У ДРАЙВІ 1 страница

Окрім міської політики, Великий Джим мав лише одну слабкість, і нею була шкільна баскетбольна команда – дівчача: «Леді Вайлдкетс», якщо точно. Сезонні квитки на них він отримував, починаючи з 1998 року, і відвідував не менш ніж десяток ігор на рік. У 2004‑му, коли «Леді Вайлдкетс» виграли чемпіонат штату в категорії Д, він побував на всіх матчах. І хоча люди, котрих він запрошував у свій кабінет, неминуче звертали увагу на автографи Тайгера Вудса, Дейла Ернгардта і Вілла «Спейсмена» Лі, той, яким він пишався найбільше, той, що був його скарбом, – належав Ганні Комптон, маленькій десятикласниці, розпасовщиці, котра й привела «Леді Вайлдкетс» до їхнього одного‑єдиного золотого м'яча.

Якщо ви володар сезонного квитка, ви зазвичай знаєте й інших володарів сезонних квитків навколо вас, а також ті причини, що спонукають їх бути фанатами цієї гри. Чимало з них – це родичі тих дівчат, котрі грають (вони ж часто є й тими, хто верховодить у клубі фанатів, влаштовуючи продажі домашніх пирогів, щоб збирати кошти на виїзні ігри, котрі стають дедалі дорожчими). Інші – то баскетбольні пуристи, котрі вам розкажуть (і це таки не далеко від істини), що ігри дівчат просто кращі. Юні баскетболістки поважають командну етику, котрої хлопці (що люблять бігати, стрибати, фінтити, «вистрелювати» з дальніх позицій) рідко дотримуються. Швидкості тут не такі високі, що дозволяє вам бачити внутрішню логіку гри і насолоджуватися кожною передачею чи комбінацією. Фанів дівочих ігор задовольняють дуже невеликі рахунки, на котрі пхекають любителі хлоп'ячого баскетболу, заявляючи, що дівчачі матчі ведуть перед в обороні й мазаних кидках, що є самою суттю старорежимного «кошикарства».

Є також дядьки, котрим просто подобається дивитися, як гасають довгоногі дівчата в коротких шортиках.

На всіх цих причинах ґрунтувалася й щира цікавість Великого Джима до цього виду спорту, але зовсім іншим було джерело його пристрасті, котрого він ніколи не озвучував під час обговорення ігор зі знайомими вболівальниками. Це було б неполітично.

Дівчата переживають гру як особистий бій, це робить їх кращими ненависницями.

Хлопці воліють виграти, це так, тож іноді матч ставав дійсно гарячим, коли вони грали проти традиційного суперника (у випадку міллівських «Вайлдкетс» це були нікчемні «Рокетс» з Касл Рока), але здебільшого у хлопців ідеться про індивідуальні досягнення. Похизуватися, одним словом. А після закінчення гри кінчається все.

Натомість дівчата не терплять програвати. Програш вони забирають з собою у роздягальню і там його висиджують. Що ще важливіше, вони не терплять, ненавидять свій програш одностайно. Великий Джим часто Спостерігав, як вистромлює голівку та ненависть, коли глибоко в другій половині матчу при нічийному рахунку спалахувала сварка за вільний «живий» м'яч, і він уловлював: «Аж ніяк не твій, ти, курвисько, це мій м'яч!» Він ловив цю вібрацію і живився нею.

До 2004‑го «Леді Вайлдкетс» за 20 років тільки раз стали чемпіонками штату, вигравши матч проти Бакфілда[259], і то завдяки кандидатці в Національну лігу, котра перед переходом туди, за правилами професійного спорту, змушена була зайвий рік залишатися в їхній шкільний команді. А тоді з'явилася Ганна Комптон. Найбільша ненависниця усіх часів, на думку Великого Джима.

Як дочка Дейла Компотна, сухореброго лісоруба з Таркер Мілла, котрий п'яним бував часто, а задерикуватим завжди, Ганна мала природну вдачу типу геть‑з‑мого‑шляху. Як дев'ятикласниця, вона більшу частину сезону просиділа на лаві запасних; тренерка поставила її тільки на останні дві гри, у яких вона не лише очок набрала більше за всіх, а й свою суперницю по номеру з ричмондських «Бобкетс» залишила скорченою на дерев'яній підлозі після жорсткої, але чистої атаки.

