Ракетний удар неминучий 1 страница

УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ЙДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ!

Терстон Маршалл і Каролін Стерджес сіли в ліжку, слухаючи той голос, блимаючи одне на одного очима. Вони працювали викладачами Емерсон‑коледжу в Бостоні, Терстон – повний професор англійської літератури (і запрошений редактор чергового випуску «Лемешів»[192]), Каролін – аспірантка й асистентка на тім же факультеті. Коханцями вони були останні півроку, і квіт їхнього кохання вже втратив свіжість. Перебували вони в будиночку Терстона на Честерському озері, яке лежало між Малою Курвою і річкою Престіл. Приїхали на довгий вікенд заради «насолоди падолистом», але рослинність, якою вони насолоджувалися з минулої п'ятниці, здебільшого належала до лобкової. У будиночку не було телевізора; Терстон Маршалл ненавидів телебачення. Радіо було, але вони його не вмикали. Це трапилося о восьмій тридцять ранку, в понеділок, двадцять третього жовтня. Обоє не мали зеленого поняття, що поряд відбувається щось не те, поки їх не вирвав переляканими зі сну цей трубний глас.

УВАГА! ГОВОРИТЬ ПОЛІЦІЯ ЧЕСТЕР МІЛЛА! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ… Він наближається. Вже зовсім близько.

– Терстоне! Трава! Де ти поклав траву?

– Не хвилюйся, – промовив він, але тремтіння в його голосі наводило на думку, що сам він скористатися власною порадою не спроможний. Високий, стрункий чоловік з густим сивіючим волоссям, яке він збирав на потилиці у хвостик. Зараз його волосся висіло вільно, майже сягаючи плечей. Йому було шістдесят; Каролін двадцять три. – Усі лісові будиночки тут порожні о цій порі року, вони просто їздять туди‑сюди по дорозі, по Малій Кур…

Вона вхопила його за плече – осьо.

– Наша машина! Вони побачать машину біля дому.

Гримаса типу «йо, бля» зринула йому на обличчі.

…ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ, ІДІТЬ НА ЗВУК МОГО ГОЛОСУ! УВАГА! УВАГА! УВАГА! Вже зовсім зблизька. Терстон тепер чув також голоси інших людей, підсилені гучномовцями, голоси копів із гучномовцями – але цей звучав уже ледь не впритул. МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУ… тиша на мить, а потім: АГОВ, У БУДИНКУ! ВИХОДЬТЕ СЮДИ! НЕ БАРІТЬСЯ!

Який кошмар.

– Де ти подів траву? – штурхонула вона його знову.

Трава залишилася в іншій кімнаті. У пластикову пакеті, котрий, тепер уже напівпорожній, стояв поряд з тарілкою, на якій з учорашнього вечора лежав недоїдений сир і крекери. Якщо хтось зайде, це й буде першим, що він, чорт забирай, побачить.

ЦЕ ПОЛІЦІЯ! МИ ТУТ НЕ ДУРНЯ КЛЕЇМО! ЦЯ МІСЦЕВІСТЬ ПІДЛЯГАЄ ЕВАКУАЦІЇ! ЯКЩО ХТОСЬ Є ВСЕРЕДИНІ, виходьте, поки ми вас не витягли звідти!

«Свині, – подумав він. – Містечкові свині зі свинячими мізками».

Терстон вискочив з ліжка і кинувся через кімнату, з розвіяним волоссям, вихляючи худими сідницями.

Цей будиночок після Другої світової побудував його дід, тут було лише дві кімнати: велика спальня з видом на озеро та вітальня/ кухня. Електрику подавав старий генератор «Генске», вимкнутий Терстоном перед тим, як лягти в ліжко; його розбовтане деренчання аж ніяк не додавало романтики. З минулого вечора в каміні – необхідності його палити не було, проте це ж так романтично – ще жеврів присок.

«А може, я помиляюся, може, я поклав траву собі до кейса».

На жаль, ні. Пакет лежав саме там, поряд з недоїдками сиру брі, яким вони ласували перед тим, як перейти на траходром.

Він кинувся до столу, і в ту ж мить почувся стук у двері. Ні, не стук, а натуральне грюкання.

