Попри численні декларації, інвестиційна політика й досі не стала предметом першочергової уваги влади, а інвестиційні заходи носили й мали та мають демонстративний характер.

Не можна не згадати, що ще в жовтні 2005-го відбулося засідання Координаційної ради з питань іноземних інвестицій при президентові України, на якому планували визначити пріоритетні напрями інвестиційної політики держави. До кінця року шість робочих груп мали розробити рекомендації з поліпшення інвестиційного клімату. Проте жодних рекомендацій так і не подали, отже, вже й не подадуть.

Наприкінці 2005 року указом президента було створено Державне агентство з інвестицій та інновацій, що також демонструвало увагу до виконання інвестиційної політики держави. Однак реальні механізми участі держави в процесі залучення інвестицій, права, повноваження та завдання Агентства так і не було визначено, фінансові ресурси не заплановано та не виділено. Тому сьогодні про його результативність говорити не доводиться. Втім, уже нікого не дивує, що в Україні спочатку високими рішеннями створюється державна структура, а потім упродовж одного-двох років визначається, чим же вона займатиметься.

Складається враження, що значущість (а водночас і якість) рішень підміняється кількістю запланованих чи задекларованих заходів. Так, у квітні 2006 року був виданий указ президента про першочергові заходи в сфері інвестиційної діяльності. Проте, якщо проаналізувати його положення, то виникає ряд сумнівів, що документ, у якому кожну фразу подано у форматі «активізувати роботу», «підсилити роботу», «відпрацювати у встановленому порядку» тощо, істотно вплине на залучення інвестицій. Указ швидше є переліком потреб окремих міністерств і відомств, які (потреби) до інвестицій мають дуже опосередкований стосунок. Так, положення про необхідність «вжити заходи щодо закріплення за морськими портами відповідних акваторій із метою забезпечення безпеки мореплавства», «забезпечити належне фінансування пільг з оплати енергоносіїв для окремих категорій споживачів, зокрема на потреби міського електротранспорту, вуличного освітлення», «здійснити поетапне приведення тарифів на електричну енергію для населення до рівня, який відповідає обгрунтованим витратам на її виробництво, передачу та постачання», важко віднести до першочергових інвестиційних.Розпочата минулого року повна консервація приватизаційних процесів, якіє найважливішим інструментом залучення інвестицій у трансформаційні економіки, і в подальшому істотно обмежуватиме можливості інвестування. Проте ні ідеологічно, ні персонально керівництво країни не готове відійти від стоп-стереотипу в підході до приватизації, який сформувався за півтора року.

Водночас, як показує світовий досвід, передумовою успішних трансформацій завжди є чіткість пріоритетів і політичних інструментів їхнього досягнення. Приміром, Китай і Індія, найдинамічніші економіки останнього десятиліття, своїми вражаючими результатами багато в чому зобов’язані успішному масштабному залученню іноземних інвестицій. Причому ідеальним інвестиційний клімат в обох країнах назвати важко (зокрема, Конституцією Китаю лише нещодавно було визнано приватну власність), а успіх у досягненні економічного зростання та зниженні рівня бідності досягнуто завдяки реформам, які спочатку вважалися «скромними». Так, Китай починав перетворення з упровадження найпростішої системи прав власності, яка започаткувала нові стимули для економіки, Індія — із зниження торговельних бар’єрів, що створило умови для припливу в країну капіталів. У обох випадках реформи були спрямовані на усунення найважливіших обмежень, а способи реалізації цих реформ створювали в підприємств і населення довіру до дій своїх урядів, що необхідно для подальшого реформування (зокрема й непопулярного).

В Україні, за відсутності зрозумілої та прийнятної для суспільства стратегії, влада змушена приватними позитивами підміняти системну роботу. Так, сьогодні уряд указує на стрімке зростання прямих іноземних інвестицій. Справді, чистий приплив у першому кварталі, відповідно до платіжного балансу, становив майже 700 млн. дол. — більше, ніж у попередні роки. Проте основні надходження пов’язані з купівлею іноземними банками кількох великих українських банків, а стратегічний інвестор, як і раніше, вичікує.

Усупереч необхідності розв’язання інвестиційних проблем, які накопичилися в Україні впродовж останніх років, чи не найбільших втрат (при зміні в 2005 році політичної еліти) Україна зазнала саме в інвестиційній сфері. Очікувалося, що нормалізація та впорядкування економічної діяльності (зокрема, ліквідація чи обмеження пільг і спеціальних умов діяльності, спрощення регуляторної системи, більша прозорість під час прийняття рішень), у т.ч. зумовлені необхідністю вступу країни до СОТ, істотно знизять інвестиційні ризики та сприятимуть високому припливу інвестиційних ресурсів уже в перший рік діяльності нової влади. Проте низка інституційних провалів (неврегульованість і політизація прав власності, підвищення ризиків інвестування внаслідок оголошених намірів переглянути результати приватизаційних конкурсів, висока соціалізація бюджету) призвели до відмови міжнародних і вітчизняних інвесторів вкладати ресурси в українську економіку.

Низький рівень довіри населення до макроекономічної та політичної усталеності в країні, відсутність належних умов для найширшого входження в економіку приватного інвестора, нестабільність податкового законодавства і непередбачуваність його змін — усе це й сьогодні дає підстави стверджувати, що нинішній приплив інвестицій у банківський сектор аж ніяк не свідчить про інвестиційну привабливість країни та успіх діяльності влади.

Дата добавления: 2015-07-11