По закінченню тієї гри Великий Джим перехопив їхню тренерку, пані Вудхед.

– Якщо ця дівчина не буде в основному складі наступного року, ви божевільна, – сказав він.

– Я не божевільна, – відповіла вона.

Ганна дебютувала гаряче, а закінчила ще гарячіше, випаливши такий слід, що фанати «Вайлдкетс» обговорюватимуть його ще роки й роки (середній рахунок сезону 27,6 очок за гру). Вона вміла відчути позицію й зробити триочковий кидок завжди, коли їй цього хотілося, проте, що Великому Джиму подобалося найбільше, так це те, як вона прориває оборону і летить до кошика: мопсячий писок перекошений у глузливій гримасі, чорні очі пропалюють наскрізь усіх, хто відважиться опинитися на її шляху, короткий хвостик стирчить над потилицею, немов задертий середній палець. Другий виборний Честер Мілла і прима‑торговець уживаними автомобілями закохався.

Під час гри в чемпіонаті 2004 року, коли «Леді Вайлдкетс» були на десять очок попереду «Рокетс» з Касл Рока, Ганну вивели з гри за порушення. На щастя для «Кицьок», до кінця матчу лишалося часу тільки раз перднути. Завершили вони ту зустріч виграшем в одне очко. Із загального числа вісімдесят шість очок, на особистому рахунку Ганни були запаморочливі шістдесят три. Тієї весни її задерикуватий батько знайшов свій кінець за кермом новенького «Кадилака», проданого йому Джеймсом Ренні‑старшим за ціну, яка була на сорок відсотків меншою проти стартової. Нові машини не були спеціальністю Великого Джима, але, коли йому дуже була потрібна нова, для нього її завжди могли дістати «з хвостової частини автовоза».

Сидячи в кабінеті Піта Рендолфа в той час, як надворі відцвітали останні смуги метеорної зливи (а його проблемні діти чекали – тривожно чекали, сподівався Великий Джим, – коли їх викличуть і визначать їхню долю), він згадував ту казкову, ту абсолютно містичну гру, особливо перші вісім хвилин другої половини, котра почалася з відставання «Кицьок» на вісім пунктів.

Ганна тоді переламала гру з такою ж цілеспрямованою брутальністю, з якою Йосип Сталін переламав Росію, її чорні очі іскрилися (либонь, задивившись у якусь баскетбольну нірвану поза уявленнями простих смертних), а рот у вічній глузливій гримасі ніби промовляв: «Я краща за вас, геть з мого шляху, бо розчавлю». Усі її кидки за ті вісім хвилин закінчилися попаданнями, включно з тим абсурдним прострілом з‑поза центру, котрий вона зробила, сплівши ноги, коли позбавлялася м'яча, щоби уникнути фолу за пробіжку.

Для такого кшталту рухів існували назви, найпоширенішою з них була: в зоні. Але Великому Джиму подобалася інша: в драйві, як‑от: «Вона доладна й зараз в драйві». Так, ніби ця гра мала якусь божественну фактуру, недосяжну для звичайних гравців (хоча вряди‑годи навіть звичайні відчували, що вони в драйві, і на мить перетворювалися на богів і богинь і всякі тілесні дефекти, здавалося, щезають у тому їх короткочасному божественному стані); фактуру ту іноді можна було ледь не помацати рукою: якась така розкішна, чудесна портьєра, на зразок тих, котрими прикрашено дерев'яні стіни залів Валгалли.

Ганна Комптон так і не зіграла жодної гри в одинадцятому класі, той чемпіонський матч став її прощальним виступом. Того літа, п'яний за кермом, її батько вбився сам, убив свою дружину і всіх трьох дочок, коли вони поверталися до Таркер Мілла з «Брауні», куди їздили по заморожені соки. Той бонусний «Кадилак» став для них домовиною.