– Хвилиночку! – з істеричним смішком гукнув Терстон. У дверях спальні, закутана у простирадло, з'явилася Каролін, але він її ледь завважив. У голові в Терстона – все ще під впливом параної, спровокованої учорашнім розкошуванням – мерехтіли безладні думки: скасування безстрокового контракту в коледжі, поліція думки з «1984»[193], скасування безстрокового контракту, зневажлива реакція його трьох дітей (від двох колишніх дружин) і, звісно, скасування безстрокового контракту в коледжі. – Одну хвилиночку, секунду, зараз одягнуся…

Але двері рвучко прочинилися, і – порушуючи близько дев'яти конституційних прав – до хати ввалилося двоє молодиків. Один з них тримав у руці мегафон. Одягнені вони були в джинси й сині сорочки. Джинси ледь не дарували надію, проте на рукавах сорочок були нашивки, а на грудях значки.

«Не треба нам ніяких сраних значків», [194] – тупо подумав Терстон.

Каролін вискнула:

– Забирайтеся геть!

– Заціни, Джунсе, – гмикнув Френкі Делессепс. – Чисто тобі «Коли Хер зустрів Сальце» [195].

Терстон хапнув пакет, сховав його собі за спину і кинув у рукомийник.

Джуніор задивився на його демасковане цим рухом обладнання.

– Це найдовша, найхудіша ботаніка з усіх, які я тільки бачив, – промовив він. Вигляд він мав утомлений – і то заслужено, спав він усього дві години, – але почувався чудово, абсолютно свіжим, як огірок. І в голові ані сліду болю.

Йому подобалася ця робота.

– Геть ЗВІДСИ! – закричала Каролін.

Френкі промовив:

– Краще тобі стулити пельку, рибонько, і вдягтися. Всі, хто знаходиться в цьому кутку міста, підлягають евакуації.

– Це наш дім! ГЕТЬ ЗВІДСИ НАХУЙ!

Френкі мав на лиці усмішку. Тепер вона спливла геть. Він рушив повз худого голого чоловіка, котрий стояв біля рукомийника (тремтів біля рукомийника, точніше буде сказати) і вхопив Каролін за плечі. Різко її струснув.

– Не огризайся на мене, рибонько. Я хочу, щоб не підсмажилися ваші сраки. Твоя і твого бойфре…

– Прибери свої руки від мене! Ти за це до в'язниці сядеш! Мій батько адвокат!

Вона замахнулася дати йому ляпаса. Френкі – аж ніяк не жайвір, ніколи ним не був – перехопив її руку й загнув їй за спину. Не дуже різко, але Каролін заверещала. Простирадло впало на підлогу.

– Ого! Серйозний станок, – похвалив Джуніор заціпенілого Терстона Маршалла. – І як ти тільки з ним управляєшся, старигане?

– Одягайтеся, обоє, – повторив Френкі. – Не знаю, чи ви дуже тупі, але, якщо й зараз сидите тут, гадаю, ви натуральні придурки. Ви що, не знаєте… – Він зупинився, перевів погляд з обличчя жінки на чоловіка. Обоє однаково перелякані. Однаково спантеличені.

– Джуніоре, – позвав він.

– Що?

– Цицяста панночка та її старий замірок не знають, що в нас відбувається.

– Не смій називати мене своїми сексистськими…

Джуніор підняв руки.

– Мем, одягніться. Ви мусите звідси забратися. Військово‑повітряні сили США почнуть обстрілювати крилатими ракетами цю частину міста, – він поглянув собі на годинник, – менше ніж за п'ять годин.

– ВИ ЩО, БОЖЕВІЛЬНИЙ? – заволала Каролін.

Джуніор зітхнув, а вже тоді продовжив. Йому здалося, тепер він краще зрозумів суть поліцейської служби. Це прекрасна робота, але люди трапляються такі безмозкі.

– Якщо ракета відскочить, ви почуєте усього лише вибух. Можливо, обсеретеся у штани – якщо вони на вас будуть, але не більше того. А от якщо вона проб'є бар'єр, згорите на попіл, бо ракета велика, а ваш дім усього лиш за якихось дві милі від того, що вони називають контактною точкою.

