, з найближчих лав часто лунали вигуки: «Господи, помилуй!» У такому натхненному стані в Лестера навіть під час проповідей незрідка народжувалися нові грандіозні ідеї. Одна з таких зринула йому в голові й сьогодні, і він тут же її оголосив, не замислившись ані на хвильку. Деякі речі занадто яскраві, занадто осяйні, щоб бути правильними.

– Сьогодні ж удень я поїду туди, де траса № 119 впирається у незбагненні Ворота Божі, – проказав він.

– О Ісусе! – схлипнула якась ридаюча жінка.

Решта заплескали в долоні або підняли руки в екстазі.

– Думаю, що о другій. Я стану навколішки прямо там, посеред пасовища, атож! І молитиму Бога прибрати цю біду.

Цього разу паства відгукнулася ще голоснішими вигуками: «Господи, помилуй! О Ісусе!» та «Господь благий».

– Але спершу, – Лестер здійняв руку, якою серед ночі шмагав собі голу спину. – Спершу я хочу покаятися за той ГРІХ, що призвів до такого БОЛЮ і такої ПЕЧАЛІ й цієї БІДИ! Якщо я молитимуся сам, Бог може не почути мене. Якщо зі мною молитимуться двоє чи троє, або навіть п'ятеро, Бог все одно може не почути мене, істинно кажу вам.

Вони послухалися, вони підкорилися. Тепер уже геть усі здійняли вгору руки і хиталися з боку на бік, охоплені тією знаменитою Божою лихоманкою.

– Але якби УСІ ВИ туди вийшли, якби ми почали молитися, ставши в коло, прямо там, на Божій траві, під синім Божим небом… на виду в солдатів, котрі, як переказують, охороняють творіння Рук Божих… якщо ВИ ВСІ вийдете, якщо МИ ВСІ будемо молитися разом, тоді ми зможемо поринути до самісіньких глибин цього гріха і витягнемо його на світло, де він помре, і тоді сотвориться чудо Господа Всемогутнього! ЧИ ВИЙДЕТЕ ВИ? ЧИ ВИ УКЛЯКНЕТЕ РАЗОМ ЗІ МНОЮ НА КОЛІНАХ?

Звісно ж, вони підуть. Звісно ж, стануть на коліна. Люди мають таку радість від щирих молитовних зібрань во славу Господа і в гарні, і в погані часи. І коли бенд заграв «Все, що постановляє мій Господь, все справедливо»[138](тональність соль‑мажор, Лестер на соло‑гітарі), вони заспівали так, що мало дах не знесло.

Звичайно, там був і Джим Ренні. Це саме Джим Ренні призначив, хто кого підвозитиме туди на своїх машинах.

Дата добавления: 2015-09-02