Ракетний удар неминучий 6 страница

– Помрійте, – промурмотів Барбі.

У дальнім кінці виднілися якісь двері. За ними виявилася єгипетська пітьма, він помацав стіну, знайшов вмикач. Ще одна кімната, не така велика, але й не маленька. На вигляд стара, покинута, але не брудна – Ел Тіммонс мусив знати про її існування, бо хтось же витирав пил із полиць і замітав підлогу, – хоча й напівзабута. Запаси води зберігалися в скляних пляшках, він таких не бачив з часів свого короткого перебування в Саудівській Аравії.

У цій, другій кімнаті зберігалася десь дюжина складаних ліжок, прості сині ковдри й матраци в прозорих пластикових мішках також чекали на своє використання. І кілька десятків коробок із написами: САНІТАРНІ КОМПЛЕКТИ та ПРОТИГАЗИ. Тут же стояв невеличкий генератор малої потужності. Він працював – мабуть, завівся, коли Барбі ввімкнув світло. Збоку від генератора були дві полиці. На одній стояв радіоприймач, котрий, напевне, виглядав новинкою в той час, коли свіжим хітом була пісня Сі Дабл'ю Макколла «Конвой»[231]. На іншій полиці було дві газові плитки і металевий бокс яскравого жовтого кольору. Логотип на ньому був тих часів, коли CD[232]означало дещо інше, ніж компакт‑диск. Це було саме те, по що він сюди прийшов.

Барбі потяг бокс і ледь його не впустив – важкенький. Спереду на ньому була шкала з написом ІМП/СЕК. Треба було ввімкнути прилад і спрямувати на щось його сенсор, тоді стрілка могла залишитися на зеленому полі, перейти на жовте в центрі шкали… або заскочити на червоне. В останньому випадку, узагальнив Барбі, хорошого було мало.

Він увімкнув прилад. Крихітна лампочка живлення залишилася темною, а стрілка незворушною на цифрі 0.

– Акумулятор умер, – промовив голос позаду нього. Барбі ледь з власної шкури не вискочив. Обернувшись, він побачив у дверях, що поєднували обидві кімнати, високого, дебелого блондина.

На мить ім'я вискочило йому з голови, хоча цей чоловік майже кожної неділі вранці відвідував ресторан, подеколи разом з дружиною, і завжди з двома своїми донечками. Тоді пам'ять ввімкнулася і він промовив:

– Расті Еверс, чи не так?

– Близько до цілі, тобто Еверет, – простягнув руку новоприбулець. Барбі, трохи з побоюванням, підійшов і потис її. – Побачив, як ви сюди заходили. А це, – він кивнув на лічильник Ґайґера, – мабуть, непогана ідея. Воно таки мусить від чогось живитися. – Расті не уточнив, що мав на увазі під воно, але в цьому не було потреби.

– Радий, що ми з вами одної думки. Ви налякали мене ледь не до інфаркту. Проте в такому випадку саме ви б мені й змогли допомогти, як я здогадуюся. Ви ж лікар, так?

– ПД, – уточнив Расті, – це означає…

– Я розумію, помічник доктора, фельдшер.

– Окей, ви виграли цей кухонний прилад, – Расті показав на лічильник Ґайґера. – Він, мабуть, живиться від шестивольтової батареї. Я певен, що бачив такі в Берпі. Але не впевнений, що там зараз хтось є. Тож… може, розвідаємо тут поряд?

– Де саме ви пропонуєте розвідувати?

– На складі позаду міськради.

– І нам це треба, заради того щоб…

– Залежить від того, що ми там знайдемо. Якщо те, що пропало в нас із лікарні, ми з вами зможемо обмінятися деякою інформацією.

– Не хочете спершу повідомити, що саме у вас пропало?

– Пропан, братчику.

Барбі второпав.

– Що за чортівня? Ходімо подивимось.

Джуніор стояв біля підніжжя сходів, що вели вгору вздовж бокової стіни Сімейної аптеки Сендерса, не знаючи, чи здатен він ними видряпатися, коли йому так болить голова. Можливо. Ймовірно. У той же час він боявся, що на півдорозі вгору його череп може вибухнути, як та новорічна хлопавка. Знову в нього перед оком плавала цятка, сіпаючись туди‑сюди з кожним ударом серця, але вона не була більше білою. Вона стала яскраво‑червоною.