– Відскочить від чого, ти, кретине? – зажадав відповіді Терстон. Оскільки трава опинилася в раковині, він тепер міг прикривати однією рукою своє хазяйство, чи принаймні намагався це робити; любовний інструмент у нього дійсно був дивовижно довгим і худим.

– Від Купола, – відповів Френкі. – Але мені не подобається твій чорний рот.

Він зробив довгий крок і влупив гостьовому редактору «Лемешів» у живіт. Терстон хрипло крекнув і переломився навпіл, хитнувся, здалося, що утримається на ногах, але ні, упав навколішки і виригав десь із чашку білої рідкої кашки, яка все ще пахла брі.

Каролін показала свій розпухлий зап'ясток.

– Ви за це сядете у в'язницю, – пообіцяла вона Джуніору тихим, тремтячим голосом. – Буша й Чейні вже давно немає. У нас більше не Сполучені Штати Північної Кореї.

– Знаю, – відповів Джуніор з дивовижною терплячістю як для того, хто гадав, що без проблем здатний ще когось задушити; у його голові завівся невеличкий темний ядозуб[196], котрий думав, що задушити когось – непоганий спосіб гарно розпочати новий день.

Але ні. Ні. Він мусить виконати свою роль у завершенні евакуації. Він склав Урочисту Присягу, чи як там її називати.

– Я знаю, – повторив Джуніор. – Але натомість ви, двійко массачусетських дурил, не знаєте того, що в нас тут більше не Сполучені Штати Америки. Тепер ви перебуваєте на території Честерського Королівства. І якщо не будете поводитись як слід, потрапите до Честерської Темниці. Я вам це обіцяю. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких адвокатів, ніяких процесуальних правил. Ми тут намагаємося врятувати вам життя. Невже ви такі тупі уйобки, що нездатні цього второпати?

Вона ошелешено дивилася на Джуніора. Терстон спробував підвестися, проте не зміг і просто порачкував до неї. Френкі допоміг йому поштовхом черевика в дупу. Шокований Терстон скрикнув від болю.

– Це тобі, дідусю, за те, що затримуєш нас тут, – пояснив Френкі. – А в нас ще багато роботи.

Джуніор подивився на молоду жінку. Гарний рот. Губи – як в Анджеліни. Він був певен, що, як то примовка каже, вона здатна відсмоктати хромування з тягового штиря будь‑якого трейлера.

– Якщо він не здатен сам одягтися, допоможи йому. Нам треба перевірити ще чотири хати, тож коли повернемося сюди, ви мусите вже сидіти в своєму «Вольво» і їхати в напрямку міста.

– Я нічогісінько з цього не розумію, – пожалілася Каролін.

– Воно й не дивно, – відповів Френкі, дістаючи з мийки пакет з травою. – А то ти не знала, що від цієї штуки дуріють?

Вона почала плакати.

– Не хвилюйся, – втішив її Френкі. – Я це конфіскую, і за пару днів, аякже, ти цілком повернешся до свого здорового глузду.

– Ви не оголосили нам наші права, – схлипнула вона.

Джуніор застиг, вражений. Та тут же розреготався.

– Ви маєте право уйобувати звідси і заткнутися нахер, окей? У даній ситуації це єдині права, які ви маєте. Вам ясно?

Френкі вивчав конфісковану траву.

– Джуніоре, – позвав він. – Тут майже нема насінин. Це ж супер.

Терстон уже дістався до Каролін. Він підвівся на рівні, при цьому доволі голосно перднувши, і Френкі з Джуніором перезирнулись. Вони намагалися стриматись – все ж таки офіцери сил правопорядку, врешті‑решт – та не змогли. І одночасно вибухнули реготом.

– Знову на сцені Чарлі зі своїм тромбоном, – заходився сміхом Френкі, і вони дали одне одному «високе п'ять».

Терстон з Каролін стояли в дверях спальні, ховаючи спільну голизну в обіймах, дивлячись на регочучих приходнів. Віддалік, немов голоси з якогось кошмару, мегафони продовжували оголошувати про евакуацію цієї території. Більшість тих голосів уже віддалилися в бік Малої Курви.

– Коли я сюди знову повернуся, щоб вашої машини тут і духу не було, – нагадав Джуніор. – Інакше я вам таки серйозно дам просратися.

