У ЛЬОХУ 1 страница

Припущення виборного Ренні, що ніхто не бачив, як Бренда того ранку підходила до його дому, було правильним. Проте її вранішні пересування не залишилися непоміченими і бачив її не хтось один, а цілих три людини, включно з тією, котра також жила на Мілл‑стрит. Якби про це знав Великий Джим, чи могло б це знання його стримати? Навряд: на той час він уже цілком визначив собі курс і пізно було повертати назад. Проте воно могло б спонукати його до роздумів (бо він був думаючою людиною, свого роду, звісно) про схожість між убивством і картопляними чипсами «Лейс»[281]: після першого вже важко зупинитися.

Сам Великий Джим не бачив ніяких споглядальників, коли спускався постояти на розі Мілл‑стрит та Мейн. І Бренда нікого не бачила, піднімаючись до міського майдану. І це тому, що ті не бажали бути побаченими. Вони ховалися всередині мосту Миру, споруді, визнаній небезпечною. Але це не найгірше. Якби Клер Макклечі побачила сигарети, вона б достоту отетеріла. Фактично, вона могла б розкудактатись, як цілих дві тетері. І, звісно ж, ніколи більше не дозволила б своєму Джо водитися з Норрі Келверт, навіть якби від їхньої дружби залежала доля всього міста, бо саме Норрі принесла курево – зіжмакану, дико пом'яту пачку «Вінстона», котру знайшла на полиці в гаражі. Її батько покинув палити ще рік тому, і пачка встигла вкритися тонким серпанком пилу, але сигарети всередині неї, на думку Норрі, виглядали цілком прийнятними. Їх там лежало тільки три штуки, але три – це якраз стільки, скільки їм потрібно: кожному по одній. Сприймайте це як ритуал принаджування удачі, проінструктувала вона.

– Ми будемо курити, як індіанці, котрі моляться своїм богам про вдале полювання. Тоді це мусить подіяти.

– Звучить гарно, – сказав Джо. Його завжди інтригувало паління. Він не міг зрозуміти, в чому його привабливість, але ж мусить в ньому щось бути, якщо стільки людей цим усе ще займаються.

– Яких богів? – спитав Бенні Дрейк.

– Яких тобі заманеться богів, – відповіла Норрі, поглянувши на нього так, ніби він був найтупішою істотою у всьому всесвіті. – Господа Бога, якщо тобі подобається саме Він. – Одягнена у вицвілі джинсові шорти і рожевий топ без рукавів, з розпущеним волоссям, яке, замість того щоб бути туго, до скрипу, стягнутим на потилиці в повсякденно‑похідний хвостик, зараз обрамляло її лукаве личко, вона подобалась обом хлопцям. Вони були від неї в захваті, якщо по правді. – Я молитимуся Чудо‑Жінці[282].

– Чудо‑Жінка не богиня, – заперечив Джо, акуратно розправляючи вибрану ним сигарету. – Чудо‑Жінка просто супергероїня. – А подумавши, додав: – Можливо, найсуперовіша.

– Для мене вона богиня, – відповіла Норрі, спалахнувши очима з похмурою щирістю, якій неможливо було суперечити, тим паче її висміювати. Вона теж акуратно розправляла свою сигарету. Бенні свою залишив у тому вигляді, як та йому дісталася; Бенні вважав, що погнута сигарета додає його образу кульності.

– Я носила браслети сили Чудо‑Жінки до дев'яти років, а потім я їх загубила; гадаю, в мене їх украла та сучка Івонна Недо.

Вона запалила сірник і спершу торкнулася ним сигарети Джо, а потім Бенні. Та коли хотіла сама підкурити, Бенні його задув.

– Навіщо ти це зробив? – запитала вона.

– Троє від одного сірника не підкурюють. Погана прикмета.

– Ти віриш у таке?

– Не дуже, – відповів Бенні. – Але сьогодні нам знадобиться вся удача, яку ми тільки зможемо принадити. – Він кинув погляд на свій велосипед, де в дротяному багажнику лежав пакет, а потім затягнувся сигаретою. Вдихнув лише трішечки і зразу ж почав кашляти димом, очі йому засльозилися. – На смак, як котяче лайно!