Ця аварія з численними жертвами потрапила на перші сторінки усіх газет Західного Мейну – того тижня Джулія Шамвей випустила свій «Демократ» із чорною каймою, – але Великий Джим не був пригнічений тяжким горем. Ганна ніколи не змогла б так само грати в команді коледжу, як він підозрював; дівчата там крупніші, тож її відсунули б на роль постійної запасної на підхваті. Вона б цього не стерпіла. Її ненависть мусила живитися безперервною дією на майданчику. Це Великий Джим розумів достеменно. І цілком з цим погоджувався. Саме в цьому полягала головна причина, чому він ніколи навіть не розглядав можливості поїхати деінде з Честер Мілла. У широкому світі він міг би заробити більше грошей, але статки – це лише півкелиха пива. Влада – це шампанське.

Керувати Міллом було гарно у звичайні дні, але в кризовий час керувати містом було більш ніж краще. У такі дні ти можеш ширяти на чистих крилах інтуїції, знаючи, що не схибиш, абсолютно не можеш схибити. Ти вираховуєш оборону противника раніше, ніж він її згромаджує, і заробляєш очки кожним своїм кидком. Ти відчуваєш себе в драйві, і нема кращого часу для цього, ніж гра за чемпіонський титул.

Це й була його чемпіонська гра, і все лягало йому в масть. Він мав нюх – тотальну віру – ніщо не піде хибно під час його магічного польоту; навіть те, що здавалося невигідним, надасть нові можливості, замість стати блокуючим фактором, як той відчайдушний простріл Ганни з‑поза центру, котрий змусив натовп у міському центрі Деррі підхопитися на рівні ноги, коли фанати Мілла ревли з радості, а фанати «Ракетниць» з неймовірного горя.

У драйві. Ось тому‑то він не почувався втомленим, хоча й був виснажений. Тому й не переживав про Джуніора, незважаючи на Джуніорову мовчазність і бліду невиспаність. Тому він не переживав щодо Дейла Барбари і купки його баламутних друзів, особливо та газетна курва відрізняється цим серед них. Тому‑то, коли Пітер Рендолф і Енді Сендерс дивилися на нього, геть ошелешені, Великий Джим лише усміхався. Він міг собі дозволити усміхатися. Він перебував у драйві.

– Закрити супермаркет? – перепитав Енді. – Чи не розстроїть це багатьох людей, Великий Джиме?

– Супермаркет, а також «Паливо & Бакалію», – уточнив Великий Джим, все ще усміхаючись. – За «Брауні» нічого й думати, їх уже закрито. А що особливо добре – це брудний заклад. – «Де продаються брудні журнальчики», – хоча цих слів уголос він не промовив.

– Джиме, у «Фуд‑Сіті» ще повно товару, – сказав Рендолф. – Я лише сьогодні вдень балакав про це з Джеком Кейлом. М'яса небагато, але всього іншого в достатку.

– Я про це знаю, – відповів Великий Джим. – Я розуміюся на інвентаризації, і Кейл також. Він і мусить, він же єврей врешті‑решт.

– Ну… я просто хотів сказати, що все йде порядком, бо в людей комори забиті харчами, – він просяяв. – Ага, тепер я розумію, треба встановити у «Фуд‑Сіті» скорочений день. Гадаю, Джек на це погодиться. Він, либонь, сам вже про це думав.

Великий Джим похитав головою, так само усміхнений. Ось ще один приклад того, як усе лягає в масть, коли ти в драйві. Дюк Перкінс сказав би, що це хибно – піддавати місто ще більшому тиску, особливо після сьогоднішнього тривожного зоряного шоу. Але Дюк мертвий, і це більш ніж зручно, це просто божественно.

– Закрити, – повторив він. – Обидва заклади. Наглухо. А коли їх буде відкрито знову, тоді ми керуватимемо продажами. Запаси протривають довше, а розподілення буде справедливішим. План раціонування я оголошу на міських зборах у четвер, – він зробив паузу. – Якщо на той час не зникне Купол, звичайно.

Енді промовив, мнучись:

– Великий Джиме, я не певен, що ми маємо право закривати бізнеси.

– У такий кризовий час, як тепер, ми не просто маємо право, це наш обов'язок. – Він весело ляснув по спині Пітера Рендолфа. Новий шеф поліції Честер Мілла цього не очікував і злякано крякнув.