І вони пішли. Каролін вдяглася, потім допомогла Терстону – надто сильно болів у нього живіт, щоб нахилитися й самому взути черевики. На той момент, коли були готові, вони плакали вже обоє. У машині, вже їдучи просікою, що виводила на Малу Курву, Каролін спробувала набрати на мобільному номер свого батька. Нічого, крім тиші, вона не отримала.

На виїзді з Малої Курви на шосе № 119 поперек дороги стояв автомобіль міської поліції. Опецькувата жінка‑поліцейський з рудим волоссям махнула їм, показуючи, щоб об'їжджали ґрунтовим узбіччям. Натомість Каролін зупинилася і вилізла з машини. Показала свій розпухлий зап'ясток.

– На нас напали! Двоє молодиків, котрі назвалися полісменами! Одного звуть Джуніор, а другого Френкі! Вони…

– Чеши мерщій звідси, а то я сама тобі зараз сраку надеру, пригрозила Джорджія Руа. – Я не жартую, солоденька.

Каролін ошелешено втупилася в неї. Цілий світ збочився, перемістившись у якусь із серій «Присмеркової зони» [197], поки вона спала. Тільки так, жодне інше пояснення не мало щонайменшого сенсу. У будь‑яку мить вони можуть тепер почути закадровий голос Рода Серлінга.

Вона знову сіла до свого «Вольво» (наліпка на бампері вицвіла, проте ще розпізнавані літери на ній читалися: ОБАМА'12! ТАК, МИ ВСЕ ЩЕ МОЖЕМО) і об'їхала поліцейський автомобіль. Усередині нього сидів, проглядаючи якийсь покладений на панель список, інший, старший коп. Вона було подумала, чи не звернутися до нього, але викинула цю ідею геть з голови.

– Увімкни радіо, – попросила вона. – Давай‑но пошукаємо, може, взнаємо, що тут насправді відбувається.

Терстон увімкнув приймач, але знайшов лише Елвіса Преслі з «Джорданерами»[198], котрі тягнули «Могутня твердиня наш Господь».

Каролін клацнула вимикачем, ледь не промовивши: «Повний комплект до цього кошмару», але передумала. У неї залишилося єдине бажання – якомога швидше забратися з цього Страхоміста [199].

На мапі дорога вздовж дачних будиночків при озері Честер мала вигляд тонкої, загнутої, майже непомітної лінії. Вийшовши з хатки Маршалла, Джуніор з Френкі трохи посиділи в машині Френкі, розглядаючи мапу.

– Нікого тут більше нема, – промовив Френкі, – Що їм тут робити о цій порі року? Як гадаєш? Пошлемо все нахер і гайда до міста? – він показав великим пальцем на хатку. – Ці самі виїдуть, а якщо й ні, то насрати.

Джуніор на хвилинку замислився, а тоді похитав головою. Вони склали Урочисту Присягу. Крім того, він не вельми прагнув скорого побачення з батьком, котрий почне його діставати питаннями, де він подів тіло преподобного. Коґґінс приєднався до його подружок у коморі Маккейнів, але батькові про це зовсім не потрібно було знати. Принаймні допоки цей великий чоловік не вимудрує способу, яким чином пришити до цього діла Барбару. А Джуніор не мав сумнівів, що його тато той спосіб обов'язково знайде. Якщо існувало мистецтво, в якому Великий Джим був майстром, то це було вміння заганяти людей в глухий кут.

«Тепер уже навіть неважливо, якщо він дізнається, що я покинув коледж, – подумав Джуніор. – Бо я знаю про нього дещо гірше. Набагато гірше».

Вигнання з коледжу тепер здавалося йому чимось незначущим; то були дрібниці порівняно з тим, що коїлося зараз у Міллі. Та він все одно мусить бути обережним. Від батька можна чекати, що він і власного сина спробує загнати в кут, якщо цього вимагатиме ситуація.

– Джуніоре? Прийом!

– Я тут, – відгукнувся той трохи роздратовано.

– Назад до міста?

– Давай перевіримо інші будиночки. Тут лише чверть милі, а якщо повернемося до міста, Рендолф знайде нам якусь іншу роботу.

– А як ти, аби чогось поїсти?