«У темряві мені стане добре, – думав він. – У комірчині, з моїми подружками».

Якщо тут усе пройде як слід, він зможе піти туди. Зараз комірчина в будинку Маккейнів на Престіл‑стрит здавалася йому найжаданішим місцем на землі. Авжеж, там лежав ще й Коґґінс, ну то й що? Джуніор запросто може прибрати геть цього сраного гімнорепетю. Але Коґґінса треба притримати ще на якийсь час. Джуніора найменше цікавила доля його батька (його ні здивувало, ні стривожило те, що той зробив; Джуніор завжди знав, що його батько здатен на вбивство), але він був вельми зацікавлений у тім, щоб утопити Дейла Барбару в нужнику.

«Якщо ми зробимо все як слід, ми не просто приберемо його з нашого шляху, – пояснював Великий Джим цього ранку. – Ми використаємо його для згуртування нашого міста перед лицем кризи. І цю нікчемашну газетярку також. Щодо неї я теж маю ідею. – Він поклав свою пухку, м'ясисту долоню Джуніору на плече. – Ми одна команда, синку».

Можливо, не назавжди, можливо, тільки тепер, але наразі вони дійсно тягнули одного плуга. Тож вони мусять попіклуватися про Бааарбі. Джуніору набрело на ум, що це Барбі винен у тому, що йому болить у голові. Якщо Барбі дійсно побував за океаном – в Іраку, ходили чутки – отже, міг привезти з Середнього Сходу якісь чортові сувеніри. Скажімо, отруту. Джуніор обідав у «Троянді‑Шипшині» безліч разів. Барбара легко міг підкинути йому того‑сього в їжу. Або в каву. А якщо Барбара навіть не особисто це зробив, він міг намовити Розі. Ця піхва цілком перебуває під його чарами.

Джуніор повільно побрів угору, зупиняючись через кожні чотири сходинки. Голова в нього не вибухнула, і, діставшись верхнього майданчика, він поліз до кишені по ключ від помешкання, який йому вручив Енді Сендерс. Спершу він ніяк не міг намацати ключ, і вже було подумав, що загубив, але врешті‑решт пальці наштовхнулися на нього під дрібними монетами в глибині кишені.

Він роззирнувся навколо. Кілька людей ішли вулицею, повертаючись із сеансу в «Діппері», але ніхто не подивився вгору, не побачив його на сходовій платформі перед помешканням Барбари. Ключ повернувся в замку, і Джуніор прослизнув усередину.

Він не вмикав світла, хоча генератор Сендерса, либонь, живив і цю квартиру. Напівтемрява робила менш видимою цятку, пульсуючу перед його оком. Він почав зацікавлено роззиратися. Тут були книги: полиці й полиці книг. Чи Бааарбі покинув їх напризволяще, коли тікав з міста, чи домовився з кимсь – найрадше з Петрою Ширлз, котра працює внизу, в аптеці, – щоб їх кудись йому переслали? Тоді він, мабуть, домовився і про цей килим, що лежить на підлозі вітальні – витвір якихось верблюжих жокеїв, котрий Барбі, певне, підчепив на тамтешньому базарі у свій вільний від тортур підозрюваних і позбавлення цноти маленьких хлоп'ят час.

Ні, він не домовлявся про пересилку свого майна, вирішив Джуніор. Не було потреби, бо він і не збирався насправді покидати місто. Щойно йому стрельнула ця ідея, як Джуніор уже дивувався, чому він не додумався до цього раніше. Бааарбі тут подобається, він ніколи не покине цього міста з власної волі. Йому тут класно, як хробаку в собачому блювотинні.

«Знайди щось, від чого він не зможе відбрехатися, – інструктував його Великий Джим. – Щось таке, що може належати тільки йому. Ти розумієш, про що я кажу?»

«Тату, я що, по‑твоєму, дурний? – подумав зараз Джуніор. – Якщо я дурний, як це так вийшло, що саме я врятував твою сраку минулої ночі?»

