У ДРАЙВІ 2 страница

Джуніор відчинив холодильник, зазирнувши в його темні нутрощі.

– Ти хочеш, щоб я тобі повірив, ніби ти не міг для себе десь заникати достатньо газу, щоб брати його коли заманеться?

Великий Джим на це злегка напружився, потім розслабився. Питання було доцільним і не означало, що Джуніор щось насправді знає. «Винний тікає, коли його ніхто не переслідує», – нагадав собі Великий Джим.

– Скажімо так, це було б неполітично в даний момент часу.

– Угу.

Джуніор зачинив холодильник і сів по інший бік столу. На свого батька він дивився з якимсь відстороненим зацікавленням (котре Великий Джим сприймав за синівську любов).

«Сім'я, що разом убиває, довго ся тримає, – подумав Джуніор. – Принаймні поки що. Доки…»

– Політика, – промовив він уголос.

Великий Джим кивнув і почав вивчати сина, котрий закушував свій світанковий напій тонко нарізаною в'яленою телятиною.

Він не запитував: «Де ти був?» Він не питався: «Щось з тобою не так?», хоча це було очевидно в безжальному ранковому світлі, яким почало пронизувати кухню. Але він таки мав до нього питання.

– Є трупи. Їх кілька. Правильно?

– Так, – Джуніор відгриз великий шматок м'яса і запив колою. У кухні було незвично тихо без гудіння холодильника і булькотіння апарата «містер Кава».

– І всі ці трупи можна повісити на містера Барбару?

– Так. Усі, – Джуніор не переставав жувати. Ковтнув. Не відводячи від батька очей, він тер собі ліву скроню.

– Ти зможеш правдоподібним чином виявити ці трупи сьогодні близько полудня?

– Без проблем.

– І докази проти містера Барбари, звісно?

– Так, – Джуніор усміхнувся. – Докази добротні.

– Не ходи сьогодні зранку на службу, синку.

– Краще піти, – не погодився Джуніор. – Якщо я не піду, це дивно виглядатиме. Крім того, я не відчуваю втоми. Я спав з… – він потряс головою. – Я виспався, скажімо так.

Великий Джим і тут не запитав його: «З ким ти спав?» Бо мав серйозніший клопіт, ніж цікавитися тим, кого дрючить його син; він просто зрадів, що його не було серед хлопців, котрі вскочили в халепу з тією паскудницею у її трейлері при Моттонській дорозі. Лигатися з такими дівками – це прямий шлях підчепити собі якусь хворобу.

«Він уже хворий, – прошепотів голос у голові Великого Джима. То міг бути затухаючий голос його покійної дружини. – Тільки поглянь на нього».

Цей голос, можливо, мав рацію, але сам він мав цього ранку серйозніші клопоти, ніж з'ясування причин розбалансованого харчування чи якихось інших проблем Ренні‑молодшого.

– Я не казав, щоб ти лягав спати. Ти потрібен мені в патрульному автомобілі, треба зробити деяку роботу. Тільки тримайся подалі від «Фуд‑Сіті», коли займатимешся нею. Там може трапитися колотнеча, я гадаю.

Очі Джуніора ожили.

– Яка колотнеча?

Великий Джим не відповів прямо.

– Ти зможеш знайти Сема Вердро?

– Звісно, він лежить у своїй халупі на Божому Ручаї. Як правило, він мусить довго спати, але сьогодні, скоріш за все, прокинеться весь у похмільній трясучці. – Джуніор стиха заіржав, уявивши собі це видовище, потім скривився і знову взявся масувати собі скроню. – Ти серйозно вважаєш, що саме я мушу з ним побалакати? Зараз він не належить до числа моїх найбільших фанатів. Можливо, він навіть викреслив мене зі списку друзів на своїй сторінці у «Фейсбуку»[263].

– Не розумію.

– Це жарт, тату. Забудь.

– Як гадаєш, він потеплішає до тебе, якщо ти запропонуєш йому три кварти[264]віскі? А коли добре зробить роботу, то й ще?

– Цей старий мерзотник потеплішає до мене, якщо я запропоную йому півсклянки Двобаксового Чака[265].