– Багато курив різного, еге ж? – спитав Джо. І сам затягнувся. Не хотілося виглядати слабодухом, але й закашлятись, а то й зблювати, йому хотілося ще менше. Дим був пекучим, але якимсь ніби приємним. Може, в палінні щось таке дійсно є, врешті‑решт. От тільки в голові трохи паморочиться.

«Не треба так глибоко вдихати, – подумав він. – Знепритомніти буде зовсім не кульно, майже як виригати». Хіба що він знепритомніє в обіймах Норрі. Оце було б дійсно класно.

Норрі полізла рукою собі до кишені шортів і видобула звідти кришечку від пляшки з‑під соку «Веріфайн»[283].

– Це в нас буде попільничка. Я хочу зробити індіанський ритуал куріння постійним, але зовсім не хочу, щоб ми підпалили міст Миру.

Вона заплющила очі. Ворушилися в неї тільки губи. На її затиснутій між пальцями сигареті зростав стовпчик попелу.

Бенні подивився на Джо, знизав плечима, а тоді й собі заплющився.

– Всемогутній Солдат Джо[284], прошу, почуй молитву скромного рядового першого класу Дрейка…

Норрі, не відкриваючи очей, стуснула його ногою.

Джо підхопився (трохи очманілий, але не так щоб дуже; вдруге він затягнувся вже на рівних ногах) і пішов повз їхні стоячі велосипеди на той кінець критого мосту, що виходив у бік міського майдану.

– Ти куди? – спитала Норрі, не розплющуючи очей.

– Мені легше молитися, коли я дивлюся на природу, – сказав Джо, хоча насправді йому просто схотілося ковтнути свіжого повітря. Ні, не через печію від тютюну, йому навіть сподобався смак диму. Через інші запахи всередині мосту – трухлявої деревини, застарілого алкоголю і кислого хімічного смороду, який, схоже, здіймався від річки, що дзюрчала під ними (це був той запах, про який Майстер, напевне, йому сказав би: «Згодом він почне тобі подобатися»).

Повітря навіть поза мостом не було аж таким чудесним, воно відгонило якоюсь вживаністю і нагадало Джо його поїздку з батьками до Нью‑Йорка минулого року. Трохи схоже пахло в метро, особливо в кінці дня, коли там повно людей, котрі спішать дістатися додому.

Він струсив попіл собі в долоню. А розвіюючи його, помітив Бренду Перкінс, вона йшла вгору пагорбом.

У ту ж мить його плеча торкнулася чиясь рука. Надто легка і делікатна, щоб належати Бенні.

– Хто це? – спитала Норрі.

– Обличчя знайоме, але імені не пам'ятаю, – відповів він.

До них приєднався Бенні.

– Це місіс Перкінс. Шерифова вдова.

Норрі хвицнула його ліктем.

– Шефа поліції, бовдуре.

Бенні знизав плечами.

– Яка різниця.

Вони спостерігали за нею просто тому, що там більше не було на що дивитися. Решта міщан перебували в супермаркеті, напевне, беручи участь у найбільшій у світі бійці за харчі. Троє дітей слідкували, але потай; їх не треба було переконувати триматися непомітно, зважаючи на те цінне обладнання, котрим їм довірили опікуватися.

Бренда перетнула Мейн‑стрит у напрямку Престіл, трохи затрималася перед будинком Маккейнів, а тоді пішла до садиби місіс Ґрінелл.

– Давайте вже рушати, – промовив Бенні.

– Ми не можемо рушати, поки вона там ходить.

Бенні знизав плечами.

– Велике діло. Якщо вона нас навіть побачить, ми просто якісь діти, дуркуємо собі на міському майдані. А знаєте що ще? Вона може нас не помітити, навіть дивлячись просто на нас. Дорослі ніколи не помічають дітей, – він затнувся, – хіба що тільки на скейтбордах.

– Або якщо вони курять, – додала Норрі. І кожен подивився на свою сигарету.

Джо кивнув великим пальцем собі за спину, на «Швінн‑Рейнджер» Бенні, де в приладнаному проти керма кошику лежав той самий пакет.