– А що, як це спричиниться до паніки? – сумнівався Енді.

– Атож, є така ймовірність, – погодився Великий Джим. – Коли вдаряєш по мишачому гнізду, вони всі кидаються врозтіч. Ми маємо на кілька одиниць збільшити потужність наших сил поліції, якщо криза невдовзі не припиниться. Так, на кілька одиниць.

Рендолф дивився вражено.

– У нас уже майже двадцять офіцерів. Включно з… – він хитнув головою в напрямку дверей.

– Йо, – кивнув Великий Джим. – Раз згадали про хлопців, то давай, заводь їх сюди, шефе, щоб ми з цим вже покінчили й відправили їх додому спати. Гадаю, в них завтра буде багато клопотів.

«А якщо вони там трохи наклали собі в штани, тим краще. Заслужили, бо не в змозі утримати в тих штанах зайвий раз свої швайки».

Френк, Картер, Мел і Джорджія увійшли до кабінету, чалапаючи вервечкою, як підозрювані в якомусь поліцейському серіалі. Обличчя мали демонстративно задерикуваті, але задирикуватість їхня була ріденькою; Ганна Комптон насміялася б. Опущені долі очі вивчали носки черевиків. Великому Джиму було ясно, що вони очікують на вигнання або й ще на щось гірше, і це йому було в масть. Страх – це та емоція, з якою найлегше працювати.

– Ось, – промовив він. – Такі наші браві офіцери.

Щось стиха буркнула Джорджія Руа.

– Говори голосніше, сонечко, – приставив Великий Джим долоню до вуха.

– Я сказала, що ми нічого не зробили такого, поганого, – так само, тоном пригнобленої вчителем школярки, пробурмотіла вона.

– Тоді що ж саме ви зробили? – А коли Джорджія, Френк і Мел заговорили всі разом, він показав на Френкі: – Ти (і виклади гарну історію, гаспидів син).

– Ну, ми були там, – почав Френк, – але вона нас запросила…

– Точно! – скрикнула Джорджія, зчепивши руки під своїми доволі солідними цицьками. – Вона…

– Замовкни, – наставив на неї свій м'ясистий палець Великий Джим. – Один говорить за всіх. Так це мусить бути, якщо ви одна команда. Ви команда?

Картер Тібодо зрозумів, куди той хилить.

– Так, сер, містере Ренні.

– Радий це чути, – Великий Джим кивнув Френку, щоб продовжував.

– Вона сказала, що має пиво. Тільки тому ми туди й пішли. У місті ж купити пива зараз не можна, ви знаєте. Ну от, ми там сиділи собі, пили пиво – усього лиш по баночці, і це вже було майже після зміни…

– Зовсім після зміни, – вставив шеф. – Це ти хотів сказати?

Френк слухняно кивнув.

– Так, сер, саме це я й хотів сказати. Ми випили пиво і говоримо, що, мабуть, нам треба вже йти, а вона каже, що дуже поважає нашу роботу і кожного з нас і хоче подякувати особисто. Ну, й розставила ноги, типу того.

– Показала свою калитку, розумієте, – уточнив Мел з бездумною усмішкою ширше вух.

Великий Джим моргнув, мовчки подякувавши, що тут нема Ендрії Ґріннел. Хай хоч яка вона собі наркозалежна, а неполіткоректності в такій ситуації не стерпіла б.

– Вона заводила нас до своєї спальні, по черзі, – продовжив Френкі. – Я розумію, це негарно було з нашого боку, і нам всім дуже жаль, що ми на це піддалися, але з її боку це було суто добровільне рішення.

– Я в цьому не сумніваюся, – сказав шеф Рендолф. – У цієї дівчини відповідна репутація. І в її чоловіка. А наркотиків ви там ніяких не бачили?

– Ні, сер, – усі четверо в один голос.

– І ви її не ображали? – запитав Великий Джим. – Наскільки я розумію, вона заявляє, що з неї знущалися, били, і всяке таке.

– Ніхто її пальцем не торкнувся, – мовив Картер. – Можна, я скажу, що, як я оце подумав, там трапилося?

Великий Джим махнув йому рукою, мовляв, продовжуй. І подумав, що, схоже, містер Тібодо небезталанний один.