– Віскі ти можеш взяти в «Брауні», – пояснив Великий Джим. На додаток до найдешевшої бакалії й дрочильної літератури, крамниця була одним з ліцензованих на продаж алкоголю закладів у Міллі, і ключі від усіх трьох були в поліцейській дільниці. Великий Джим поштовхом посунув ключ по столу.

– Задні двері. І щоб ніхто тебе не побачив, як заходитимеш.

– Що Нечупара Сем мусить зробити за пійло?

Великий Джим пояснював. Джуніор апатично слухав… і тільки його налиті кров'ю очі танцювали. Поставив він лише одне запитання:

– Це спрацює?

Великий Джим кивнув.

– Мусить. Я в драйві.

Джуніор розжував наступний шматок м'яса і запив його колою.

– Я також, тату, – промовив він. – Я також.

Коли Джуніор пішов, Великий Джим у своєму грандіозному, вихилястому халаті попрямував до кабінету. А там з середньої шухляди столу, де він намагався тримати його ледь не постійно, дістав свій мобільний телефон. Бо вважав його безбожною річчю, призначеною для спонукання до даремної балаканини ні про що – скільки ж людино‑годин витрачено на безплідні балачки ним? А що за мерзотні промені прохромлюють твою голову, поки ти теревениш?

Та все ж ці телефони можуть бути корисними. Він розраховував, що Сем Вердро зробить те, що йому скаже Джуніор, але також розумів, що він був би дурнем, якби не підстрахувався.

Він знайшов номер у «прихованій» директорії телефону, яка відкривалася тільки після введення цифрового коду. Прозвучало з півдесятка гудків, перш йому відповіли.

– Що? – хрипло гавкнув у слухавці голос родителя численного потомства Кіл'янів.

Великий Джим аж здригнувся, на секунду відставивши телефон подалі від вуха. Приставивши його знову, почув кудкудакання.

– Ти в курнику, Роджере?

– Угу, так, сер… Великий Джиме, я саме тут. Курей треба годувати, хоч там війна, хоч потоп, – різкий поворот на 180 градусів від роздратування до поваги. А Роджер Кіл'ян таки заборгував йому повагу. Великий Джим зробив з нього клятого мільйонера. Якщо він витрачає те, що могло б бути життям без усяких фінансових проблем, на годування табуна курей, значить, на те воля Божа. Роджер занадто тупий, щоб змінитися. Така його од неба йому зіслана натура, і вона мусить сьогодні добре прислужитися Великому Джиму. «І місту, – подумав він. – Саме заради міста я все це роблю. На добро місту».

– Роджере, у мене для тебе є робота, для тебе й твоїх трьох старших синів.

– Тільки двійко з них вдома, – сказав Кіл'ян. Його щільний янкі‑акцент перетворив останнє слово на втома. – Рікі й Рендол тут, а Роланд був в Оксфорді, коли опустився цей Христом клятий Купол, – він затнувся, зрозумівши свою похибку, якийсь час у слухавці чулося лише квоктання курей. – Вибачте за лайку.

– Я певен, Бог тобі простить, – сказав Великий Джим. – Гаразд, тоді ти і твої двоє старших. Ви зможете бути в місті десь… – він рахував, це не забрало багато часу, коли ти у драйві, все вирішується само собою. – Скажімо, десь на дев'яту, найпізніше – о дев'ятій п'ятнадцять?

– Я мушу ще розбудити їх, але, звісно, ми встигнемо, – відповів Роджер. – А що тре' буде робити? Підвезти ще пропану…

– Ні, – перебив його Великий Джим. – І мовчи про це, Бог любить тебе. Просто послухай.

Великий Джим говорив.

Улюбленець Бога Роджер Кіл'ян слухав.

Їм акомпанувало квоктання приблизно восьми сотень курей, що набивали собі зоби зарядженим стероїдами кормом.

– Що? Що? Чому?

Джек Кейл сидів за столом у своєму крихітному, тісному директорському кабінеті. Стіл було завалено списками, складеними під час інвентаризації, котру вони з Ерні Келвертом нарешті закінчили о першій ночі, їхні надії на раніший кінець перекреслив метеорний дощ. Зараз він вхопив ці довгі жовті аркуші, списані ручкою, і потряс ними, показуючи Пітеру Рендолфу, котрий стояв у дверях кабінету. Для цього візиту новий шеф вирядився у повну форму.