Але в батька була потужна рука, він часом так жахливо замахувався на нього, коли скаженів, що заїдатися було не варто. Він жодного разу не вдарив Джуніора по жопці, не дав йому ляпаса, коли той був малим, Джуніор завжди відносив це на рахунок окультурюючого пливу своєї покійної матері. Тепер він підозрював, що причина полягала в тому, що батько глибоко в душі розумів: якщо почне, навряд чи зможе зупинитися.

– Як батько, так і син, – промовив Джуніор і захихотів. Голова відгукнулася болем, але він усе одно хихотів. Як там, у старій примовці: сміх – найкращі ліки?

Він увійшов до спальні Барбі, побачив акуратно застелене ліжко і подумав, як було б класно накласти на ньому прямо посередині велику купу. Та ще й підтертися подушкою. «Тобі подобається, Бааарбі?»

Натомість він відкрив комод. У верхній шухляді троє чи четверо джинсів і пара шортів хакі. Під шортами знайшовся мобільний телефон, і він на мить подумав, що телефон – саме те, по що він сюди прийшов. Але ні. Дешевий апарат з розпродажу, типу тих, що їх діти в коледжі називають «разовими» або «викиднями». Барбі завжди може сказати, що це не його річ. У другій шухляді лежало з півдесятка трусів і пар п'ять чисто‑білих спортивних шкарпеток. Третя шухляда була порожня.

Він зазирнув під ліжко, в голові вдарили дзвони – здається, йому зовсім не покращало. Там геть нічого не було, навіть пилу. От же Бааарбі, такий акуратист. Джуніор подумав, чи не дістати з кишеньки‑пістончика імітрекс, але не став цього робити. Він уже проковтнув пару пігулок, і абсолютно без усякого ефекту, окрім металічного присмаку на задній стінці горла. Він знав, які йому ліки потрібні: темна комірчина на Престіл‑стрит. І компанія його подружок.

Тим часом він усе ще тут. Та мусить же тут знайтися хоч щось.

– Щось такеньке, – прошепотів він. – Мушу знайти щось такеньке.

Він уже хотів повернутися до вітальні, та раптом, змахуючи вологу собі з кутика тремкого лівого ока (не знаючи, як воно налилося кров'ю), застиг, вражений одною ідеєю. Він обернувся до комода, знову висунув шухляду з трусами й шкарпетками. Шкарпетки були скручені в м'ячики. Джуніор, коли ще навчався в школі, іноді ховав траву або таблетки у своїх скручених шкарпетках; а одного разу навіть ажурні трусики Адріетти Недо. Шкарпетки – вигідна річ для схованки. Він почав брати пару за парою скручені шкарпетки й уважно промацувати.

У третьому «м'ячику» він щось намацав, щось на кшталт плаского шматочка металу. Ні, два шматочки. Він розкрутив шкарпетки і витряс звідти на верх комода важкенькі знахідки.

Армійські особисті жетони Дейла Барбари. І, незважаючи на свій скажений головний біль, Джуніор усміхнувся.

«Бааарбі, ти влип, – подумав він. – Ти, козел, тепер уже влип».

По той бік Купола при дорозі Мала Курва ще буяли запалені ракетами «Фастхок» пожежі, але до настання темряви вони погаснуть; пожежні команди чотирьох міст, підсилені змішаними підрозділами армійської й морської піхоти, над цим працювали, і то успішно. Все погасили б навіть раніше, міркувала Бренда, якби тамтешнім пожежникам не протистояв ще й поривчастий вітер. Тут, на боці Мілла, вони не мали такої проблеми. Сьогодні це благословення. Пізніше це може стати прокляттям. Нема способу наперед щось знати.

Сьогодні Бренда не дозволяла собі перейматися цим питанням просто тому, що їй було добре. Якби вранці хтось у неї спитав, коли, як вона гадає, вона зможе знову почуватися добре, Бренда могла б відповісти: «Либонь, у наступному році, а може, й ніколи». Проте вона мала достатньо мудрості для розуміння того, що це відчуття не триватиме довго. Півтори години напруженої роботи дуже посприяли; фізичні вправи звільняють ендорфіни, неважливо, які ті вправи: хоч біг підтюпцем, хоч прибивання палаючих кущів лопатою. Але тут було дещо більше за ендорфіни. Тут було керування важливою справою, такою, з якою впоратися могла саме вона.

