Українські землі у складі Росії у другій половині 19 ст.

Характерними рисами наз­доганяючої російської модернізації економіки були: 1)поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції "знизу", а силовій модернізації — "революції згори"; 2)вибіркове, а не системне запозичення та використання сві­тових досягнень у галузі техніки, технології та організації вироб­ництва; 3)пріоритетність окремих галузей, яка в перспективі веде до деформацій економічної структури держави; 4)збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне снування нового, набираючого силу укладу, та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості; 5)порушення однорідності економічного простору, усклад­нення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві. Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різ­ке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні дер­жавного контролю за всіма сферами економіки, активному втру­чанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сце­нарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, по­силення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрокра­тизації управління.

Каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Олександр II вирішив перейти до ради­кальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лю­того 1964 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Прин­ципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрій­ською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; ство­рення органів селянського самоуправління; наділення селян зем­лею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів. Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю зе­мельного розмежування до реформи, поміщики російської імпе­рії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали у селян чи­мало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% — у Катери­нославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українсь­ких селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. - від однієї до трьох десятин. В цілому ж у пореформенний період майже 94% селянських госпо­дарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефек­тивно вести господарство.

Кріпосна реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася у найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної спла­ти селянами платежів та податків і виконання ними повиннос­тей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо у Росії общиною жи­ли понад 95% селян, то на Лівобережній Україні — 30%, а на Правобережній — лише 20%. Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили сплати­ти поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за зем­лю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держа­ва. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам нада­ла позику на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кож­ний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чисто­го прибутку.

Земська реформа (1864 р.) передбачала створення вибор­них місцевих органів самоуправління — земств: пояснюється бажанням само­державства компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, направити їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; ство­рити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони конт­ролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслу­говування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Найближчою до земської реформи змістом реформа самоврядування у містах (1870 р.). Згідно з реформою у містах створювались міські думи, членів яких обирало все населення, що сплачувало податки за безстановим принципом. Міська дума обирала виконавчий орган — міську управу, на чолі якої стояв її голова. Органи самоврядування міст підпорядковувались губернаторові та міністрові внутрішніх справ. Міські органи самоврядування займалися питаннями благоус­трою, торгівлі, промисловості, охорони здоров'я та ін.

У 1864 р. уряд провів судову реформу. Відповідно до новоприйнятих судових статутів, судочинство відбувалося за участю сторін: обвинувачення та захисту — і вершилося присяжними засідателями, як правило, із податкоспро­можних підданих. Було створено окружні суди (по одному на губернію), які являли собою першу судову інстанцію. Якщо їх вироки виносилися за участю присяжних засіда­телів, вони вважалися остаточними; вироки ж, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судову палату, до якої входило кілька окружних судів. В Україні були Київська, Харківська, Одеська судові палати. Касацій­ні функції виконував сенат. Для розв'язання дрібних справ уводився інститут мирових суддів, їхні рішення могли перегля­датися повітовими з'їздами мирових суддів.

Згідно з освітянською реформою 1864 р. вводилась єдина система початкової освіти, створювалась мережа класичних та реальних чоловічих і жіночих гімназій для усіх станів, але навчання у них було платним. Право вступу до університетів мали лише особи, які закінчували класичні гімназії. Закінчення реальної гімназії давало право на вступ до вищої технічної школи. Було відновлено автономію університетів: всім життям університету мала право керувати рада професорів.

1865 р. проведенням реформу в галузі цензури. Тепер цензурні установи підпорядковувались мініс­терству внутрішніх справ, у складі якого створювалося головне управління в справах друку та центральний комі­тет іноземної цензури. Продовжувала діяти й церковна цензура. Так, проводячи деякі заходи по демократизації устрою імперії, царизм посилював контроль над освіченою частиною його.

