У ЛЬОХУ 3 страница

– Чотири людини, – повторила вона. – Троє побиті майже до непізнаваності. Є різні сторони, і ти мусиш подумати, на чиєму ти боці.

– Ти теж, золотко, – відповів Расті.

Знадвору погукала Джекі:

– Ліндо, поїхали.

Расті раптом усвідомив, що навкруг нього публіка і що багацько хто з них раз у раз голосують за Джима Ренні.

– Просто гарненько обдумай усе це, Ліндо. І подумай, на кого працює Піт Рендолф.

– Ліндо! – погукала Джекі.

Лінда Еверет пішла з низько похиленою головою. Вона не озирнулася. Расті залишався незворушним, допоки вона не сіла в машину. Тоді його почало колотити. Він подумав, що може впасти, якщо зараз же не сяде.

Чиясь рука лягла йому на плече. То був Твіч.

– З вами все гаразд, бос?

– Так, – відповів він, ніби цим словом можна було щось поправити. Барбі потягнули до в'язниці, а в нього відбулася перша справжня сварка з дружиною за… скільки? Чотири роки? Чи все‑таки шість? Ні, з ним не все гаразд.

– Постає питання, – промовив Твіч. – Якщо ті четверо людей були замордовані, чому їх повезли до похоронного салону Бові, а не на патологоанатомічне дослідження? Чия це була ідея?

Перш ніж Расті встиг щось сказати, вимкнулося світло. Шпитальний генератор нарешті доїв пальне.

Додивившись, як вони підчистили залишки її китайського рагу (там же спочили й усі залишки телячого фаршу), Клер махнула трьом дітям, щоб встали перед нею в кухні. Вона дивилася на них серйозно, і вони так само дивилися на неї – такі юні та сповнені такої лячної рішучості. Тоді, зітхнувши, вона вручила Джо його рюкзак. Бенні зазирнув усередину й побачив три сендвічі з арахісовим маслом і джемом, три фаршированих яйця, три пляшки «Снепла»[297]і півдюжини штук вівсяного печива з родзинками. Хоч і щойно був пообідав, він просяяв.

– Пречудово, місіс Маккейн! Ви справжня…

Вона не слухала, всю свою увагу зосередивши на Джо.

– Я розумію, що це, мабуть, дуже важливо, тому вирушаю з вами. Я навіть підвезу вас туди, якщо ви…

– Не треба, мамо, – перебив їй Джо. – Це приємна прогулянка на велосипедах.

– І безпечна, – додала Норрі. – На дорогах майже нема машин.

Очі Клер не відривалися від Джо, пропалюючи його наскрізь тим знаменитим Материнським прозором.

– Тоді пообіцяй мені дві речі. Перше, що ще до настання темряви ти повернешся додому… і я не маю на увазі останній ковток сутінків, я маю на увазі, поки ще світитиме сонце. Друге, якщо ви щось таки знайдете, ви позначите його місцезнаходження, і залишите його в повній і цілісній недоторканності. Я визнаю, що ви троє можете бути найкращими шукачами того‑незнано‑чого, але розбиратися з ним – це справа дорослих. То ти даєш мені слово? Обіцяй, бо інакше я поїду з вами за компанію.

Бенні висловив свій сумнів:

– Я ніколи не їздив по Чорній Гряді, місіс Макклечі, але неподалік цієї дороги бував. Не думаю, щоб ваш «Шеві», так би мовити, годився для такої подорожі.

– Тоді пообіцяйте мені або залишитеся тут, вибирайте.

Джо пообіцяв. Решта двоє теж. Норрі навіть перехрестилася. Джо почав одягати на плечі рюкзак. Клер опустила до нього свій мобільний телефон.

– Не загубіть його, містере.

– Авжеж, ма. – Джо переступав з ноги на ногу, йому не терпілося вже піти.

– Норрі? Я можу покластися на тебе, щоб ти натиснула на гальма, якщо ці двоє раптом знавіженіють?

– Авжеж, мем, – відповіла Норрі Келверт так, ніби тисячу разів за останній рік вона сама не заглядала смерті в лице, або не перебувала за мить до знівечення на своїй дошці. – Звісно, що можете.

– Я сподіваюсь. Я дуже сподіваюсь, – сказала жінка Клер, тримаючись за скроні так, немов у неї розболілася голова.