– Подивися на це, Піте, перш ніж робити дурниці.

– Вибач, Джеку. Супермаркет закривається. Він відкриється у четвер як продуктова база. Для розподілення продуктів. Ми будемо вести всі рахунки, корпорація «Фуд‑Сіті» не втратить ні цента. Я тобі обіцяю…

– Не в тому справа, – Джек ледь не стогнав. Тридцяти‑з‑чимось‑річний, з ляльковим личком і шапкою пружинистого рудого волосся, яке він зараз безжально смикав тією рукою, у котрій не тримав жовті аркуші… які Пітер Рендолф явно не збирався у нього приймати.

– Ось! Ось! Про що це ти, во ім'я Ісуса‑гімнаста‑стрибучого, мені говориш, Пітере Рендолфе?

З підвального складу викотився нагору Ерні Келверт. З барилкуватим черевом, червонопикий, з сивим волоссям, котре він зачісував усе життя на один і той самий манер. На ньому був фірмовий зелений халат «Фуд‑Сіті».

– Він хоче закрити маркет! – повідомив йому Джек.

– Навіщо, Господи помилуй, ви хочете це зробити, коли тут ще повнісінько продуктів? – сердито запитав Ерні. – Навіщо лякати людей? Вони й так самі перелякаються з часом, якщо це продовжуватиметься. Який це ідіот вигадав?

– Так проголосували виборні, – сказав Рендолф. – Якщо маєте щось проти цього плану, викладете це на міських зборах у четвер. Якщо до того все це не скінчиться, звісно.

– Якого ще плану? – закричав Ерні. – Ти хочеш мені сказати, ніби за це проголосувала Ендрія Ґріннел? Не така вона дурна!

– Я так розумію, що в неї застуда, – сказав Рендолф. – Лежма лежить удома. Так вирішив Енді. А Великий Джим, як другий виборний, підтримав це рішення.

Ніхто його не навчав, яким чином викласти цю інформацію, та й не було потреби. Рендолф знав, як воліє робити свій бізнес Великий Джим.

– Розподілення може мати сенс на якомусь етапі, – сказав Джек. – Але навіщо зараз? – Він знову потряс своїми паперами, щоки в нього стали вже майже такого ж кольору, як волосся. – Навіщо, коли в нас поки що всього так багато?

– Це найкращий час, щоб почати економити, – сказав Рендолф.

– Що за маячня, і це вирішив той, у кого стоїть власний катер на озері Себаго[266]і дім на колесах «Віннебаго Вектра»[267]на задньому дворі, – промовив Джек.

– Не забуваймо про «Гаммер» Великого Джима, – докинув Ерні.

– Досить, – оголосив Рендолф. – Виборні вирішили…

– Але тільки двоє з них, – нагадав Джек.

– Ти маєш на увазі один, – уточнив Ерні. – І ми знаємо цього одного.

– …і я вас про це офіційно повідомив, отже, кінець балачкам. Повісите у вітрині оголошення. МАРКЕТ ЗАКРИТО ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ.

– Піте. Послухай. Поміркуй, – Ерні вже не здавався розсердженим, тепер він ледь не благав. – Це перелякає людей до смерті. Якщо ти так наполягаєш, то як щодо того, аби я написав ЗАКРИТО НА ОБЛІК, СКОРО ВІДКРИЄМОСЯ? Можна додати ВИБАЧТЕ ЗА ТИМЧАСОВІ НЕЗРУЧНОСТІ, і ТИМЧАСОВІ виділити червоним чи ще якимсь кольором.

Рендолф повільно й поважно похитав головою.

– Не можу цього дозволити, Ерні. Не міг би, навіть якби ти все ще офіційно числився тут, як от… – він кивнув на Джека Кейла, котрий уже кинув на стіл папери і міг терзати собі волосся обома руками. – ЗАКРИТО ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ. Так мені сказали виборні, а я виконую накази. Крім того, брехня завше повертається, аби вкусити тебе за сраку.