Усю територію Росії в 1864 р. було поділено на 10 військових округів. Українські губернії увійшли до складу Київського (Київська, Подільська, Волинська губернії, а з 1883 р. — й Курська, Полтавська, Харківська, Чернігівська губернії). Одеського (Херсонська, Катеринославська, Таврійська губернії та Бессарабська область) та Харківського (Харківська, Полтавська, Черні­гівська, Воронезька, Курська, Орловська губернії) округів. На чолі округу стояв командуючий військами. Поряд з округами у кожній губернії та кожно­му повіті запроваджувалось управління військового на­чальника. 1 січня 1874 р. було прийнято новий військовий статут, за яким вводилась загальна військова повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20 років. Статут встановлював нові строки військової служби: у сухопутних військах — до 6 років, на флоті — до 7 років. На ряд народів Середньої Азії, Кавказу, Крайньої Півночі закон про призов до армії не поширювався. Від військової служби звільнялось духовенство, певні привілейовані стани суспільства, частина іноземних колоністів. За рефор­мою створювалась мережа військових навчальних закладів.

У 1897 р. прийнято закон про скорочення тривалості робочого дня до 11 годин із сталими вихідними та святковими днями.

Перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійсню­вався водночас двома шляхами — прусським (передбачав уповільнене вростання поміщицького господарства у капіталізм за рахунок напівфео­дальної експлуатації) та американсь­ким (швидке зростання фермерських гос­подарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної за­лежності, ліквідація поміщицького землеволодіння). У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регі­онах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщиць­ких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя, завдяки розвитку цук­рової промисловості дещо випереджало за темпами економіч­ного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поши­рення американський спосіб переходу до капіталізму — помі­щики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що грунтувалися на використанні машин та вільнонайма­ній праці; заможні селяни формували товарні господарства фер­мерського типу. Сформувався досить високий рівень концент­рації землі. На початку XX ст. власни­ками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщи­ків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землев­ласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими ви­никли великі землевласники нової хвилі — Симиренки, Терещенки, Харитоненки. Відбувся докорінний перерозподіл земельної влас­ності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. У 1877—1905 рр. поміщики українсь­ких губерній продали особам недворянського походження май­же 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкри­ли нові перспективи перед селянством, адже більша частина по­міщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877—1905 рр.) збільшили свою земель­ну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази. У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися у земле­користуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зрос­тання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження знач­них залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили у пер­ші пореформені роки домінування відробіткової форми орен­ди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Про­те з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зрос­тання товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди. Капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва застосування техніки у землеробст­ві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогос­подарських машин та нових прийомів агротехніки у південно­українському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах України діяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що про­цес модернізації сільського господарства мав тенденцію до приш­видшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70— 80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарської техніки збіль­шився майже в 16 разів, а ЇЇ виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів. Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприя­ла формуванню ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана пра­ця найбільше використовувалася у Катеринославській, Таврійсь­кій, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губер­ніях, тут виникли робітничі рин­ки. За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли у 1,5 раза. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася пи­тома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо. Такі зміни та зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Частка Укріїни в експорті пшениці Російської імперії станови­ла 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячме­ню, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.

У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи ма­шин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робіт­ників, то в 1895 р. вже 30313 підприємств і відповідно 205 тис. робітників. (Надзвичайно важливо, що у більшості випадків нові підприємства фабрично-заводського типу створювалися на новіт­ній технічній та технологічній базі, з врахуванням передового сві­тового досвіду організації виробництва). Вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки — залізорудна, ву­гільна, металургійна, машинобудівна. Розгортанню промислового пе­ревороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у надан­ні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до російської імперії па­ровозів, металовиробів, чавуну тощо.

Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів в економіці стало залізничне будівниц­тво. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зрос­ла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну. Характерно, що в західних країнах залізничне будівництво було завершальним моментом промислового перевороту, тоді як у Ро­сійській імперії поява та функціонування залізниць відбулась у більш ранній фазі модернізації й стала стимулом для розвитку кам'яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей; за­собом прискорення виробничих процесів та міграції робочої си­ли; потужним важелем інтенсифікації торгівлі.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства; дешева, але кваліфікована робоча сила та ін,) мала і свої особливості:

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії(видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів; у 158 разів збільшилося виробництво залізної руди; продуктивність праці ро­бітника-металурга Півдня у 6 разів була вищою за продуктив­ність праці уральського робітника; регіон давав 70% видобутку кам'яного вугілля, чавуну, заліза і сталі російської імперії).