– Де, у «Троянді‑Шипшині»? Бажаєш разом з яєчнею покуштувати щурячої отрути від люб'язного Дейла Барбари?

– Він не наважиться.

– Ти так цього певен?

– Окей, окей, – Френкі завів двигун і здав назад по короткій під'їзній алеї. Яскраве листя на деревах висіло нерухомо, в повітрі відчувалася задуха. Скидалося більше на липень, аніж на жовтень. – Але цим массачусетським дурилам краще забратися звідси до того, як ми повернемося, бо інакше я познайомлю цицясту панночку з моїм шоломоносним месником.

– Буду радий її для тебе потримати, – сказав Джуніор. – Ой‑йо‑йо‑йо‑йо‑йо‑ой, курва мама.

У перших трьох будиночках явно нікого не було, вони навіть не збиралися виходити з машини. Далі дорога перетворювалася просто на пару колій, між якими здіймалася поросла травою гряда. По обох боках цього путівця густо росли дерева, їх нижні гілки вже ледь не дряпали їм дах.

– Здається, останній буде просто за ось цим‑ось поворотом, – сказав Френкі. – Дорога закінчується перед цим сраним прича…

– Глянь! – крикнув Джуніор.

З‑за сліпого повороту вони виїхали просто на двох дітей, котрі стояли посеред дороги – хлопчик і дівчинка. Вони не зробили жодного поруху, щоб відскочити. Лиця в них були злякані, пусті. Якби Френкі не боявся подрати вихлопну трубу «Тойоти» об центральний горбок путівця, якби він їхав хоч трохи швидше, він би їх точно збив. А так він втопив педаль гальма і машина стала за два фути від них.

– Ох, Боже мій, як близько, – віддихнув він. – Я думав, у мене вже інфаркт приключився.

– Якщо не приключився в мого батька, то в тебе й поготів не міг, – мовив Джуніор.

– Га?

– Та то я так, – ухилився Джуніор. Діти там так і стояли. Дівчинка була старшою й вищою. Їй було, либонь, років дев'ять. Хлопчик виглядав на п'ять. Обличчя в них були блідими й замурзаними. Вона тримала малого за руку. Вона дивилася вгору на Джуніора, але хлопчик дивився прямо перед собою, немов знайшов щось цікаве для розглядання в тому місці, де була ліва фара «Тойоти».

Джуніор помітив переляк у неї на обличчі й припав перед нею на коліно.

– Любонько, з тобою все гаразд?

Проте відповів йому хлопчик. Заговорив, не відриваючи очей від фари.

– Я хочу до мами. І хочу снітати.

Тепер до Джуніора долучився й Френкі.

– А вони справжні? – промовив він нібито жартома, але водночас і не зовсім. Він торкнувся руки дівчинки.

Вона здригнулася і подивилася на нього.

– Мама не повернулася, – промовила вона тихо.

– Як тебе звуть, любонько? – спитав Джуніор. – І хто твоя матуся?

– Я Аліса Рейчел Епплтон, – відповіла вона. – А він Ейден Патрік Епплтон. Наша мама Вера Епплтон. Наш батько Едвард Епплтон, але вони з мамою розлучилися в минулому році й тепер він живе в Плейно[200], у Техасі. Ми живемо у Вестоні, в Массачусетсі, на Дубовій алеї номер шістдесят. Наш номер телефону… – Вона назвала цифри з беземоційною чіткістю автовідповідача довідкової служби.

– От чорт, нові массачусетські дуринди. Але хто ж іще стане палити дорогий бензин заради того, щоб побачити якісь срані дерева з їх сраним листопадом.

Тепер і Френкі вже стояв навколішках.

– Алісо, – покликав він. – Послухай‑но мене, любонько. Де зараз твоя мама?

– Не знаю, – сльози, величезні прозорі краплі покотилися по її щоках. – Ми приїхали дивитися на листя. Іще ми хотіли поплавати на каяку. Нам подобається на каяку, правда, Ейді?

– Я хочу їсти, – проговорив Ейден скорбно і теж почав плакати.

Від цього їх плачу Джуніор відчув, що й сам ось‑ось заплаче. Та нагадав собі, що він все ж таки коп. Копи не плачуть, у всякому разі не на службі. Він знову запитав дівчинку, де її мати, але знову відповів хлопчик.