– Суперовий обід, місіс Макклечі! – сказав Бенні й підняв руку. – Дайте п'ять.

– Боже правий, що я роблю! – спитала Клер. А вже потім ляснула по його долоні.

Поза передньою стійкою, що сягала по груди, у передпокої поліцейської дільниці, куди люди зазвичай приходили поскаржитися на такі речі, як крадіжка чи вандалізм, або на сусідського собаку, що безупинно гавкає, містилася чергова частина. Там стояли столи, індивідуальні шафки і кавовий апарат зі сварливим написом «КАВА І ПОНЧИКИ НЕ БЕЗПЛАТНІ». Тут же був і пункт реєстрації. Фредді Дентон сфотографував Барбі, а відбитки пальців у нього брав Генрі Моррісон, у той час як Пітер Рендолф із Дейтоном стояли поряд з пістолетами в руках.

– Розслаб, розслаб пальці! – кричав Генрі. Де й подівся той чоловік, що був полюбляв потеревенити з Барбі про суперництво «Ред Сокс» і «Янкі» під час ланчу в «Троянді‑Шипшині» (завжди сендвіч з беконом, латуком і помідорами та окремо солоний огірок на шпичаку). Тепер це був коп, котрий з радістю зацідив би Барбі в ніс. І то сильно. – Не катай пальці сам, я прокатаю, тільки розслаб їх!

Барбі подумав, що можна було б пояснити Генрі, як важко розслабити пальці, коли поряд нависають двоє з націленими на тебе пістолетами, особливо, коли знаєш, що їм нічого не варто вистрелити. Натомість він тримав рот на замку і старався розслабити руки, щоб Генрі зрештою зміг таки відкатати відбитки. І йому це вдалося, цілком вдалося. За інших обставин Барбі спитав би в Генрі, навіщо вони взагалі цим переймаються, але й на цю тему він також притримав язика.

– Окей, – промовив Генрі, коли вирішив, що відбитки нарешті чисті. – Ведіть його вниз. Я хочу помити руки. Відчуваю себе брудним просто тому, що його торкався.

З іншого боку стояли Джекі й Лінда. Тепер, коли Рендолф з Дейтоном сховали пістолети в кобури і схопили Барбі під руки, жінки витягли свою зброю. Вони тримали пістолети дулами донизу, але в повній готовності.

– Я хотів би виригати усе, чим ти мене годував, аби це було можливо, – промовив Моррісон. – Мене від тебе верне.

– Я того не робив, – сказав Барбі. – Подумай своєю головою, Генрі.

Моррісон лиш відвернувся. «Думання сьогодні тут в дефіциті», – подумав сам Барбі. Це саме те, не сумнівався він, що подобається Ренні.

– Ліндо, – погукав він. – Місіс Еверет.

– Не говоріть до мене. – Обличчя в неї було білим, як папір, якщо не враховувати темно‑пурпурових дуг під очима.

– Ходи‑но, сонечко, – промовив Фредді й гостро стусонув його кулаком у поперек, якраз над ниркою. – Апартаменти чекають на тебе.

Джо, Бенні й Норрі крутили педалі на північ по шосе 119. День був по‑літньому спекотний. У безживному, насиченому вологістю повітрі ані ворушіння. Серед високих бур'янів обабіч дороги дрімотливо співали цвіркуни. У небі над обрієм виднілася якась пожовклість, про яку Джо спершу подумав, що то хмари. Потім він уторопав, що то пил і бруд на поверхні Купола. У цій місцині Престіл текла поряд із шосе, і вони б мусили чути, як вона белькоче, поспішаючи на південний схід до Касл Рока, прагнучи злитися з потужним Адроскоггіном[298], але чули вони тільки цвіркунів та кількох ворон, що апатично каркали десь серед дерев.

Проїхавши Глибоку Просіку, десь через милю вони врешті дісталися дороги, що звалася Чорною Грядою. Це була ґрунтівка, вся у страшних вибоїнах, ще й два похилених, покалічених морозами знаки стояли перед виїздом на неї. Той, що зліва, попереджав: «РЕКОМЕНДОВАНО ЛИШЕ ПОВНОПРИВОДНИМ АВТОМОБІЛЯМ». Той, що справа додавав: «ЛІМІТ МОСТУ 4 ТОННИ. ВЕЛИКИМ ВАГОВОЗАМ ЗАБОРОНЕНО». Обидва знаки були поцятковані дірками від куль.