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи роз­витку індустрії(приріст виплавки чавуну становив 100%, а прокату — 900%; так само в інших галузях важкої Індустрії України).

3. Високий рівень концентрації виробництва, яка вела до змен­шення кількості підприємств і до зростання кількості їхньої про­дукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні загальної кіль­кості цукрових заводів в Україні (з 247 до 153) виробництво цук­ру на них зросло в 14 разів.

4. Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна полі­тика уряду змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезен­ня закордонних товарів і перейти на інвестування промисловос­ті. Ввозити капітал до російської імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні за­паси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами ста­ли підприємці Франції, Бельгії, англії та Німеччини. Переважну більшість капіталів іноземці вкладали у кам'яновугільну, гірни­чорудну та металургійну галузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80—90% усіх акціонерних капіталів. Наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тільки додат­кові значні капітали, а й запровадження новітніх техніки та технології, використання апробованих в передових країнах форм організації праці, ангажування кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. Водночас левова частка прибутків важкої індус­трії вивозилася за кордон.

5. Характер­ними рисами наздоганяючого варіанта модернізації є вибіркове, а не системне запозичення і використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; пріоритет­ність окремих галузей, що призвело до серйозних де­формацій економічної структури України — гіпертрофованого нарощення продукування засобів виробництва за рахунок зву­ження виробництва предметів споживання. Іншою проблемою української економіки у цей час була те­риторіальна диспропорційність.

6. Формування економіки України як органічної частини еко­номічного простору Російської імперії(наприклад лише 15% українських про­мислових підприємств того часу виробляли готову продукцію. Решта ж потужного індустріального потенціалу України лише го­тувала сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії).

24. Національний та суспільно-політичний рухи в Україні у другій половині 19 ст.

Криза феодальної системи господарювання, піднесен­ня революційних рухів в Європі викликали загострення національно-визвольної боротьби в Україні в другій по­ловині XIX ст. Посилення національного руху було зумовлено процесом консолідації українства, політикою національного гноблення з боку монархічного ре­жима.

У 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев заборонив друкування українською мовою книг та текстів музичних творів, а в 1876 р. цар Олександр II підписав так званий Емський акт, за яким без спеціального дозволу Головного управління у справах цензури заборонялось ввозити в межі Росії українську літературу, що друкувалася за кор­доном. Заборона поширювалась на українське сценічне мистецтво, співи, читання. Великої шкоди справі народної Освіти завдала заборона викладання українською мовою у недільних та початкових школах.

Наприкінці 50-х рр. XIX ст. першими взялися про­буджувати національну самосвідомість мас студенти Ки­ївського університету. Вони утворили таємний гурток "хлопоманів". Учасниками гуртка були: В. Антонович, Б. Познанський, Т. Рильський, А. Свидницький. Метою "хлопоманів" було відстоювання інтересів селянства, вихо­вання у нього свідомих патріотичних почуттів. Власне "хлопоманами", або "хохломанами", їх прозвали недобро­зичливці. Самі ж вони себе називали українофілами. Ідео­логом був Антонович. Гурток "хлопо­манів" припинив своє існування на рубежі 1860-1861 р. з ініціативи самих же його учасників.

У 1861 р. "хлопомани" разом з іншими студентами Київського університету (Чубчнським, Драгомановим, Касьяненком, братами Синьогубами) утворили нове таємне товариство — "Громаду", напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентство. Відразу ж у громадівському русі викристалізовують­ся дві течії: демократично-ліберальна та радикально-де­мократична. Демократично-ліберальне крило київської громади представляли: В. Антонович, Б. Познанський, брати Рильські, Чубинський. Ліберали ви­ступали за національно-культурну автономію України. Вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Лідер радикально-демократичного крила, до якого належали Синьогуб. брати Потоцькі, Пилипенко, ставили за мету народне повстання та встановлення української, польської, російської республік. Такі громади діяли у Полтаві, Чернігові. Одесі, Хар­кові, Житомирі. Катеринославі. Свою діяльність вони зму­шені були припинити в 1863-1864 рр. в умовах переслідувань та арештів.