– Авжеж, Дюк Перкінс на таке відповів би їм, щоб підтерлися цим самим наказом, – закинув Ерні. – Тобі мусить бути соромно, Піте, що виносиш гівна за тим жирним лайнометом. Він накаже тобі танцювати, а ти й навприсядки.

– Краще тобі стулити пельку, якщо не хочеш собі гіршого, – націлився пальцем на нього Рендолф. Палець трішечки тремтів. – Якщо не хочеш решту дня просидіти в камері за неповагу до закону, краще закрий рота і виконуй наказ. Зараз кризова ситуація…

Ерні не повірив власним вухам.

– Неповагу до закону? Та звідки ти такий взявся!

– Звідки треба. Якщо хочеш мене випробувати, давай, продовжуй.

Пізніше – надто пізно, щоби це мало якийсь сенс – Джулія Шамвей збере докупи більшість фактів про те, як почалося заворушення у «Фуд‑Сіті», хоча так ніколи їх і не опублікує. Якби навіть вона це зробила, це був би просто репортаж, котрий дає відповідь на стандарті питання: Хто? Що? Де? Коли? Чому? Як? Якби її хтось попросив написати про емоційні підґрунтя тієї події, вона б розгубилася. Як пояснити, що люди, котрих вона знала все своє життя, люди, яких вона поважала, яких любила, перетворилися на дику орду. Вона запевняла себе: «Я б розібралася краще в усьому, якби була там від самого початку і бачила, як все почалося», але то була суто раціональна логіка, відмова погодитися з існуванням некерованого, позбавленого розсудливості дикого звіра, котрий постає, коли на це провокують наляканих людей. Вона ніколи не думала, що цей звір може виринути в їхньому місті.

Але для цього не було ніяких передумов. Ось до чого вона знову й знову поверталася подумки. Місто прожило відрізаним від світу усього лиш якихось сімдесят годин; в ньому було повно харчів різного виду; тільки пропану чомусь дивним чином було замало.

Пізніше вона скаже: «Це був момент, коли наше місто нарешті усвідомило, що з ним відбувається». Можливо, у цій думці був якийсь сенс, але він її не задовольняв. Єдине, що вона могла сказати з цілковитою певністю (а казала це вона лише самій собі), її місто з'їхало з глузду, і ніколи потім більше не стало колишньою особистістю.

Першими, хто помічає оголошення, виявляються Джина Буффаліно і її подруга Герріет Біґелоу. Обидві дівчини одягнені в білу медсестринську уніформу (це була ідея Джинні Томлінсон; вона вважала, що білий колір викликає більшу довіру в пацієнтів, ніж карамельні волонтерські фартушки), і виглядають вони беззаперечно гарними. А ще втомленими, попри властиву юності здатність до швидкого відновлення сил. Вони прийшли купити батончиків, – щоб вистачило всім, окрім бідного Джиммі Серойса з його діабетом, так вони запланували, – а обговорюють вони метеорний дощ. Розмова припиняється, коли вони бачать оголошення на дверях.

– Маркет не може бути закритим, – каже Джина недовірливо. – Зараз же ранок вівторка.

Вона нахиляється до шибки, прикриваючи долонями собі обличчя, щоб уникнути відблисків яскравого вранішнього сонця.

У той час, як вона зайнята цією справою, під'їжджає Енсон Вілер, поряд з котрим сидить на пасажирському сидінні Розі Твічел. У «Троянді‑Шипшині» залишився Барбі, він закінчує підготовку до сніданку. Раніше, ніж Енсон встигає вимкнути двигун, Розі вискакує з невеличкого фургона, на борту якого намальована її тезка. У її руках довгий список необхідних покупок, вона хоче придбати всього якомога більше і якомога швидше. І тут вона бачить приліплене до дверей оголошення: «ЗАКРИТО ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ».

– Що за чорт? Я лишень учора ввечері бачила Джека Кейла, і він про це навіть словом не прохопився.

Каже це вона Енсону, котрий підтягнувся за нею в кільватері, але відповідає їй Джина Буффаліно:

– Там же повно продуктів. Усі полиці заставлені.