– Подобається мені місто, де мешканці регулярно вправляються в стрільбі по мішенях, – промовив Бенні. – Тут я відчуваю себе в безпеці проти Ела Клайдера.

– Це та гнида, що на підхваті в Аль‑Каїди, – підтакнув Джо.

Бенні, зверхньо усміхнувшись, похитав головою.

– Я кажу про страшного мексиканського бандита, котрий перебрався до Західного Мейну, щоб уникнути…

– Давайте ввімкнемо Ґайґера, – перебила його Норрі, злізаючи з велика.

Лічильник їхав там само, в багажнику «Швінна‑Рейнджера» Бенні. Замотаний у кілька старих рушників, які Клер тримала в себе в кошику на ганчір'я. Бенні його розпакував і подав Джо, жовтий корпус лічильника виявився найяскравішою річчю серед цього повитого маревом краєвиду. Бенні промовив уже без усмішки:

– Краще ти сам. Я надто нервуюся.

Джо, секунду поміркувавши, передав лічильник Норрі.

– От же ж серуни, – промовила вона доволі благодушно і ввімкнула апарат. Стрілка моментально колихнулася до +50. Джо втупився в неї очима, відчуваючи, як серце йому раптом почало битися замість грудей у глотці.

– Bay! – вигукнув Бенні. – Який стрімкий злет.

Норрі перевела погляд зі стрілки, що завмерла там стабільно (але поки що за півшкали від червоного сектора), на Джо.

– Їдемо далі?

– Чорт забирай, авжеж, – кивнув він.

У поліцейській дільниці електрики вистачало, принаймні поки що. Облицьований зеленими кахлями підвальний коридор освітлювали флуоресцентні лампи з їхнім депресивно‑беззмінним сяйвом. Нехай світанок там чи глупа ніч, а тут, унизу, завше полудень. Шеф Рендолф і Фредді Дентон ескортували Барбі (якщо тут доречне це слово, зважаючи на його передпліччя, затиснуті в їхніх руках) униз по сходах. Позаду них, усе ще з пістолетами наголо, ішли двоє жінок‑офіцерів.

Ліворуч по коридору містився архів. Праворуч – п'ять камер, по дві з кожного боку і одна в самому кінці. Остання найменша, з вузеньким тапчаном, що нависав над сталевим нужником без сідала, і саме до неї вони його волокли.

За наказом Пітера Рендолфа, котрий сам отримав цей наказ від Великого Джима, навіть найзатятіших з дійових осіб, які брали участь у магазинній колотнечі, було звільнено під їхнє чесне слово (а куди вони могли подітися?) заради того, щоби всі камери залишалися порожніми. Тож сюрпризом став для них Мелвін Ширлз, коли той вигулькнув з камери № 4, де він ховався. Намотана в нього на голові пов'язка сповзла тепер на лоба, він був у темних окулярах, якими маскував два здоровенні синці в себе навкруг очей. У руці він тримав довгу спортивну шкарпетку з чимось важкеньким у носку: саморобний обушок‑гольф. Перше, миттєве враження, яке майнуло перед Барбі, – його атакує Людина‑Невидимка.

– Падло! – крикнув Мел, вихнувши шкарпеткою.

Барбі ухилився нирком. Важка шкарпетка свиснула в нього над головою, поціливши в плече Фредді Дентону. Фредді ревнув і випустив руку Барбі. Позаду них закричали жінки.

– Йобаний убивця! Кого ти найняв, щоби мені розбили череп? Га?

Мел знову змахнув своєю зброєю і цього разу поцілив у лівий біцепс Барбі. Йому враз відібрало руку. Там не пісок, у цьому гольфі, а щось на кшталт круглобокого прес‑пап'є. Щось скляне або металеве, у всякому разі округле. Якби воно було кутасте, рука в нього вже б кровила.