Відновлення громадівського руху припадає на 70-ті рр. XVIII от. “Старі” громадівці зберегли лише одну організацію — київську. Поряд з нею починають діяти “молоді” громади, які об'єднали представників молодого покоління патріотів української справи. Гуртки молодогромадівців виникли у Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові. Єлисаветгроді. Харкові. Головну увагу в цей період громадівці надавали науковій та видавничій діяльності: збирали український фольклор, етнографічний матеріал, займалися літератур­ними перекладами, організовували гуртки з вивчення української мови, видавали наукову літературу. У 1873 р. члени "Київської громади" історики Лучицький, Лазаревський, Драгоманов, правник Кістяківський, антрополог Вовк, мовознавець Житецький, етнограф Русов, письменник-актор Старицький, композитор Лисенко ввійшли до відкритого у Києві Південно-Західного відділення географічного товариства. У складі цього товариства громадівці зібрали та видали значний етнографічно-фольклорний, історичний, географічний та природо­знавчий матеріал.

Помітний слід в історії національно-визвольного руху, суспільної думки України полишив вчений-історик, етнограф, літературний критик та публіцист Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.). Він був одним з найактивніших членів "Київської громади". Зазнаючи пе­реслідувань з боку царату, М. Драгоманов виїхав за кордон, де заснував часопис "Громада". За кордоном став при­хильником соціалістичної Ідеї. З 1889 р. був професором кафедри загальної історії Софійського університету (Бол­гарія). У своїх поглядах М. Драгоманов відстоював право українського народу на політичну свободу та національну автономію. Великі надії покладав на створення феде­ративної держави, в межах якої мала існувати національ­но-культурна автономія України.

80-ті рр. XIX ст. характеризувались занепадом громадівського руху. Учасники громад 80-х рр. займають­ся виключно культурницькою діяльністю, яка дещо по­жвавлюється з виходом у 1882 р. істерико-етнографічного журналу "Киевскоя старина" (1882-1906 рр.). На сторін­ках журналу друкувались цінні матеріали з історії, архео­логії, етнографії України, твори видатних українських письменників, пропагувалися ідеї національного від­родження. Наприкінці 90-х рр. В. Антонович, М. Лисенко, М. Старицький виступили з ідеєю об`єднання розпорошених громад у позапартійну Всеукраїнську загальну організацію.

В ліберально-земський рух Україні він форму­вався на рубежі 70—80-х років на основі земської ліберальної опозиції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Іде­альною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компро­місів з урядом.

Опорою ліберального руху були земства. Найвпливовішою була лібе­ральна група земців Чернігівщини, яку очолювали Петрункевич, Шраг. Осередки лібералізму існували також у Київському, Харківському, Пол­тавському, Ніжинському та інших земствах. Основними фор­мами роботи лібералів наприкінці XIX ст. — початку XX ст.були створення опозиційної преси; скликання з'їздів земських службовців; організація банкетів, на яких приймалися петиції та звертання до царського самодержавства з вимогами встанов­лення у Росії конституційного ладу.

На заваді розвитку руху стали вузька соціальна база, зумовлена нерозвиненістю соціальної структури Російсь­кої імперії, практичною відсутністю у ній "третього стану", по­міркованість лозунгів, завдань і дій, активна боротьба проти "бюрократії" при абсолютно лояльному ставленні до самодер­жавства тощо.

В 60-ті рр. ХІХ ст. формується революційний рух, в якому переважно брало участь радикально настроєна молодь, представники різночинної інтелігенції. Їх самоназва — народники. Народники вірили у самобутній розвиток Росії, у те, що вона найближче стоїть до можливості побудови суспіль­ства соціальної справедливості (соціалізму), тому що ос­новою суспільної структури Росії лишалася сільська об­щина. У діяльності народників виділяють три етапи: перший (1859—1861 рр.), що проходив під гаслом "ходіння в народ"; другий (70-ті рр.), який характеризувався широкою пропагандистською роботою серед селянства, третій (80-ті— початок 90-х рр.) — етап політичної боротьби з самодержавством методом терору. Але це не принесло дієвих результатів. У кінці 1874 р. було заарештовано близько тисячі учасників "хо­діння в народ". У 1876 р. в Петербурзі було утворено нелегальну законспіровану організацію, яка координувала й узгоджувала діяльність окремих на­родницьких гуртків. У 1878 р. вона дістала назву "Земля і воля". Нова революційна організація намагалась працювати по-новому: її члени відкривали у селах майстерні, організовували своєрідні поселен­ня і робили спроби перейти до тривалої пропаганди. Зокрема, такі поселення, спрямовані на підготовку селян до повстання, існували у Київській губернії. У 1876 р. група народників на чолі із Стефановичем, Дейчем і Бохановським організували у Чигиринському повіті таємне селянське товариство і намагались підняти селян на повстання. Організатори "Чигиринської змови" у своїй пропаганді викорис­товували українську мову, звертались до козацьких традицій, творів Шевченка, проте вони розглядали ці кроки лише як засіб здійснення своїх "бунтарських" цілей і були далекими від національних прагнень народу.