На дим прибули й інші волонтери. Чотирнадцять чоловіків і три жінки стояли обабіч Малої Курви, дехто так і тримав у руках лопати й гумові мати, якими вони гасили повзучі пломені, дехто з портативними помпами, які вони таскали на спинах, а тепер поскидали їх з себе, і ті стояли на твердому ґрунті немощених узбіч. Ел Тіммонс, Джонні Карвер і Нелл Тумі змотували шланги, запихаючи їх назад у кузов пікапа «Берпі». Томмі Андерсон з «Діппера» й Лісса Джеймісон – хоча й крихітна нью‑ейджерка, але дужа, мов та коняка, – тягнули до іншої машини занурювальний насос, яким вони качали воду з ручаю Мала Курва. Навкруг лунав сміх, і Бренда розуміла, що не лише вона насолоджується викидом ендорфінів.

Чагарі обабіч дороги стояли чорні й ще тліли, пропало кілька дерев, але це і все. Купол затримував вітер і допоміг їм також в іншому сенсі, частково заблокувавши ручай, він перетворив цю місцину на зростаюче болото. Пожежа по інший бік бар'єра виглядала зовсім інакше. Люди, які боролися з нею там, здавалися мерехтливими привидами, ледь видимими крізь полум'я й сажу, що накопичувалася на поверхні Купола.

Гультяйською ходою до неї наблизився Ромео Берпі. В одній руці він тримав мокру мітлу, у другій – гумовий мат. На нижньому боці мата так і залишився висіти цінник. Напис на ньому був закопчений, але ще читався: ЩОДНЯ РОЗПРОДАЖІ В БЕРПІ! Він кинув мат на землю й простягнув їй вимазану сажею руку.

Бренда здивувалася, але відповіла. Вона міцно потиснула простягнуту руку.

– За що це, Роммі?

– За вашу чудову гоботу тут, – відповів він.

Вона розсміялася ніяково, але задоволено.

– Будь‑хто міг би її зробити в таких умовах. Вогонь був лише поверховий, а під ногами тут так хлюпає, що пожежа могла б, либонь, ще до ночі погаснути сама собою.

– Можливо, – сказав він, а тоді показав рукою крізь дерева на спрацьовану вирубку, через яку вилася напіврозвалена кам'яна огорожа. – А можливо, вогонь дістався б отієї високої тгави, потім перейшов на дерева по інший бік, а тоді хоч з хати тікай. Горіти могло би тиждень, а то й місяць. Особливо за відсутності чортової пожежної бригади. – Він відвернувся й сплюнув. – Навіть і без вітру вогонь чудово горить, поки йому є що жерти. Там, на півдні, є копальні, де пожежі тривають уже по двадцять‑тридцять років. Я про це читав у «Нешнл Джеографік». А під землею ніякого вітру. А звідки нам знати, що вітер раптом не підніметься? Ми й на волосину не знаємо, на що спроможна ця штука.

Вони разом подивилися на Купол. Кіптява й попіл зробили його видимим – до якоїсь міри – на висоту маже сотні футів. Через це також погано стало видно, що робиться по той бік, і Бренді це не подобалося. Вона не хотіла про це глибоко задумуватись, особливо коли такі думки можуть звести нанівець її гарний настрій від сьогоднішньої роботи, проте серйозно – їй чомусь це вельми не подобалося. Це повертало її до спогаду про вчорашнє дивне, розплющене призахідне сонце.

– Дейл Барбара мусить зателефонувати тому своєму приятелю у Вашингтон, – промовила вона. – Сказати йому, коли отам погасять пожежу, вони мусять помити з брандспойтів оце хтозна‑що‑воно‑таке зі свого боку. А ми зробимо те саме зі свого.

– Гарна ідея, – погодився Ромео. Але було й ще щось в нього на думці. – Мадам, ви запримітили дещо у вашій команді? Бо я таки так.

Бренда сполохалася:

– Я нікому тут не командир.

– Та ні. Ви віддавали накази, отже, ви командир, а вони ваша команда. Ви бачите серед них когось із копів?

Вона пригляділася.