– Ах‑же‑ти‑їбун‑йоб‑тебе‑в‑перейоб! – заходився криком Мелвін і знову вихонув важким гольфом. Шеф Рендолф ухилився назад і також випустив руку Барбі. Барбі перехопив верх шкарпетки, здригнувшись, коли під вагою кулі всередині решта її обмоталася навкруг його зап'ястка. Він різко смикнув і зумів вирвати в Мела Ширлза його саморобну зброю. У ту ж мить пов'язка з лоба Мела зісковзнула йому просто на окуляри, осліпивши хлопця, немов на замовлення.

– Ані руш! Стійте! – закричала Джекі Веттінгтон. – Заарештований, припиніть зараз же! Останнє попередження!

Барбі відчув, як йому між лопаток уперлося маленьке кружальце. Бачити він не міг, але й без того зрозумів, що Джекі взяла його на ствол. «Якщо вона в мене вистрелить, саме туди ввійде куля. А вона може стрелити, бо в маленькому містечку, де велика пригода завжди дивина, навіть професіонали стають аматорами».

Він випустив з руки шкарпетку. Вона глухо брязнула, вдарившись об лінолеум тим, що було в неї вкладено. Він підняв руки.

– Мем, я вже кинув цю штуку! – гукнув він. – Мем, я беззбройний, опустіть, будь ласка, ваш пістолет!

Мелвін змахнув набік собі з лоба ослаблену пов'язку. Вона розмоталася, повиснувши в нього на спині, немов хвіст тюрбана якогось свамі. Він двічі ударив Барбі: спершу в черевне сплетіння, а потім «під ложечку». Цього разу Барбі не підготувався і повітря вибухнуло з його легенів із хриплим звуком ПАХ. Він зігнувся, а потім і опустився на коліна. Мел вгатив кулаком йому по зашийку – а може, то був Фредді; наскільки розумів Барбі, це міг бути й сам Безстрашний Вождь особисто – і він розпластався долі, світ стоншився ледь не до цілковитого зникнення. Окрім того місця, де було збито шматок лінолеуму. Його Барбі бачив дуже добре. Фактично, з захоплюючою дух чіткістю, а чом би й ні? Вибоїнка була за якийсь дюйм від його очей.

– Стоп, стоп, припиніть його бити! – голос долітав з величезної відстані, але Барбі не мав сумнівів, що належить він дружині Расті. – Він же лежить, він уже безпечний, хіба вам не ясно?

Навкруг нього в якомусь хитромудрому танку човгали підошви. Хтось наступив йому на гузно, перечепився, скрикнув: «Ой, бля!», а потім його копнули в стегно. Все це відбувалося дуже далеко. Пізніше буде боляче, але саме зараз усе було не так вже й погано.

Чиїсь руки вчепилися в нього, підсмикнули вгору. Барбі намагався підвести голову, втім, легше було просто дозволити їй висіти. Його потягли по коридору до останньої камери, зелений лінолеум сунувся йому між ніг. Що там Дентон казав нагорі? «Апартаменти чекають?»

«А втім, я сумніваюся, щоби там подавали м'ятні подушечки або практикували регулярну зміну постільної білизни», – подумав Барбі. Та це його не обходило. Він усього лише бажав залишитися на самоті й почати зализувати свої рани.

Перед самою камерою хтось уперся йому в зад черевиком, щоби додати прискорення. Він полетів уперед, задерши праву руку, щоб уберегти обличчя перед зіткненням з зеленою шлакоблочною стіною. Намагався також підняти й ліву, але вона так і залишалася безвільною від ліктя й нижче. Голову, проте, він примудрився захистити, отже, вже непогано. Його відкинуло від стіни, він похитнувся і знову впав на коліна, цього разу біля тапчана, немов перед тим, як на нього завалитися, хотів сотворити молитву. За спиною грюкнули, замикаючись, двері камери.

Барбі зчепив руки на тапчані – ліва вже потроху почала діяти – й підважився. Обернувшись, він устиг побачити Рендолфа, котрий вирушив геть бійцівською ходою – кулаки стиснуті, голова нахилена. Трохи подалі Дентон відмотував з голови Ширлза залишки пов'язки, тоді яка сам Ширлз люто вдивлявся (потужність цього розлюченого погляду якимсь чином навіть посилювали темні окуляри, котрі тепер сиділи криво в нього на носі). Віддалік, за чоловіками, біля підніжжя сходів стояли жінки‑офіцери. Обидві мали однаково стривожений, приголомшений вигляд. Лінда Еверет зблідла на лиці більше, ніж зазвичай, і Барбі здалося, що він помітив зблиск сліз між її вій.