Розбіжності у поглядах, що дедалі поглиблювалися, призвели до розколу "Землі і волі" та створення у 1879 р. двох нових органі­зацій — "Народна воля" і "Чорний переділ". До "Народної волі", яка перейшла до застосування терору, належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін., до "Чорного переділу", що залишився на бакунінських, бунтарських позиціях, — Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська та ін. В Україні діяли обидві ор­ганізації, причому двічі — під Одесою і Олександрівськом — було вчинено замахи на Олександра II, а також ряд терористичних актів проти царських чиновників. Однак це призвело лише до посилення реакції". 1 березня 1881 р. народовольцями був убитий імператор Олександр II, на російський престол вступив Олександр III, який по­силив репресії проти визвольного руху. З квітня 1881 р. Желябов, Перовська, Михайлов, Кибальчич і Рисаков були повішені. "Народну волю" розгромлено. Окремі гуртки продовжували певний час діяти, однак відновити організацію революціонерам не вдалося.

Наприкінці ХІХ ст. пожвавлюється робітничий рух. Перший страйк робітників в Україні відбувся в 1869 р. на Грудецькому цукровому заводі в Подільській губернії. Згодом страйк став основною формою боротьби робітників за свої права. До цього періоду відноситься і створення перших робітничих організацій: у 1875 р. в Одесі утво­рюється "Південноросійський союз робітників".

У цей період дедалі більший вплив на пролетарські організації починає справляти теорія марксизму, в основу якої німецькі соціалісти Маркс та Енгельс поклали ідею експлуататорського характеру буржуазного суспіль­ства та висунули мету створення суспільства соціальної справедливості. У 1871р. професор Київського уні­верситету М. Зібер видав книгу "Теорія цінності та капі­талу Д. Рікардо", в якій познайомив передову громадсь­кість з економічною теорією марксизму. Наприкінці 80-х рр. в Україні виникають перші марксистські гуртки та організації у Києві, Харкові, Катеринославі, їх провідними діячами були: Мельников, Запорожець, А. Луначарський. Гуртки займа­ються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв'язок з робітничим рухом. Наприкінці 90-х років, після появи петербурзь­кого "Союзу за визволення робітничого класу" аналогічні групи виникли у Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. У 1898 р. у Мінську на першому з'їзді Російської соціал-демократичної партії серед дев'яти його делегатів четверо (Н, Вигдорчик, Б. Ейдельман, К, Петрусевич, П, Тучапський) представляли со­ціал-демократів України. За 70—90-ті рр. робітничий та соціал-демократич­ний рухи пройшли шлях, який привів їх до створення марксистської загальноросійської політичної партії у 1898 р.

25. Західноукраїнські землі в другій половині ХІХ ст.

Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського господарства імперії на капіталістичні рейки, про­те, цей перехід у другій половині XIX ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького зем­леволодіння, сплата селянами великого викупу за ліквідацію феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасо­вищ) під цілковитим контролем поміщиків тощо. Тому розви­ток капіталізму в аграрному секторі західноукраїнських земель йшов прусським шляхом, тобто шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм, яке супроводжува­лося багаторічною кабалою та хижацькою експропріацією се­лянства.