– Жодного, – продовжував Ромео. – Ні Рендолфа, ні Генрі Моррісона, ні Фредді Дентона чи Рупі Ліббі, ні Джорджі Фредеріка… і також нікого з новачків. Отих пацанів.

– Можливо, вони зайняті з… – вона не знала, що сказати.

Ромео кивнув.

– О‑ля‑ля. Зайняті чим? Ви не знаєте, я також не знаю. Але чим би вони там собі не займалися, я не певен, що мені це подобається. І ще менше певен, що воно того варте. На четвер ввечері призначено міські збори, і якщо в нас тут так і буде це продовжуватися, гадаю, мусять статися деякі зміни, – він зробив паузу. – Може, я лізу поперед папа до пекла, але, я вважаю, ви мусите стати шефом пожежної команди й поліції.

Бренда задумалася про це. Згадала знайдену нею папку під назвою ВЕЙДЕР, а вже тоді повільно похитала головою.

– Ще надто рано для чогось подібного.

– А як, аби пгосто шефом пожежників? Як щодо тільки сього? – люїстонська говірка ще дужче прорізалася в його голосі.

Бренда роззирнулася довкола на закопчені чагарники й обпалені нетоварні дерева. Авжеж, огидне видовище, немов фотокарточка з поля битви часів Першої світової війни, але більше не небезпечне. Люди, котрі прибули сюди, отримали бойове хрещення. Вони команда. Її команда.

Вона усміхнулася.

– Над цим я подумаю.

Уперше, починаючи з того часу, як Джинні Томлінсон почала ходити шпитальними коридорами, вона безперервно бігала, кидаючись на гучне верещання викликів, що звучали, як погані новини, тож зараз у Пайпер не було можливості побалакати з нею. Вона й не намагалася навіть. Вона просиділа у вітальні достатньо довго, щоб уявити собі картину: троє людей – двоє медиків і одна волонтерка на ім'я Джина Буффаліно – опікуються цілою лікарнею. Вони справлялися, проте ледь‑ледь. Коли Джинні нарешті повернулася, йшла вона повільно. З опущеними плечима. В одній руці в неї метлялася чиясь медична картка.

– Джинні? – спитала Пайпер. – Усе гаразд?

Пайпер подумала, що Джинні зараз огризнеться, але, замість бурчання, та подарувала їй змучену посмішку. І сіла поряд.

– Гаразд. Тільки втомилася, – вона помовчала. – І ще, Ед Карті щойно помер.

Пайпер взяла її за руку.

– Мені дуже жаль це чути.

Джинні стисла її пальці.

– Не треба. Ти знаєш, як жінки говорять про пологи? Ця легко народжувала, а та важко.

Пайпер кивнула.

– Смерть дуже схожа на це. Містер Карті довго тужився, а тепер він уже розродився.

Пайпер ця ідея здалася красивою. Вона подумала, що могла б використати її в проповіді… хоча тут же усвідомила, що людям не захочеться слухати проповідь про смерть цієї неділі. Тобто якщо Купол нікуди не подінеться.

Якийсь час вони просто сиділи. Пайпер намагалася придумати, як їй найкраще запитати про те, про що вона мусила запитати. Врешті‑решт запитання не знадобилося.

– Її зґвалтували, – промовила Джинні. – Скоріш за все, не один раз. Я боялася, що Твічу доведеться випробувати себе в накладанні швів, але якось мені вдалося зупинити кровотечу вагінальним тампоном, – вона помовчала. – Я плакала. На щастя, дівчина не була достатньо притомна, щоб це зауважити.

– А дитя?

– Загалом здорове вісімнадцятимісячне створіння, але воно теж завдало нам переляку. Невеликі судороги. Мабуть, через перебування на сонці. Плюс зневоднення… голод… ну, і власне поранення, – Джинні провела рукою навскіс собі по чолу.

У коридорі з'явився Твіч і приєднався до них. Вигляд він мав такий, наче на світові роки віддалений від себе колишнього, бадьористого балакуна.

– Чоловіки, які її зґвалтували, також поранили дитя? – голос Пайпер звучав рівно, але в її умі зяяла тонка червона тріщина.

