Соціально-економічне та політичне становище України в 1907-1914 рр.

З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено дер­жавний переворот, який не тільки відкривав новий період — період реакції, а й підводив риску під революційними змаган­нями 1905—1907 рр. Перша російська революція зазнала по­разки.

Проте 37 депутатів ІІІ-ої Думи подали 1908 р. на розгляд законопроект, згідно з яким в початкових школах на території з "малороссийским населением" запроваджувалося викладання української мови. Проте цей законопроект був відхилений урядом. Адже його внутрішня пол­ітика на той час була спрямована на якнайшвидше подолання наслід­ків революції. Головна мета уряду — запобігти подібним випадкам у майбутньому. Уряд очолював Петро Столипін, який за сумісництвом з 1906 р. був і міністром внутрішніх справ. Він різко негативно ставився до сепаратизму, проявом якого вважав і український національний рух.

Третьочервневий виборчий закон, що надавав абсолютну перевагу поміщикам та крупній буржуазії зводив на­нівець проголошену 1905 р. демократію. У багатьох районах Російської імперії було введено "воєнний" або ж "особливий" стан. Катеринославська, Пол­тавська, Таврійська, Харківська, Чернігівська та Херсонська губернії тривалий час перебували у стані посиленої охорони. У цих регіонах заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялося збиратися декільком особам у приватних кварти­рах. Період реакції — це час "надзвичайних заходів" у бороть­бі з революційним рухом, різкого зростання арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових за­слань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони де­мократичних видань тощо.

За звинуваченням у "політичних злочинах" за період 1907—1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні ви­роки. В переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало май­же 180 тис. осіб.

Досить відчутним був наступ реакції у культурній сфері. Нев­довзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив пос­танову ради міністрів про студентські організації та правила скли­кання зборів у стінах навчальних закладів. Суть його полягала у забороні студентам брати участь у будь-яких зібраннях, у лікві­дації автономії вищих навчальних закладів.

Уряд заборонив викладання українською мо­вою у школах, де воно було самовільно запроваджене у роки ре­волюції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 р., у якому свого часу дозволялось вчителям "використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють". Натомість з'явився новий циркуляр, що забороняв вчителям роз­мовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. Шовіністична освітянська політика не доз­воляла у школах співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

Піднесення реакційної хвилі зумовило тотальне насильницьке закриття українських клубів, наукових товариств, культурно-ос­вітніх організацій. Зокрема, під тиском властей перестали функ­ціонувати київська, одеська, чернігівська, полтавська, ніжинська та інші "Просвіти".

У 1910 р. побачив світ циркуляр П. Столипіна, у якому "інородцям" (до них належали українці та інші приг­ноблені народи) взагалі заборонялося створювати будь-які това­риства, клуби, видавати газети рідною мовою.

Державний Комітет у справах друку заборонив вжи­вати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших видан­нях терміни "Україна", "український народ".

Придушення революційного руху, наведення порядку жорст­кою рукою, наступ на демократичні завоювання революції, від­верта асиміляторська політика щодо пригнічених народів — все це ланки одного й того ж плану, за допомогою якого голова цар­ської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, цент­ралізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні вла­ду та вплив. Важливе місце у стратегічних розрахунках прем'єр-міністра займала аграрна реформа.

Революція 1905—1907 рр. довела, що аграрне питання з питання економічного переросло у політичне. Будучи залишком феодалізму, самодержавство тривалий час консерву­вало свою опору — два інших релікти часів кріпосництва: помі­щицьке землеволодіння та селянську общину. На початку XX ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому ще у ході революції прем'єр-міністром П. Столипіним бу­ло проголошено курс на реформування аграрного сектора. Ком­плекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 р.. був ло­гічним продовженням модернізаційних процесів у Росії середи­ни XIX ст. В його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю у приватну власність (хутір чи відруб), переселення селян у малозаселені ра­йони Сибіру. Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рів­ності у бідності.

Аграрними перетвореннями П. Столипін хотів комплексно ви­рішити низку важливих завдань: підняти ефективність сільсько­господарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Проти реформи виступили праві і ліві політичні сили. Пра­вих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудника­ми революційної активності селянства, яке дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей (природний консерватизм селян, зрівняльна пси­хологія, сформована общинним землекористуванням, і невіра у власні сили).

Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, по­рівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Протягом 1907—1915 рр. на Правобережжі вийшли із общини 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селян­ських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європей­ській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.

1908 заснувано Товариства українських поступовців (ГУП), яке з 1917 р. стало Союзом автономістів-федералістів, пізніше - Українською партією соціалістів-федералістів (УПСФ) Засновники - колишні лідери української радикально-демократичної партії: Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося, не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння. Зазнала краху переселенська політика. На нові землі протягом 1906—1912 рр. виї­хало з України майже 1 млн. осіб, а 1911 р. поверну­лося додому 68,5% переселенців.