На початку пореформеного періоду поміщицьке землеволо­діння становило понад 40% усіх земель Західної України. Проте у землеволодінні відбулися радикальні зміни. Дедалі більшої сили набула тенденція скоро­чення кількості поміщицьких маєтків та концентрація землі в руках елітної поміщицької групи. Зокрема, в Галичині 1893 р. налічувалося майже 4,5 тис. поміщиків, але вже 1902 р. їхня кількість зменшилася до 3 тис. осіб. Показово, що 493 з них концентрували у своїх руках майже 57% усіх поміщицьких зе­мель краю.

Характерною особливістю пореформеного землеволодіння у західноукраїнських землях було збереження церковного земле­володіння — тільки на Буковині на початку XX ст. земельний фонд церкви становив майже 26% усієї корисної землі цьго ре­гіону.

Неп­рофесійне ставлення крупних землевласників до сільськогос­подарського виробництва призвело до того, що на рубежі XIX і XX ст. заборгованість галицьких поміщицьких господарств у роз­рахунку на гектар землі була у 3 рази вищою, ніж селянських. Це спричинило занепад поміщицьких латифундій, поширення парцеляції (продажу по частинам) маєтків, здачі земель в орен­ду (наприкінці XIX ст. західноукраїнські поміщики здали в орен­ду майже 30% своїх земель).

Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнсь­ких землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняць­ких, і лише 5% економічно міцних заможних селянських госпо­дарств, Характерною рисою селянського землеволодіння цієї до­би було збільшення кількості селянських господарств внаслідок дроблення, яке супроводжувалося змен­шенням земельних наділів.

На цьому грунті гостро постала проблема аграрного пере­населення в західноукраїнських землях. Шукаючи вихід із кри­тичного становища, західноукраїнські селяни почали виїжд­жати за кордон — до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бра­зилії тощо. Наприкінці XIX ст. із Східної Галичини та Північ­ної Буковини емігрувало 250 тис. осіб, а із Закарпаття — 170 тис. Проте еміграція лише частково вирішувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувала ситуацію на селі.

У другій половині XIX — на початку XX ст. аграрний сектор західноукраїнських зе­мель поступово переходив на капіталістичні рейки. Дедалі шир­ше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя пра­ці; поширюється практика використання прогресивних раціональ­них сівозмін, застосування добрив; формується господарча спе­ціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. В цілому ж сільське господарство західно­українських земель було малоефективним, розвивалося на екстен­сивній основі і працювало в режимі самозабезпечення (продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раз, а населен­ня — в 1,8 раз).

Промисловість.

1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських зе­мель. Австрійський та угорський уряди активно стимулювали індус­тріальний розвиток власне австрійських та угорських земель і водночас консервували економічну відсталість західноукраїнсь­кого краю. Промислові галузі краю (цукрова, текс­тильна, скляна, паперова та ін.) втрачали свої колишні позиції та занепадали.

2. Консервація кустарно-ремісничого характеру західноукра­їнської промисловості. Переважна більшість західноукраїнських промислових підприємств у пореформений період була дрібною, недостатньо механізованою, розташовувалася у селах та неве­ликих містах. (понад 94% промислових підприємств Галичини налічу­вало до п'яти робітників і в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення). Полови­ну становили підприємства, у яких працював лише один робітник (власник). Великих підприємств було лише 220 і на них працювала тільки четверта частина робітників.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та пер­винну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу. У західноукраїнському регіоні активно розвивалися та прогресували галузі, які мали сировинний характер — нафто-озокеритова, лісопильна та борошномельна. Найшвидше зроста­ла нафтова. У середині 60-х років у Бориславському басейні відрами з неглибоких 20—40-метрових кри­ниць добували не більше 5—7 тонн нафти на рік. Стимулювався процес наф­тодобування та гальмувалась переробка нафти на місцях.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу. Шукаючи максимально високого прибутку, в західноукраїнські землі у другій половині XIX — на початку XX ст. інтенсивно проникає іноземний капітал — насамперед австрійський, німець­кий, англійський, американський, французький, бельгійський. Намагаючись поставити під контроль основні промислові галузі краю, іноземці активно створювали акціонерні товариства, кон­церни, синдикати, банки, Ці процеси йшли по течії концентрації капіталів та виробництва. Зокрема, утворений у цей час англо-австронімецький концерн контролював майже 3/4 видобування та переробки нафти і досить успішно конкурував з тогочасним американським гігантом — трестом "Стандарт ойл оф Нью-Джерсі", Домінування іноземного капіталу було характерним і для інших галузей краю — соледобувної, лісопильної, деревооброб­ної, хімічної тощо.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїн­ських земель (щорічні вирубки лісу Карпатах, були виснаженими верхні озокеритові поклади, що стало однією з при­чин занепаду цієї галузі).