– У них ще є звичка помічати дітей, котрі бавляться з цінним міським майном.

Норрі встромила собі сигарету в куточок губ. І відразу набула чарівно крутого, чарівно гарного, чарівно дорослого вигляду.

Хлопці повернулися до спостерігання. Тепер удова шефа поліції балакала з місіс Ґрінелл. Їхня розмова була недовгою. Піднявшись на ґанок, місіс Перкінс дістала в себе з торби великий коричневий конверт, а далі вони побачили, як вона вручила його місіс Ґрінелл. І вже за кілька секунд місіс Ґрінелл буквально затраснула двері перед обличчям своєї візитерки.

– Нічого собі, яка грубіянка, – зауважив Бенні. – Залишатимешся після уроків упродовж тижня.

Джо з Норрі розреготалися.

Місіс Перкінс, схоже, що спантеличена, якусь мить постояла на ґанку, а вже тоді спустилася сходинками. Тепер вона стояла лицем до майдану і діти інстинктивно відступили в затінок мостового проходу. Таким чином вони загубили її з виду, але Джо помітив зручну шпарину в дерев'яній обшивці мосту і продовжив стеження.

– Повертається на Мейн‑стрит, – коментував він. – Угу, тепер іде далі пагорбом… знов переходить вулицю…

Додав свій голос Бенні з уявленим мікрофоном в руці:

– Відеорепортаж об одинадцятій.

Джо не звернув на це уваги.

– Тепер вона йде на мою вулицю. – Він обернувся до Норрі з Джо. – Як гадаєте, може, вона хоче побачитися з моєю матінкою?

– Мілл‑стрит тягнеться на чотири квартали, чувак, – нагадав йому Бенні. – Які шанси?

Джо відчув полегшення, хоча й не міг собі уявити, яким чином йому міг зашкодити візит місіс Перкінс, навіть якби та дійсно йшла до його матері. Щоправда, мати дуже переживала через те, що батько залишився поза містом, і Джо нестерпна була сама думка про те, що він може побачити її ще більше чимось розстроєною. Вона вже було ледь не заборонила йому відправлятися в цю експедицію. Дякувати Богу, міз Шамвей відговорила її від цього наміру, головним чином наголошуючи на тому, що Дейл Барбара особливо підкреслив здатність саме Джо з його хистом до виконання цієї роботи (яку Джо, разом з Бенні й Норрі, волів називати «місією»).

– Місіс Макклечі, – говорила Джулія. – Барбі сказав, що якщо хто й може з умом скористатися цим приладом, то це, мабуть, тільки ваш син. А це дуже важливо.

Джо радісно стало від цих слів, але, поглянувши на обличчя матері, занепокоєне, змарніле, він засмутився. Ще й трьох днів не минуло, як опустився Купол, а вона вже схудла. І від того, що вона не випускала з рук фотографію батька, йому теж ставало недобре. Це виглядало так, ніби той вже помер, а не просто застряг в якійсь мотельній дірі, сидить собі там, п'є, либонь, пиво та дивиться «Домашній кінозал»[285].

Утім, вона погодилася з міз Шамвей.

– Авжеж, він талановитий щодо технологій хлопчик. Завжди цим відзначався. – Мати окинула його очима від голови до ступнів і зітхнула. – І коли це ти встиг так вирости, синку?

– Не знаю, – чесно відповів він.

– Якщо я тобі дозволю цим зайнятися, обіцяєш мені бути обережним?

– І візьми з собою своїх друзів, – нагадала Джулія.

– Бенні й Норрі? Звичайно ж.

– А ще, – додала вона. – Намагайтеся бути обачними. Ти розумієш, що це означає, Джо?

– Так, мем, звісно, що розумію.

Це означало не дати себе впіймати.

Бренда зникла за деревами, які росли вздовж Мілл‑стрит.

– Окей, – промовив Бенні. – Ходімо. – Він акуратно пригнітив сигарету в «попільничці», а потім пішов і витяг пакет з дротяного багажника свого велосипеда. У пакеті лежав старомодний жовтий лічильник Ґайґера, котрий пройшов шлях від Барбі до Расті, потім до Джулії… опинившись врешті‑решт у Джо з його командою.