Підтягуються інші люди. Маркет мусив би відкритися за п'ять хвилин, і Розі не одна така, хто запланував розпочати день із ранніх закупів; люди в різних кутках міста, прокинувшись і зрозумівши, що Купол нікуди не подівся, вирішили поповнити свої запаси. На питання пояснити такий раптовий наплив покупців, Розі могла б відповісти:

– Точно так люди поводяться кожної зими, коли метеорологи прогнозують замість снігопаду хуртовину. Сендерс із Ренні не могли вибрати більш гіршого дня, щоб учинити таке лайно.

Серед ранніх покупців з'являються другий і четвертий екіпажі поліцейської дільниці Честер Мілла. За ним під'їжджає й Френк Делессепс у своїй «Нова» (він здер з машини наліпку «СРАКА, ПАЛИВО АБО ТРАВА», второпавши, що та навряд чи личить офіцеру на службі закону). Картер з Джорджією – у двійці: Мел Ширлз і Фредді Дентон у четвірці. Вони вичікували, припаркувавшись далі по вулиці, біля «Maison des Fleurs»[268]Леклерка, за наказом Рендолфа.

– Нема потреби під'їжджати туди надто рано, – інструктував він їх. – Почекайте, поки там не стоятиме вже хоч з десяток машин. А може, вони прочитають оголошення й роз'їдуться по домівках.

Такого не трапляється, звісно, як це наперед знав Великий Джим. А поява офіцерів – особливо таких молодих і непевних себе, в основному діє як збуджувальний засіб, а не заспокійливий. Розі перша, хто починає їм виговорювати. Вона запосідається на Фредді, демонструє йому свій довгий закупівельний список, потім показує на вітрину, за якою більшість потрібних їй продуктів стоять на полицях щільними рядами.

Фредді, будемо щирі, спершу поводиться делікатно, розуміючи, що на нього дивляться люди (поки ще не зовсім зграя, ні), проте важко тримати себе в рамках, коли ця ротата нікчемаха лізе тобі просто в обличчя. Хіба їй не ясно, що він лише виконує накази?

– Хто годує це місто, як ти гадаєш, Фред? – питається Розі. Енсон кладе їй долоню на плече. Розі її скидає. Вона розуміє, що Фредді бачить лють, замість гіркоти, котру вона відчуває, але зупиниться не в змозі. – Ти гадаєш, повна продуктів вантажівка «Сиско» спуститься сюди до нас на парашуті з неба?

– Мем…

– Тільки не треба! Звідколи це я для тебе стала мем? Ти їв млинці з чорницями і той обридливий бекон, що ти його так любиш, по чотири‑п'ять разів на тиждень впродовж останніх двадцяти років, і завжди звав мене Розі. Але тобі не дістанеться млинців уже завтра, якщо я не куплю борошна, і олії, й сиропу, і…

Раптом вона замовкає. Нарешті! Схаменулась! Слава Тобі Господи!

Джек Кейл зсередини відчиняє одну з половинок подвійних дверей. Перед ними вже встигли зайняти позицію Мел і Френкі, тож йому доводиться протискатися між ними. Потенційні покупці – зараз їх уже близько двох десятків, хоча до години, о котрій мусить офіційно відкриватися маркет, до дев'ятої ранку, ще ціла хвилина – ступають уперед, щоби зупинитися, щойно Джек вибирає ключ зі зв'язки в себе на поясі і знов замикає двері. Колективний стогін.

– Навіщо, збіса, ти це робиш? – гукає обурено Білл Вікер. – Коли жінка послала мене купити яя!

– Спитайте про це у виборних і шефа Рендолфа, – відповідає Джек, волосся в нього на голові стирчить абсолютно врозтіч. Він скидає чорним оком на Френка Делессепса і ще похмуріший погляд дарує Мелу Ширлзу, котрий безуспішно намагається приховати посмішку, а може, навіть своє знамените ї‑гі‑гі‑гі‑гі. – Щоб я так знав. Але зараз із мене досить цього лайна. Я втомився.

Він, спотикаючись, з похиленою головою, рушає крізь натовп і щоки в нього горять яскравіше за руде волосся. Лісса Джеймісон, котра тільки‑но під'їхала на велосипеді (все з її списку уміститься в ящичку‑багажнику на задньому крилі, потреби в неї, як у комашки), змушена вильнути, обминаючи Джека.