– Вірогідно, вона впала після того, як ми пішли. Можливо, пару разів. Вона доволі п'яна була. Бюро з захисту прав дітей мусило б забрати в неї дитину, поки вона її не вбила.

Ніхто на це не повівся. Для їхнього міста в поточній ситуації офіс Бюро в Касл Року – це все одно що десь на місяці.

– Отже, по суті ви чисті, – підсумував Великий Джим.

– Як кришталь, – кивнув Френк.

– Ну, я гадаю, ми задоволені цими поясненнями. – Великий Джим окинув оком присутніх. – Джентльмени, ми задоволені?

Енді з Рендолфом кивнули, явно з полегкістю.

– Добре, – сказав Великий Джим. – Ну, день був довгий, сповнений різних подій, і, я вважаю, нам усім треба виспатись. Вам, молоді офіцери, це особливо необхідно, бо завтра о сьомій ранку ви вже мусите заступити на службу. Супермаркет та «Паливо & Бакалію», ці обидві крамниці на час кризи буде закрито, і шеф Рендолф вважає, що саме вам треба доручити чергування у «Фуд‑Сіті» на випадок, якщо люди, котрі туди прийдуть, не вельми погоджуватимуться з новим порядком. Що скажете, містере Тібодо, ви готові до такої роботи? З вашими… вашими бойовими пораненнями?

Картер поворушив рукою.

– Зі мною все гаразд. Її собака сухожилля мені зовсім не зачепив.

– Разом з вами ми пошлемо туди Фреда Дентона, – підхопив цю оптимістичну хвилю шеф Рендолф. – У «Паливі & Бакалії» достатньо буде Веттінгтон і Моррісона.

– Джиме, – подав голос Енді. – Може, краще поставити у «Фуд‑Сіті» більш досвідчених офіцерів, а новачків у меншу крамницю…

– У мене інша думка, – перервав його Великий Джим. Він посміхався. Бо був у драйві. – Ці молоді люди саме ті, хто потрібен нам у «Фуд‑Сіті». Саме вони. І ще одне. Пташки мені нацвірінькали, що дехто з вас возить зброю в патрульних машинах, а дехто навіть носить при собі під час пішого патрулювання.

Відповіддю на це була тиша.

– Ви офіцери на випробувальному терміні, – продовжив Великий Джим. – Якщо хтось з вас має особисту зброю, це ваше право як американців. Але якщо я почую, що хто‑небудь із вас стояв зі зброєю перед «Фуд‑Сіті», озброєним спілкувався з добропорядними мешканцями нашого міста, ваші дні в поліції завершаться.

– Абсолютно правильно, – підтримав Рендолф.

Великий Джим обвів очима Френка, Картера, Мела і Джорджію.

– Хтось має з цим проблеми? Кажіть.

Вигляд у них був безрадісний. Великий Джим і очікував, що ця новина так на них подіє, але вони ще дешево відбулися. Тібодо, перевіряючи свої пальці, згинав їх і розгинав.

– А якщо зброя незаряджена? – запитав Френк. – Якщо пістолети будуть при нас, ну знаєте, просто для остороги?

Великий Джим по‑вчительському підняв пальця.

– Френку, я скажу вам те, що казав мені мій батько: нема такої речі, як незаряджений пістолет чи рушниця. У нас добропорядне місто. Наші люди поводитимуться пристойно, я в цьому переконаний. Якщо вони зміняться, тоді змінимося й ми. Зрозуміло?

– Йо, сер, містере Ренні, – невесело відповів Френк.

Великому Джиму це й було потрібно.

Він підвівся. Але замість того, щоб відпустити їх, він простягнув до них руки. Він бачив їхнє нетерпіння і кивнув, так само усміхаючись.

– А тепер. Завтра буде новий великий день, а ми бажаємо, щоб жоден із наших днів не минав без слова молитви. Отже, беріться.

Вони взялися за його руки. Великий Джим заплющив очі й похилив голову.

– Боже правий…

Це зайняло недовгий час.