Джо взяв кришечку з‑під соку і теж загасив свою сигарету, подумавши, що треба спробувати покурити знову, коли буде більше часу, щоби краще сконцентруватися на цьому досвіді. А з іншого боку, може, й не варто. Він і так був присаджений на комп'ютери, графічні романи Браяна Вона[286]і скейтборд. Либонь, йому вже достатньо й цих трьох мавп, що їдуть на ньому верхи.

– Будуть проходити люди, – нагадав він Норрі й Бенні. – Скоріш за все, багато людей, коли вони втомляться від своїх ігрищ у маркеті. Нам залишається тільки сподіватися, що на нас вони не звертатимуть уваги.

У голові в нього пролунав голос міз Шамвей, як вона каже його матері про те, що ця справа може зіграти важливу роль у долі міста.

Їй не було потреби казати про це йому, він, певне, розумів це краще за них самих.

– А що, як хтось із копів нарисується… – промовила Норрі.

Джо кивнув:

– Ховаємо його в пакет. І виймаємо звідти фрізбі.

– Ти насправді думаєш, що там, закопаний під майданом, може працювати якийсь чужинський генератор? – запитав Бенні.

– Я казав, що це можливо, – повторив Джо, і то різкіше, ніж йому б хотілося. – Все можливе.

По правді, Джо вважав це більш ніж можливим; він вважав це найбільш імовірним варіантом. Якщо Купол не породження якихось надприродних сил, значить, він – силове поле. Силове поле потребує енергетичної підтримки. Він гадав, що це щось з роду квантової електродинаміки, але не хотів зайве підносити їх надії. І власні, до речі.

– Давайте починати дослідження, – сказала Норрі й підпірнула під жовту поліцейську стрічку. – Я тільки сподіваюсь, що ви обоє добре помолилися.

Джо не вірив у силу молитов стосовно речей, які він здатен був зробити самотужки, але він послав коротке прохання щодо іншого: якщо вони знайдуть генератор, нехай Норрі знову подарує йому поцілунок. Довгий і солодкий.

Дещо раніше цього ж ранку у вітальні будинку Макклечі під час їхнього консиліуму перед дослідженнями Джо зняв з себе правий кед, а потім і білу спортивну шкарпетку.

– Каверзи або ласощі, понюхайте мої пахощі, дайте чогось смачненького потрощити, – проспівав Бенні.

– Стули пельку, дурнику, – відповів Джо.

– Не обзивай свого друга дурником, – присоромила його Клер Макклечі, проте кинувши докірливий погляд на Бенні.

Норрі не намагалася продемонструвати власну дотепність, вона тільки зацікавлено дивилася, як Джо кладе шкарпетку на килим і акуратно розгладжує її долонею.

– Це Честер Мілл, – сказав Джо. – За формою точно, правда?

– Ти фантастично правий, – погодився Бенні. – Така наша Доля, жити в місті, що має вигляд шкарпетки Джо Макклечі.

– Або черевичка якоїсь старенької жінки.

– «Жила собі одна старенька жінка, і жила вона в черевику»[287], – продекламувала місіс Макклечі. Вона сиділа на дивані, поклавши собі на коліна фото чоловіка, точно так само, як вона сиділа й тоді, коли вчора надвечір до них прийшла з лічильником Ґайґера міз Шамвей. – «Не знала тая жінка, чим їй годувать дітей, бо мала їх без ліку».

– Гарний віршик, ма, – сказав Джо, ледь стримуючись, щоб не вищиритися в усмішці. У середніх класах вони передавали одне одному відредаговану версію цього рядка: «Не знала тая жінка своїм дітям ліку, бо невситиму мала піхву». Він знову перевів погляд на шкарпетку. – Отже, чи має шкарпетка центр?

Бенні з Норрі задумалися. Джо надав їм можливість поміркувати. Те, що таке питання може зацікавити його друзів, було для нього одним із найпривабливіших у них факторів.

– Такого, як у кола чи квадрата, центру немає, – сказала Норрі. – То геометричні фігури.

Бенні її виправив:

– Гадаю, шкарпетка теж геометрична фігура, в технічному сенсі слова, але я не знаю, як би ти її назвав, шкарпеткагон?