– Вона поїхала по квасольки.

– Він так називає тістечка вупі[201], – сказала Аліса. – Але вона поїхала й по іншу їжу. Бо містер Кіл'ян не дбав про наш будиночок як слід. Мама сказала, що я зможу доглянути Ейдена, бо я вже велика дівчинка, а вона скоро повернеться, тільки з'їздить до Йодера. Сказала тільки, щоб я не дозволяла Ейді близько підходити до озера.

Джуніору прояснилася картина. Очевидно, жінка очікувала, що в будинку буде запас їжі – принаймні найнеобхіднішої, але якби вона краще знала Роджера Кіл'яна, навряд чи покладалася б на нього. Цей чолов'яга був ледащо прима‑класу і нагородив своїм менш ніж видатним інтелектом усе власне потомство. Йодеру належала мізерна крамничка одразу за межовою лінією з Таркер Міллом, де головно продавалися пиво, кавовий бренді й консервовані спагеті. Звідси туди їзди якихось двадцять хвилин, плюс двадцять назад. Ось лише вона назад не повернулася, і Джуніор розумів чому.

– Вона поїхала вранці в суботу? – спитав він. – Правда, ге?

– Я хочу до мами! – заплакав Ейден. – І я хочу снітати! У мене болить живіт!

– Так, – відповіла дівчинка. – Вранці в суботу. Ми дивилися мультики, тільки тепер ми нічого не можемо дивитися, бо поламалася електрика.

Джуніор і Френкі перезирнулися. Дві ночі самі в темряві. Дівчинці років дев'ять, хлопчику десь п'ять. Джуніору не подобалося це собі уявляти.

– А у вас було хоч що‑небудь поїсти? – спитав Френкі в Аліси Епплтон. – Любонько? Хоч що‑небудь?

– У холодильнику лежала цибулина, – прошепотіла вона. – Ми її з'їли пополовині. З цукром.

– От курва, – вилаявся Френкі, а тоді: – Я цього не казав. Ти не чула цього від мене. Одну секундочку.

Він повернувся до машини, відкрив пасажирські дверцята і почав ритися у бардачку.

– А куди ви йшли, Алісо? – спитав Джуніор.

– У місто. Шукати маму і щось поїсти. Ми хотіли пройти повз наступну садибу і зрізати шлях через ліс. – Вона махнула рукою приблизно в північному напрямку. – Я думала, що так буде швидше.

Джуніор усміхнувся, але всередині в нього похололо. Вона махнула не в бік Честер Мілла, а в бік ТР‑90. Туди, де не було нічого, а лише довгі милі лісових хащів з памолодку впереміж з болотяними ямами. Там Аліса з Ейденом майже напевне померли б з голоду. Казка про Гензеля й Ґретель, мінус хепі‑енд.

«А ми вже ледь не вирішили повернути назад. Господи».

Повернувся Френкі. З батончиком «Мілкі Вей». На вигляд той був старим і пом'ятим, але все ще в обгортці. Те, якими очима ці діти дивилися на нього, нагадало Джуніору тих дітей, котрих іноді показують у теленовинах. На американських обличчях такий вираз був неприродним, жахливим.

– Це все, що я знайшов, – сказав Френкі, здираючи обгортку. – У місті ми вам знайдемо чогось кращого.

Він розломив батончик навпіл і подав шматки дітям. Батончик зник за п'ять секунд. Проковтнувши свою порцію, хлопчик по кісточки засунув собі до рота пальці. Щоки його ритмічно западали й надувалися, поки він їх обсмоктував.

«Немов той пес, що вилизує з кістки жир», – подумав Джуніор.

Він обернувся до Френкі.

– Навіщо чекати, аж поки ми доїдемо до міста. Ми зупинимося біля того будинку, де були той старий зі своєю кралею. І діти можуть їсти все, що там у них знайдеться.

Френкі кивнув і підхопив на руки хлопчика. Джуніор підняв дівчинку. Він чув запах її поту, її страху. Він гладив її по голові, ніби цими рухами міг прогнати геть той маслянистий сморід.

– З тобою буде все гаразд, любонько. – сказав він. – З тобою і з твоїм братом. З вами буде все в порядку. Ви в безпеці.