Картер, Джорджія і Фредді вишикувалися рядком перед великою вітриною з листового скла, там, де Джек у звичайні дні виставляє тачки й мішки з добривом. Пальці Картера заклеєні шматочками пластиру, а під сорочкою в нього приліплено ще товщий бандаж. У той час, як Розі Твічел не перестає паплюжити Фредді, той тримається за руків'я свого пістолета, а Картер думає, як би він міг зацідити їй лівою. З пальцями в нього все гаразд, але плече болить, як скажене. Спершу невеличкий рій безпорадних покупців стає великим, на стоянку під'їжджають дедалі нові автомобілі.

Перш ніж офіцер Тібодо встигає як слід роздивитися натовп, у його персональному просторі зринає Алден Дінсмор. Вигляд у Алдена змучений, схоже, що після смерті сина він втратив щонайменше двадцять фунтів ваги. На лівій руці в нього чорна жалобна пов'язка, на обличчі збентеження.

– Мушу зайти, синку. Жінка послала мене прикупити дечого консервованого. – Алден не каже, чого саме консервованого.

Мабуть, усього, що є. А може, він думками там, біля порожнього ліжка на другому поверсі, в якому ніколи більше не лежатиме його син, не дивитиметься на плакат «Фу Файтерс»[269]на стіні, на модель аероплана на столі, котрої ніколи не буде закінчено й назавжди забуто.

– На жаль, містере Дімсдейл, ви цього зробити не зможете.

– Моє прізвище Дінсмор, – каже Алден безтямним голосом. І робить крок до дверей. Двері замкнені, йому ніяк не зайти, але Картер все одно залюбки відштовхує фермера назад. Картер уперше з симпатією згадує своїх шкільних учителів, котрі залишали його після уроків; теперішню дратівливість не порівняти з колишньою.

А ще ж як жарко, і плече болить, попри дві пігулки перкоцету, які йому дала мати. Сімдесят п'ять[270]градусів о дев'ятій ранку незвично для жовтня, а вицвіло‑голубий колір неба підказує, що о полудні буде спекотніше, а на третю годину ще дужче.

Алден оступається назад, на Джину Буффаліно, вони обоє завалилися б, якби не Петра Ширлз, дебела жіночка, котра підперла їх собою. Лице в Алдена не сердите, лише здивоване.

– Жінка послала мене по консерви, – пояснює він Петрі.

Серед натовпу шириться гомін. Не злостивий, поки ще ні. Люди прийшли купити харчів, і харчі всередині є, але двері замкнені. А тут чоловіка штовхають, та ще й якийсь шкільний недоук, котрий лише на минулому тижні був автослюсарем.

Джина вдивляється в Картера, Мела і Френка Делессепса. Показує пальцем.

– Це ж саме ті хлопці, котрі її зґвалтували! – каже вона своїй подружці Герріет, не притишуючи голосу. – Це ті хлопці, котрі зґвалтували Саммі Буші!

З обличчя Мела зникає усмішка, його покинула охота заїготіти.

– Заткни пельку, – кидає він.

До натовпу під'їжджають Рікі й Рендол Кіл'яни на своєму «Шевроле‑Каньйоні»[271]. Неподалік з'являється Сем Вердро, він підходить пішки, звісно; право кермувати машиною Сем назавжди втратив ще в 2007‑му.

Джина відступає на крок, не відриваючи від Мела своїх широко розплющених очей. Поряд з нею недолуго перетоптується Алден Дінсмор, немов якийсь фермер‑робот із напівживим акумулятором.

– То ви, хлопці, шо, типу поліція? Не‑ зле?

– Оте, про зґвалтування, то чисто брехні тієї курви, – говорить Френк. – А ти краще припини розпатякувати на цю тему, поки не заарештували за порушення спокою.

– Точно, бля, – встряє Джорджія. Вона підсунулася трохи ближче до Картера. Він її ігнорує. Він спостерігає за юрбою. Це таки вже воно. Якщо згуртувалося п'ятдесят душ, то це вже юрба. А й ще ж підходять. Картеру не вистачає його пістолета. Йому не подобається ця ворожість у їхніх очах.