Норрі розсміялася. Навіть Клер трішечки усміхнулася.

– На карті Мілл ближчий до гексагона, – пояснив Джо. – Але не звертайте на це уваги. Радше скористайтеся своїм здоровим глуздом.

Норрі показала на те місце на шкарпетці, де стопа переходила у вертикальну трубу верхньої частини… – Отут. Оце центр.

Джо позначив це місце кінчиком авторучки.

– Не вельми це доречно, містере, – зітхнула Клер. – Проте тобі все одно треба нову пару, я гадаю. – І, перш ніж він устиг поставити наступне запитання, вона додала: – На карті це місце приблизно там, де наш міський майдан. То ви саме там будете шукати?

– Там ми шукатимемо у першу чергу, – відповів Джо, трохи розчарований тим, що в нього вкрали тріумфальний фінал пояснень.

– Бо якщо генератор існує, – задумливо продовжила його мама, – ви гадаєте, він мусить міститися в центрі міста. Або якомога ближче до нього.

Джо кивнув.

– Круто, місіс Макклечі, – похвалив Бенні, піднявши руку. Дайте п'ять, матір мого сердечного друга.

Ніяково посміхаючись, не випускаючи з лівої руки фото свого чоловіка, Клер Макклечі ляснула правою долонею по долоні Бенні. А тоді сказала:

– Принаймні міський майдан безпечне місце, – зробила паузу, обдумуючи власні слова, і трохи спохмурніла. – Ну, мені так здається, але хто це може знати.

– Не хвилюйтеся, – промовила Норрі. – Я за ними наглядатиму.

– Тільки пообіцяйте мені: якщо ви дійсно щось знайдете, ви залишите його для спеціалістів розбиратися, – нагадала Клер.

«Мам, – подумав Джо. – Я гадаю, ми якраз і є тими спеціалістами». Але не промовив. Він розумів, що від цього її збентеження лише посилиться.

– Наше слово, – запевнив Бенні, знов задерши руку. – Ще п'ять, о матір мого…

Цього разу вона утримала обидві руки на фотографії.

– Я люблю тебе, Бенні, але подеколи ти мене втомлюєш.

Він усміхнувся печально.

– Точнісінько те саме говорить моя мама.

Джо з друзями йшли вниз пагорбом до сцени, яка стояла в центрі майдану. Позаду них мурмотіла Престіл. Затримувана Куполом, вода в річечці спала там, де Престіл на північному заході перетинала кордон Честер Мілла. Якщо Купол стоятиме і завтра, подумалося Джо, наша річка перетвориться зовсім на брудний струмочок.

– Окей, – мовив Бенні. – Досить клеїти дурня. Пора вже чародіям‑скейтерам починати рятувати Честер Мілл. Давай‑но ввімкнемо цю штучку.

Обережно (і зі щирою повагою) Джо витяг Ґайґера з пластикового пакета. Батареї, що його колись живили, були давно загиблими солдатами, а контакти окислилися й поросли брудом, але за допомогою кухонної соди корозію ліквідували, а Норрі в інструментальній шафі в батьковому гаражі знайшла цілих три шестивольтових батареї.

– Щодо батарей, він у мене чистий маніяк, – зізналася вона. – А ще він колись уб'ється, намагаючись навчитися керувати скейтбордом, але я його люблю.

Джо поклав великий палець на кнопку, але потім подивився на них похмуро:

– Хочу вас попередити, ця штука може показувати дулю з маком геть усюди, а там все‑таки буде десь генератор, та ще й не той, котрий випромінює альфа‑бета ритми…

– Та вмикай уже, заради Бога! – перервав його Бенні. – Ця тягучка мене доконає.

– Він правий, – кивнула Норрі. – Вмикай.

Але трапилася цікава річ. Вони досхочу випробували лічильник у хаті Джо, і він працював чітко: коли піднесли його до старезного годинника з радіолюмінесцентним циферблатом, стрілка слухняно колихнулася. А от тепер, коли вони опинилися тут – так би мовити, на полі бою – Джо закам'янів. Піт виступив у нього на лобі. Він відчував, як той накопичується й ось‑ось почне стікати йому в очі.