– Ви обіцяєте?

– Так.

Вона міцніше обняла його за шию. Це було чи не найкраще відчуття з тих, які Джуніор мав за все життя.

Західна частина Честер Мілла була найменш заселеною територією міста, отже, її очистили майже цілком, коли до дев'ятої ранку залишалося ще чверть години. Єдиним поліцейським екіпажем, який ще перебував на Малій Курві, була машина № 2, за кермом її сиділа Джекі Веттінгтон, а штурманське місце займала Лінда Еверет. Шеф Перкінс, провінційний коп старої школи, більше не керував, і жінки по‑своєму насолоджувались цим незвичним станом. Чоловіки, особливо чоловіки‑копи з їхніми безкінечними підначками й іржанням, таки вміли остогиднути.

– Повертаймося, чи як? – спитала Джекі. – «Шипшина» зачинена, але, може, нам вдасться випросити по чашечці кави.

Лінда не відповіла. Вона думала про те місце, де Купол перерізав Малу Курву. Після поїздки туди їй було тривожно, і не лише тому, що вартові там так само стояли до них спинами і навіть не поворухнулись, коли вона привітала їх з добрим ранком через встановлений на даху машини гучномовець. Тривожно вона почувалася через те, що на Куполі там червоною фарбою було тепер намальовано величезне X, воно висіло просто в повітрі, немов якась фантастична голограма. Це була мітка запланованої контактної точки. Здавалося неможливим, щоби випущена звідси за двісті чи триста миль ракета могла поцілити в таку крихітну цятку, хоча Расті запевняв її, що це реально.

– Лін?

Вона повернулася в «тут і тепер»:

– Звісно, їдьмо назад, якщо ти не проти.

Затріщало радіо: «Екіпаж два, екіпаж два, ви чуєте, прийом?»

Мікрофон зі штатива взяла Лінда.

– База, це екіпаж два. Стейсі, ми вас чуємо, хоча чутність тут не дуже, прийом?

– Усі це кажуть, – відповіла Стейсі Моґґін. – Сигнал поганий біля Купола, але ближче до міста зв'язок кращає. А ви ще на Малій Курві, так?

– Так, – відповіла Лінда. – Щойно перевірили Кіл'янів і Буше. Обидві сім'ї вибралися. Якщо ракета проб'є бар'єр, Роджер Кіл'ян матиме купу смажених курей.

– Влаштуємо пікнік. З тобою хоче поговорити Піт. Тобто шеф Рендолф. Прийом.

Джекі з'їхала на узбіччя й зупинила авто. В ефірі якийсь час чулося лише потріскування, потім з'явився Рендолф. Він не обтяжив себе тим, щоб привітатися, втім, як завжди.

– Екіпаж два, ви перевірили церкву?

– Святого Спасителя? – перепитала Лінда.

– Це єдина, яка мені там відома, офіцере Еверет. Хіба що індуїстська мечеть виросла там за ніч.

Лінда мала сумніви щодо того, ніби індуїсти моляться в мечетях, але вирішила, що зараз виправляти начальника не на часі. Голос Рендолфа звучав утомлено, роздратовано.

– Церква Спасителя не входить до нашого сектору, – доповіла Лінда. – Вона в секторі якоїсь пари нових копів. Здається, Тібодо і Ширлза. Прийом.

– Перевірте її ще раз ви, – наказав Рендолф ще більш роздратованим голосом. – Ніхто ніде не бачив Коґґінса, а кілька його парафіян бажають зайнятися з ним псалмопетингом, чи як там у них це називається.

Джекі приставила палець собі до скроні, скорчивши гримасу, ніби стріляється. Лінда, котрій кортіло швидше повернутися до міста й відвідати своїх дітей у Марти Едмандс, кивнула.

– Слухаюсь, шефе, – відповіла Лінда. – Зробимо. Прийом.

– Перевірте також пасторську садибу, – далі пауза. – І ще радіостанцію. Ця чортова станція ляскотить без упину, отже, там мусить хтось сидіти.

– Зробимо, – вона вже ледь не промовила кінець зв'язку, але тут їй зринула інша думка. – Шефе, чи не передавали чогось нового по телевізору? Президент нічого не оголошував? Прийом.