Велма Вінтер, котра керувала «Брауні» (поки крамницю не закрили), прибуває разом з Томмі й Віллою Андерсонами. Велма дорідна, дужа жінка, що зачісує волосся на манер Боббі Даріна[272]і виглядає так, що могла б стати войовничою королевою народу Дайків[273], хоча вона вже поховала двох чоловіків і за тим баляндрясовим столом, що стоїть в кутку «Шипшини», можна почути, ніби вона затрахала їх на смерть, а тепер шукає собі третю жертву в «Діппері», щосереди, коли там улаштовують караоке в стилі кантрі й, отже, збирається дорослий народ. Зараз вона дибиться перед Картером, уперши собі кулаки в м'ясисті стегна.

– Закрито, кажете? – питається вона діловим тоном. – Нумо, давайте подивимося ваш документ.

Картер розгублений, а власна розгубленість його завжди бісить.

– Відійди назад, курво, мені не потрібен ніякий документ. Шеф прислав нас сюди. Так наказали виборні. Тут буде продуктова база.

– Розподіл? Ти це хочеш сказати? – пхекає вона. – Не буде карткової системи в моєму місті! – Вона протискується між Мелом і Френком і починає гатити в двері. – Відчиняйте! Зараз же відчиняйте, ви там!

– Не всі дома, – каже Френкі. – Краще тобі припинити це діло.

Але Ерні Келверт ще не пішов. Він спускається по трапу для завантаження борошна‑макаронів‑цукру. Його бачить Велма і починає ще дужче гатити в двері.

– Відчиняй, Ерні! Відчиняй!

– Відчиняй! – підтримують її голоси з натовпу.

Френк кидає погляд на Мела й киває. Разом вони хапають Велму й, напружуючи м'язи, тягнуть усі її двісті фунтів ваги геть від дверей. Джорджія Руа відвернулася й махає Ерні, щоб зник. Ерні на це не зважає. От тупий, бля, так і стоїть, де стояв.

– Відчиняй! – скандує Велма. – Відчиняй! Відчиняй!

До неї приєднуються Томмі з Віллою. А там і Білл Вікер, поштар. І Лісса також, обличчя в неї сяє – все життя вона мріяла опинитися серед учасників спонтанної демонстрації, і ось він, її останній шанс. Вона здіймає свій кулачок і починає трясти ним в такт – два коротких рухи на від‑чи і один довгий на няй. Решта слідують її прикладу. Відчиняй перетворюється на Від‑чи НЯЙ! Від‑чи НЯЙ! Тепер уже всі сіпають кулаками в цьому дводольному ритмі на дві восьмі з чвертю – може, сімдесят чоловік, а може, й вісімдесят, і нові прибувають безупинно. Нещільна голуба шеренга перед маркетом здається ще тоншою. Четверо молодших копів просять очима у Фредді Дентона ідей, але у Фредді нема ніяких ідей.

Проте він має пістолет. «Взяв би ти, та й вистрелив у повітря, та якомога скоріше, лисий, – думає Картер, – бо ці люди нас ось‑ось розтопчуть».

Ще двоє копів – Руперт Ліббі й Тобі Велан – їдуть сюди по Мейн‑стрит з дільниці (де вони пили каву й дивилися Сі‑Ен‑Ен), обганяючи Джулію Шамвей, котра тюпає в тому ж напрямку з камерою на плечі.

Джекі Веттінгтон і Генрі Моррісон також вирушають до супермаркету, але тут крекче рація в Генрі на поясі. Це шеф Рендолф, він каже, що Джекі з Генрі мусять залишатися на своєму посту біля «Палива & Бакалії».

– Але ми чули… – починає Генрі.

– Виконуйте, що вам наказано, – перебиває Рендолф, не уточнюючи, що він лише передавач наказів – від деякої вищої інстанції, як ведеться.

– Відчиняй! Відчиняй! Відчиняй! – потужно салютує кулаками в теплому повітрі юрба. Ще побоюючись, але також уже потрохи збуджуючись. Входячи в раж. Аби побачив їх Майстер Буші, вирішив би, що це гурт учаділих наркопочатківців, яким для акомпанементу й повноти картини не вистачає лише котроїсь із мелодій «Вдячних мертвяків»[274].