Він би міг довго ще так простояти, аби Норрі не поклала йому на руку свою долоню. А зверху й Бенні поклав свою. Тож вони посунули вмикач‑повзун разом, утрьох. Стрілка у віконці ІМПУЛЬС/ СЕК умент стрибнула на +5 і Норрі вчепилася в плече Джо. Але тоді стрілка повернулася на +2 і дівчинка послабила свою хватку. Вони не мали досвіду з лічильниками радіації, але всі здогадалися, що побачили просто природний фон.

Джо повільно обійшов естраду, тримаючи в руці трубку Гайґера‑Мюллера, якою закінчувався витий шнур, схожий на телефонний. Лампочка живлення горіла яскравим медовим світлом, і стрілка час від часу трохи ворушилася, але здебільшого залишалася нерухомою, тримаючись біля нуля. Побачені ними маленькі її стрибки, радше були спричинені їхніми власними рухами. Його це не здивувало – у глибині душі він очікував, що ця справа не буде простою, але в той же час Джо відчув гірке розчарування. Це було насправді дивно, як гарно розчарованість і відсутність здивування можуть доповнювати одне одну; немов близнючки Ольсен[288]в царині емоцій.

– Дай я спробую, – попросила Норрі. – Може, мені більше пощастить.

Він безборонно віддав їй прилад. Приблизно годину чи й довше вони прочісували міський майдан, по черзі тримаючи апарат. Вони бачили, як на Мілл‑стрит завернула машина, але не помітили Джуніора Ренні, котрий знову почувався краще, за її кермом. І він їх не помітив. Санітарна машина промчала міським пагорбом в напрямку «Фуд‑Сіті», з увімкнутими мигалкою і сиреною. На неї вони подивилися уважніше, але знову були заклопотані своєю справою, коли невдовзі знов з'явився Джуніор, цього разу за кермом батьківського «Гаммера».

Вони так ні разу й не скористалися для камуфляжу киданням фрізбі, яку прихопили з собою: надто вже поринули в дослідження. Та й потреби в цьому не виникало. Мало кого з людей, що поверталися додому, могло цікавити те, що відбувалося зараз на майдані. Дехто з них був поранений. Більшість тягнули звільнені від рабства маркету харчі, а декотрі штовхали перед собою з верхом завантажені візки. Майже всі мали такий вигляд, ніби їм за самих себе соромно.

Близько полудня Джо і його друзі вже готові були здатися. Крім того, вони зголодніли.

– Ходімо до мене, – сказав Джо. – Моя мама нас чимось нагодує.

– Суперово, – погодився Бенні. – От би китайським рагу! У твоєї ма в ньому завжди багато грибів.

– А може, спершу перейдемо міст Миру та пошукаємо на тому березі? – спитала Норрі.

Джо знизав плечима:

– Гаразд, але там нічого нема, тільки ліс. І там ми віддалимося від центру.

– Так, але… – вона осіклася.

– Що «але»?

– Нічого. Просто думка. Мабуть, дурна.

Джо поглянув на Бенні. Бенні знизав плечима і віддав їй лічильник Ґайґера.

Вони повернулися до мосту Миру й підпірнули під обвислу поліцейську стрічку. У критому переході стояли сутінки, проте не такі темні, щоб, зазирнувши через плече Норрі, Джо не побачив, як ворухнулася стрілка, коли вони перетинали середину мосту, лиш на одну риску ворухнулась, тож не було сенсу уважно тестувати трухляві дошки в них під ногами. Після виходу з мосту їх зустріла табличка з написом «ЗАРАЗ ВИ ПОКИДАЄТЕ ГРОМАДСЬКИЙ МАЙДАН ЧЕСТЕР МІЛЛА, заснований 1808 року». Добре протоптана стежка вела вгору порослим дубами, ясенами й буками схилом. Осіннє листя звисало безсило, надаючи деревам замість радісного – похмурого вигляду.

На момент, коли вони досягли підніжжя цієї стежки, стрілка У віконці ІМПУЛЬС/СЕК застигла між +5 та +10. Після позначки + 10 шкала приладу різко підвищувалася до +500, а тоді аж до +1000. Верхню частину шкали було позначено червоним кольором. Стрілка стояла ще за тисячу миль звідти, але Джо був майже певен, що теперішня її позиція показує вже дещо більше за природний фон.