Барбі зібрав всю свою волю і погукав:

– Офіцере Еверет!

Вона аж здригнулась, сполошена. Хіба хоч хтось називав її коли‑небудь раніше «офіцером Еверет»? Либонь, лише школярики, коли вона виконувала свої обв'язки, контролюючи пішохідні переходи, що й було, мабуть, найсерйознішими з завдань, які покладалися на неї, як на копа на півставки. До цього тижня, тобто.

– Офіцере Еверет! Мем! Прошу вас!

– Заткнися! – гаркнув Фредді Дентон.

Барбі до нього було байдуже. Він відчував, що ось‑ось може зомліти або щонайменше йому потьмариться в очах, але поки що він тримався.

– Скажіть вашому чоловікові, щоби оглянув трупи! Особливо місіс Перкінс! Мем, він мусить провести експертизу тіл! Їх не привозили до шпиталю. Ренні цього не дозво…

Пітер Рендолф стрімко рушив назад. Барбі помітив, яку річ він відчепив з пояса у Фредді Дентона, і хотів було прикрити руками собі обличчя, але руки в нього були надто важкими.

– Ти напросився, синку, – мовив Рендолф, просовуючи крізь ґрати газовий диспенсер, і натиснув кнопку.

Норрі зупинила свій велосипед на Чорній Гряді посередині поїденого іржею мосту і стояла, вдивляючись у дальній кінець просіки.

– Їдьмо краще далі, – сказав Джо. – Треба, поки є час, скористатися денним світлом.

– Так‑так, але поглянь‑но, – відповіла Норрі, показуючи пальцем.

На протилежному березі, під крутим урвищем, розпластані в мулі там, де перед появою Купола, котрий уповільнив Престіл, ще недавно бурхливо текла річкова вода, лежали трупи кількох оленів: самець, дві самиці й пара річнячків. Усі доволі великого розміру; літо в Міллі було славним, тож і їм вистачало харчів. Джо бачив хмарки мух, що роїлися над трупами, чув навіть їхнє дрімливе гудіння. Звук, який у звичайний день було б заглушено шумом стрімкої річки.

– Що з ними могло трапитись? – спитав Бенні. – Як гадаєте, чи нема чогось спільного між ними і тим, що ми шукаємо?

– Якщо ти кажеш про радіацію, мені здається, вона не діє аж так швидко, – відповів Джо.

– Якщо це не дуже потужна радіація, – додала Норрі нервово.

Джо показав на стрілку лічильника Ґайґера.

– Мабуть, так, але зараз вона ще не така вже й потужна. Навіть якби стрілка зашкалювала цілком на червоне, я не думаю, щоб за якихось три дні вона вбила таких великих тварин, як олені.

Бенні показав рукою:

– У самця поламана нога, навіть звідси видно.

– А я певна, що в одної з самиць поламані аж дві, – сказала Норрі, котра стояла, прикриваючи собі очі долонею. – Передні. Бачите, як вони зігнуті?

Джо подумав, що олениця виглядає так, немов перед загибеллю вона намагалася виконати якусь карколомну гімнастичну вправу.

– Гадаю, вони стрибали, – сказала Норрі. – Стрибали з берега, як оті пацюки, що кидаються з круч.

– Лемони, – підказав Бенні.

– Ле‑ мінги, курячий ум, – виправив його Джо.

– Хотіли від чогось втекти? – запитала Норрі. – І тому стрибали?

Обидва хлопці промовчали. Обидва виглядали молодшими, ніж іще тиждень тому, і були схожі на дітей, котрі змушені слухати біля багаття якусь занадто страхітливу оповідку. Вони, всі троє, застигли біля своїх великів, дивилися на мертвих оленів і слухали дрімотливе гудіння мух.

– Поїхали? – спитав Джо.

– Гадаю, ми мусимо, – сказала Норрі. Вона перекинула ногу через раму і випрямилася.

– Правильно, – кивнув Джо й осідлав свою веломашину.

– Господи, – промурмотів Бенні. – Маю чергову заморочку, і знову ти мене в неї втягнув.

– Га?

– Не зважай, катай, мій сердечний братику, катай.