– Малюка Волтера? Гадаю, він просто впав, – промовив Твіч. – Саммі щось казала, ніби там розвалилася колиска. Я з її слів не все розібрав, але майже певен, що то була просто випадковість. Тобто ця частина історії.

Пайпер зачудовано подивилася на нього:

– Так от що вона примовляла. А я думала, вона водички просить.

– Я певна, що вона хотіла пити, – сказала Джинні. – Але в її хлопчика дійсно подвійне ім'я – Малюк Волтер. Вони його назвали так на честь блюзмена, здається, той грає на губній гармоніці. Вона з Філом… – Джинні показала жестами, як затягуються травою і затримують в легенях дим.

– О, Філ, то було дещо більше за простого курія маривани, – сказав Твіч. – Коли йшлося про наркотики, він був багатоцільовою особистістю.

– Він помер? – спитала Пайпер.

Твіч знизав плечима.

– Я його не бачив десь з весни. Якщо й так, то врешті здихалась.

Пайпер подивилася на нього осудливо.

– Вибачаюся, преподобна, – злегка уклонився їй Твіч і обернувся до Джинні. – А є вісті від Расті?

– Йому треба трохи відпочити, – відповіла вона. – Я наказала йому піти геть. Він скоро повернеться, я певна.

Пайпер сиділа між ними, з вигляду спокійна. Усередині неї ширшала червона тріщина. У роті оселився кислий присмак. Вона згадала той вечір, коли батько заборонив їй піти на скейт‑арену в молі через те, що вона наговорила якихось грубощів матері (тінейджеркою грубощі сипалися з Пайпер Ліббі, як з дірявого мішка). Вона пішла нагору, подзвонила подружці, з якою домовлялася зустрітися, і повідомила ту подружку – абсолютно приємним, перфектно рівним голосом, – що, мовляв, плани змінилися, дещо трапилося і вона не зможе з нею побачитися. Наступного вікенду? Звичайно, угу, аякже, щасливо порозважатися, ні, зі мною все гаразд, бай. А потім влаштувала погром у своїй кімнаті. Закінчила тим, що здерла зі стіни улюблений плакат «Оазиса»[233]і пошматувала його на клапті. На той момент вона вже хрипло плакала, не через жаль, а в черговому нападі тієї люті, що прокочувалися через її підліткові роки, як урагани п'ятої категорії. Десь посеред цього безумства нагору піднявся тато і стояв у дверях, уважно дивився на неї. Нарешті, помітивши його, вона почала задирливо дивитися йому в очі, задихаючись від думки, як вона його ненавидить. Як вона ненавидить їх обох. Якби вони вмерли, вона б жила зі своєю тіткою Рут у Нью‑Йорку. Тітка Рут уміла жити весело. Не те що дехто. Він простягнув до неї руки, простягнув з відкритими долонями. Це був якийсь такий ніяковий жест, такий, від якого розсмокталася її лють і ледь не розсипалося на друзки її серце.

– Якщо ти не контролюватимеш свого гніву, твій гнів контролюватиме тебе, – промовив він, і тоді вже пішов геть, ступаючи коридором з похиленою головою. Вона не грюкнула за ним дверима. Вона прикрила їх, дуже‑дуже тихо.

Це був той рік, коли вона визначила часті спалахи гніву для себе пріоритетом номер один. Вбити їх цілком означало вбити частину себе, але вона відчувала, що, якщо їй не вдасться в чомусь фундаментально змінитися, вона залишиться п'ятнадцятирічною надовго, дуже‑дуже надовго. Вона почала вчитися самоконтролю, і в більшості випадків це вдавалося. Коли відчувала, що контроль вислизає, вона згадувала батькові слова і ті його відкриті долоні, і те, як він повільно йшов коридором верхнього поверху в будинку, де вона виросла. Через дев'ять років, коли він помер, під час жалобної служби вона промовила: «Мій батько сказав мені найважливішу в моєму житті річ». Вона не уточнила, що саме він їй колись сказав, але мати знала; вона сиділа на передній лаві в церкві, настоятелькою якої тепер була її дочка.