Крізь натовп пробираються брати Кіл'яни й Сем Вердро. Вони теж скандують – не заради маскування, а просто тому, що важко опиратися непереборній вібрації, котра перетворює натовп у зграю, – але кулаками не трусять; їм ще роботу робити. Ніхто не звертає на них ніякої уваги. Пізніше хіба декілька чоловік зможуть пригадати, що вони їх там взагалі бачили.

Медичка Джинні Томлінсон також пробирається крізь натовп. Вона прийшла сюди сказати дівчатам, що вони потрібні в лікарні; з'явилися нові пацієнти, і в одного з них серйозний випадок. Це Ванда Крамлі зі Східного Честера. Крамлі – сусіди Евансів, їхні обійстя неподалік від межі з Моттоном. Прийшовши сьогодні вранці перевірити, як там Джек, Ванда знайшла його мертвим за якихось двадцять футів від того місця, де Купол відрізав руку його дружині. Джек лежав розпластаний горілиць, поряд з ним пляшка і мозок підсихає на траві. Ванда з плачем побігла назад до своєї хати, гукаючи на ім'я чоловіка, але не встигла вона туди дістатися, як її підкосив інфаркт. Венделу Крамлі пощастило, що не розбив свого маленького фургончика «Субару» по дорозі до шпиталю – він мчав зі швидкістю 80 миль ледь не всю дорогу. Зараз біля Ванди чергує Расті, але Джинні не дуже вірить, щоб Ванді – п'ятдесят років, зайва вага, безперервно курить усе життя – вдалося виборсатися.

– Дівчата, – зве вона. – Ви нам потрібні в лікарні.

– Місіс Томлінсон, оце вони, ті самі! – кричить Джина. Вона змушена кричати, щоб бути почутою серед скандуючого натовпу. Вона показує пальцем на копів і починає плакати – почасти від страху, почасти від утоми, але головним чином від гніву. – Ось, це вони її зґвалтували!

Тут уже й Джинні звертає увагу на лиця копів у формі і розуміє, що Джина має рацію. Джинні Томлінсон, на відміну від Пайпер Ліббі, не страждає на напади дикої люті, але вона теж має запальний характер і тут спрацьовує ще один, додатковий фактор: на відміну від Пайпер, Джинні бачила Буші без трусів. Вагіна рвана й розпухла. Величезні синці на стегнах, котрих не було видно, поки не змили кров. Так багато крові.

Джинні забуває про те, що дівчат чекають у шпиталі. Вона забуває про те, що треба було б витягти їх з цієї небезпечної, розхитаної ситуації. Вона навіть забуває про Ванду Крамлі з її інфарктом. Вона кидається вперед, ліктем відпихаючи когось зі свого шляху (це Брюс Ярдлі, касир, котрий також приторговує наркотою, він трясе кулаком разом з усім людом), наближаючись до Мела з Франком. Обидва задивилися на дедалі більш нависніючий натовп і не помічають її наближення.

Джинні здіймає вгору обидві руки, на мить скидаючись на лиходія з вестерна, котрий здається шерифу. А тоді зводить їх докупи, даючи одночасно ляпаса обом копам.

– Сучі сини! – кричить вона. – Як ви посміли, байстрюки падлючі? Песиголовці брудні! Підете до в'язниці за це, геть уся ваша ба…

Мел не думає, просто реагує. Він б'є її прямо в обличчя, розтрощуючи їй окуляри і ніс. Вона оступається назад, скрикує, ллється кров. Її старомодна медсестринська кибалка звільняється від шпильок, що її підтримували, і перекидом летить їй з голови. Брюс Ярдлі, юний касир, хоче її підхопити, але промазує. Джинні вдаряється об вервечку магазинних візків. Вони котяться поїздом. Вона падає на долоні й коліна, захлинаючись криком від болю і шоку. Краплі червоної крові з її носа – не просто зламаного, а потрощеного – починають падати на великі жовті літери КУ в напису НЕ ПАРКУВАТИСЯ.

Натовп на мить завмирає, ошелешений, тільки Джина й Герріет кидаються туди, де скорчилась Джинні.

А тоді здіймається голос Лісси Джеймісон, ясне, чисте сопрано:

Дата добавления: 2015-09-02