На протилежному боці мосту вони побачили, що ноги зламані у всіх оленів. Одне з теляток‑річняків мало також розколотий череп, мабуть, коли падало, вдарилось об великий валун, що в нормальний час ховався під поверхнею води.

– Перевір лічильник, – сказав Джо.

Норрі ввімкнула апарат. Стрілка затанцювала, лиш трішечки не сягаючи +75.

Піт Рендолф докопався в одній з шухляд столу Дюка Перкінса до старого касетного магнітофона, видобув його на світ і перевірив: батарейки виявилися все ще придатними. Коли зайшов Джуніор, Рендолф натиснув ЗАПИС і поклав маленький «Sony» на кут столу так, щоб юнак міг його бачити.

Недавній напад мігрені вщух, залишивши по собі лише тупе мурмотіння у лівій скроні, тож Джуніор почувався доволі спокійно; вони з батьком це вже репетирували, і Джуніор знав, що йому казати.

– Там усе буде ладком, – пообіцяв Великий Джим. – Чиста формальність.

Так воно й вийшло.

– Як ти знайшов тіла, синку? – запитав з‑за столу Рендолф, погойдуючись у своєму обертовому кріслі. Усі особисті речі Перкінса він прибрав, поклавши до шафи в іншому кутку кімнати. А тепер, коли померла Бренда, він гадав, що може їх узагалі викинути на смітник. Кому потрібні особисті речі покійника, якщо він не має близьких родичів?

– Ну, – почав Джуніор. – Я повертався з патрулювання на шосе 117. Усе, що творилося у супермаркеті, я пропустив…

– Тобі пощастило, – зазначив Рендолф. – Там було натуральне лайно з кров'ю, вибач мені мою франкську. Кави?

– Ні, дякую, сер. Я схильний до мігреней, а кава їх ще більше підсилює.

– Таки‑так, це погана звичка. Не така, як сигарети, але теж погана. А ти знаєш, що я теж курив, поки не став спасенним?

– Ні, сер, я про це не знав. – Джуніор мав надію, що цей ідіот врешті припинить своє дурне базікання, дозволивши йому розповісти заготовлену історію і скоріше забратися звідси геть.

– Йо, мене хрестив Лестер Коґґінс, – Рендолф притиснув руки до грудей, розвівши долоні віялами. – Повне занурення у Престіл. Ото тоді ж, тамечки, я й віддав своє серце Ісусу. Я не такий вже й ревний ходок до церкви, як декотрі, не такий вірний я парафіянин, звісно, як твій батько, але преподобний Коґґінс був добрим чоловіком. – Рендолф похитав головою. – У Дейла Барбари багато чого на совісті. Я завше це підозрював.

– Так, сер.

– І на багато питань він мусить відповісти. Я видав йому порцію сльозогінного газу, але це тільки аванс перед тим, що він отримає пізніше. Отже, ти повертався з патрулювання і?…

– І згадав, що хтось мені казав, ніби бачив машину Ейнджі в їхньому гаражі. Ну, знаєте, у гаражі Маккейнів.

– Хто тобі це казав?

– Френк? – Джуніор почухав собі скроню. – Гадаю, це був Френк.

– Продовжуй.

– Ну, отже, я зазирнув у вікно гаража й побачив, що її машина таки дійсно стояла там. Я пішов до передніх дверей, подзвонив, але ніхто не відповів. Тоді я обійшов дім, пішов до задніх дверей, бо мене це стривожило. Там висів якийсь такий… запах.

Рендолф співчутливо кивнув.

– Грубо кажучи, ти просто довірився своєму нюху. Гарна поліцейська робота, синку.

Джуніор уважно втупився в Рендолфа, гадаючи, чи це був жарт, чи якась хитра пастка, але в очах шефа не ховалося нічого, окрім чесного захвату. Джуніор зрозумів, що його батько примудрився знайти собі помічника (перше слово, що спало йому на думку, було спільник), ще тупішого за Енді Сендерса. А він же вважав це неможливим.

– Продовжуй і закінчуй. Я розумію, тобі це болить. Нам усім це болить.

– Так, сер. Саме так, як ви кажете. Задні двері були незамкнені, і я пішов по нюху прямо до комори. Я очам своїм не повірив, коли побачив, що там знайшлося.