За останні двадцять років, коли вона відчувала страшне бажання накинутися на когось – і часто це бажання було на межі контролю, бо люди вміють бути такими дурними, такими вперто тупими, – вона зверталася по батькові слова: якщо ти не контролюватимеш свого гніву, твій гнів контролюватиме тебе.

Але зараз червона тріщина поширювалась і вона відчувала старе бажання кидатися будь‑чим. Дряпати шкіру до кривавого поту.

– Ти не питала її, хто це зробив?

– Звісно, що питала, – відповіла Джинні. – Вона не каже. Бо налякана.

Пайпер згадала, як, побачивши матір з дитиною на узбіччі, вона подумала, що там лежить кимсь покинутий мішок зі сміттям. І саме так їх і сприймали ті, хто це зробив. Вона підвелася.

– Я піду з нею побалакаю.

– Саме тепер це не дуже вдала ідея, – сказала Джинні. – Вона на седативах, до того ж…

– Хай спробує, – промовив Твіч. Обличчя він мав бліде. Руки зчеплені між колін. Безупинно потріскував кісточками пальців. – І щасти вам, преподобна.

Очі в Саммі були напівзаплющені. Вона їх повільно відкрила, коли Пайпер сіла поряд з її ліжком.

– Ви… та, хто…

– Так, – узяла її за руку Пайпер. – Мене звуть Пайпер Ліббі.

– Спасибі вам, – сказала Саммі, і її очі знову затуманилися, почали заплющуватися.

– Віддячиш мені тим, що назвеш тих, хто тебе зґвалтував.

У напівзатемненій кімнаті – теплій, бо шпитальний кондиціонер було вимкнуто – Саммі похитала головою.

– Вони сказали, що зроблять мені зле. Якщо я розповім. – Вона позирнула на Пайпер. Коров'ячим поглядом, сповненим тупої покори. – Вони можуть зробити зле й Малюку Волтеру також.

Пайпер кивнула.

– Я розумію, тебе налякали. Але скажи мені, хто вони були. Назви їхні імена.

– Ви що, мене не чуєте? – Вона дивилась тепер повз Пайпер. – Вони сказали, що зроблять зле…

Пайпер не мала на таке часу, дівчина могла відключитися в будь‑яку мить. Вона вхопила Саммі за зап'ястя.

– Мені потрібні їхні імена, і ти мені їх назвеш.

– Я не смію, – з Саммі знов почали сочитися сльози.

– Ти мусиш, бо, якби я тебе не підібрала, ти б зараз уже була мертвою, – вона помовчала, а потім почала вганяти ніж ще глибше. Пізніше вона може пожаліти про це, але не зараз. Зараз ця дівчина в ліжку лише лежала на перешкоді між Пайпер і тим, що вона бажала знати. – Не кажучи вже про твого сина. Він би теж помер. Я врятувала тобі життя, врятувала його, я вимагаю їхні імена.

– Ні, – проте дівчина дедалі слабшала, і якоюсь часткою своєї душі преподобна Пайпер Ліббі цьому раділа. Пізніше їй стане огидно; пізніше вона думатиме про себе: «Ти нічим не відрізняєшся від тих мужиків, насильство є насильством». Але зараз тут була присутня насолода, як насолода була в тому, щоб здирати зі стіни і шматувати дорогоцінний плакат, авжеж.

«Мені це подобається, бо від цього боляче, – думала вона. – Боляче в моїм серці».

Вона нахилилася над заплаканою дівчиною.

– Прочисти собі вуха, Саммі, бо ти мусиш почути, що я тобі скажу. Вони зробили це раз, вони зроблять це знову. І тоді, коли оприявниться якась інша жінка з кровоточивою піхвою, а то ще й вагітна дитям когось з тих ґвалтівників, я прийду до тебе, і я скажу…

– Ні! Перестаньте!

– Що ти посприяла цьому. Це ти була там і підбадьорювала їх.

– Ні! Це не я, то Джорджія! Джорджія їх підбадьорювала, – заридала Саммі.

Пайпер відчула холодну відразу. Жінка. Якась жінка була там. У голові її червона тріщина розійшлася ще ширше. Скоро вона почне вивергатися лавою.

– Назви мені імена, – повторила вона.

І Саммі назвала.