За кілька хвилин до півночі Барбі піднявся по сходах до свого помешкання; плечі в нього були налиті втомою, єдине, чого він зараз бажав у цім світі, це шести годин забуття, перед тим як підхопитися на дзвінок будильника і знову йти до «Троянди‑Шипшини» готувати сніданок.

Утома покинула його, щойно він увімкнув світло – електрика в хаті, дякувати генератору Енді Сендерса, ще працювала.

Тут хтось побував.

Ознака була такою мізерною, що спершу він її не усвідомив. Він заплющив очі, потім знову відкрив і дозволив їм вільно блукати по комбінованій вітальні/кухоньці, намагаючись увібрати ними геть усе. Книжки, які він збирався залишити, не пересовувалися на полиці; стільці стояли, де й стояли; один під торшером, другий біля єдиного в кімнаті вікна з імпозантним видом на задній провулок; кавова чашка і тарілка для тостів у сушарці біля крихітної раковини.

І раптом йому дійшло, як це зазвичай і буває, якщо сильно не тиснути. Килим. Який він подумки називав «не Лінсі»[260].

Приблизно футів п'ять завдовжки і два завширшки. «Не Лінсі» мав ритмічний малюнок із синіх, червоних, білих та коричневих ромбів. Він купив його в Багдаді, але іракський полісмен, котрому він довіряв, запевнив його, що килим цей курдської роботи.

«Дуже старий, дуже красивий, – казав той полісмен. Його звали Латіф‑абд‑аль‑Халік Гассан. Добрий служака. – Схожий на турецькі, та ні‑ні‑ні, – широка усмішка, білі зуби; через тиждень після того дня на базарі мозок з голови Латіфа‑абд‑аль‑Халіка Гассана вибила куля чийогось снайпера. – Але ні, це не турецькі курди, це іракці!»

Продавець килимів був у жовтій майці з написом НЕ СТРІЛЯЙТЕ В МЕНЕ, Я УСЬОГО ЛИШ ПІАНІСТ[261]. Латіф його слухав, кивав. Вони засміялися разом. Тоді торговець посмикав рукою, аж дивно стало, в суто американському жесті «дрочити» і вони розреготалися ще гучніше.

– Про що це ви? – спитав Барбі.

– Він каже, п'ять такі килим купив собі один американський сенатор Лінсі Греєм. П'ять килим за п'ятсот долар. П'ятсот готівка, для преса. Більше потай. Але всі килим сенатора фальшиві. Тільки цей справжній. Це я, Латіф Гассан, кажу тобі, Барбі. Не Лінсі Греєм килим.

Латіф підняв долоню, і Барбі стукнув по ній своєю п'ятірнею. Гарний тоді був день. Спекотний, але гарний. Він купив цей килим за двісті доларів американських і DVD‑плеєр фірми «Кобі»[262]на всі формати. «Не Лінсі» був його єдиним сувеніром з Іраку, і він не ступав на нього ногою, ніколи. Завжди його обходив. Покидаючи Мілл, він думав його полишити тут – в глибині душі він уважав це способом залишити врешті позаду Ірак з усім своїм тамтешнім досвідом. Куди прямуєш, там ти і є. Велика у віках дзенська істина.

Він на нього не наступав, був забобонний щодо цього, завжди рухався навколо, ніби, наступивши, міг ввімкнути якийсь комп'ютер у Вашингтоні й знову опинитися в Багдаді або проклятій Фаллуджі. Але хтось наступав, по килиму це було видно. «Не Лінсі» тепер мав зморщечки. І був трохи зсунутий. Він лежав строго прямо, коли Барбі йшов з дому сьогодні вранці – тисячу років тому.

Барбі зайшов до спальні. Покривало гляділося ідеально рівним, як завжди, але відчуття, що хтось тут побував, тільки посилилося. Чи тут не застарілим потом пахне? Чи це чиїсь психічні вібрації? Барбі не знав і не переймався цим. Він підійшов до комода, витяг верхню шухляду і побачив, що його найвитертіші джинси, котрі лежали зверху купки, тепер опинилися на споді. А шорти‑хакі, які він був поклав зіпером угору, тепер лежать зіпером униз.