– Тоді ж ти побачив і ті жетони?

– Так. Ні. Типу того. Я побачив, що в Ейнджі щось затиснуте в руці… на ланцюжку… але не зрозумів, що воно, а мені не хотілося нічого там торкатися. – Джуніор скромно опустив очі. – Я розумію, я усього лиш новобранець…

– Добра думка, – підхопив Рендолф. – Розумна думка. Сам знаєш, за звичайних обставин у нас тут зараз була б у повному складі команда криміналістів з офісу генерального прокурора штату – вони б по усіх статтях притиснули Барбару до стінки – але зараз надзвичайні обставини. Отже, я гадаю, ми з'ясували вже достатньо. Він таки дурень, що забув про свої жетони.

– Я подзвонив по своєму мобільному батькові. Розсудивши з усіх тих балачок по радіо, що ви мусите бути дуже зайнятим на той час…

– Зайнятим? – підкотив під лоба очі Рендолф. – Синку, ти й половини усього не знаєш. Ти правильно зробив, що подзвонив батькові. Він же практично теж служить у нашому відділку.

– Тато миттю взяв двох офіцерів – Фреда Дентона і Джекі Веттінгтон, – і вони приїхали до будинку Маккейнів. Коли вже Фредді фотографував місце злочину, до нас приєдналася також Лінда Еверет. Потім з'явилися зі своїм похоронним екіпажем Стюарт Бові та його брат. Тато вирішив, що так буде краще, бо у шпиталі така гарячка після того бунту в супермаркеті і все таке.

Рендолф кивнув.

– Дуже правильно. Живим допомагай, мертвих ховай. Хто саме знайшов жетони?

– Джекі. Вона олівцем розігнула пальці Ейнджі, й жетони просто випали на долівку. Фредді все сфотографував.

– На суді це допоможе, – промовив Рендолф. – Котрий ми проведемо самі, якщо цей Купол не пощезне. Ми запросто можемо Це зробити. Знаєш, як сказано в Біблії: з вірою ми гори можемо посунути. О котрій годині ти знайшов трупи, синку?

– Близько полудня. – «Після того, як востаннє попрощався з моїми подружками».

– І одразу ж подзвонив батькові?

– Не одразу. – Джуніор подарував Рендолфу ніяковий погляд. – Спершу я вийшов на вулицю і поблював. Вони там були такі, такі жахливо побиті. Я зроду не бачив нічого подібного. – Він важко зітхнув, не забувши додати в голос трішки тремтіння. Магнітофон навряд чи вловить цей трепет, але Рендолф його запам'ятає. – Коли я вже проблювався, от тоді й зателефонував татові.

– Окей, гадаю, я отримав усе, що треба.

Ніяких додаткових питань щодо перебігу подій у часі або його «ранкового патрулювання»; навіть пропозиції Джуніору написати рапорт (що було на краще, бо писання зараз неминуче відгукнулося б йому болем у голові). Рендолф нахилився вперед вимкнути магнітофон.

– Дякую, Джуніоре. Чому б тобі не перепочити решту дня? Піди додому і відпочинь. У тебе змучений вигляд.

– Я хотів би бути присутнім тут, сер, коли ви його допитуватиме. Барбару.

– Не варто тобі непокоїтися, що пропустиш сьогодні щось. Ми дамо йому добу поваритися у власнім соку. Це твого тата ідея, і вона таки слушна. Допитувати його почнемо завтра вдень або ввечері, і ти теж будеш присутній. Даю тобі моє слово. І допитувати його ми будемо рішуче.

– Так, сер. Добре.

– Ніяких отих штучок з «мірандою»[299].

– Ясно, сер.

– І, дякувати Куполу, ніхто його також не передасть окружному шерифу. – Рендолф гостро поглянув на Джуніора. – Все буде точно, як у тій приказці: «Що трапилося в Лас‑Вегасі, мусить залишитися в Лас‑Вегасі».

Джуніор не знав, що йому на це відповісти: «так, сер» чи «ні, сер», бо не мав поняття, про що цей ідіот за столом зараз базікає.

Рендолф ще мить чи довше так само з натяком дивився на Джуніора, немов бажаючи впевнитися, що вони зрозуміли один одного, а потім раптом сплеснув долонями й підвівся.

– Іди додому, Джуніоре. Ти таки трохи перехвилювався.