Джекі Веттінгтон і Лінда Еверет сиділи в машині перед «Фуд‑Сіті». Крамниця, замість восьмої, сьогодні мусила зачинитися о п'ятій. Їх сюди послав Рендолф, бо вважав, що раннє закриття може спричинитися до безладдя. Недотепна ідея, бо в супермаркеті було майже порожньо. На парковці стояло хіба що з десяток машин, а кілька клієнтів, які ще скуплялися, рухалися мляво, ніби одночасно дивилися якийсь спільний дурний сон. Обидві поліціянтки бачили тільки одного касира, підлітка на ім'я Брюс Ярдлі. Замість кредитних карток, хлопець приймав тільки готівку й розписки. М'ясний прилавок виглядав убого, проте курчат там було ще повно, а більшість полиць із консервами й сухими харчами були щільно запаковані бляшанками й коробками.

Вони чекали, поки супермаркет покинуть останні покупці, коли задзвонив Ліндин телефон. Вона поглянула на екран і відчула укол страху в животі. Дзвонила Марта Едмандс, котра доглядала Дженілл і Джуді, поки Лінда й Расті були на роботі – а на роботі вони перебували майже безперервно з тої пори, як опустився Купол.

– Марта? – спитала вона, молячись, щоб там нічого не трапилось, щоб Марта просто спитала її, чи нормально, якщо вона зводить дівчаток на майдан, або ще щось таке. – Марто, у вас все гаразд?

– Ну… так. Авжеж, загалом, – Лінду вгризла тривожність, яку вона дочула в голосі Марти. – Але… ти знаєш про оті судороги?

– О Господи… У неї був напад?

– Гадаю, так, – сказала Марта, і поспішила додати: – Вони зараз у повному порядку, розмальовують картинки в сусідній кімнаті.

– Що трапилося? Розкажи мені!

– Вони сиділи на гойдалці. Я займалася моїми квітами, готувала їх до зими…

– Марто, прошу! – скрикнула Лінда, аж Джекі торкнулася її руки.

– Вибач. Почала гавкати Оді, тож я обернулася. Я запитала: «Сонечко, з тобою все гаразд?» Вона не відповіла, просто злізла з гойдалки і сіла під нею, ну там, знаєш, де ямка, що її ногами вичовгали? Вона не падала, нічого такого, просто сама сіла. І дивиться прямо перед собою і плямкає губами, як ото ви мене попереджали, що таке може бути. Я підбігла… ну, трішки її струснула… а вона й каже… зараз, згадаю…

«Ось воно, – подумала Лінда. – Зупиніть Гелловін, ви мусите зупинити Гелловін».

Але ні. Там було дещо зовсім інше.

– Вона каже: «Рожеві зірки падають. Рожеві зірки падають рисками». А тоді ще: «Тут так темно, тут так гидко тхне». Тоді вона очуняла і зараз у нас все в порядку.

– Слава тобі, Господи, – промовила Лінда, а тоді вже переключилася думкою на п'ятирічну доню. – Аз Джуді все гаразд? Це її не налякало?

У телефоні зависла довга пауза, а потім Марта зробила видих:

– Ох.

– Що ох? Що мусить означати це твоє ох?

– Так це було з Джуді, Ліндо. Не з Дженілл. Цього разу це трапилося з Джуді.

– Я хочу погратися в ту іншу гру, про яку ти казала, – говорив Ейден до Каролін Стерджес, коли вони були зупинилися на майдані побалакати з Расті. Інша гра, котру вона мала на увазі, називалася Червоне Світло, хоча Каролін майже не пам'ятала її правил – не дивно, якщо останній раз грала в неї, коли їй самій було років шість чи сім.

Проте, щойно вони опинилися перед деревом у просторому дворі «пасіянату», правила їй тут же пригадалися. І, як не дивно, згадав їх також Терстон, котрий не просто готовий був пограти, але, як здавалося, цього прагнув.

– Пам'ятайте, – повчав він дітей (котрі самі якимсь дивом ніколи не були знайомі з насолодою від гри в червоне світло), – вона може рахувати до десяти з будь‑якою швидкістю, як їй захочеться, але якщо вона, обернувшись, уловить когось у русі, той мусить повернутися туди, звідки почав.

Дата добавления: 2015-09-02