Він тут же перейшов до другої шухляди, до шкарпеток. Вистачило п'яти секунд, аби упевнитися, що пропали його особисті жетони, і це його не здивувало. Ні, він абсолютно не був цим здивований.

Він ухопив той свій дешевий телефон, котрий хотів був теж назавжди залишити тут, і повернувся до вітальні. Спільний телефонний довідник Таркера‑Честера лежав на столику біля дверей, книжечка така тоненька, ледь не брошурка. Пошукав потрібний йому номер, не дуже сподіваючись на те, що він там знайдеться. Шефи поліції не мають звички оприлюднювати свої домашні номери.

А втім, здається, в маленьких містечках вони це роблять. Принаймні цей шеф повівся так, хоча довідник не відкривав про нього всієї правди: Г. і Б. Перкінс, Морін‑стрит № 28. Хоч вже перейшло за північ, Барбі не вагався і зразу набрав номер. Він не міг дозволити собі чекання. Бо підозрював, що має вкрай мало часу.

Цвірінькав телефон; звісно, це Гові дзвонить сказати, що буде пізно, щоб вона замкнула двері й лягала спати…

А тоді їй дійшло – немов неприємні дарунки з отруйної коробки, на неї знову просипалося усвідомлення того, що Гові помер. Вона не знала, хто б це міг їй телефонувати о… – вона подивилася на свій ручний годинник – о двадцятій хвилині по півночі, але це вже не Гові.

Сідаючи, вона здригнулася і потерла шию, клянучи себе за те, що заснула на диванчику, а також клянучи того, хто дзвонить о такій безбожній порі, і разом з тим освіжила в пам'яті свій нинішній дивний, особливий стан.

Потім вона подумала, що для такого пізнього дзвінка може бути тільки одна причина: Купол або сам зник, або його пробили. Вона доволі сильно вдарилась ногою об кавовий столик, аж аркуші роздруківок струснулися, пошкутильгала до телефону поряд з кріслом Гові (як же їй боляче дивитися на це порожнє крісло) і вхопила слухавку.

– Що? Що?

– Це Дейл Барбара.

– Барбі! Його проломили? Купол пробили?

– Ні. Хотілося б мені дзвонити вам з такою новиною, але ні.

– Тоді чому? Вже майже пів на першу ранку!

– Ви казали, що ваш чоловік провадив слідство щодо Джима Ренні.

Бренда намагалася вловити сенс сказаного ним. Вона взялася рукою за шию, торкнулася того місця, котре наостанок був погладив Гові.

– Він провадив, але я вам казала, він не мав абсолютної…

– Я пам'ятаю, що ви мені казали, – запевнив її Барбі. – Ви мусите вислухати мене, Брендо. Можете? Ви прокинулися?

– Авжеж, тепер уже так.

– Ваш чоловік робив якісь записи?

– Так. У своєму ноутбуку. Я їх роздрукувала, – вона поглянула на аркуші ВЕЙДЕР, розсипані по всьому кавовому столику.

– Добре. Завтра вранці я хочу, щоб ви поклали ці роздруківки в конверт і передали його Джулії Шамвей. Скажіть їй, щоб заховала їх у безпечному місці. У сейфі, якщо він у неї є. У касовому залізному ящику або в картотечній шафі під замок, якщо сейфа вона не має. Скажіть їй, щоб вона відкрила конверт тільки в тім випадку, якщо щось трапиться з вами, зі мною чи з нами обома.

– Ви мене лякаєте.

– В інакшому випадку вона не мусить його відкривати. Якщо ви їй це скажете, вона послухається? Моє чуття мені підказує, що так.

– Звісно, що так, але чому б не дозволити їй переглянути папери?

– Бо якщо редакторка місцевої газети побачить все, що ваш чоловік зібрав на Великого Джима, і Великий Джим про це знатиме, більша частина наших переваг піде на пси. Ви слухаєте?

– Т‑т‑так… – вона зрозуміла, як їй дуже, відчайдушно хочеться, аби стало так, щоб цю нічну розмову провадив зараз Гові.

– Я вам казав, що, якщо ракетний удар не подіє, уже сьогодні мене можуть заарештувати. Ви пам'ятаєте, я вам це казав?

– Звичайно.