Бенні дивився на злегка тремтячу стрілку, але Джо дивився на Норрі.

– Про що ти тоді подумала? – спитав він. – Не бійся, кажи, бо виходить так, що думка в тебе була зовсім не дурна.

– Еге ж, – погодився Бенні, постукавши пальцем по віконечку ІМПУЛЬС/СЕК. Стрілка стрибнула, а потім повернулася десь між +7 та +8.

– Я подумала, що генератор і передатчик – це практично те саме, – сказала Норрі. – А передатчику не обов'язково міститися в центрі. Йому достатньо стояти на підвищенні.

– Вежа РНГХ не підходить, – сказав Бенні. – Вона просто на галявині, помпує слухачів Ісусом. Я бачив.

– Ну, так, але ж передатчик там, типу, надпотужний, – відповіла Норрі. – Мій тато казав, тисяча ваттів чи десь близько того. Можливо, те, що ми шукаємо, покриває менший діапазон. Отже, я й подумала: де в нашому місті найвище місце?

– Чорна Гряда, – сказав Джо.

– Чорна Гряда, – погодилась вона, задираючи свій маленький кулачок.

Джо стукнувся з нею кулаками і показав пальцем:

– Це там. Дві милі. Може, три. – Він повернув трубу лічильника в тому напрямку, і вони, мов зачаровані, втупилися у стрілку, котра піднялася до +10.

– Їбать мене… – видихнув Бенні.

– Як стане тобі років сорок, – зауважила Норрі. Крута, як завжди… проте вона почервоніла. Трішечки.

– Там, на Чорній Гряді, є якийсь старий сад, – сказав Джо. – Звідти можна побачити весь Мілл, і навіть ТР‑90 видно. Так каже мій тато принаймні. Ця річ може бути там. Норрі, ти геніальна. – Тепер йому не треба було чекати, поки вона його поцілує. Він це зробив сам, хоча наважився цмокнути лише в куточок губ. Виглядала вона задоволеною, але вперта вертикальна зморшка не зникла з її чола.

– Це може нічого не означати. Стрілка не так уже й сказилася. Може, з'їздимо туди на велосипедах?

– Авжеж! – підтримав її Джо.

– Після обіду, – уточнив Бенні. Він уважав себе практичним чоловіком.

У той час як Джо, Бенні й Норрі обідали в домі Макклечі (і таки дійсно, їли китайське рагу), а в лікарні імені Кетрін Рассел Расті за допомогою Барбі й двох дівчат обробляв рани жертвам маркетового бунту, Великий Джим Ренні сидів у своєму кабінеті й проглядав список, відзначаючи деякі з позицій в ньому галочками.

Побачив, що на під'їзну алею завернув його «Гаммер», і поставив чергову галочку: Бренда приєдналася до решти. Подумав, що він уже готовий – готовий цілком, наскільки це взагалі можливо. І навіть якби Купол щез прямо сьогодні, він гадав, що срака в нього прикрита.

Увійшов Джуніор, кинув на стіл Великому Джиму ключі від «Гаммера». Все ще блідий, і щоки його потребували бритви зараз навіть більше, ніж зазвичай, але він уже не був схожим на смерть на патичку. Ліве око в нього залишалося червоним, але не запаленим.

– Усе владнав, синку?

Джуніор кивнув:

– Ми сядемо до в'язниці? – це його питання прозвучало з якоюсь байдужою зацікавленістю.

– Ні, – відповів Великий Джим. Сама думка про те, що він може потрапити до в'язниці, ніколи не впадала йому в голову, навіть коли Перкінсиха сюди заявилася і почала висувати йому звинувачення. Він усміхнувся. – Зате Дейл Барбара сяде.

– Ніхто не повірить, ніби він убив Бренду Перкінс.

Великий Джим не стримав посмішки.

– Повірять. Вони перелякані, отже, повірять. Так воно завжди діє.

– Звідки ти знаєш?

– Бо серйозно вивчаю історію. Тобі теж варто, хоча б потроху.