– Так, сер, дещо є. Гадаю, я таки піду. Відпочину, тобто.

– У мене в кишені лежала пачка сигарет, коли мене занурював у воду преподобний Коґґінс, – промовив Рендолф тим сердечним тоном, яким діляться улюбленими спогадами. Він обняв Джуніора за плечі, проводжаючи його до дверей. Джуніор зберігав на обличчі шанобливий, зацікавлений вираз, хоча ладен був ледь не заплакати під вагою цієї дебелої руки. Немов несеш на собі краватку з м'яса. – Вони зіпсувалися, звичайно. І я ніколи більше не купив собі іншої пачки. Спасенний від диявольського зілля Господнім Сином. Хіба не благодать Божа?

– Чудасія, – спромігся Джуніор.

– Бренда і Ейнджі отримають найбільшу увагу, звісно, і це нормально – визначна мешканка міста і молода дівчина, у котрої все життя ще було попереду, але преподобний Коґґінс теж мав своїх прихильників. Не кажучи вже про велику кількість парафіян, котрі любили його.

Кутиком лівого ока Джуніор бачив оклецькувату долоню Рендолфа. Йому подумалося, а як би повівся Рендолф, аби він раптом вкусив його за цю руку. Може, навіть відгриз би нафіг якийсь з його товстих пальців і виплюнув на підлогу.

– Не забуваймо й про Доді, – він сам уявлення не мав, навіщо це промовив, але воно подіяло. Рука Рендолфа впала з його плечей. Чоловіка наче громом вдарило. Джуніор зрозумів, що той просто забув про Доді.

– О Господи, – промимрив Рендолф. – Доді. А хто‑небудь дзвонив Енді, повідомляв йому?

– Не знаю, сер.

– Твій батько мусив би, точно?

– Він надзвичайно заклопотаний.

Це було правдою. Великий Джим сидів удома, в кабінеті, і писав план своєї промови на міських зборах увечері в четвер. Тієї, що він її оголосить якраз перед голосуванням мешканців міста за надання надзвичайних повноважень раді виборних на час, поки триватиме криза.

– Мабуть, я сам йому подзвоню, – сказав Рендолф. – Хоча, мабуть, краще мені спершу про це помолитися. Хочеш стати навколішки разом зі мною, синку?

Джуніор радше сам собі в штани налив би бензину і підпалив власні яйця, але натомість промовив:

– Говоріть з Богом сам на сам, і ви ясніше почуєте Його відповіді. Так завжди каже мій тато.

– Добре, синку. Це слушна порада.

Не чекаючи, поки Рендолф устигне ще щось сказати, Джуніор випорснув спершу з кабінету, а потім і з поліцейської дільниці. Він пішов додому, занурений у думки, зажурений втратою своїх подружок, гадаючи, чи не вдасться йому знайти когось іншого. А ще краще кілька.

Під Куполом будь‑що можливе.

Піт Рендолф чесно намагався молитися, але занадто багато всякого різного збурювало йому мозок. Крім того, Господь допомагає тим, хто допомагає собі сам. У Біблії цього нема, гадав він, але все ж таки так воно й є. Він подзвонив Енді Сендерсу на мобільний, знайшовши його номер на стіні, у списку, пришпиленому до дошки оголошень. Сподівався, що йому ніхто не відповість, але той відгукнувся вже на перший гудок – хіба воно не завжди так бува?

– Привіт, Енді. Це шеф Рендолф. Маю доволі неприємні новини для вас, мій друже. Мабуть, вам краще сісти.

Важка то була розмова. Гидотна, по правді. Коли вона нарешті скінчилася, Рендолф залишився сидіти, барабанячи пальцями по столу. Він подумав (укотре), що не дуже шкодував би, якби за цим столом зараз сидів Дюк Перкінс. Може, і взагалі б не шкодував. Ця робота виявилася набагато важчою і бруднішою, ніж він собі уявляв. Особистий кабінет не вартий був такого напруження. Навіть зелена машина шефа поліції не була цього варта; кожного разу, сідаючи за її кермо, коли його зад провалювався у ще раніше продавлені важчими сідницями Дюка угини, в голову йому спливала одна й та сама думка: «Ти не годишся для цього».

Дата добавления: 2015-09-02