– Ну от, я поки що на волі. Цей жирний сукин син знає, як тягнути час. Але довго він його не тягтиме. Я майже певен, що це трапиться завтра, тобто – вже сьогодні. Якщо так, ви не зможете цього зупинити просто погрозами оприлюднити весь той бруд, який накопав на нього ваш чоловік.

– А за що, як ви вважаєте, вас збираються заарештувати?

– Не маю поняття, але не за крадіжку в крамниці. А коли я опинюся в камері, гадаю, там зі мною мусить статися нещасний випадок. Я таких випадків чимало надивився в Іраку.

– Це безумство.

Але в усьому цьому була присутня жахлива правдоподібність, яку вона іноді переживала в кошмарах.

– Подумайте про це, Брендо. Ренні має щось, що йому конче треба прикрити, йому потрібен офірний цап, а новий шеф поліції у нього в кишені. Так розташувалися зірки на небі.

– Я так чи інакше хотіла піти до нього й поговорити, – сказала Бренда. – І збиралася взяти з собою Джулію, заради безпеки.

– Не беріть Джулію, – порадив він. – І не йдіть до нього сама.

– Не думаєте ж ви насправді, ніби він спроможний на…

– Я не знаю, на що саме він спроможний, як далеко він може зайти. Кому ви ще довіряєте, окрім Джулії?

Пам'ять закинула її на кілька годин назад, вогонь уже майже вщух, вона стоїть на узбіччі Малої Курви і почувається так гарно, незважаючи на своє горе, бо зсередини її омило ендорфінами. Ромео Берпі переконує її, що вона мусить балотуватися щонайменше на шефа пожежників.

– Роммі Берпі, – сказала вона.

– Окей, це те, що треба.

– Мені розповідати йому, що Гові зібрав на…

– Ні, – перебив її Барбі. – Він лише ваш страховий поліс. І хай буде ще один: сховайте під замок комп'ютер свого чоловіка.

– Гаразд… але якщо я сховаю комп'ютер, а роздруківки віддам Джулії, що я покажу Джиму? Гадаю, мені треба роздрукувати другу копію…

– Ні. Однієї, наявної десь, буде достатньо. Поки що принаймні. Вселити страх Господній у нього – то одна справа. Роздрочений до оскаженіння, він може утнути щось з непередбачуваними наслідками. Брендо, ви самі вірите, що він геть замазаний?

Вона не забарилась з відповіддю.

– Усім своїм серцем.

«Бо Гові в це вірив – і мені цього достатньо».

– І ви пам'ятаєте, що в тій папці?

– Не точні цифри чи назви всіх банків, котрими вони користувалися, але достатньо.

– Тоді він вам повірить, – сказав Барбі. – Хоч з одною роздруківкою, хоч з додатковою копією, а він вам повірить.

Бренда поклала пачку аркушів ВЕЙДЕР у коричневий пакет. Друкованими літерами написала на ньому ім'я Джулії. Конверт поклала на кухонний стіл, а потім пішла до кабінету Гові й замкнула його ноутбук у сейфі. Сейф був маленький, і їй довелося засовувати «Мак» ребром, але той все одно ледве вліз. Закінчила вона тим, що після комбінації цифр прокрутила диск сейфа не один, а два рази, за інструкціями свого чоловіка. І відразу по цьому погасло світло. На якусь мить найпримітивніший куточок її мозку запевнив її, що вона задула світло саме другим обертом диска.

Потім вона зрозуміла, що вимкнувся генератор позаду хати.

Коли Джуніор увійшов у дім о п'ятій хвилині після шостої ранку вівторка, зі щетиною на блідих щоках, волосся на голові скуйовджене клоччям, Великий Джим сидів за кухонним столом у білому банному халаті, розміром приблизно, як головне вітрило кліпера, й пив колу.

Джуніор кивнув на напій.

– Гарний день починається з гарного сніданку.

Великий Джим підняв бляшанку, сьорбнув, ковтнув, потім поставив.

– Нема кави. Тобто є, але нема електрики. Закінчився газ в балоні для генератора. Візьми й собі баночку, хочеш? Вони там ще холодні, а в тебе такий вигляд, що тобі не завадить.

Дата добавления: 2015-09-02