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської про­мисловості. Офіційна австро-угорська влада не тіль­ки не заохочувала, а й гальмувала впровадження технічних но­вацій у промисловості цього регіону. Тому в Галичині діяло лише 5,5% парових двигунів, що функціонувало в Австро-Угорській імперії, а на Буковині та Закарпатті цей відсоток був ще нижчим.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Досить складною була ситуація у суспільно-політичній сфе­рі. Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику і сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є виключно “Русофільським”; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на укра­їнську та польську частини тощо. Після укладення австро-угорського компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються. За цих обставин соціальне напруження, українсько-польсь­ке протистояння в західноукраїнських землях наростали.

Москвофільська (староруська або русофільська) течія вини­кає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. її лідерами були Зубрицький, Дідицький, Малиновський, Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієн­тувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Мос­квофільський рух мав клерикальне-консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини захід­ноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох пос­тулатах: 1)Протиставлення польській мові "язичія" (суміші російсь­кої, української, старослов'янської та польської мов), що запере­чувало право на ро'звиток української мови як літературної. 2) Обстоювання тези про єдиний "руський", або ж "панруський" народ, що проживає на території "від Карпат до Уралу", до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів.3) Захист таких формальних рис руської ідентичності, як ві­зантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо. Москвофільство набуло поширення у Східній Галичині, Пів­нічній Буковині та Закарпатті, Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства ("Галицько-руська мати­ця", Товариство ім. М. Качковського, "Народний дім"), видава­лися періодичні видання (газета "Слово", журнали "Семейная библиотека", "Галичанин", "Лада" тощо).

На грунті неп­рийнятності орієнтації москвофілів формується народовська (україно­фільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли Шашкевич (син Маркіяна), К. Климович, Ф, Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях "Руської трій­ці". під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазна­чити, що якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адво­кати. вчителі, лікарі тощо. Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Лсвицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської мо­нархії. Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнсь­кого краю, згуртування національних інтелектуальних сил.. Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були: створення мережі народовських періодичних видань (жур­нали "Мета", "Нива". "Правда", "Русалка", "Вечорниці", газети "Діло", "Батькіщина", "Буковина" та ін.); заснування культурно-освітніх та наукових товариств ("Руська бесіда" — 1861 р., "Просвіта" — 1Я68 р„ Наукове това­риство імені Шевченка — 1873 р.): організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві "Руська бесіда"); видання та популяризація творів українських письмен­ників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Фсдьковича, Л. І'лібова. І. Франка, П. Мирного та ін. Завдяки своїм енергійним діям народовці наприкінці 80-х років відтіснили мос­квофілів на другий план. Проте саме у цей час народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму (щоб залучити на свій бік сільське духовенство, через нього - на селянство).

Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльнос­ті москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільно­го руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Ці ідеї лягли в основу радикальної течії в українському русі. Лідерами цьо­го напряму стали Франко, Павлик, Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму. Використовуючи свої часописи "Молот", "Громадський друг", "Дзвін", "Світ", молоді радикали вели активну пропа­гандистську та агітаційну роботу в масах, їхня діяльність спри­яла поглибленню процесу політизації робітничого класу і се­лянства.

В жовтні 1890 р. виникає перша в Галичи­ні політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП), Це політичне об'єднання було першою легальною українською по­літичною партією європейського типу і водночас першою в Євро­пі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала сигналом для формування багатопартійної системи у межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії; Українська національно-демокра­тична партія — УНДП (1899 р,); Русько-український християнсь­кий союз (1896 р.). який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899р.).

У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського ("Україна уярмле­на") сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостій­ності України. (з часом – програмний документ для біль­шості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП пер­шочерговим завданням вважала змагання за культурно-націо­нальну автономію).

Дата добавления: 2015-07-10