– У мене нема часу дослухатися до кожного слова, яке цей молодик випускає зі свого дурнуватого рота. Катайте, знайдіть падре і скажіть йому, щоб рятував звідти свою сраку. І власні сраки повертайте до міста також. Кінець.

Лінда повернула мікрофон до штатива і подивилася на Джекі.

– Повертати наші сраки до міста? – повторила Джекі. – Наші сраки?

– Сам він срака, – сказала Лінда.

Їй хотілося вимовити це весело, але зауваження повисло в тиші. Якусь хвилину вони просто мовчки сиділи в машині, лише двигун гудів на холостому ходу. А потім Джекі промовила голосом тихим, ледь чутним:

– Як же це паскудно.

– Рендолф замість Перкінса, маєш на увазі?

– І він, і ці нові копи, – останнє слово вона взяла в повітрі в лапки пальцями. – Ці пацани. А знаєш що? Коли я відмічалася в дільниці, Генрі Моррісон сказав мені, що Рендолф прийняв ще двох сьогодні вранці. Вони прийшли просто з вулиці разом з Картером Тібодо, і Піт просто їх записав, не ставлячи ніяких питань.

Лінда знала, якого сорту приятелі ошиваються поряд з Картером, або в «Діппері», або в «Паливі & Бакалії», у тому гаражі, де вони зазвичай займаються тюнінгом своїх придбаних у кредит мотоциклів.

– Ще двох? Навіщо?

– Піт сказав Генрі, що вони можуть знадобитися, якщо ракета не проб'є Купол. «Щоби утримати ситуацію під контролем», – так він сказав. І знаєш, хто вклав цю ідею йому до голови?

Лінда, звісно ж, знала.

– Принаймні вони не мають зброї.

– Дехто має. Не поліцейську, власну. Завтра – атож, якщо все не закінчиться вже сьогодні – вони її матимуть уже всі. І з сьогоднішнього ранку Піт дозволив їм їздити по двоє, замість того, щоб кожного парувати з кимсь зі справжніх копів. Це такий термін стажування, еге? Двадцять чотири години, а по факту й менше. Ти розумієш, що тепер цих пацанів більше, ніж нас?

Лінда мовчки собі це уявила.

– Гітлерюгенд, – промовила Джекі. – Ось що спадає мені на думку. Може, це й занадто, але я молю Бога, щоб усе це сьогодні вже припинилося, і мої побоювання виявилися марними.

– Я не зовсім можу собі уявити Пітера Рендолфа в ролі Гітлера.

– Я також. Мені він більше скидається на Германа Геринга. Це я маю на увазі Ренні, коли кажу про Гітлера. – Вона натиснула на газ, зробила триходовий розворот і спрямувала машину в бік Церкви Святого Христа‑Спасителя.

Церква стояла незамкнена й порожня, генератор вимкнуто. У пастораті було тихо, але «Шевроле» преподобного Коґґінса стояв у його маленькому гаражі. Зазирнувши туди, Лінда помітила на бампері дві наліпки. На тій, що справа, був напис: ЯКЩО ВОЗНЕСІННЯ СЬОГОДНІ, ДЕХТО ІНШИЙ ПЕРЕХОПИТЬ МОЄ КЕРМО! Та, що зліва, похвалялася: МОЯ ІНША МАШИНА МАЄ 10 ШВИДКОСТЕЙ.

Лінда звернула увагу Джекі на другий напис.

– У нього є велосипед, я його бачила верхи. Але в гаражі його не видно, тож він, можливо, на ньому поїхав до міста. Економить бензин.

– Можливо, – погодилася Джекі. – Хоча нам варто перевірити в будинку, чи він, бува не послизнувся в душі, не звернув там собі в'язи.

– Це означає, що, може, нам доведеться побачити його голого?

– Ніхто не казав, що поліцейська робота мусить бути сама краса, – відповіла Джекі. – Ходімо.

Дім був замкнений, але в місті, де більшість населення становлять сезонні мешканці, поліція чудово знає, як дістатися до будинків. Вони пошукали запасний ключ у звичайних місцях. Знайшла його Джекі. Він висів на гачку з внутрішнього боку кухонної віконниці. Ним відмикалися задні двері.

Дата добавления: 2015-09-02