Антиукраїнські репресивні дії не припинилися і після вбивства Столипіна у вересні 1911 р. в Києві. Уряд вдавався й до таких брудних і брутальних методів, як провокації, спрямовані на розпалювання на­ціональних конфліктів. Навесні 1911 р. в печерах Бабиного Яру було знайдене тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція дуже швидко вия­вила вбивць (ними виявилися кримінальні злочинці), члени російських чорносотенних організацій стали поширювати чутки, ніби це зробили євреї для одержання християнської крові на Великдень. За підозрою в скоєному злочині був заарештований Бейліс, на захист якого піднялася передова демократична громадськість України і Росії. З протестом проти провокацій царизму виступили М. Грушевський, А. Шептицький, С. Єфремов, В. Короленко та багато інших відомих діячів. Однак і ті події не змусили царизм відмовитися від шовіністич­ної політики. Кульмінацією антиукраїнського наступу стала заборона вшанування пам`яті Тараса Шевченка у дні 50-х роковин смерті поета та святкування 100-річчя з дня його народження. У березні 1914 року заборона спричинила масові заворушення серед студентів у Києві та В інших містах України.

30. Українське питання в роки першої світової війни.

Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Ро­сія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування в світі, загарбання чужих територій, встановлен­ня контролю за ринками збуту та джерелами сировини, пос­лаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, кон­центрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупе­реч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єк­том експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасни­ків ворогуючих блоків. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, Німеччина, за словами "сталевого короля" Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: "Росія по­винна віддати нам прибалтійські провінції.., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям...", російське самодержавство прикриваю­чись ідеєю "об'єднання усіх руських земель" під владою російсь­кого царя акцію приєднання Гали­чини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену во­єнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії пере­бувало 3,5 мли. українців, у австроугорській — 250 тис.

Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демокра­тична партії. На чолі цього об'єднання став К. Левицький. Радою 3 серпня 1914р. випущено маніфест. За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Дотримуючись класичного імперського правила "не озбро­ювати підкорені народи та не створювати з їх представників чис­ленні національні бойові одиниці", Австрійська імперія, навіть маючи гостру потребу у живій силі, чинила певні перешкоди при формуванні легіону. Так з 28 тис. бажаючих до УСС було зара­ховано лише 2,5 тис. осіб.

Водночас з утворенням Головної Української Ради група емігрантів із Східної України (Донцов, Дорошенко, Жук, Скоропис-Йолтуховський та ін.) заснували у Відні свою орга­нізацію — Союз визволення України (СВУ).

Програмною метою СВУ було утворення самостійної Україн­ської держави, встановлення конституційної монархії, заснуван­ня демократичного устрою, надання рівних прав і свобод предс­тавникам усіх національностей, забезпечення самостійності укра­їнської церкви. СВУ вів активну пропагандистську та агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені в Австрії та Німеччині були виділені в окремі табори. Він отримував матеріальну допомо­гу від країн Четверного союзу, яка зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної України.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Укра­їні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). їхня газета "Рада" на початку війни закликала українців стати на захист російської держави. Очевидно, тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С. Петлюрою, яка закликала українців виконати "свій обов'язок громадян Росії". Відомі представники українського руху Дорошенко, Вязлов, Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу ро­сійської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві "Карпато-рускій освободітельниїй комітет", який закликав галичан зустрічати російську армію як визволи­тельку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції.

Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання "Рада", "Дзвін", "Україна", "Рідний край", "Літературний вісник" та ін. Лідера українського руху М. Грушевського було заслано до Сим­бірська. Логічним продовжен­ням цієї думки, своєрідним підґрунтям майбутніх репресив­них акцій стала і його заява у Державній думі 1915 р. про те, що український рух у Росії фінансується Німеччиною. Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини.

Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України. Зменшується матеріальна підтримка ді­яльності СВУ, звужується сфера її діяльності, планується пе­ренесення штаб-квартири цієї організації з Відня до нейтраль­ної країни. Звинувачене у русофільстві українське населення Галичини масово потрапляє до концентраційних таборів.

Під час війни в скрутному становищі опинилося населен­ня Галичини й Буковини. На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосе­реджувався у цих землях, та створення передумов для органіч­ного їхнього включення до складу російської Імперії ("заходи" генерал-губернатора Галичини графа О. Бобринського).

Війна принесла українським землям руйнацію господарст­ва, гальмування поступального розвитку, деформацію структу­ри виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова про­мисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів'я коней та свиней зменшилося на 60%, овець - на 47%. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. — лише 2849. На 1917 р. з 4 млн. селянських госпо­дарств 1,8 млн. дворів були без коней, У цей час в селах зали­шилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Водночас з дегра­дацією господарства у роки війни зростала Його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916—1917рр. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.

Мирний договір між УНР і країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918 р., тобто саме того дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ. Підписана угода передбачала: — встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угор­щиною пролягав по лінії Хотин—Гусятин—Збараж—Броди—Сокаль, майже вся Холмщина і ПІдляшшя поверталися УНР); — відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною; — взаємний обмін військовополоненими; — взаємний обмін надлишками промислових та сільськогос­подарських товарів; — встановлення взаємних митних пільг та режиму найбіль­шого сприяння у прикордонному товарообміні; — налагодження дипломатичних відносин.

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшо­виками, німці 18 лютого 1918 р. розпочали широкомасштабний наступ. За день до цього М. Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з проханням "надати допо­могу українському народові у важкій боротьбі за своє існуван­ня". Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком мо­же обмежитися введенням на територію України двох дивізій, сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополо­нених українців (майже ЗО тис, осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і перетворювати договір з УНР, і тому німець­кий та австро-угорський уряди наполягали на введенні в Україну власних регулярних військ.

Дата добавления: 2015-07-10