На язику в нього вертілося запитання: чому син покинув навчання в Бодоіні[289]? Чи просто набридло, чи його відрахували, чи попросили геть? Але зараз був не той час і не те місце. Натомість він запитав Джуніора, чи той може виконати ще одне завдання.

Джуніор потер собі скроню:

– Мабуть, що так. Запрігся, то й тягни.

– Тобі потрібна буде допомога. Можеш взяти Френка, звісно, але мені здається, краще отого парубка, Тібодо, якщо він сьогодні здатен ворушитися. Тільки не Ширлза. Хлопець хороший, але тупий.

Джуніор не промовив нічого. Великий Джим знову зачудувався, що ж не так з його сином. Та чи насправді йому хочеться про це дізнатися? Либонь, коли скінчиться вже ця криза. А поки що в нього на плиті кипить забагато каструль і сковорідок, а вже ось‑ось треба й обід подавати.

– Що ти хочеш, щоб я зробив?

– Дозволь, я дещо спершу перевірю, – Великий Джим узяв мобільний телефон.

Кожного разу, роблячи це, він очікував, що той виявиться безплідним, як дійки на бику, але телефон усе ще працював. Він набрав ПД. У поліцейській дільниці продзвонило три рази і слухавку взяла Стейсі Моґґін. Голос у неї звучав змучено, зовсім не по‑діловому, як це їй було властиво зазвичай, але Великий Джим не здивувався: ще б пак після вранішніх гулянь; він і зараз віддалено чув у слухавці людське ревище.

– Поліція, – промовила вона. – Якщо у вас не термінова справа, будь ласка, передзвоніть нам трохи пізніше. Ми страшенно зайня…

– Це Джим Ренні, милочко, – він знав, що Стейсі ненавидить, коли її називають милочкою. Саме тому так її й називав. – Подай‑но мені шефа, тіп‑топ.

– Саме зараз він намагається припинити кулачний бій просто у нас в приймальні, – сказала вона. – Може, вам краще зателефонувати пізні…

– Ні. Я не можу телефонувати пізніше, – сказав Великий Джим. – Чи ти гадаєш, я дзвонив би йому, аби не мав важливої справи? Давай, катай туди, милочко, і дай по голові кийком найагресивнішому. А тоді скажи Піту, щоб пішов до свого кабінету і…

Вона не дала йому закінчити, не попрохала зачекати, а просто кинула на стіл слухавку, котра відгукнулася йому глухим грюком. Це не вплинуло на настрій Великого Джима; коли він дражнив когось, йому подобалося знати, що він таки його дістав. Віддаля він чув, як хтось обзивав когось злодійським сучим сином. Це викликало в нього посмішку.

За мить його вже з'єднали, Стейсі навіть не обтяжила себе, щоб його попередити. Якийсь час йому довелося слухати Пса Макграфа[290]. Потім слухавку взяли. Захеканий Рендолф:

– Кажіть швидше, Джиме, бо в нас тут божевільня. Ті, що не потрапили до шпиталю з поламаними ребрами чи ще чимось, поводяться, як скажені шершні. Усі звинувачують одне одного. Я намагаюся не заповнювати камери в підвалі, але тут таке, що половина їх просто рвуться туди потрапити.

– То як, шефе, збільшення чисельного складу поліції здається тобі сьогодні вже кращою ідеєю?

– О Господи, так. У нас є побиті. Я відправив одного з нових офіцерів‑підручних, тобто дівчину, Руа, до шпиталю, у неї вся нижня частина обличчя розтрощена. На вигляд вона, мов та наречена Франкенштайна.

Усмішка Великого Джима ще більше поширшала. Сем Вердро зробив, як належало. Авжеж, звісно, тут реалізувалася ще одна властивість магічного стану в драйві; трапляються нечасті моменти, коли ти не можеш особисто забити м'яч і мусиш його передати, і ти завжди передаєш пас саме належній персоні.

– Хтось поцілив у неї каменем, і в Мела Ширлза також. Він ненадовго був вийшов з ладу, але зараз уже, здається, в порядку. Це так гидко. Я послав його теж до шпиталю, щоб залатали.

Дата добавления: 2015-09-02